Поняття та співвідношення приватного права та цивільного права. Право приватне та публічне.

Поняття та співвідношення приватного права та цивільного права. Право приватне та публічне.

Публічне право пов'язане з публічною владою, носієм якої є держава. Приватне право «обслуговує» в основному потреби приватних осіб (фізичних і юридичних), що не володіють владними повноваженнями і промовців як вільні і рівноправних власників. Публічне право -- це область державних справ, а приватне право -- область приватних справ.

Приватне право пов'язане насамперед з виникненням і розвитком інституту приватної власності і тими стосунками, які зароджуються на його основі. Історично «приватне право розвивається одночасно з приватною власністю». Приватна власність, економічна свобода, підприємництво, рівноправ'я і юридична захищеність суб'єктів ринкової системи -- невід'ємні атрибути цивільного суспільства, визнані всім цивілізованим світом.

Приватне право -- це сукупність правових норм, охороняючих і регулюючих стосунки приватних власників в процесі виробництва і обміну, їх інтереси як вільних суб'єктів ринку. Публічне ж право складають норми, що закріплюють і регулюючий порядок діяльності органів державної влади і управління, формування і роботи парламентів, інших представницьких і урядових установ, здійснення правосуддя, боротьбу з посяганнями на існуючий лад.

Зрозуміло, вказані функції кінець кінцем теж відповідають інтересам всіх. Тому приватне право не може існувати без публічного, бо останнє покликане охороняти і захищати перше. Приватне право спирається на публічне, без якого воно могло б бути знецінене. У загальній правовій системі вони тісно взаємозв'язані і їх розмежування до деякої міри умовно.

Основна функція приватного права полягає в розподілі ідеальних і матеріальних благ, в прикріпленні їх за певними суб'єктами. Публічне право регулює стосунки між людьми виключно веліннями, витікаючими від одного-єдиного центру, яким виступає державна влада. Приватне ж право з його індивідуалізмом є системою юридичної децентралізації.

Європейські системи приватного права.

У процесі формування та розвитку приватного права склалися правові системи, які різняться підходом до вирішення принципових питань правового становища особистості, відносин її з державою, методами правового регулювання і т.п. При класифікації приватного права, перш за все, повинна бути врахована традиція права, тобто правові цінності, категорії, інститути, норми, які характерні для певної цивілізації та протягом століть свідомо передаються з покоління в покоління.

У відповідності з розподіленням західноєвропейської і східноєвропейської цивілізації розрізняють західну і східну європейські традиції права (в тому числі, приватного права).

З урахуванням цих факторів можуть бути виділені наступні цивільно-правові системи: романська, англосаксонська, центральноєвропейська, східноєвропейська, мусульманська, далекосхідна, африканська. Щодо Європи становить інтерес виклад характерних особливостей перших чотирьох з названих вище систем, які можуть бути названі «сім'ї приватного права».

Романській системі приватного (цивільного) права характерні:

1) чітке розмежування права на приватне і публічне;

2) приватне право розглядається як складається з двох частин: цивільного права (регулює відносини між фізичними особами) та торгового права (регулює відносини між підприємцями);

3) наявність кодифікованих актів; найбільш відомими з яких є Цивільний кодекс Франції (Кодекс Наполеона 1804 р.) і Торговий кодекс Франції 1809 р).

4) рецепція ідей, основних принципів, інститутів римського приватного права. Структура цивільних кодексів запозичена з того ж римського права і тому з урахуванням структури підручників права в Давньому Римі називається «інституційної», включаючи в себе такі основні розділи (інститути): особи, речі, способи придбання речей (зобов'язання).

Ця система характерна для Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Італії, Іспанії, Гаїті, Аргентини, Колумбії, Венесуели, Канади, Єгипту, окремих штатів США (штат Луїзіана) і низки інших країн.

Центрально - європейська система приватного (цивільного) права характеризується:

1) розмежуванням публічно-правових і приватноправових інтересів;

2) дуалізмом приватного права (поділ його на цивільне і торгове);

3) існуванням кодифікованих актів, найбільш помітними з яких є Німецький цивільний кодекс 1896 р. і Німецький торговельний кодекс 1900 р., Австрійський цивільний кодекс 1811 р., Швейцарський цивільний кодекс 1907;

4) значною питомою вагою публічно-правових елементів у регулюванні відносин між приватними особами;

5) структурою громадянського права, заснованої на «Пандект-систему", що є продуктом творчості середньовічних німецьких глосаторів (коментаторів римського права).

6) наявністю міцної юридичної традиції: право розглядається як один з наріжних каменів суспільства. В управлінні суспільством, його розвитку важливу роль відіграє традиційно шанований корпус юристів.

Центрально-європейська система приватного права поширена в Німеччині, Австрії, Швейцарії, Угорщини, Словаччини, Словенії, Чехії, Хорватії тощо Помітний вплив надали її ідеї і на радянське цивільне право.

Англосаксонська система приватного (цивільного) права заснована на «трьох китах»: загальне право (результат діяльності королівських судів), право справедливості (результат діяльності суду канцлера), статутне право (акти, видані парламентом). Концепція англосаксонської системи цивільного права визначається головним значенням прецедентного права, яке представляє собою систематизовані збірники рішень судів вищих інстанцій, застосування яких обов'язково в аналогічних справах. Таким чином, відсутність кодифікованих законодавчих актів замінено узагальненням окремих прецедентів, формуванням правових норм на основі конкретних казусів. Прецеденти є джерелами права. Англосаксонська система приватного права поширена у Великобританії (крім Шотландії, де використовується романська система), більшості штатів США, Австралії, Нової Зеландії і т.д.

Східноєвропейську систему приватного (цивільного) права характеризують:

1) відсутність чіткого розподілу права на приватне і публічне;

2) дуже сильний вплив публічно-правових елементів (надання державним органам переваг у сфері приватного права, обмеження права приватної власності тощо);

3) наявність цивільних кодексів супроводжується величезною кількістю підзаконних актів, які нерідко фактично змінюють і доповнюють кодифіковані акти;

4) слабкість юридичних традицій і відчуття права (правосвідомості), що часом веде до переваги в регулюванні цивільного (торговельного) обігу, так званих, «організаційно-правових» засобів;

Східноєвропейська система цивільного права існувала (і сьогодні зберігає значення) в Албанії, Болгарії, Румунії, Сербії, Білорусії, Росії і т.д.

Обмеження дієздатності фізичної особи. Визнання фізичної особи недієздатною.

Обмежена дієздатність може бути визначена судом особі, яка страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Фізична особа може бути визнана недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, а відтак над нею встановлюється опіка, що призводить до втрати можливості укладення правочинів. Односторонні правочини (наприклад, заповіт, видача довіреності укладені до визнання особи недієздатною, втрачають чинність. У разі одужання чи значного покращання здоров'я особи, яку визнано недієздатною, суд поновлює її в дієздатності.

Припинення юридичних осіб.

Згідно зі ст. 37 ЦК припинення юридичних осіб можливо шляхом ліквідації або реорганізації. Це так звані форми припинення діяльності юридичних осіб, які тягнуть за собою виключення окремих видів юридичних осіб із відповідного реєстру, наприклад, Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України. З цієї дати підприємство вважається ліквідованим або реорганізованим.

Ліквідація — це така форма припинення діяльності юридичної особи, яка не передбачає перехід прав і обов 'язків у порядку правонаступництва. Незважаючи на те що юридичні особи різних видів мають особливі підстави ліквідації, можна виділити загальні підстави, притаманні більш-менш усім юридичним особам.

Існує 5 видів реорганізації юридичних осіб:

· приєднання – це приєднання однієї або декількох юридичних осіб до іншої юридичної особи;

· злиття (об‘єднання) – об‘єднання двох або більше юридичних осіб в одну нову юридичну особу, при цьому ці юридичні особи припиняються своє існування і передаються свої права та обов‘язки новоствореній юридичній особі;

· виділення – відокремлення однієї або більше юридичних осіб від однієї існуючої юридичної особи (створення дочірніх підприємств, відокремлення структурних підрозділів);

· поділ – виникнення двох або більше нових юридичних осіб шляхом поділу існуючої юридичної особи, яка припиняє своє існування;

· перетворення – зміна юридичною особою юридично-правової форми без припинення існування.

Припинення права власності.

Стаття 346 ЦК України визначає наступний перелік підстав припинення права власності:

1. Право власності припиняється у разі:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмови власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4) знищення майна;

5) викупу пам'яток історії та культури;

6) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю;

7) викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

9) реквізиції;

10) конфіскації.

2. Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.

63. Поняття захисту права власності. Співвідношення понять "захист права власності" та "охорона права власності".

Цивільно-правовий захист права власності — це застосування судовими органами у разі порушення прав власника сукупності відповідних правових засобів, передбачених у цивільному законодавстві і спрямованих на відновлення прав власника.

Захист суб'єктивних цивільних прав здійснюється відповідно до ст. 6 ЦК у такі способи: визнання цих прав; відновлення становища, яке існувало до порушення права і припинення дій, які порушують право; присудження до виконання обов'язків в натурі; компенсація моральної шкоди; припинення або зміна правовідношення; стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом або договором, неустойки (штрафу або пені).

Захист права власності здійснюється перш за все речево-правовими способами. Характерними рисами таких способів є: спрямованість на безпосередній захист абсолютного суб'єктивного права; відсутність між власником та особою, що порушила його суб'єктивне право власності, зобов'язань. Крім речево-правових способів захисту права власності існують зобов 'язально-правові способи, які здійснюються шляхом подання зобов'язально-правових позовів.

Питання про захист права власності досить тісно пов'язане з питанням про її охорону. Однак для їх ототожнення підстави відсутні. Перш за все слід підкреслити необхідність розрізняти поняття охорони і захисту права власності. Більшою мірою категорія охорони права власності може розглядатися як міжгалузева. І це природно.

Право власності на житло.

Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інші приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Стаття 47 Конституції України закріплює право кожного громадянина на житло. На державу покладено обов'язок створити умови, за яких кожний громадянин мав би змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Право власності на житло у громадянина може виникнути з наступних підстав: приватизація будинку (квартири), який входить до складу державного житлового фонду (відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" від 8 жовтня 1992 р.), отримання житла на підставі цивільно-правових угод (купівля-продаж, дарування та ін.), у порядку спадкування, в порядку новостворення, за набувальною давністю.

Сервітути. Поняття та види.

Сервітут — обмежене право користування землею, яке забезпечує іншому землекористувачеві можливість користування нею з певними обмеженнями, встановленими законом або договором. Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володарю) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Згідно зі ст. 401 ЦК сервітут може бути встановлений щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може також належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Отже ЦК визнає існування 2 видів сервітутів — земельних (або предіальних) та особистих (персональних).

Емфітевзис.

Емфітевзиc - це довгострокове, відчужуване та успадковуване речове право на чуже майно, яке полягає у наданні особі права володіння і користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб з метою отримання плодів та доходів від неї з обов'язком ефективно її використовувати відповідно до цільового призначення.

Суб'єктами емфітевзису є власник земельної ділянки та особа, яка виявила бажання користуватися останньою для сільськогосподарських потреб. Об'єктом емфітевтичного права є користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення, що знаходиться у приватній, комунальній або державній власності.

Підставою встановлення емфітевзису є договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (договір про емфітевзис). За договором про емфітевзис власник земельної ділянки відплатно чи безвідплатно передає іншій особі право користування земельною ділянкою, зберігаючи щодо неї право власності. Договір про встановлення емфітевзису формально є консенсуальним, оскільки для виникнення емфітевтичного права не вимагається передачі земельної ділянки.

Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.

Похідні речові права.

Захист прав на чужі речі.

Захист права власності й інших речових прав є різновидом захисту цивільних прав. Тому їхній захист здійснюється за допомогою як загальноцивільних, так і спеціальних способів, характерних для інституту права власності. Варто розрізняти загальні і спеціальні способи захисту права власності й інших речових прав.

До числа загальних способів захисти відносяться:

1) витребування майна з чужого незаконного володіння (віндікаційні позови);

2) чи вимоги власника іншого законного власника про усунення всяких перешкод у здійсненні його права, хоча б ці порушення і не були з'єднані з позбавленням володіння (негаторні позови);

3) позови про визнання права власності.

Спеціальні способи захисту права власності й інших речових прав підрозділяються на:

1) способи захисту від правомірного чи неправомірного втручання державних органів й інших організацій;

2) способи захисту прав у випадках несприятливого збігу об'єктивних обставин;

3) зобов'язально-правові способи;

4) захист права довічно наслідуваного володіння земельною ділянкою.

Поняття та співвідношення приватного права та цивільного права. Право приватне та публічне.

Публічне право пов'язане з публічною владою, носієм якої є держава. Приватне право «обслуговує» в основному потреби приватних осіб (фізичних і юридичних), що не володіють владними повноваженнями і промовців як вільні і рівноправних власників. Публічне право -- це область державних справ, а приватне право -- область приватних справ.

Приватне право пов'язане насамперед з виникненням і розвитком інституту приватної власності і тими стосунками, які зароджуються на його основі. Історично «приватне право розвивається одночасно з приватною власністю». Приватна власність, економічна свобода, підприємництво, рівноправ'я і юридична захищеність суб'єктів ринкової системи -- невід'ємні атрибути цивільного суспільства, визнані всім цивілізованим світом.

Приватне право -- це сукупність правових норм, охороняючих і регулюючих стосунки приватних власників в процесі виробництва і обміну, їх інтереси як вільних суб'єктів ринку. Публічне ж право складають норми, що закріплюють і регулюючий порядок діяльності органів державної влади і управління, формування і роботи парламентів, інших представницьких і урядових установ, здійснення правосуддя, боротьбу з посяганнями на існуючий лад.

Зрозуміло, вказані функції кінець кінцем теж відповідають інтересам всіх. Тому приватне право не може існувати без публічного, бо останнє покликане охороняти і захищати перше. Приватне право спирається на публічне, без якого воно могло б бути знецінене. У загальній правовій системі вони тісно взаємозв'язані і їх розмежування до деякої міри умовно.

Основна функція приватного права полягає в розподілі ідеальних і матеріальних благ, в прикріпленні їх за певними суб'єктами. Публічне право регулює стосунки між людьми виключно веліннями, витікаючими від одного-єдиного центру, яким виступає державна влада. Приватне ж право з його індивідуалізмом є системою юридичної децентралізації.