Захист сімейних прав та інтересів

Кожен учасник сімейних відносин має право на захист свого права та інтересу. Захист сімейних прав та інтересів — це діяльність, спрямована на відновлення, визнання, припинення порушення сімейних прав та охоронюваних законом інтересів шляхом застосування мір примусового характеру до порушника. Предметом захисту можуть бути сімейні права та інтереси. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50-ти народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) № 18-рп/2004 від 01.12.2004 року поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в частині першій статті 4 ЦПК України та інших законах України у логічно-смисловому зв’язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/ або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам. Відповідно до частини 3 статті 7 СК України однією із загальних засад регулювання сімейних відносин визначено регулювання їх лише у тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інтересів суспільства. Однак, усі можливі інтереси осіб у цій сфері суспільних відносин не можуть бути опосередковані в конкретних суб’єктивних правах, а тому можуть бути і самостійним предметом захисту. Отже, інтереси осіб у сімейно-правовій сфері — це їхні певні потреби у користуванні майновими та немайновими благами, які можуть бути об’єктами сімейних правовідносин, прагнення до набуття сімейних прав щодо них, які не суперечать законодавству, інтересам

інших осіб та суспільства загалом, вимогам добросовісності, розумності та справедливості. Такі інтереси в сімейно-правовій сфері можуть виникати в будь-яких учасників сімейних відносин, однак, найчастіше увага в законодавстві акцентується на відповідних інтересах дітей. Наприклад, той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім’ї, насамперед дітей (частина 1 статті 59 СК України). Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення (частина 2 статті 112 СК України).

Особливості реалізації суб’єктивного права особи на захист її сімейних прав та інтересів залежать від характеру правопорушення, особи порушника, обсягу дієздатності потерпілої особи, низки інших обставин, залежно від яких відповідні дії щодо захисту певного права чи інтересу може вчиняти безпосередньо сама потерпіла особа, від її імені уповноважена законом чи договором особа, чи на вимогу її або інших зацікавлених осіб чи з власної ініціативи органи, які відповідно до закону виконують функції щодо захисту сімейних прав та обов’язків. Відповідно існують юрисдикційна та неюрисдикційна форми захисту сімейних прав та інтересів.

Юрисдикційна форма передбачає вчинення діяльності із захисту сімейних прав конкретних уповноважених державою органів (суду, органів опіки та піклування, нотаріусів, органів реєстрації актів цивільного стану тощо).

Відповідно до Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом (частина 1 статті 55), і юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (частина 2 статті 124).

Право на звернення до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав чи інтересів відповідно до статті З ЦПК України має кожна особа в порядку, встановленому цим нормативним актом. Відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною. Відповідно до статті 29 ЦПК

України здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді (цивільну процесуальну дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття. Неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває цивільної процесуальної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Цивільної процесуальної дієздатності набуває також неповнолітня особа, якій у визначеному законом порядку надано повну цивільну дієздатність. Відповідно до частини 1 статті 18 СК України кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу. Окрім батьків, баба і дід мають право звернутися за захистом прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх та повнолітніх непрацездатних внуків до органу опіки та піклування або до суду без спеціальних на те повноважень (стаття 258 СК України). Сестра, брат, мачуха, вітчим мають право звернути-ся за захистом прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх та повнолітніх непрацездатних братів, сестер, пасинка, падчерки до органу опіки та піклування або до суду без спеціальних на те повноважень (стаття 262 СК України).

Відповідно до статті 4 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. Зокрема способи захисту порушених, оспорюваних чи таких, що не визнаються, прав та інтересів у сімейно-правовій сфері визначаються СК України.

Способами захисту сімейних прав та інтересів є:

1) встановлення правовідношення (визнання батьківства, встановлення факту батьківства, материнства, встановлення режиму окремого проживання);

2) примусове виконання добровільно невиконаного обов’язку (стягнення аліментів);

3) припинення правовідношення (розірвання шлюбу, скасування усиновлення, поділ спільного майна подружжя, позбавлення батьківських прав, припинення права на утримання);

4) анулювання правовідношення (визнання шлюбу недійсним, визнання усиновлення недійсним, виключення відомостей про батька, матір з актового запису про народження дитини, визнання шлюбного договору недійсним);

5) припинення дій, які порушують сімейні права (усунення перешкод у спілкуванні з дитиною одного з батьків);

6) відновлення правовідношення, яке існувало до порушення права (відібрання малолітньої дитини від особи, яка самочинно змінила місце її проживання);

7) відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено СК України або договором (наприклад, у випадках, визначених статтями 157, 158, 159, 162, ін.);

8) зміна правовідношення (зміна розміру аліментів);

9) визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (наприклад, рішення органу опіки та піклування).

Перелік таких способів захисту сімейних прав є невичерпним і відповідно до частини 2 статті 18 СК України суд застосовує не лише способи захисту, які встановлені законом, але й домовленістю (договором) сторін.

Залежно від категорії справ їх можуть розглядати в по-рядку позовного, окремого чи наказного провадження. Наприклад, справи про примусове стягнення аліментів, визнання батьківства, розірвання шлюбу на вимогу одного із подружжя, визначення місця проживання дитини, скасування усиновлення розглядають у позовному провадженні, а справи про встановлення факту батьківства, материнства, розірвання шлюбу чи встановлення режиму окремого проживання за взаємною згодою розглядають в окремому провадженні.

Щодо участі органів опіки та піклування в механізмі захисту прав та інтересів учасників сімейних відносин, то вони можуть займатися такими видами діяльності:

1) звернення до суду в інтересах певних категорій осіб для

захисту їхніх прав. Наприклад, органи опіки та піклування мають право на звернення до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним (стаття 42 СК України), про позбавлення батьківських прав (стаття 165 СК України), про скасування усиновлення або визнання його недійсним (стаття 240 СК України);

2) участь у судовому розгляді певних категорій справ, визначених законом. Відповідно до статті 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов’язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв’язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини;

3) самостійне вирішення окремих спорів або надання згоди на вчинення певних дій. Відповідно до статті 19 СК України у випадках, передбачених цим нормативним актом, особа має право на попереднє звернення за захистом своїх сімейних прав та інтересів до органу опіки та піклування. Рішення органу опіки та піклування є обов’язковим до виконання, якщо протягом десяти днів від часу його винесення заінтересована особа не звернулася за захистом своїх прав або інтересів до суду, окрім випадку, передбаченого частиною 2 статті 170 СК України. Звернення за захистом до органу опіки та піклування не позбавляє особу права на звернення до суду. У разі звернення з позовом до суду орган опіки та піклування припиняє розгляд поданої йому заяви.

Орган опіки та піклування може вирішувати спір між батьками щодо визначення місця проживання малолітньої дитини (стаття 161 СК України), спір щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї (стаття 158 СК України), постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків у виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або здоров’я дитини (стаття 170 СК України). Орган опіки та піклування надає згоду на вчинення батьками від імені малолітньої дитини таких правочинів щодо її майнових прав: укладення договорів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договорів щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; видача письмових зобов’язань від імені дитини; відмова від майнових прав дитини. На вчинення таких правочинів неповнолітньою дитиною батьки дають згоду теж з дозволу органів опіки та піклування (стаття 177 СК України). Також орган опіки та піклування надає згоду на вчинення аналогічних правочинів опікунами та надання згоди на їх вчинення піклувальниками (стаття 71 ЦК України).

Певними повноваженнями щодо захисту сімейних прав та інтересів окремих категорій осіб, насамперед, дітей, наділений і прокурор. Він має право на звернення до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним (стаття 42 СК України), про визнання шлюбу неукладеним (стаття 48 СК України), про позбавлення батьківських прав (стаття 165 СК України), про скасування усиновлення чи визнання його недійсним (стаття 240 СК України), а у виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або здоров’я дитини має право постановити рішення про відібрання дитини від батьків.

У разі невиконання платником умов договору про надання утримання, зокрема, одному із подружжя (стаття 78 СК України), дитині (частина 2 статті 109 СК України) аліменти можуть стягувати на підставі виконавчого напису нотаріуса. Відповідно до статті 88 Закону України від 02.09.1993 року «Про нотаріат» нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років.

Такий виконавчий напис, за яким стягувачем або боржником є громадянин, може бути пред’явлено до примусового виконання протягом трьох років і стягнення за виконавчим написом провадиться в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження».

Окремими повноваженнями щодо захисту прав учасників сімейних відносин наділений державний орган реєстрації актів цивільного стану. Наприклад, за заявою заінтересованої особи він анулює актовий запис про недійсний шлюб, тобто зареєстрований з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі, між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, між рідним братом і сестрою, або з особою, яка визнана недієздатною (стаття 39 СК України).

Неюрисдикційна форма передбачає вчинення діяльності із захисту сімейних прав самою особою без звернення до уповноважених державою органів, тобто самозахисту. Можливість захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань будь-якими незабороненими законом засобами закріплена в частині 5 статті 55 Конституції України. Самозахист може застосовуватися, якщо наявним є порушення права або існує ймовірність його порушення, необхідно припинити чи попередити порушення, а заходи, які застосовуються, відповідають характерові та змістові правопорушення. Відповідно до статті 154 СК України батьки мають право на самозахист своєї дитини, повнолітніх дочки та сина. Такі дії іноді бувають більш дієвими і дозволяють оперативно реагувати на порушення прав дитини. Баба і дід мають право на самозахист внуків (стаття 258 СК України). Сестра, брат, мачуха, вітчим мають право на самозахист своїх малолітніх, неповнолітніх, повнолітніх непрацездатних братів, сестер, пасинка, падчерки (стаття 262 СК України).

Із захистом сімейних прав та інтересів пов’язане питання застосування позовної давності. Відповідно до статті 20 СК України до вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується, окрім деяких випадків, а саме: до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки (частина 2 статті 72), до вимоги про визнання батьківства застосовується позовна давність в один рік (частина 2 статті 129), до вимоги матері про внесення змін до актового запису про народження дитини встановлюється позовна давність в один рік (частина 3 статті 138), до вимоги про визнання материнства встановлюється позовна давність в один рік (частина 3 статті 139). Загальні правила щодо застосування позовної давності у зазначених випадках визначені ЦК України.

ШЛЮБ

Поняття та ознаки шлюбу

Відповідно до статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. У літературі дискусійним є питання щодо правової природи шлюбу. Пропонується розглядати шлюб як договір, таїнство та інститут особливого роду1. На думку 3. В. Ромовської, слово «союз» підкреслює законодавче визнання теорії договірної природи шлюбу, яка зумовлює його добровільний характер2.

Ознаки шлюбу:

1) сімейний союз (відповідно до частини 4 статті З СК України шлюб є підставою створення сім’ї, тобто перебування в шлюбі як правовий стан передбачає спільне проживання, спільний побут і пов’язаність взаємними правами та обов’язками подружжя. Однак абзац 2 частини 2 статті З СК України містить застереження, що подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Натомість народження дітей не є конститутивною ознакою шлюбу, оскільки з юридичної точки зору сім’я існує за наявності чи відсутності дітей у подружжя, і статус батьків не є складовою частиною статусу подружжя);

2) моногамний союз (на відміну від законодавства мусульманських країн, де допускається полігамія, національне сімейне законодавство не надає особі права на перебування в двох чи більше зареєстрованих шлюбах одночасно);

3) різностатевий союз (укладати шлюб можуть лише жінка та чоловік);

4) рівноправний союз (подружжя мають рівні права та обов’язки);

5) союз, зареєстрований державними органами реєстрації актів цивільного стану (проживання жінки та чоловіка однією сім’ю, але без реєстрації шлюбу, не є підставою для виникнення у них прав та обов’язків подружжя).

Умови укладення шлюбу

Як зазначав Д. І. Мейєр, умови укладення шлюбу звичайно поділяють на позитивні та негативні, розуміючи під першими обставини, існування яких є необхідним для укладення шлюбу, а під другими — обставини, відсутність яких робить можливим його укладення. Однак, на думку автора, такий поділ умов не має практичного інтересу. Така позиція відповідає і засадам укладення шлюбу, які визначені національним сімейним законодавством.

Умовами укладення шлюбу є:

1) досягнення шлюбного віку, який відповідно до статті 22 СК України встановлений для жінки у сімнадцять, а для чоловіка — у вісімнадцять років. Особи, які бажають зареєструвати

шлюб, мають досягти шлюбного віку на день реєстрації шлюбу. Статею 23 СК України за заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам. Заява про надання права на шлюб розглядається судом в окремому провадженні. У такій заяві має бути вказано, з ким особа має намір зареєструвати шлюб. До участі в справі залучають одного або обох батьків (усиновлювачів) неповнолітньої особи, піклувальника, особу, з якою передбачається реєстрація шлюбу, а також інших заінтересованих осіб. Заперечення батьків (піклувальників) щодо надання права на шлюб не є підставою для відмови в задоволенні заяви, оскільки головним критерієм для задоволення заяви є встановлення судом факту про відповідність такого права інтересам заявника. Резолютивна частина рішення повинна відповідати вимогам частини 2 статті 23 СК України, згідно з якою суд надає право на шлюб (а не знижує шлюбний вік), а також містити прізвище, ім’я та по батькові особи, право на шлюб з якою надається судом (пункт 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя»). У СК України не встановлено максимального віку, з досягненням якого не можна було б реєструвати шлюб та не встановлено мінімальної чи максимальної різниці у віці між нареченими (подружжям).

2) наявність вільної згоди на укладення шлюбу. У канонічному праві розкривається сутність самого поняття «згоди». Подружня згода — це акт волі, на підставі якого чоловік і жінка через нерозривний союз взаємно себе віддають і приймають одне для одного для утворення подружжя. Подружня згода не може бути заступлена ніякою людською владою. Вільною є згода, вчинена нареченими без фізичного насильства, психологічного тиску один щодо одного, або з боку третіх осіб щодо факту реєстрації шлюбу, а також вчинена нареченими в стані, коли вони усвідомлювали значення своїх дій та могли керувати ними. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається (стаття 25 СК України). Не може виразити вільної згоди на укладення шлюбу також недієздатна особа. Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (стаття 39 ЦК України).

Окрім вимоги щодо наявності вільної згоди наречених на укладення шлюбу, яка передбачена також і статею 51 Конституції України 1996 року, стаття 16 Загальної декларації прав людини містить вказівку щодо необхідності досягнення також і повної згоди, яка передбачає обізнаність наречених у всіх істотних обставинах один щодо одного (наприклад, щодо стану здоров’я). Наречені зобов’язані повідомити один одного про стан свого здоров’я (стаття ЗО СК України). Держава зобов’язана забезпечити умови для такого медичного обстеження. Відповідно до Порядку здійснення добровільного медичного обстеження наречених, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 16.11.2002 року № 1740, добровільне медичне обстеження наречених проводиться з метою визначення стану їхнього здоров’я для профілактики захворювань, небезпечних для подружжя та їхніх нащадків. Його проведення можливе тільки за бажанням наречених. Державний орган реєстрації актів цивільного стану під час приймання заяви про реєстрацію шлюбу інформує осіб, які подають таку заяву, про таку можливість та за їхнім бажанням видає направлення. Медичне обстеження осіб за направленнями державних органів реєстрації актів цивільного стану проводять в акредитованих лікувально- профілактичних закладах за визначенням Міністерства охорони здоров’я Автономної Республіки Крим, управлінь охорони здоров’я обласних, Севастопольської міської та Головного управління охорони здоров’я Київської міської держадміністрацій. Перелік таких лікувально-профілактичних закладів ці органи доводять до відома державних органів реєстрації актів цивільного стану. Ці заклади зобов’язані провести медичне обстеження наречених протягом 20 днів після їх звернення до цих закладів. Відомості про результати медичного обстеження є таємницею, повідомляються лише особам, які пройшли обстеження, і заносяться до медичних карток. Приховування відомостей про стан здоров’я одним із наречених, наслідком чого може стати (стало) порушення фізичного або психічного здоров’я іншого нареченого чи їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним (стаття 41 СК України);

3) відсутність перешкод до укладення шлюбу. Відповідно до статті 29 СК України орган державної реєстрації актів цивільного стану зобов’язаний попередити наречених про відповідальність за приховання перешкод до реєстрації шлюбу. Такими перешкодами є:

- перебування одного з наречених в іншому зареєстрованому шлюбі, оскільки жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі і мають право на повторний шлюб лише після припинення попереднього шлюбу (стаття 25 СК України);

- наявність кровної спорідненості чи відносин усиновлення між нареченими.

Відповідно до статті 26 СК України у шлюбі між собою не можуть перебувати такі особи: родичі прямої лінії споріднення; рідні (повнорідні, неповнорідні) брат і сестра (повнорідними є брати і сестри, які мають спільних батьків, а неповнорідними є брати і сестри, які мають спільну матір або спільного батька); двоюрідні брат та сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця; усиновлювач та усиновлена ним дитина (шлюб між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною може бути зареєстровано лише в разі скасування усиновлення); рідна дитина усиновлювача та усиновлена ним дитина, а також діти, які не є братами, сестрами, але були усиновлені одними усиновлювачами (за рішенням суду їм може бути надане право на шлюб).