Порядок укладення та форма шлюбного договору.

Шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується (стаття 94 СК України). Дії нотаріусів при посвідченні договорів регламентують п. 127—136 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 року. Також посвідчувати шлюбні договори мають право консули відповідно до Положення про порядок учинення нотаріальних дій в дипломатичних представництвах та консульських установах України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України та Міністерства закордонних справ України від 27.12.2004 року.

Порядок та умови укладення шлюбного договору мають відповідати загальним вимогам, які висуваються до правочинів: а) договір не може порушувати вимог закону; б) особи, які його укладають, повинні мати достатній обсяг цивільної дієздатності;

в) у договорі має закріплюватися вільне волевиявлення учасника правочину, яке відповідає його внутрішній волі; г) договір має вчинятися у формі, встановленій законом; г) бути спрямованим на реальне настання правових наслідків; д) договір, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам дітей (стаття 203 ЦК України).

Якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, то він набирає чинності у день реєстрації шлюбу, а якщо шлюбний договір укладений подружжям, то з моменту його нотаріального посвідчення (стаття 95 СК України). Не передбачено державної реєстрації шлюбного договору, тому його укладення пов’язано саме з нотаріальним посвідченням. У літературі висловлені слушні пропозиції щодо створення Єдиного реєстру шлюбних договорів. Однак внесення відомостей до Єдиного реєстру може стосуватися лише договорів, які набиратимуть чинності з дня нотаріального посвідчення, тобто укладених уже подружжям. Щодо правочинів, вчинених лише нареченими, то оскільки невідомо, чи цей договір набере чинності і через який проміжок часу, вимога про внесення до реєстру відомостей про договір, укладений до шлюбу, а потім ще додатково інформації про реєстрацію шлюбу ускладнить, а часто й заплутає процедуру. До того ж подружжя може укладати й інші договори щодо управління спільним майном. Тому доцільніше було б відомості про укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу вносити до актового запису про шлюб і до Свідоцтва про шлюб на підставі довідки, виданої нотаріусом. За відсутності таких відомостей у Свідоцтві про шлюб вважати, що до реєстрації шлюбу ці особи шлюбний договір не укладали, а відомості про шлюбний договір, укладений подружжям, вносити до Єдиного реєстру подружніх договорів нотаріусом.

Зміст шлюбного договору.

Відповідно до статті 93 СК України шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їх майнові права та обов’язки. Законодавець надає право сторонам домовитися:

— про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 СК України (режиму спільної сумісної власності), а вважати це майно спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них;

— про можливий порядок поділу майна, у тому числі, і в разі розірвання шлюбу;

— про використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб;

— про включення до шлюбного договору будь-яких інших умов щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства;

— про порядок користування житлом, якщо у зв’язку з укладенням шлюбу один із подружжя вселяється в житлове приміщення, яке належить другому з подружжя;

— у разі розірвання шлюбу про порядок звільнення житлового приміщення тим із подружжя, хто вселився в нього, з виплатою грошової компенсації або без неї;

— про проживання у житловому приміщенні, яке належить одному з них чи є їхньою спільною власністю, їхніх родичів;

— про надання утримання одному з подружжя незалежно від непрацездатності або потреби у матеріальній допомозі;

— про можливість припинення права на утримання одного з подружжя у зв’язку з одержанням ним грошової (майнової) компенсації;

— про визначення умов, розміру та строків виплати аліментів, які в разі невиконання одним із подружжя свого обов’язку можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Шлюбний договір не може регулювати особисті немайнові відносини між подружжям, а також особисті немайнові відносини між батьками і дітьми. Тому не відповідатимуть закону умови шлюбного договору щодо встановлення права кожного з подружжя на віросповідання, виховання в дітях прихильності до певної релігії, визначення культурних чи мовних пріоритетів тощо. Однак доцільним було б надати можливість регулювати особисті немайнові зобов’язання щодо вибору місця проживання подружжя, кількості майбутніх дітей у сім’ї, вибору імені, методів виховання, визначення місця їхнього проживання в разі розірвання шлюбу. Не можна шлюбним договором зобов’язати подружжя поважати один одного, інших членів сім’ї та родичів, зберігати подружню вірність, не зловживати алкогольними напоями тощо, це і не мало б сенсу, бо відсутній механізм примусу щодо забезпечення виконання таких умов.

Важливою умовою шлюбного договору є те, що його положення не повинні зменшувати обсягу прав дитини, встановлених СК України (ця вимога є відповідною гарантією майнових прав дитини). У шлюбний договір не можуть бути включені умови, які суперечать правам дитини, той, з ким проживає дитина, не може відмовитися від права на примусове стягнення аліментів. Батьки не вправі укласти шлюбний договір, за яким дитина буде позбавлена права на отримання майна у власність, права на проживання у певному житловому приміщенні тощо. Водночас не викликає сумніву, що шлюбний договір не може зменшувати будь-яких майнових прав дитини, беззастережно до місця їх нормативного закріплення — у Сімейному кодексі або в інших нормативних актах. Тому точнішою буде вказівка, що шлюбний договір не може зменшувати прав дитини, встановлених законодавством.

Шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне для нього матеріальне становище. Таке становище може виникнути, якщо за умовами договору у разі поділу майна подружжя вся нерухомість буде передаватись одному із них, натомість другий отримає рухоме майно незначної вартості. На думку О. О. Ульяненко, така норма породжує неоднозначність її розуміння, оскільки відсутній орієнтовний перелік ситуацій, які б підтверджували наявність у шлюбному договорі умов, що ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище (позбавлення одного з подружжя права на все майно, що буде набуватися в шлюбі, відмова одного з подружжя від майбутньої заробітної плати на користь другого з них чи відмова одного з подружжя від придбання нерухомості), адже такі умови треба трактувати як відмову від Своїх конституційних прав, бо стаття 21 Конституції України визначає, що всі люди вільні та рівні у своїй гідності та правах, тому договір не може містити умов про відмову подружжя від майна, від права на одержання аліментів, тощо.

Найважливішою особливістю шлюбного договору є те, що ним майнові права та обов’язки подружжя може бути визначено інакше, ніж це передбачено загальними правилами сімейного законодавства. «Суть шлюбного договору полягає у створенні подружжям власних, відмінних від законодавчих, правил (міні- норм), які будуть визначати їх поведінку у майновій сфері». У договорі може бути визначено на розсуд подружжя розмір часток у праві власності на майно, що буде нажите у період шлюбу, передбачено умови поділу спільного майна у разі розірвання шлюбу, порядок погашення боргів кожного з подружжя за рахунок спільного чи роздільного майна. Шлюбний договір може містити також положення про непоширення на майно, набуте подружжям за час шлюбу, положень про спільну сумісну власність і вважати це майно спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них.

У зразках шлюбних договорів нерідко можна побачити умови, які відтворюють норми СК України. Сторони, наприклад, домовляються, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належатиме їм на праві спільної сумісної власності; майно, набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування, буде належати кожному з них на праві особистої приватної власності; речі, придбані під час шлюбу за рахунок коштів, отриманих до шлюбу, належатимуть кожному з подружжя, тощо. Такі умови не змінюють законного режиму і можуть вважатися зайвими, оскільки реальне значення мають лише ті положення договору, які містять правила, відмінні від тих, що передбачені законом.

Шлюбний договір може встановлювати інший правовий режим майна, ніж той, що встановлений законом, за яким щодо набуття майна за час шлюбу застосовується презумпція спільності. Сторони можуть за допомогою шлюбного договору встановити такий режим, який відповідатиме їхнім інтересам. Такий режим може поширюватись як на все майно, так і на окремі Його ВИДИ, чи на майно кожного з подружжя. Спільну сумісну власність можна змінити у двох напрямах: подружжя може змінити правовий режим майна із права спільної сумісної власності на право особистої приватної власності; подружжя може встановити, що майно належатиме їм обом, але не на праві спільної сумісної власності, а спільної часткової власності, коли кожен із співвласників має чітко визначену частку у праві власності — так звану ідеальну частку (скажімо, 1/3 і 2/3). Подружжя у шлюбному договорі може встановити режим роздільності стосовно весільних подарунків. З урахуванням того, що подарунки можуть даруватись не кожному з подружжя окремо, а їм обом, в силу закону такі речі мають належати до спільного майна подружжя (стаття 60 СК України). Сторони шлюбного договору можуть на свій розсуд визначити статус майна, подарованого у зв’язку з реєстрацією шлюбу, або визначити, які конкретно речі із майна, подарованого нареченим на весілля, будуть власністю дружини, а які — чоловіка.

У літературі дискусійним є питання про можливість встановлення нерівних часток у праві власності подружжя на спільне майно, якщо це буде передбачене у шлюбному договорі. Як зазначає 3. В. Ромовська, відступ від рівності часток є основним елементом шлюбного договору, а СК України прямо передбачає можливість порушення принципу рівності у майні, нажитому у період шлюбу. А. М. Пчелінцева слушно підкреслює, що сторони у шлюбному договорі можуть встановити, що в праві спільної часткової власності на нажите в період шлюбу майно розмір їхніх часток у праві власності на нього буде нерівним. Така згода або відмова дійсні, якщо вони відображають справжнє волевиявлення того з подружжя, хто їх дав, й у цьому випадку не йтиметься про суперечність моральним засадам суспільства чи про те, що одне з подружжя буде поставлене у надзвичайно невигідне матеріальне становище, якщо він достатньо матеріально забезпечений.

Шлюбний договір на сьогодні не потребує державної реєстрації, за договором не може передаватись у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає такій реєстрації. За наявності такої умови шлюбний договір визнається в цій частині недійсним.

Сторони можуть у шлюбному договорі узгодити умову про те, що коштовності (вироби з дорогоцінних матеріалів чи дорогоцінного каміння), придбані як для індивідуального користування, так і для накопичення капіталу, вважатимуть спільною сумісною власністю подружжя, тобто змінити стосовно себе норму частини 2 статті 57 СК України. Не може один із подружжя в шлюбному договорі розпорядитися майном, яке йому належить на праві особистої приватної власності на випадок смерті, тобто у шлюбний договір включити елементи заповіту. Окрім цього, у частині 3 статті 97 СК України зазначено, що у шлюбному договорі подружжя може домовитись про можливий порядок поділу майна, у тому числі у разі розірвання шлюбу, але не у випадку припинення шлюбу. Водночас, варто звернути увагу на те, що зміна правового режиму майна у шлюбному договорі може суттєво вплинути на спадкову масу у випадку смерті одного з подружжя. Наприклад, якщо подружжя визначить у шлюбному договорі режим роздільності на майно, яке набуте під час шлюбу, то у випадку смерті одного з подружжя, це слід врахувати при визначенні складу спадщини.

Одним із об’єктів права спільної сумісної власності подружжя СК України називає речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу. Ці речі зазвичай мають значну цінність і в майбутньому можуть стати предметом спору. Шлюбний договір може врегулювати це питання, первинно вирішивши, що річ, придбана одному із подружжя для професійних занять, є його особистою власністю, незалежно від того, що придбана вона за рахунок сімейного бюджету. Не буде суперечити законодавству й таке: речі для професійних занять будуть належатимуть обом, але у визначених частках. Згідно із частиною 4 статті 97 СК України у шлюбному договорі сторони можуть передбачити можливість використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб. Складаючи шлюбний договір, сторони можуть внести до нього умови про порядок використання як спільного майна, так і належного одному з них. Вони можуть домовитися, що чоловік та дружина розпоряджатимуться майном, що є об’єктом права особистої приватної власності подружжя, за взаємною згодою. Якщо один із подружжя є власником дачі, автомобіля, меблів та іншого майна, то він може передати це майно у спільне користування всієї сім’ї або надати можливість користуватися цим майном іншим родичам. Зрозуміло, що така передача може і не закріплюватися спеціальним договором між подружжям. Але закріплення такого пункту у шлюбному договорі створює юридичний обов’язок для того, хто є власником, передати майно в користування вказаним у договорі особам, а другий із подружжя має право вимагати виконання передбаченого у договорі обов’язку.

Можна включити до договору положення про те, що подружжя зобов’язується утримувати непрацездатних батьків когось із них, або дітей, народжених не в спільному шлюбі, надавати цим особам грошову допомогу та (або) надавати їм можливість проживати разом із подружжям, виділивши окрему кімнату в будинку чи квартирі тощо. Сторони шлюбного договору вправі включити до договору умови щодо порядку користування житлом (стаття 98 СК України). У зв’язку з цим право дружини, чоловіка на проживання можна визначити як право користування чужим майном (сервітут), який встановлюється договором сторін (статті 401—403 ЦК України). За статею 156 Житлового кодексу УРСР 1983 року члени сім’ї власника житлового будинку, квартири, які проживають разом з ним, користуються житлом нарівні з власником, за умови, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування ним.

Шлюбний договір може надавати відповідні майнові права не лише дружині чи чоловікові, а й їхнім дітям (частина 2 статті 93 СК України). Цим договором можуть бути визначені майнові обов’язки подружжя як батьків. Шлюбний договір може визначати обов’язки батьків щодо утримання дітей. Умови шлюбного договору в жодному разі не можуть містити домовленостей, які обмежують майнові права дітей. Подружжя може встановити інший порядок стягнення аліментів, ніж той, що передбачений законом. Подружжя може домовитися про те, що виплата аліментів буде здійснюватись не щомісячно, а один раз в квартал, півріччя, якщо такий порядок виплати не протирічить інтересам дитини. Подружжя може встановити в договорі і конкретний розмір аліментів (як у процентному відношенні до заробітку чи доходу батька, так і у твердому грошовому виразі). Розмір аліментів не може бути меншим ніж той, який встановлений законом, але взаємна домовленість між подружжям про стягнення аліментів у більшому розмірі не суперечитиме законодавству. У шлюбному договорі особи на власний розсуд можуть визначити право на утримання один одного, умови, розмір, форму (грошову, натуральну) та строки, у які будуть здійснюватись виплати на утримання. Право на аліменти того, хто є працездатним, може бути обумовлене іншими додатковими обставинами: тривалістю спільного проживання, наявністю дітей, продовженням навчання тощо. У шлюбному договорі може бути визначено лише розмір аліментів, без зазначення конкретних підстав. У такому випадку право на аліменти виникне за наявності загальних підстав відповідно до статті 75 СК України. Гарантії виконання договору подружжя про надання утримання та виконання шлюбного договору у час-тині невиконання одним із подружжя свого обов’язку стосовно аліментів аналогічні: примусове виконання органом виконавчої служби на підставі виконавчого напису нотаріуса, тобто без рішення суду. Договори щодо утримання одного з подружжя можуть бути як строковими, так і безстроковими, вони можуть бути укладені як під час перебування в шлюбі, наприклад, коли подружжя щодо майна прийняло режим роздільної власності, а також і після розлучення. Шлюбним договором може бути встановлена можливість припинення права на утримання одного з подружжя у зв’язку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації.

За своєю сутністю шлюбний договір належить до договорів, що є довгостроковими, а тому важливе значення мають новели, пов’язані зі строком дії шлюбного договору. Відповідно до час-тини 1 статті 96 СК України у шлюбному договорі може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов’язків. Ця норма є диспозитивною, тому у шлюбному договорі зазначені строки можуть і не передбачатися. Якщо у цьому документі не передбачений загальний строк його дії, він діє до розірвання шлюбу або до розірвання договору. Подружжя може укласти шлюбний договір лише на певний час, наприклад, на перші десять років після реєстрації шлюбу. Після їх спливу вони при бажанні вправі продовжити строк договору або погодитися із законним режимом свого майна, який встановлено законодавством України. Окрім того, подружжя може укласти шлюбний договір на певний час у разі настання певних обставин, наприклад, — при роздільному проживанні. У договорі можна передбачити строк чинності окремих прав та обов’язків подружжя. За бажанням сторін у договорі може бути встановлена чинність договору або окремих його умов і після розірвання шлюбу. У разі розірвання шлюбу умови шлюбного договору, не пов’язані з існуванням шлюбу, зберігають свою силу (зобов’язання одного з подружжя щодо додаткового утримання дитини, щодо виплати аліментів другому з подружжя, щодо умов користування житловим приміщенням, яке належить одному з подружжя). Договірна ініціатива подружжя має широкі межі. Як і в інших випадках, головним є виконання загальних умов чинності шлюбного договору — відповідність його умов майновим інтересам дітей та кожного з подружжя.