Поняття доказів, та їх основні ознаки

Ми вже звертали увагу на те, що під час кримінально-процесуального доказування не використовуються засоби не передбачені законом. Засобами доказування й пізнання в кримінальному провадженні є докази та їх джерела.

Закон визначає доказами в кримінальному провадженні фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню (ч.1 ст.84 КПК).

Фактичними даними у кримінальному провадженні є не будь-які факти об’єктивної дійсності, а тільки такі, які суб’єкти доказування виділяють за їх зв'язок зі скоєним правопорушенням, і які здатні підтвердити чи спростувати обставини предмету доказування.

Не визначаючи самі фактичні дані, що можуть стати доказами у кримінальному провадженні, закон визначає процесуальні джерела з яких такі дані можуть бути отримані: показання, речові докази, документи, висновки експерта (ч.2 ст.84 КПК).

Таким чином поняття доказів базується на єдності змісту (свідчення про фактичні дані) та їх процесуальна форма (процесуальне джерело, в якому ці свідчення знаходяться).

Наявність самих фактичних даних ще не дає підстав використовувати їх як докази. Для того щоб такі фактичні дані використати в якості доказів, вони обов’язково повинні мати такі властивості, як належність та допустимість.

Закон визначає належність доказу, як його спроможність прямо чи непрямо за своїм змістом встановити обставини, що підлягають доказуванню, або мають значення у кримінальному провадженні, достовірність чи недостовірність, можливість чи не можливість використання інших доказів (ст.85 КПК).

Така властивість, як належність доказу вказує на його зв'язок з предметом доказування та внутрішню якість доказу, в силу якої фактичні дані встановлюють обставини, що мають значення для правильного прийняття рішення в провадженні. Таким чином зміст належності доказів це його здатність встановлювати обставини, для доказування яких вони використовуються.

Іншою обов’язковою властивістю доказів, яка визначена законом є допустимість доказу. Допустимість доказу в широкому його розумінні є законність його отримання. Кримінально-процесуальний закон у ч.1ст.86 визначає, що доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у встановленому цим Кодексом порядку. Тобто, допустимість доказу – це по суті його процесуальна придатність бути використаним у кримінальному провадженні при прийнятті процесуальних рішень суб’єктами доказування.

Докази, що визнані недопустимими не можуть бути використані у кримінальному провадженні. Закон не дає повного переліку доказів, які можуть бути визнані недопустимими, але визначає у яких випадках вони безперечно визнаються такими.

Недопустимими кримінально-процесуальний закон визнає докази отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод особи, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини (ч.1 ст.87 КПК).

Крім того, закон визначає, що суд зобов’язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод:

1) здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов;

2) отримання доказів внаслідок катування, жорсткого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження;

3) порушення права особи на захист;

4) отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права;

5) порушення права на перехресний допит;

6) отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинувачуваним у цьому кримінальному провадженні.

Перелічені обставини зобов’язують суд визнати такі докази недопустимими під час будь-якого судового розгляду, крім випадків, коли в судовому засіданні вирішується питання про відповідальність за вчинення зазначеного істотного порушення закону.

Другу групу доказів, які можуть бути визнані недопустимими, складають відомості, які стосуються особи підозрюваного чи обвинувачуваного, якщо вони використовуються на підтвердження її винуватості у вчиненні кримінального правопорушення. Але ця група доказів не є безумовно недопустимими. І закон визначає випадки у яких вони можуть бути визнані допустимими:

- якщо сторони погоджуються визнати їх допустимими;

- якщо їх подає сам підозрюваний чи обвинувачуваний;

- якщо підозрюваний чи обвинувачуваний використав подібні докази для дискредитації свідка;

- якщо вони подаються для доказування умислу чи мотиву, або підозрюваний чи обвинувачуваний мав можливість, підготовку, обізнаність потрібні для вчинення ним правопорушення та не міг помилитися щодо обставин, за яких він вчинив правопорушення;

- якщо докази певної звички або звичайної ділової практики підозрюваного чи обвинувачуваного є допустимим для доведення того, що певне кримінальне правопорушення узгоджувалося із цією звичкою підозрюваного, обвинувачуваного.

 

Вперше кримінально-процесуальний закон визначає й процесуальний порядок визнання доказів недопустимими.

Докази можуть бути визнані недопустимими тільки судом у нарадчий кімнаті. Але, якщо під час судового розгляду буде встановлена явна недопустимість доказу, то суд має право визнати його таким, не допускаючи подальше його дослідження.

Про недопустимість доказів сторони мають право подавати клопотання й наводити заперечення проти визнання доказів недопустимими (ст.89 КПК).

Крім визначених в законі ознак доказів належності та допустимості – вони повинні мати й такі властивості, як достовірність та достатність.

Достовірність доказів – це відповідність фактичних даних, які отримано у встановленому законом порядку, результатам перевірки доказів та їх джерел під час кримінального провадження.

Достатність доказів означає ту необхідну сукупність належних, допустимих та достовірних доказів, які необхідні для встановлення обставин правопорушення відповідно до об’єктивної дійсності і ухвалення обґрунтованого рішення, як під час досудового розслідування, так і під час судового провадження.

 

Класифікація доказів залежить від ознак за якими вона здійснюється.

 

Джерела доказів та їх види

Встановлення об’єктивної істини у кримінальному провадженні можливе тільки за умовою наявності необхідної сукупності доказів, які перевірені належним чином і їм дана необхідна оцінка суб’єктами доказування. Тлумачний словник української мови дає роз’яснення терміну «джерело», як початок чому-небудь, звідки черпається щось…[ 743]^[20]. Тобто, в джерелах доказів містяться фактичні дані (докази), за допомогою яких суб’єкти доказування збирають, перевіряють, оцінюють докази та на їх підставі обґрунтовують свої рішення. Під час збирання та перевірки доказів та їх джерел здійснюється їх закріплення у встановленій законом процесуальній формі. Без такого закріплення у передбаченій законом процесуальній формі, докази не будуть мати ознаки допустимості. Таким чином, джерела доказів це інформація, яка закріплена в належній процесуальній формі, звідкисуб’єкти доказування отримується відомості про факти та залучають їх до кримінального провадження в якості доказів.

На законодавчому рівні поняття доказів та їх джерела чітко розмежовуються. Більш того ч.2ст.84 КПК дає перелік видів джерел доказів, а не перелік самих джерел, як було раніше. До окремих видів джерел доказів законодавець відносить – показання, речові докази, документи, висновки експерта. Якщо раніше законодавець давав вичерпний перелік джерел доказів, то представлена зараз інтерпретація цієї норми взагалі не дає їх переліку, а тільки виділяє окремі види.

1. Показання. Визначаючи окремий вид джерела доказів - показання, законодавець дає його визначення, яквідомості які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинувачуваним, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження.

Характеризуючи показання окремих суб’єктів, як джерела доказів, закон наділяє їх певними правами й обов’язками, визначає за яких умов їх показання можуть бути використані у кримінальному провадженні.

Давати показання під час кримінального провадження це право підозрюваного, обвинувачуваного та потерпілого. А для свідка та експерта давати показання є не правом, а обов’язком.

Умови, за яких показання осіб можуть бути використані у кримінальному провадженні такі:

- особа дає показання тільки щодо фактів, які вона сприймала особисто, за винятком випадків визначених ст.97 КПК;

- висновки або думки особи, що дає показання можуть визнаватися судом доказом, якщо такі висновки, або думки корисні для ясного розуміння показань і ґрунтуються на спеціальних знаннях в розумінні ст. 101 КПК. У випадку, якщо суд не визнає такі думки і висновки доказом, інша сторона має право допитати таку особу згідно з правилами допиту експерта (ч.2 ст.89 КПК);

- суд може використати для обґрунтування своїх рішень тільки показання, які він безпосередньо сприймав у судовому засіданні, тобто такі, які дослідженні під час судового провадження, або отримані в судовому засіданні під час досудового провадження (ст.225 КПК).

Виходячи з загальних положень теорії доказів та доказування, джерела доказів аналогічно доказам мають певні властивості – належність, допустимість, достовірність та достатність. Але на законодавчому рівні визначено тільки з’ясування такої властивості показань свідка, як їх достовірність - відповідність фактичних даних, результатам перевірки доказів та їх джерел під час кримінального провадження.

Така перевірка здійснюється процесуальними засобами, на основі принципу змагальності. Сторони мають право ставити перед свідком питання щодо його можливості сприймати факти, про які він дає показання, а також щодо інших обставин, які можуть мати значення для оцінки достовірності показань свідка. При цьому свідок зобов’язаний відповідати на запитання, спрямовані на з’ясування достовірності його показань та попередніх показань, які не узгоджуються із його показаннями.

Сторони мають право доводити недостовірність показань свідка представляючи про нього заперечливу інформацію, формуючи негативну репутацію, як то: про засудження, давання раніше завідомо неправдивих показань, обман або шахрайство або інші дії, які свідчать про нечесність його показань(ч.2 ст.96 КПК).

Визнаючи дію принципу безпосередності дослідження доказів, законодавець допускає можливість використання показань з чужих слів, тобто таких, які свідчать про певний факт і ґрунтуються на поясненнях іншої особи (ст.97 КПК), без безпосереднього допиту цієї особи.

Але для визнання таких доказів допустимими, суд при прийнятті такого рішення повинен врахувати певні обставини:

- можливість допиту особи, що надала такі пояснення, або причини з яких такий допит не можливий;

- переконливість і достовірність відомостей щодо факту надання первинних пояснень;

- значення пояснень і показань, у випадку їх достовірності, для з’ясування певної обставини і їх важливість для розуміння інших відомостей;

- співвідношення показань з чужих слів з іншими доказами та інтересами особи, яка надала ці показання;

- враховується також складність спростування пояснень, показань з чужих слів для сторони проти якої вони спрямовані (ч.2 ст.97 КПК).

При цьому слід мати на увазі, що суд має право, а не зобов’язаний приймати рішення про допустимість доказом показань з чужих слів. Іншими словами, навіть при виконанні вказаних в законі умов прийняття таких показань за доказ це не обов’язок суду, а тільки його право.

Аналогічно, як і питання щодо визнання неможливості допиту особи, хоча законодавець чітко визначає такі випадки у ч.3ст.97 КПК. Такими випадками закон визнає:

1) відсутність особи під час судового провадження в наслідок смерті, або через тяжку фізичну чи психічну хворобу;

2) відмовляється давати показання в судовому засіданні, не підкоряючись суду вимозі давати показання;

3) не прибуває на виклик суду, а місцезнаходження особи не було встановлено шляхом проведення необхідних розшукових заходів;

4) особа перебуває за кордоном та відмовляється давати показання.

Суд може визнати показання з чужих слів допустимим доказом у випадках, якщо сторони погоджуються визнати їх доказом, або якщо підозрюваний, обвинувачуваний створив, або сприяв створенню обставин, за яких особа не може бути допитана. В останньому випадку факт створення обставин, за яких особа не може бути допитана повинен бути доведений протилежною стороною.

Характерним для положень цієї статі Закону є те, що право визнання показань з чужих слів допустимим доказом належить тільки суду. Що ж стосується дій слідчого та прокурора під час досудового провадження, то в цьому випадку їм слід враховувати з самого початку необхідність доведення основних положень ст.97 КПК, якщо певні пояснення чи показання з чужих слів необхідно використати, як допустимий доказ.

Започатковуючи можливість використання пояснень чи показань з чужих слів як допустимий доказ за рішенням суду, закон визначає й випадки, коли вони взагалі не можуть бути визнані як допустимий доказ. Так, показання з чужих слів не можуть бути допустимим доказом факту чи обставин, на доведення яких вони надані, якщо вони не підтверджуються, або суперечать іншим допустимим доказам. Не можуть бути визнані допустимими показання з чужих слів, якщо вони даються слідчим, прокурором або співробітником оперативно-розшукової діяльності і отримані ними під час здійснення кримінального провадження.

До другої групи джерел доказів відносяться речові докази та документи. Законодавче визначення речових доказів, як матеріальні об’єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі й предмети, що були об’єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом, розкриває перелік ознак, за якими виділяються окремі види речових доказів. Законодавець дає саме перелік окремих видів речових доказів, тому що визначити й дати перелік усіх речових доказів взагалі не можливо.

Як види речових доказів визначаються:

а) знаряддя вчинення кримінального правопорушення, якщо вони зберегли на собі його сліди;

б) предмети, які зберегли на собі сліди правопорушення та можуть бути використані як доказ будь-якого факту чи обставин, які входять до предмету доказування;

в) об’єкти кримінально протиправних дій предмети, гроші, цінності;

г) речі набуті кримінально протиправним шляхом;

д) документи, якщо вони були знаряддям кримінального правопорушення, якщо вони зберегли на собі його сліди та можуть бути використані як доказ будь-якого факту чи обставин, які входять до предмету доказування, чи об’єктом вчинення кримінального правопорушення, або були отримані кримінально протиправним шляхом.

Законом чітко визначається поняття документу (ч.1 ст.97 КПК), як спеціально створений з метою збереження інформації матеріальний об’єкт, який містить зафіксовані за допомогою письмових знаків, звуку, зображення тощо відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження.

Крім самого поняття на законодавчому рівні визначено й перелік документів, за умови наявності в них відомостей, передбачених частиною першою цієї статті. До них відносяться:

1) матеріали фотозйомки, звукозапису, відеозапису та інші носії інформації (у тому числі електронні);

2) матеріали, отримані внаслідок здійснення під час кримінального провадження заходів, передбачених чинними міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України;

3) складені в порядку, передбаченому КПК, протоколи процесуальних дій та додатки до них, а також носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії;

4) висновки ревізій та акти перевірок.

Крім того в якості доказів у кримінальному провадженні можуть бути використані й матеріали, в яких зафіксовано фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб та груп осіб, зібрані оперативними підрозділами з дотриманням вимог Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», за умови відповідності їх вимогам цієї статті. В останньому випадку потрібно особливо звертати увагу на фразу «фактичні дані», тобто на те, що ці фактичні дані ще повинні набути певних ознак – належності та допустимості.

Сторона кримінального провадження, потерпілий зобов’язані надати суду оригінал документа. Оригіналом документа є сам документ, а оригіналом електронного документа – його відображення, якому надається таке ж значення, як документу(ч.3ст.99 КПК).

Але і дублікат документу (документ, виготовлений таким же способом, як і його оригінал) може бути визнаний судом як оригінал документа.

Для підтвердження змісту документа можуть встановлюватися й бути визнані допустимими й інші відомості, якщо:

1) оригінал документа втрачений або знищений, крім випадків, якщо він втрачений або знищений з вини потерпілого або сторони, яка його надає;

2) оригінал документа не може бути отриманий за допомогою доступних правових процедур;

3) оригінал документа знаходиться у володінні однієї зі сторін кримінального провадження, а вона не надає його на запит іншої сторони.

Сторона кримінального провадження, потерпілий мають право надати витяги, компіляції, узагальнення документів, які незручно повністю досліджувати в суді, а на вимогу суду – зобов’язані надати документи у повному обсязі.

Сторона зобов’язана надати іншій стороні можливість оглянути або скопіювати оригінали документів, зміст яких доводився у передбаченому цією статтею порядку (ст. 99 КПК).

Законодавець досить багато уваги приділив питанню щодо зберігання речових доказів і документів та вирішення питання про них (ст.100 КПК). Так, якщо речовий доказ, був наданий стороні кримінального провадження або нею вилучений, то він повинен бути якнайшвидше повернутий володільцю, крім випадків, передбачених статтями 160-166, 170-174 КПК.

Речовий доказ або документ, наданий добровільно або на підставі судового рішення, зберігається у сторони кримінального провадження, якій він наданий.

Сторона кримінального провадження, якій наданий речовий доказ або документ, зобов’язана зберігати їх у стані, придатному для використання у кримінальному провадженні.

Дещо інший порядок зберігання речових доказів, які отримані або вилучені слідчим, прокурором. Перш ніж вони передаються для зберігання, вони оглядаються, фотографуються та докладно описуються в протоколі огляду. Зберігання речових доказів стороною обвинувачення здійснюється в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Документ повинен зберігатися протягом усього часу кримінального провадження. За клопотанням володільця документа слідчий, прокурор, суд можуть видати копію документа, за необхідності – його оригінал, долучивши замість них до кримінального провадження завірені копії.

У разі втрати чи знищення стороною кримінального провадження наданого їй речового доказу вона зобов’язана повернути володільцю таку саму річ або відшкодувати її вартість. У разі втрати чи знищення стороною кримінального провадження наданого їй документа вона зобов’язана відшкодувати володільцю витрати, пов’язані з втратою чи знищенням документа та виготовленням його дубліката (ст. 100).

Ще одне джерело доказу висновок експерта, визначене законом, як докладний опис проведених експертом досліджень та зроблені за їх результатами висновки, обґрунтовані відповіді, поставлені особою, яка залучила експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення експертизи.

Висновок експерта у кримінальному провадженні може з’явитися, як результат проведення експертизи, або як результат залучення експерта у кримінальне провадження(ч.1 ст.101 КПК).

Підставою для проведення експертизи експертом може стати, як звернення сторони кримінального провадження, так і доручення слідчого судді чи суду. Але в будь-якому випадку для її проведення необхідні ще й такі підстави, як необхідність спеціальних знань для з’ясування обставин, що мають значення для кримінального провадження (ч.1ст.242 КПК).

Таким чином, реалізуючи принцип змагальності, законодавець започатковує право для кожної із сторін кримінального провадження надати суду висновок експерта, який ґрунтується на спеціальних знаннях – наукових, технічних, або будь-яких інших, за виключенням правових.

Висновок експерта надається в письмовій формі й від свого імені та ґрунтується на фактичних даних, які безпосередньо ним сприймались, або стали відомі під час дослідження; доказах які судом не визнані недопустимими. При необхідності сторона має право звернутися з клопотанням до суду про виклик експерта для допиту під час судового розгляду для з’ясування чи доповнення його висновку.

Висновок експерт передає стороні, за клопотанням якої здійснювалась експертиза. Висновок експерта не є обов’язковим для стороні чи особи, що здійснює провадження, але така незгода з висновком експерта повинна бути вмотивовано викладена у процесуальному рішенні – постанові (слідчого чи прокурора), ухвалі (слідчого судді чи суду), вироку (суду).

Надаючи сторонам досить широкі повноваження, щодо вирішення питання про проведення експертизи, законодавець зобов’язує слідчого та прокурора в окремих випадках обов’язково звернутися до експерта для проведення експертизи. Іншими словами визначаються випадки обов’язкового її проведення. До них відносяться наступні питання:

1) встановлення причин смерті;

2) встановлення тяжкості та характеру тілесних ушкоджень;

3) визначення психічного стану підозрюваного за наявності відомостей, які викликають сумнів, щодо його осудності, обмеженої осудності;

4) встановлення віку особи, якщо це необхідно для вирішення питання про можливість притягнення її до кримінальної відповідальності, а іншим способом не можливо отримати ці відомості;

5) встановлення статевої зрілості потерпілої особи в кримінальному провадженні щодо злочинів, передбачених ст.155 КПК.

Висновок експерта в кримінальному провадженні отримується як результат проведення окремої слідчої дії, в передбаченому законом процесуальному порядку (ст.242-245 КПК).

 

Джерельна база

І. Нормативні акти та офіційні матеріали

1. Конституція України: Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р. //Відомості Верховної Ради України.— 1996.— № 30.

2. Кримінально-процесуальний кодекс України. Затверджений Законом від 2012 р. // [http://www.rada.gov.ua/].

3. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т.Бусел. – К.: Ірпінь; ВТФ “Перун”, 2003. – 1440 с.

4. Закон України “Про судову експертизу” від 25.02.94 р. // Відомості Верховної Ради України. - №28. – 1994.

 

ІІ. Основна література

5. Грошевий Ю.М.,стахівський С.М. Докази й доказування у кримінальному процесі:Наук.-пркт.посіб. – К.: КНТ.,2006.

6. Коваленко Є.Г. Теорія доказів у кримінальному процесі України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер,2006.

7. Арсеньев В.Д. Вопросы общей теории судебных доказательств в советском уголовном процессе. – М.: Юрид. лит., 1964. – 179 с.

8. Белкин Р.С. Собирание, исследование и оценка доказательств. Сущность и методы. – М.: Наука, 1966. – 295 с.

9. Выдря М. М. Вещественные доказательства в советском уголовном процессе. - М., 1955.(5)

10. Галкин В. М. Средства доказывания в уголовном процессе. - М., 1967.

11. Громов Н.А. Уголовннй процесс России: Учебное пособие.— М.: Юристь, 1998. – 452 с.

12. Горский Г.Ф., Кокорев Л.Д., Элькинд П.С. Проблемы доказательств в советском уголовном процессе. -Воронеж: Изд-во Воронежского гос. университета, 1978. – 303 с.(8)

13. Грошевий Ю. М. Кримінальний процес України: Підручник. – Х.: “Право”, 2000 р.

14. Карнеева Л.М. Доказательства в советском уголовном процессе: Учеб. пособ. – Волгоград: ВСШ, 1988. – 65 с.

15. Михеенко М.М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. – К.: Выща школа, 1984. – 134 с.

16. Теория доказательств в советском уголовном процессе /Отв. ред. Н.В. Жогин. – 2-е изд., исправ. и доп. -М.: Юрид. лит., 1973. – 736 с.

17.

18. Фаткуллин Ф.Н. Общие проблемы процессуального доказывания. – 2-е изд., доп. – Казань: Изд-во Казанского ун-та, 1976. – 206 с.

 

ІІІ. Додаткова література

19. Карнеева Л.М., Кэртес И. Источники доказательств: По советскому и венгерскому уголовному законодательству. – Будапешт: Кезгаздашати Эш Йоги; М.: Юрид. лит., 1985. – 136 с.(11)

20. Михеєнко М. М. Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні: Посібник. – К.: “Либідь”, 1999 р.(12)

21. Молчанов В.В. Собирание доказательств в гражданском процессе. – М.: Изд-во МГУ, 1991. – 96 с.

22. Мухин И.И. Обьективная истина и некоторые вопросы оценки судебных доказательств при осуществлении правосудия. – Л.: Изд-во Ленинградского ун-та, 1971. – 183 с.

23. Одиночкина Т. Ф. Криминалистическая экспертиза вещественных доказательств методами спектрального анализа: Автореф. дис.... канд. юрид. наук. - М., 1974.(14)

24. Орлов Ю.К. Заключение эксперта как источник выводного знания в судебном доказывании: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.09 / Всесоюзный юридический заочный ин-т. – М., 1985. – 55 с.

25. Прасолова Э.М. Теория и практика криминалистической экспертизы. Учебное пособие. – М.: Издательство УДН, 1985. – 72 с.(15)

26. Селиванов Н. А. Вещественные доказательства. - М., 1971.(16)

27. Строгович М.С. Материальная истина и судебные доказательства в советском уголовном процессе. – М.: Изд-во Акад. наук СССР, 1958. – 703 с.(17)

28. Тертишник В.М., Слинько С.В. Теория доказательств. – Харьков: РИФ “Арсин” ЛТД, 1998.– 255 с.(22)

29. Тертишник В. Концепція КПК України та актуальні проблеми правосуддя // Вісник прокуратури. – 2003. – №9 (27). – С.39 – 44.

30. Шейфер С.А. Собирание доказательств в советском уголовном процессе. – Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1986. – 172 с.

31. Шумило М.Є. Реабілітація в кримінальному процесі України. – Харків, 2001. – 320 с.