Поняття та система джерел кримінального процесуального права



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Поняття та система джерел кримінального процесуального права



 

Кримінальне процесуальне право – галузь українського права. Воно являє собою систему правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають і функціонують на всіх стадіях кримінального процесу.

Під джерелами кримінального процесуального права слід розуміти форми закріплення кримінальних процесуальних норм. Вони складають зовнішню форму цієї галузі.

Як показує аналіз розвитку кримінального судочинства різних країн світу, сучасним національним кримінальним процесуальним системам відомі такі джерела процесуальних норм, як кримінально-процесуальні звичаї, судовий прецедент, акти законодавчої влади, рішення Конституційних Судів або інших органів, що виконують їх функції.

Стаття 1 КПК України вказує, що порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України. У частині другій цієї статті пояснюється, що кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, КПК України та інших законів України.

Вважаємо, що законодавець визначив не всі джерела даної галузі права. Щоб розібратися у цьому питанні слід розглянути види форм закріплення кримінальних процесуальних норм за ієрархію.

1. Конституція Українимає найвищу юридичну силу і пряму дію на території України. Більше ніж 30 статей Конституції України регулюють правовідносини у сфері кримінального процесу. Основні з них зосереджено у розділі 2 „Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”. Наприклад, у ст. 29 вказано: „Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом”. Стаття 129 встановлює основні засади судочинства, які є принципами кримінального судочинства.

Згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 „Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії[13].

Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі:

1) коли зі змісту норми Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом;

2) коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй;

3) коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовано, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України;

4) коли укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції.

2. Рішення Конституційного Суду Україниза ієрархією слід поставити одразу після Конституції України, оскільки згідно зі ст. 147 Основного Закону: „Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України”.

Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. Таким чином, можна сказати що Конституційний Суд є „законодавцем з негативного боку” (виключає із нормативно-правових актів неконституційні норми), а його рішення мають вищу силу над приписами тих частин законів, що визнані неконституційними.

Крім того, до повноважень цього судового органу належить надання висновків про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість.Враховуючи той факт, що з моменту прийняття нового КПК України пройшло мало часу, поки ще немає рішень Конституційного Суду України щодо тлумачення його норм або визнання деяких положень неконституційними. Як відомо, окремі норми КПК України 1960 року неодноразово визнавалися такими, що не відповідають Конституції України.

3. Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Під міжнародним договором слід розуміти укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права договір, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).

Згідно ч. 2 ст. 19 Закону України „Про міжнародні договори України” від 29 червня 2004 р., якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Аналогічна норма міститься й у ч.4 ст. 9 КПК України.

До міжнародних договорів, які регулюють кримінальну процесуальну діяльність, слід віднести такі акти:

- Конвенція про захист прав та основних свобод людини (підписано в Римі 4 листопада 1950 р., ратифіковано Україною 17 липня 1997 р.);

- Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах (1972 р., ратифіковано Україною 22 вересня 1995 р.);

- Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом (8 листопада 1990 р., ратифіковано Україною 17 грудня 1997 р.);

- Європейська хартія регіональних мов або мов меншин (5 листопада 1992 р., ратифіковано Україною 15 травня 2003 р.) ;

- Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ухвалений Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р.);

- Всезагальна декларація прав людини (ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року);

- Звіт принципів захисту всіх осіб, підданих затриманню або арешту в будь-якій формі (прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1988 р.) та багато інших.

4. Практика Європейського суду з прав людини є джерелом права відповідно до ст. 17 Закону України „Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” від 23 лютого 2006 року. По суті цей Закон визнав існування нової форми закріплення правових норм – судового прецеденту, яка раніше не використовувалася у вітчизняному законодавстві. Оскільки у своїй діяльності Європейський суд, розглядаючи справу, тлумачить та застосовує Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. і протоколи до неї, то його рішення щодо Конвенції мають таке ж значення, як і рішення Конституційного Суду України щодо Конституції держави. Враховуюче наведене, слід стверджувати, що рішення Європейського суду з прав людини мають вищу силу над законами України, та повинні виконуватися навіть в тих випадках, коли вони суперечать вітчизняним нормативно-правовим актам. На рішення Європейського суду можна посилатися, як на норми прямої дії. У ч.5 ст. 9 КПК України вказано: «Кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини». Для кримінального процесуального права мають значення, наприклад, такі справи: Меріт проти України, Афанасьєв проти України, Салов проти України, Грабчук проти України, Ткачов проти України та багато інших.

5. Кримінальний процесуальний кодекс Українибув прийнятий Верховною Радою України 13 квітня 2012 року та набирає чинності з 19 листопада 2012 року (через шість місяців з дня його опублікування). Він є єдиним галузевим кодифікованим законом, який регулює відносини у сфері кримінальної процесуальної діяльності. Саме тому, під час вивчення навчальної дисципліни “Кримінальний процес” курсанти та студенти повинні постійно звертатися до цього нормативно-правового акту, добре знати його структуру та зміст багатьох норм.

КПК України містить 9 основних розділів, які поділяються на 46 глав, що вміщують у собі 614 статей. Крім того, КПК містить «Прикінцеві положення» (розділ Х), а також «Перехідні положення» (розділ ХІ). Наявність останніх двох розділів обумовлена тим, що не всі норми цього кодифікованого закону набирають чинності з 19 листопада 2012 року.

Ряд положень КПК України вводяться в дію одночасно з набранням чинності інших нормативно-правових актів, без яких вони не зможуть бути застосовані. Наприклад, положення, що стосуються кримінального провадження щодо кримінальних проступків, які вводяться в дію одночасно з набранням чинності законом України про кримінальні проступки; або, - частина п’ята статті 181 (у частині можливості використання електронних засобів контролю), пункт 9 частини п’ятої статті 194, стаття 195 КПК України, вводиться в дію з дня набрання чинності положенням про порядок застосування таких засобів, затвердженим Міністерством внутрішніх справ України.

Деякі норми вводяться в дію після закінчення певного строку з моменту набрання чинності Кодексом. Наприклад, частина перша статті 41 та частина шоста статті 246 КПК України (у частині віднесення органів Державної митної служби України до оперативних підрозділів), вводяться в дію через рік після набрання чинності цим Кодексом.

Крім того, існують положення, введення у дію яких залежить від створення певних державних органів. Наприклад, частина перша (у частині положень щодо повноважень здійснення досудового розслідування злочинів, передбачених статтями 402–421, 423–435 Кримінального кодексу України) та частина четверта статті 216 КПК України вводяться в дію з дня початку діяльності Державного бюро розслідувань України.

Також слід відмітити, що в пункті 2 Прикінцевих положень вказано, що з моменту набрання законної сили новим Кодексом – втрачає чинність КПК України 1960 року. Проте це не зовсім так, оскільки пункт 11 Перехідних положень вказує, що кримінальні справи, які до дня набрання чинності КПК України 2012 року надійшли до суду від прокурорів з обвинувальним висновком, постановою про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, постановою про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності, розглядаються судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій і Верховним Судом України в порядку, який діяв до набрання чинності цим Кодексом, тобто за правилами КПК України 1960 року. Крім того, «старий» КПК України буде продовжувати застосовуватися у випадках, передбачених п.п. 13-17 Перехідних положень й після 19 листопада 2012 року. Тому слід вказати, що КПК України 1960 року буде втрачати свою чинність «поступово», продовжуючи бути джерелом кримінального процесуального права щодо порядку судового розгляду кримінальних справ, що поступили до суду до вступу в дію КПК України 2012 року. Крім того, Кодексом 1960 року слід користуватися оцінюючи докази, оскільки відповідно до п.8 Перехідних положень допустимість доказів, отриманих до набрання чинності КПК України 2012 року, визначається у порядку, що діяв до набрання ним чинності.

Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 року умовно можна поділити на дві частини – Загальну та Особливу. Загальна частина містить положення, які використовуються на всіх стадіях кримінального провадження. Загальна частина складається з двох розділів: «Розділ І. Загальні положення», «Розділ ІІ. Заходи забезпечення кримінального провадження».

Всі інші розділи складають Особливу частину кодексу. Вони регулюють провадження на окремих стадіях кримінального процесу, або регламентують особливості диференціації процесуальної форми за окремими категоріями кримінальних проваджень. До Особливої частини входять такі розділи: «Розділ ІІІ. Досудове розслідування», «Розділ ІV. Судове провадження у першій інстанції», «Розділ V. Судове провадження з перегляду судових рішень», «Розділ VI. Особливі порядки кримінального провадження», «Розділ VІІ. Відновлення втрачених матеріалів кримінального провадження», «Розділ VІІІ. Виконання судових рішень», «Розділ ІХ. Міжнародне співробітництво під час кримінального провадження».

Статті КПК мають свою назву, що полегшує пошук відповідної норми. Більшість статей складається з декількох частин, що виділяються абзацами та нумеруються (у КПК України 1960 р. нумерації не було). Частини можуть містити декілька пунктів, що також мають цифрове позначення.

6. Інші закони України, норми яких регулюють певні кримінально-процесуальні правовідносини.В Україні діє багато законів, які мають міжгалузевий характер. До чинного кримінального процесуального законодавства відносяться окремі положення таких законів:

- Закон України „Про судоустрій і статус суддів України” від 7 липня 2010 року. Він визначає порядок організації, компетенцію, систему і принципи діяльності судових органів.

- Закон України „Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 року, який регулює завдання, компетенцію та принципи діяльності органів прокуратури.

- Закон України „Про попереднє ув’язнення” від 30 червня 1993 року, який визначає порядок та умови тримання під вартою в слідчих ізоляторах, в ізоляторах тимчасового утримання, гауптвахті осіб, щодо яких обрано відповідний запобіжний захід.

- Закон України „Про оперативно-розшукову діяльність” від 18 лютого 1992 року, який визначає основи та принципи провадження оперативно-розшукових заходів, правовий статус осіб, які займаються цією діяльністю.

- Закон України „Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 року встановлює права та обов’язки адвокатів, гарантії їх діяльності, захищає адвокатську таємницю, регламентує порядок притягнення адвокатів до відповідальності.

Кримінально-процесуальну діяльність регламентують норми й інших Законів України: „Про міліцію” від 20 грудня 1990 року; „Про службу безпеки” від 25 березня 1992 року; „Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” від 23 грудня 1993 року; „Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” від 30.06.1993 року; „Про судову експертизу” від 25 лютого 1994 року та ін.

7. Висновки Верховного Суду України, викладені у його ухвалах, відповідно до ч. 1 ст. 458 КПК України, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності відповідну норму закону, та для всіх судів України. Таким чином, можна сміло стверджувати, що своїми рішеннями в кримінальних справах Верховний Суд України створює судові прецеденти. Саме тому, рішення цього найвищого судового органу, ухвалені за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстав, передбачених статтею 445 КПК України, підлягають оприлюдненню на офіційному веб-сайті Верховного Суду України не пізніш як через десять днів з дня їх ухвалення.

При цьому є дуже спірною позиція про те, чи включати до переліку джерел кримінального процесуального права Постанови Пленуму Верховного Суду України,які були прийняті до набрання чинності Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року, Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та положення деяких підзаконних нормативно-правових актівщодо питань кримінального судочинства. Більшість вчених підтримує точку зору, що такі акти не є джерелом права, оскільки вони не встановлюють нових та не скасовують чинних норм закону, а лише регулюють механізм організації їх виконання, деталізують та тлумачать загальні приписи закону.

Не вступаючи в дискусію з авторами протилежної точки зору, вважаємо за необхідне підкреслити, що відомчі роз'яснення і вказівки з питань застосування законодавства мають істотне значення для правильного розуміння закону правозастосовцем (слідчим, прокурором або судом) і однакового його застосування.

Необхідність у згаданих роз'ясненнях і вказівках виникає не через відсутність норм, а через їх неправильне розуміння і застосування на практиці.

Особливе значення мають накази Генерального прокурора і роз'яснення Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (до 7 липня 2010 року – Пленуму Верховного Суду України). Їх роль у зміцненні правової основи кримінального судочинства надзвичайно висока, тому що: а) вони зміцнюють правову основу тим, що виявляють недоліки застосування кримінального процесуального закону і дають обов'язкові вказівки про шляхи і засоби усунення виявлених недоліків; б) розкривають зміст кримінального процесуального закону в тих випадках, коли він недостатньо ясний правозастосовцям, роблять із закону визначені логічні висновки, формулюють їх у вигляді правоположень, що виступають додатковими допоміжними засобами правового регулювання; в) виробляють обов'язкові вказівки у вигляді правоположень, не підміняючи законодавця і не створюючи нові кримінальні процесуальні норми.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.170.171 (0.007 с.)