Захист суб'єктивних цивільних прав та інтересів.

Суб’єктивні цивільні права у разі їх порушення підлягають захисту. Захист суб’єктивного цивільного права може здійснюватися:

- безпосередньо носієм порушеного права;

- уповноваженими державними органами чи посадовими особами.

Уповноважені особи можуть самостійно захищати порушене суб’єктивне право без звернення до компетентних державних органів з вимогою про його захист. Під захистом суб’єктивного цивільного права з таких позицій слід розуміти добровільне вчинення або невчинення уповноваженою особою відповідних дій, спрямованих на використання можливостей, закладених у суб’єктивному праві на захист, з метою припинення порушення та відновлення чи визнання порушеного або оспорюваного суб’єктивного цивільного права.

Носій порушеного суб’єктивного цивільного права може безпосередньо захищати це право шляхом самозахисту.

Самозахист цивільного права - це самостійне вчинення уповноваженою особою відповідних дій, спрямованих на припинення порушення і поновлення порушеного суб’єктивного цивільного права, без звернення до компетентних державних органів з вимогою про його захист.

У переважній більшості випадків самозахист використовується для захисту особистих немайнових прав, речових та зобов’язальних прав.

З аналізу чинного законодавства можна зробити висновок, згідно з яким самозахист включає у себе:

1. Вчинення уповноваженою особою дозволених законом дій фактичного характеру, спрямованих на захист її суб’єктивних цивільних прав.

2. Застосування уповноваженою особою по відношенню до правопорушника заходів оперативного впливу.

Виникнення, зміна та припинення цивільних правовідносин.

Підставою виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин є юридичні факти, тобто конкретні життєві обставини, з якими норми цивільного законодавства пов'язують настання правових наслідків. Тому юридичні факти виступають як проміжна ланка між правовою нормою і цивільними правовідносинами. Юридичними фактами можуть бути різні життєві обставини, що належать як до сфери природи (народження і смерть особи, перебіг часу), так і до соціальної сфери життя (дії і вчинки людей, адміністративні акти, рішення суду). Без юридичних фактів не встановлюються, не змінюються і не припиняються жодні цивільні правовідносини.

Однак не кожна життєва обставина є юридичним фактом, а лише така, з якою норми цивільного законодавства пов'язують настання правових наслідків. Так, наприклад, досягнення 18-річного віку само по собі не викликає будь-яких правових наслідків. Але законодавство, пов'язуючи з досягненням цього віку виникнення цивільної дієздатності (ч. 1 ст. 11 ЦК України), робить його юридичним фактом. Таким чином можна зробити висновок, що юридичний факт характеризується двома чинниками: наявністю явищ зовнішнього світу (життєві обставини) і визнання їх державою юридичними фактами.

Стаття 4 ЦК України передбачає приблизний перелік юридичних фактів, які породжують цивільні правовідносини (цивільні права та обов'язки):

— угоди, передбачені законом, а також угоди, хоч й не передбачені законом, але такі, що йому не суперечать;

— адміністративні акти;

— відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, створення творів науки, літератури, мистецтва;

— заподіяння шкоди іншій особі, а також набуття або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав;

— події, з якими закон пов'язує настання цивільно-правових наслідків.

Таким чином, під юридичними фактами в цивільному праві слід розуміти конкретні життєві обставини, з якими норми цивільного законодавства пов'язують настання правових наслідків і перш за все виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин.

Поняття та види юридичних фактів. Юридичний склад.

Юридичні факти - конкретні життєві обставини, з якими норми цивільного законодавства пов'язують настання правових наслідків. Тому юридичні факти виступають як проміжна ланка між правовою нормою і цивільними правовідносинами. Юридичними фактами можуть бути різні життєві обставини, що належать як до сфери природи (народження і смерть особи, перебіг часу), так і до соціальної сфери життя (дії і вчинки людей, адміністративні акти, рішення суду).

Традиційно юридичні факти поділяються за ознаками залежності від волі суб'єктів на події та дії. До подій належать обставини, перебіг яких не залежить від волі людини (стихійне лихо, народження і смерть людини тощо.). Дії відбуваються за волею суб'єктів — фізичних і юридичних осіб. До них належить більшість юридичних фактів (укладення договору, виконання зобов'язання, створення твору, прийняття спадщини тощо).

Фактичний (юридичний) склад. Нерідко для виникнення передбачених правовою нормою юридичних наслідків необхідний не один юридичний факт, а їх сукупність. Сукупність юридичних фактів, необхідних для настання правових наслідків, передбачених нормою (виникнення зміна або припинення правовідношення), називається фактичним (юридичним) складом.

Загальні положення про фізичну особу. Поняття та значення місця проживання фізичної особи.

Згідно з ЦК фізична особа — це людина, що виступає як учасник цивільних відносин (ст.24 ЦК). Звідси випливає, що поняття "фізична особа" і "людина" взаємопов'язані, але не тотожні. Фізична особа — це завжди лише людина.

Проте людина може бути, а може і не бути учасником цивільних відносин Крім того, людина може розглядатися як суб'єкт права, а може бути предметом наукового дослідження або розглядатися як об'єкт впливу в іншій системі суспільних зв'язків. Отже поняття "фізична особа" у цивілістичному трактуванні може не збігатися з поняттям "людина" як Істота біологічна.

Згідно зі ст.26 ЦК фізична особа має всі особисті немайнові права, встановлені Конституцією та ЦК, а також здатна мати усі майнові права, встановлені ЦК та іншими законами. Крім того, фізична особа може мати будь-які інші цивільні права, не передбачені законодавством, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

У встановлених законом випадках і лише за рішенням суду фізична особа може бути обмежена у здатності мати деякі права. До таких обмежень, зокрема, належать заходи кримінального покарання. Так, ст.51 Кримінального кодексу (КК) України передбачає такі заходи, як: арешт, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк і довічно, позбавлення права обіймати певні посади чи зай­матися певною діяльністю тощо.

Однією з індивідуалізуючих ознак громадянина є його місце проживання. У житті трапляються випадки, коли в різних громадян повністю збігаються ім'я, прізвище, по батькові, однак місце проживання збігається дуже рідко. В ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Місце проживання фізичної особи впливає насамперед на відкриття спадщини.Місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця. За місцем проживання громадянина, як правило, вирішується питання про взяття на квартоблік для поліпшення житлових умов. Поряд з цим з місцем проживання пов'язана презумпція про те, що громадянин завжди перебуває у місці свого проживання.