Правові наслідки розірвання шлюбу

У разі розірвання шлюбу настають правові наслідки щодо майнових та особистих немайнових відносин подружжя. Розірвання шлюбу є підставою припинення усіх особистих немайнових прав та обов’язків подружжя. Окрім того, відповідно до статті 113 СК України особа, яка змінила прізвище у зв’язку з реєстрацією шлюбу, має право після його розірвання надалі іменуватися цим прізвищем або відновити своє дошлюбне прізвище. У паспорті особи, яка змінила прізвище на дошлюбне, вказується, що він підлягає обміну в місячний строк. Реалізація права на вибір прізвища в разі розірвання шлюбу тим із подружжя, котрий його змінив, не залежить від згоди другого з них.

Важливе значення має також вирішення питання щодо походження дитини, яка народилася після розірвання шлюбу. Дитина, яка народжена до спливу десяти місяців після припинення шлюбу, походить від подружжя. Жінка та чоловік, шлюб між якими розірвано, у разі народження дитини до спливу десяти місяців після припинення їхнього шлюбу, мають право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану спільну заяву про невизнання колишнього чоловіка батьком дитини. Така вимога може бути задоволена лише в разі подання іншою особою та матір’ю дитини заяви про визнання батьківства (частини 2, 3 статті 122 СК України).

Якщо дитина народилася до спливу десяти місяців від дня розірвання шлюбу, але після реєстрації повторного шлюбу її матері з іншою особою, вважається, що батьком дитини є чоловік її матері у повторному шлюбі. Батьківство попереднього чоловіка може бути визначене на підставі його спільної заяви з чоловіком у Повторному шлюбі або за рішенням суду (стаття 124 СК України).

Щодо майнових відносин, то з моменту розірвання шлюбу припиняється дія режиму спільності майна подружжя, тобто майно, набуте після припинення шлюбу, не є спільним і належатиме кожному з них на праві приватної власності. Натомість розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу (частина 1 статті 68 СК України). Якщо таке майно не було поділене під час шлюбу або під час розірвання шлюбу, то надалі колишнє подружжя здійснюватиме повноваження співвласників за взаємною згодою, за правилами, визначеними Цивільним, а не Сімейним кодексом України.

Припинити право спільної власності на майно, набуте за час шлюбу, колишнє подружжя може шляхом його поділу. Такий поділ може відбуватися в добровільному порядку шляхом укладення договору про поділ майна, або в судовому порядку, якщо співвласники не зможуть досягти згоди щодо способу, порядку, інших питань поділу. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється не від моменту розірвання шлюбу, а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Між колишнім подружжям можуть також існувати зобов’язання щодо утримання. Якщо такі відносини виникли ще під час шлюбу, то його розірвання не є підставою для їх припинення. Після розірвання шлюбу відповідно до статті 76 СК України особа має право на утримання, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги, і якщо її колишній чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу. Особа має право на утримання і тоді, коли вона стала інвалідом після спливу одного року від дня розірвання шлюбу, якщо її інвалідність була результатом протиправної поведінки щодо неї колишнього чоловіка, колишньої дружини під час шлюбу. Якщо на момент розірвання шлюбу жінці, чоловікові до досягнення встановленого законом пенсійного віку залишилося не більш як п’ять років, вона, він матимуть право на утримання після досягнення цього пенсійного віку, за умови, що у шлюбі вони спільно проживали не менш як десять років. Новелою у регулюванні аліментних зобов’язань між колишнім подружжям є і наступне правило. Якщо у зв’язку з вихованням дитини, веденням домашнього господарства, піклуванням про членів сім’ї, хворобою або іншими обставинами, що мають істотне значення, один із подружжя не мав можливості здобути освіту, працювати, зайняти відповідну посаду, він має право на утримання у зв’язку з розірванням шлюбу і тоді, якщо є працездатним, за умови, що потребує матеріальної допомоги і що колишній чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу. Таке право триває протягом трьох років від дня розірвання шлюбу. Право на утримання, яке особа має після розірвання шлюбу, припиняється у разі поновлення його працездатності, реєстрації з ним повторного шлюбу тощо.

Правові наслідки припинення шлюбу внаслідок смерті одного із подружжя або оголошення його померлим відрізняються від тих, які настають у разі припинення шлюбу шляхом його розірвання. Насамперед у разі смерті особи або оголошення її померлою відкривається спадщина. Вдова або вдівець є спадкоємцями першої черги в разі спадкування за законом (стаття 1261 ЦК України), а також можуть бути спадкоємцями за заповітом. Щодо походження дитини, народженої після смерті батька, то воно визначається за правилами, схожими до тих, що застосовуються у випадку народження дитини після розірвання шлюбу.

Режим окремого проживання

Серед інших новел правового регулювання шлюбних відносин з 01.01.2004 року з’явилася можливість застосування такого механізму збереження сім’ї та шлюбу, як сепарація. Відповідно до статті 119 СК України за заявою подружжя або позовом одного з них суд може постановити рішення про встановлення для подружжя режиму окремого проживання у разі неможливості чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно.

Такий режим відомий під назвою «сепарація» системам права багатьох країн Європи, наприклад, Франції, Швейцарії, Бельгії, Іспанії, Португалії, Данії, Фінляндії, Норвегії, Польщі. Застосовується він також у деяких країнах Південної Америки та окремих штатах США. Інститут сепарації визнається і канонічним правом. Зокрема, йому присвячені канони 863— 866, 1378—1382 Кодексу Канонів Східних Церков. Сепарація (від лат. separatio — відокремлення, розлучення, розділення) у сімейному праві набула значення позбавлення одного з подружжя, винного у встановленні цього режиму, «права на спільне ложе, стіл і проживання».

У літературі виділяють три моделі врегулювання розглядуваного режиму у різних країнах:

1) модель, яка ґрунтується на самостійності інститутів сепарації та розірвання шлюбу;

2) модель, під час застосування якої не розрізняють підстав для сепарації та розірвання шлюбу; саме подружжя повинно зробити вибір щодо застосування того чи іншого інституту;

3) модель, яка побудована на визнанні безпосередньої залежності розірвання шлюбу від сепарації, тобто подружжя, яке бажає розірвати шлюб, має деякий час перебувати у стані сепарації, оформленої рішенням компетентного органу (формальної, а не фактичної сепарації, за якої подружжя не проживає разом з власної волі та не звертається за оформленням такого стану до жодних уповноважених органів).

Інститут сепарації є відносно новим для українського законодавства. КпШС України 1969 року (частина 2 статті 28) було врегулювало можливі правові наслідки фактичної сепарації, тепер їх визначено і СК 2002 року (стаття 57). Скажімо, суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв’язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. Отже, в судовому порядку може бути спростована презумпція спільності щодо майна, набутого кожним із подружжя під час фактичної сепарації. У нормах статей 119 та 120 СК України законодавець закріпив формальну сепарацію, тобто встановлення судом того ж наслідку щодо майна та інших майбутніх наслідків.

За національним законодавством інститути окремого проживання та розірвання шлюбу є самостійними, оскільки рішення про розірвання шлюбу суд приймає, якщо його подальше збереження суперечить істотним інтересам одного з подружжя чи їхніх дітей, а підставою для встановлення режиму окремого проживання подружжя є неможливість чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно. За відсутності взаємної згоди подружжя на встановлення сепарації волевиявлення одного з них має бути обґрунтованим. Наприклад, перебування одного з подружжя у тривалому відрядженні, на заробітках, його навчання в іншому населеному пункті не може слугувати обґрунтуванням вимоги про застосування судом розглядуваного інституту.

Суд може постановити рішення про встановлення для подружжя режиму окремого проживання, якщо виявить розлад подружніх відносин у духовній, фінансовій і фізичній площинах або хоча б в одній із них. Суд може застосувати інститут сепарації за наявності таких обставин, як хвороба одного з подружжя (наприклад, психічна, коли перебування з такою особою є небезпечним, або безпліддя), подружня зрада, відмова одного з подружжя від співжиття, алкоголізм, наркоманія дружини або чоловіка, велика різниця між ними у віці та зумовлені цим розбіжності у поглядах, належність одного з подружжя до різних сект чи субкультур, реальна загроза життю та здоров’ю одного з подружжя (бійки, знущання, інші ситуації), небезпека для спільних дітей (наприклад, знущання над ними, примушування їх до бродяжництва, безвідповідальне ставлення до них), інших причин, що призвели до розладу відносин між подружжям.

Оцінюючи можливість задоволення прохання подружжя чи одного з них, суд повинен встановити, чи не зашкодить таке рішення істотним інтересам спільних дітей цих осіб. У національному праві необхідність врахування інтересів дітей при постановлений рішення про сепарацію випливає з принципу охорони дитинства. Суд також повинен встановити фактичні взаємини сторін і переконатись у доцільності встановлення для подружжя режиму окремого проживання ще й для того, щоб сепарація не стала формальним засобом вирішення спірних майнових питань. Наприклад, у тому разі, якщо один із подружжя з метою одержання значних доходів і набуття у власність цінного майна для уникнення режиму спільності звертається до суду з позовом про встановлення режиму окремого проживання на певний час чи безстроково і це є єдиним обґрунтуванням звернення, суд повинен відмовити у задоволенні позову.

У позовній заяві про встановлення режиму окремого проживання позивач може також поєднати вимоги щодо визначення місця проживання дітей, спільного житла чи виселення зі свого житла другого з подружжя, який вселився у це житло у зв’язку з укладенням шлюбу, надання утримання йому чи спільним дітям подружжя. У цій категорії справ доцільною є вимога суду щодо обов’язкової особистої явки обох сторін у судове засідання для з’ясування фактичних обставин справи. Становить інтерес ситуація, за якої один із подружжя звертається до суду з позовом про встановлення режиму окремого проживання, а другий — з зустрічним позовом про розірвання шлюбу (при цьому навіть підстави вимог можуть переплітатися). Рішення суду в такому разі знову ж таки повинно ґрунтуватися на врахуванні того, чия вимога є виваженішою, можливості збереження шлюбу в майбутньому, а також інтересів дітей.

У статті 119 СК України передбачена можливість встановлення судом сепарації не тільки за позовом одного з подружжя, а й за заявою подружжя, яке досягло спільної згоди. Такі категорії справ розглядають за правилами окремого провадження (частина З статті 234 ЦПК України). Для визначення вимог до змісту такої заяви можна застосувати аналогію закону. Зокрема за аналогією зі статтею 109 СК України сторони мали б подавати до суду договір про те, з ким із них проживатимуть діти, яку участь у їх вихованні братиме той з батьків, хто проживатиме окремо, або викладати шляхи спільного вирішення цього питання у заяві. Окрім того, за наявності спільного житла у заяві мали б бути викладені міркування щодо порядку користування ним або тою, хто з подружжя залишиться проживати в ньому. Інакше треба вважати, що між сторонами існує спір і вони не дійшли остаточної згоди щодо встановлення режиму окремого проживання. На зазначені питання суд обов’язково має дати відповідь у рішенні.

Водночас за відсутності спільних дітей і наявності згоди подружжя на сепарацію підстави встановлення режиму окремого проживання не мають важливого значення. Відповідно до національного законодавства стан сепарації не вимагає державної реєстрації.

Щодо правових наслідків встановлення режиму окремого проживання, то відповідно до статті 120 СК України права та обов’язки подружжя не припиняються. Сепарація не є різновидом припинення шлюбу. Норми про неї внесені до глави 11 «Припинення шлюбу» лише за спорідненістю з інститутом його розірвання. Сепарація не звільняє від збереження подружньої вірності, її встановлення не дає права на укладення іншого шлюбу. Також проживання одного з подружжя з іншою особою у цей період не можна розглядати як конкубінат («фактичні шлюбні відносини»). Оскільки законодавець закріпив принцип моногамії в шлюбних відносинах, перебування одного з сепарованого подружжя в конкубінаті з іншою особою суперечить моральним засадам суспільства. Тому такі відносини не можуть вважатися сімейними. Згідно зі статею З СК України подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік з поважних причин не проживають спільно, а сепарація є досить поважною причиною.

Правовими наслідками у разі встановлення режиму окремою проживання є:

1) майно, набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважатиметься набутим у шлюбі, тобто на нього не поширюється режим спільності;

2) дитина, народжена дружиною після спливу десяти місяців, не вважатиметься такою, ідо походить від її чоловіка. У цьому випадку при пред’явленні дружиною копїї рішення суду про встановлення для подружжя режиму окремого проживання реєстрація народження дитини провадиться за заявою матері в порядку, передбаченому для реєстрації народження дитини від батьків, які не перебувають у шлюбі (пункт 13 Правил реєстрації актів цивільного стану). Треба зауважити, що ці правові наслідки починають діяти з моменту набрання чинності рішенням суду. Отже, й перебіг строку для спростування в майбутньому презумпції батьківства також розпочнеться з моменту набрання чинності рішенням суду про сепарацію.

Відповідно до статті 119 СК України режим окремого проживання припиняється у разі поновлення сімейних відносин або за рішенням суду на підставі заяви одного з подружжя. Однак доцільніше припинити режим окремого проживання за рішенням органу, який його встановив. Формальна сепарація повинна припинятися формально, а фактична — фактично. Це сприятиме уникненню непорозумінь і різного тлумачення законодавства на практиці.

Безперечно, виникатимуть проблеми зі співвідношенням розглядуваного інституту з розірванням шлюбу, триватимуть дискусії щодо доцільності запровадження зазначених норм у національне законодавство. Але якщо цей інститут допоможе вберегти хоча б якийсь відсоток одружених від прийняття поспішних, невиважених рішень розірвати шлюб, це стане незаперечним обґрунтуванням необхідності правового регулювання механізму функціонування поряд з іншими ще й такого нового елементу свободи шлюбу, як сепарація.