Кримінально-процесуальні функції, форма та гарантії



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Кримінально-процесуальні функції, форма та гарантії



 

Слово функція (від лат. functio) означає обов’язок, коло діяльності, призначення, роль[3]. У правовій науці під процесуальними функціями прийнято розуміти основні, характерні напрями або види діяльності учасника кримінального процесу, які виражають його роль (призначення) і положення серед інших осіб, що беруть участь у судочинстві[4].

Згідно з найбільш поширеною т.зв. класичною концепцією, яку підтримує більшість вчених, існують три функції: обвинувачення (або кримінального переслідування), захисту та правосуддя (або вирішення справи). Прихильниками такої концепції є Ю.М. Грошевий[5], В.М. Савицький[6], М.С. Строгович[7] та інші. Є.Г. Коваленко, М.М. Полянський та ще ряд авторів вважають необхідним додатково до вказаних трьох додати функцію розслідування, яку здійснює слідчий до появи в справі обвинуваченого[8]. В.М. Тертишник виділив п’ять функцій: розслідування, нагляд, обвинувачення, захист і правосуддя[9]. Р.Д. Рахунов – шість: розслідування, обвинувачення, захист, підтримання цивільного позову, захист від позову, вирішення справи[10]. А.П. Гуляєв позначив у діяльності слідчого вісім функцій, серед них: розгляд заяв і повідомлень про злочин; забезпечення відшкодування збитку; припинення злочинів; розшук обвинувачених[11]. Таку ж кількість функцій у своїх працях виділяє і О.М. Ларін[12]. Можна перерахувати ще багато дослідницьких праць, у яких автори визначають від 3-х до 12-ти різних процесуальних функцій.

Тривалий час функції розглядалися лише на теоретичному рівні. Початкове нормативне закріплення вони одержали 21 червня 2001 року, коли КПК України 1960 року був доповнений статтею 161 «Змагальність і диспозитивність». Частина 2 даної статті проголошувала: «При розгляді справи в суді функції обвинувачення, захисту та вирішення справи не можуть покладатися на один і той же орган або на одну і ту ж особу». Аналогічна норма міститься й у ч. 3 ст. 22 КПК України 2012 року: «Під час кримінального провадження функції державного обвинувачення, захисту та судового розгляду не можуть покладатися на один і той самий орган чи службову особу».

Таким чином, законодавець виділяє тільки три основні напрями діяльності учасників кримінального процесу.

Правильне встановлення та унормування процесуальних функцій має не тільки теоретичне, але й практичне значення, яке полягає у наступному.

По-перше, функції, будучи основними видами, напрямками процесуальної діяльності, дозволяють правильно позначити коло прав і обов’язків кожного учасника кримінального процесу, оскільки є тими визначальними межами, за які не повинні виходити повноваження тих чи інших суб’єктів. У зв’язку з цим слід вказати, що саме функції в основному визначають процесуальний статус особи.

По-друге, порядок розподілу функцій між учасниками судочинства визначає тип побудови кримінального процесу. Наприклад, коли обвинувачення, захист і вирішення справи не поєднуються в одній особі, можна говорити про змагальну побудову кримінального процесу, в протилежному випадку – про розшукову (інквізиційну).

По-третє, функції нерозривно пов’язані з реалізацією цілей і завдань кримінального судочинства, будучи їх відображенням у діяльності суб’єктів. Від правильного встановлення функцій для конкретних процесуальних суб’єктів багато в чому залежить успішність реалізації ними цілей і завдань кримінального провадження в цілому.

Нарешті, вони впливають на порядок кримінального провадження (процесуальну форму), тобто процедура кожної слідчої (розшукової) та іншої процесуальної дії повинна бути побудована таким чином, щоб гарантувати учасникам безперешкодне здійснення своїх функцій, не допускаючи при цьому виконання тих, які їм не властиві.

Характерною особливістю нового КПК України є те, що він поділив основних учасників кримінального провадження на сторони відповідно до того, яку процесуальну функцію вони виконують. Так у п. 19 ст. 3 вказано: «сторони кримінального провадження – з боку обвинувачення: слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор, а також потерпілий, його представник та законний представник у випадках, установлених цим Кодексом; з боку захисту: підозрюваний, обвинувачений (підсудний), засуджений, виправданий, особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, їхні захисники та законні представники».

Розглянемо більш детально кожну з основних процесуальних функцій.

Функція обвинуваченняце діяльність учасників кримінального провадження, спрямована на викриття особи у вчиненні кримінального правопорушення, встановлення його винуватості, а також обставин, що обтяжують його відповідальність.

Функція обвинуваченняполягає у таких діях:

- внесення відомостей про вчинене кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань;

- збирання доказів, які підтверджують участь особи у вчиненні кримінального правопорушення або обтяжують його відповідальність;

- застосування до підозрюваних заходів процесуального примусу (забезпечення кримінального провадження);

- повідомлення про підозру;

- складання та затвердження обвинувального акту;

- підтримання обвинувачення (державного обвинувачення) під час судового розгляду;

- подання та доведення цивільного позову, що підлягає стягненню з винуватої особи.

З вищенаведених дій, що розкривають зміст функції обвинувачення, деякі з них виконуються ще до появи процесуальної фігури обвинуваченого. Тому, є дуже слушною позиція тих науковців, які пропонують вказану функцію називати «кримінальним переслідуванням». Зайвим підтвердженням правильності такої думки є те, що відповідно п. 13 ст. 3 КПК України, «обвинувачення – є твердження про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, висунуте в порядку, встановленому цим Кодексом». Тобто законодавець суперечить сам собі. З одного боку, він вказує на учасників, які відносяться до сторони обвинувачення та починають свою процесуальну діяльність вже з моменту реєстрації відомостей про кримінальне правопорушення. З іншого боку – говорить про те, що обвинувачення починається з моменту висунення твердження про вчинення особою забороненого кримінальним законом діяння. Тобто функція обвинувачення і обвинувальний акт (його оголошення в суді) розглядаються як рівнозначні поняття, що не є вірним з теоретичної точки зору.

Функція захисту – це діяльність суб'єктів кримінального процесу, спрямована на спростування підозри, обвинувачення, встановлення невинуватості особи і пом'якшення її відповідальності.

Функція захиступерш за все бере прояв у таких діях:

- заперечення по суті підозри та обвинувачення повністю або частково;

- заперечення кваліфікації кримінального правопорушення;

- збирання доказів, які виправдовують особу, або пом’якшують її відповідальність;

- ініціювання стороною захисту проведення слідчих (розшукових) дій;

- наполягання на недостатності доказів, якими обґрунтовується обвинувачення;

- заперечення цивільного позову повністю або частково.

Функція судового розгляду (правосуддя) – це діяльність суду щодо дослідження всіх зібраних сторонами кримінального провадження доказів і ухвалення рішення про винуватість або невинуватість конкретної особи, а також про її покарання.

Суд, зберігаючи об’єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків.

Виконуючі відповідну функцію, учасники судочинства повинні дотримуватися встановленої законом процесуальної форми. Під останньою слід розуміти умови, послідовність та порядок діяльності учасників процесу, засоби реалізації ними своїх прав, свобод і обов’язків, процедуру здійснення окремих процесуальних дій та прийняття юридичних рішень, а також режим документування процесуальної діяльності.

Обов’язок дотримання процесуальної форми перш за все покладений на державні органи та службових осіб, що здійснюють провадження у справі (ведуть процес). Тому для них діє правило: «дозволено лише те і лише в такій формі, що передбачено законом». У ч. 1 ст. 9 КПК України вказано: «Під час кримінального провадження суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов’язані неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства».

Порядок кримінального провадження практично за всіма категоріями правопорушень є єдиним, що відіграє роль гарантії дотримання прав суб'єктів процесу. Однак у практиці кримінального судочинства досить часто виникають умови, реальні обставини, об'єктивні причини, що викликають необхідність появи й існування різноманітних кримінальних процесуальних форм для різних категорій кримінальних правопорушень. Тому, у деяких випадках законодавець встановлює особ­ливі порядки провадження, тобто відбувається диференціація (від латинського «differentia» - поділ, розчленовування, розшарування чого-небудь на окремі різнорідні основи) процесуальної форми залежно від суб’єкта правопорушення або характеристик самого злочину чи проступку.

Особливу (диференційовану) форму (порядок) провадження передбачено для:

1) кримінальних проваджень щодо кримінальних проступків (глава 25 КПК України)

2) кримінальних проваджень на підставі угод (глава 35 КПК України);

3) кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення (глава 36 КПК України);

4) кримінальних проваджень щодо окремої категорії осіб (глава 37 КПК України):

- народного депутата України;

- судді Конституційного Суду України, професійного судді, а також присяжного і народного засідателя на час здійснення ними правосуддя;

- кандидата у Президенти України;

- Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

- Голови Рахункової палати, його першого заступника, заступника, головного контролера та секретаря Рахункової палати;

- депутата місцевої ради;

- адвоката;

- Генерального прокурора України, його заступника.

5) кримінальних проваджень щодо неповнолітніх (глава 38 КПК України);

6) кримінальних проваджень щодо застосування примусових заходів медичного характеру (глава 39 КПК України);

7) кримінальних проваджень, які містять відомості, що становлять державну таємницю (глава 40 КПК України);

8) кримінальних проваджень на території дипломатичних представництв, консульських установ України, на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту, розташованого в Україні (глава 41КПК України).

Диференціація процесуальної форми у вищенаведених видах кримінальних проваджень полягає у встановленні додаткових правил їх досудового розслідування та судового розгляду або навпаки спрощення чи виключення деяких процедур із загального порядку судочинства. Наприклад, у провадженнях щодо неповнолітніх законодавець встановлює додаткові гарантії захисту прав вказаної категорії осіб (розширений предмет доказування, участь законного представника, особливий порядок виклику та застосування запобіжних заходів щодо неповнолітнього підозрюваного, обвинуваченого та ін.). Досудове розслідування кримінальних проступків, навпаки, провадиться в скорочений строк, а судовий розгляд таких проваджень може відбуватися в спрощеному порядку.

Особливості провадження в кожній з цих категорій справ будуть розглядатися в окремих темах цього підручника.

З процесуальною формою тісно пов’язане поняття процесуальних гарантій. Процесуальні гарантії –це система правових засобів, які забезпечують встановлення об’єктивної істини й справедливість правосуддя, можливість реалізації всіма суб’єктами процесуальних правовідносин своїх прав та обов’язків, а також досягнення завдань кримінального судочинства.

Процесуальні гарантії можна умовно поділити на дві групи: «гарантії захисту прав та свобод людини», «гарантії ефективності здійснення кримінального провадження». Якщо перші переважно покликані забезпечити охорону прав та свобод учасників процесу, які були залучені до нього, то інші – направлені на швидке та повне розкриття кримінального правопорушення, безперешкодне виконання державними органами та службовими особами своїх обов’язків з досудового розслідування та судового розгляду кримінальних справ.

До першої групи процесуальних гарантій можна віднести: кримінально-процесуальну форму; принципи кримінального процесу; судовий контроль та прокурорський нагляд за діями органів розслідування; необхідність обґрунтування процесуальних рішень; право на оскарження дій і рішень органів та службових осіб, які ведуть процес.

До гарантій другої групи відносяться: достатній ступінь нормативного врегулювання кримінального процесу; владні повноваження державних органів та службових осіб; можливість застосування примусових заходів забезпечення кримінального провадження; юридична відповідальність учасників провадження за невиконання покладених обов’язків.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.110.106 (0.008 с.)