Лекція 1.Тема 1. Поняття предмет і система римського цивільного права

Лекція 1.Тема 1. Поняття предмет і система римського цивільного права

Мета заняття: засвоєння студентами значення римського цивільного права в розвитку сучасної юриспруденції

Форми навчання: проблемна лекція

Методи навчання: розповідь, пояснення

Форми і методи поточного контролю: вибіркове опитування

План

1. Поняття системи права в Давньому Римі.

2. Основні риси римського приватного права.

3. Основні інститути римського приватного права.

4. Історичні системи римського приватного права.

5. Магістратура в Римі. Преторське право.

6. Роль римського приватного права у розвитку європейського цивільного права. Рецепція римського приватного права.

Література: Л1, Л2, Л11, Л7, Л9, Л10.

 

Поняття системи права в Давньому Римі

З найдавніших часів люди в процесі своєї життєдіяльності вступають між собою в певні суспільні відносини, більшість яких регулюється нормами права, і тому відповідно назива­ються правовими відносинами. Значна частина правових відносин виникає з приводу створення, набуття, відчуження, ви­користання, передачі різноманітного майна тощо. Це май­нові відносини, які за змістом неоднорідні, і тому регулю­ються за сучасних умов різними галузями права.

В основному майнові відносини складаються між людьми, що не залежать один від одного, тобто між рівними сторо­нами. Жодна з них не може примушувати іншу до певної поведінки; вони автономні, не підпорядковані одна одній і виступають в обороті як самостійні і рівні між собою. В су­часній науці цивільного права цей спосіб регулювання май­нових відносин називають методом юридичної рівності сторін. Якщо майнові відносини виникають між такими рівними сторонами, вони регулюються нормами цивільного права.

Отже, поняття сучасного цивільного права можна визна­чити як сукупність правових норм, що регулюють майнові відносини між учасниками обороту методом юридичної рівності сторін. Сучасне цивільне право регулює також деякі особисті немайнові відносини.

Майнові відносини, що складаються в сфері матеріально­го виробництва і наступного обороту товарів, транспортування вантажів, будівництва різноманітних споруд та їх ре­монту, побутового обслуговування населення тощо, регулю­ються цивільним правом і називаються цивільно-правовими.

Значення цивільного права в житті кожного індивіда, кож­ної організації та суспільства в цілому надзвичайно велике. Воно є юридичною основою матеріального забезпечення життєдіяльності людей. Саме цим пояснюється пильна ува­га юристів до цивільного права з найдавніших часів і до на­ших днів. Юрист, який досконало не опанував цивільне право, не може вважати себе освіченим правознавцем.

 

Лекція 2. Тема 2. Джерела римського приватного права

Мета заняття: охарактеризувати поняття та види джерел римського права

Форми навчання: лекція – розповідь

Методи навчання: розповідь, пояснення,бесіда

Форми і методи поточного контролю: письмове опитування

План

1. Загальна характеристика джерел права. Види джерел права.

2. Джерела право утворення в Давньому Римі.

3. Джерела права в стародавньому та перед класичному римському праві. Звичаєве право. Закони 12 таблиць.

4. Джерела права класичного періоду. Сенатусконсульти. Едикти магістратів імператорські укази. Юриспруденція і діяльність юристів.

5. Кодифікації римських імператорів. Кодифікація Юстиніана.

6. Джерела пізнання римського права.

 

 

Література: Л2, Л5, Л7, Л8, Л3, Л10.

 

 

Загальна характеристика джерел права. Види джерел права

Насамперед звернемося до деяких правових понять. Інститут права (інститут правовий) — розділ галузі права, регулюючий невелике коло однорідних суспільних відно­син (наприклад, право власності, зобов'язальне право, право спадкування); інститути права, що регулюють од­норідні суспільні відносини, об'єднані загальними озна­ками, складають галузь права (цивільне право, кримінальне право, конституційне право тощо); галузі права, які в су­купності складають систему права (право України, право Франції).

Правова система Стародавнього Риму мала розгалужену та різноманітну за значенням мережу джерел права (мал. 2). Це поняття має далеко не однозначний зміст. Слово «дже­рело» означає місце, грунт чи умови, з яких щось випливає, витікає, походить. Можна назвати це і витоками права. В одному випадку це матеріальні умови, з яких народжується право, фунт, на якому воно проростає; в другому — різно­манітні умови, що впливають на зміст права; в третьому — форми, в яких воно реалізується, виникає і живе; врешті-решт це й пам'ятки правової культури, звідки дістаємо знання про існування в ті чи інші часи відповідного права, відо­мості про його зміст тощо.

Давньоримські юристи по-своєму пояснювали походжен­ня права, його характер, зміст та ін. їхні міркування були зумовлені рабовласницьким способом виробництва. Відомий давньоримський історик Тіт Лівій (59 р. до н.е. — 17 р. н.е.) назвав Закони XII таблиць fons omnis publici privatique juris — витоком всього публічного і приватного права, особливо не вникаючи в те, що Закони XII таблиць — продукт певно­го суспільного розвитку, вираз чиєїсь волі та інтересів. Відо­мий давньоримський юрист Ульпіан зазначав, що право (jus) походить від правосуддя (justitia). Інший юрист Цельс виз­начив право як науку про добро і справедливість — jus est ars boni et aequi (Д.1.1.1). Не можна погодитися з міркуваннями видатного давньоримського юриста Папініана, який ствер­джував, що цивільне право походить від законів, плебісцитів, сенату консультів, декретів ітринцепсів, думок мудреців (Д. 1.1.7). Проте вони є лише формами утворення права, формами його вираження, тобто наслідком права, а не нав­паки.

Римське приватне право просякнуто ідеєю, що рабство справедливе, воно є природним станом невільної людини, а раб — це тільки річ. Справжня суть римського права — в захисті вищої несправедливості — рабства. Це його наріжний камінь. Ульпіан зазначав: «...з точки зору приватного права раби вважаються нічим» (Д. 50.17.32). Давньоримський юрист II ст. Гай писав, що «...наше становище може стати кращим за допомогою раба, але не може стати гіршим» (Д.50.17.133). За римським приватним правом, вищий пра­вовий поділ суб'єктів полягає в тому, що всі люди або вільні, або раби, а раби є речами. Римське право, в тому числі і римське приватне право, захищає рабовласницький лад, виправдовуючи рабоволодіння, відповідно всі його інсти­тути виходять із загального положення про те, що раб є ніщо.

 

Лекція 3. Тема 3. Захист прав

Мета заняття: розкрити студентам, види судових процесів в Стародавньому Римі

Форми навчання: проблемна лекція

Методи навчання: розповідь, пояснення

Форми і методи поточного контролю: вибіркове опитування

План

Форми захисту прав:самоуправство, державний захист прав. Виникнення державного суду.

2. Поняття судочинства та судового процесу. Учасники судового процесу.

3. Історичні форми процесів. Легісакційний процес.

4. Формулярний процес, характерні ознаки. Поняття формули, види формул.

5. Екстраординарний процес, причини виникнення.

6. Поняття та види позовів. Захист і заперечення проти позовів. Колізія і конкуренція позовів. Позовна давність.

 

Література: Л1, Л2, Л7, Л8, Л9, Л10.

Поняття та види позовів. Захист і заперечення проти позовів. Колізія і конкуренція позовів.

Позовна давність

У класичному римському праві позов (actio) є правом до­магатися через суд того, що тобі належить (Nihil aliud est ac­tio, quam jus quod sibi debeatur judicio persequendi), тобто по­зов — це звернення до суду за захистом своїх порушених прав.

Під час дії формулярного процесу претор мав право дава­ти позов, виходячи з принципу добра, справедливості, а не з наявності норми права. Була розроблена ціла система по­зовів. У преторських едиктах постійно публікувалися фор­мули окремих позовів, розроблених щодо відносин, які от­римали правовий захист з боку претора. Такі позови були створені для захисту від правопорушень основних приват­ноправових інститутів і приведені до певної системи. Роз­глянемо найтиповіші з них.

Речові та особисті позови (actio in rem et actio in personam) Якщо предметом спору є право на річ, то це — речовий позов (actio in rem), наприклад спір про право власності, сервітут­не, заставне або якесь інше речове право. Порушником ре­чового права потенційно може бути будь-яка третя особа, бо в кожної з них може виявитися спірна річ, право на яку оспорює позивач. Хто буде відповідачем за речовим позо­вом — невідомо, бо невідомо, хто може виявитися поруш­ником речового права. Захист засобом речового позову на­зивається абсолютним захистом.

Найпоширеніші речові позови (віндикаційний, негатор-ний, публіціанський та ін.) розглядатимуться далі.

Коли предметом спору є певна дія, право вимагати вико­нання якої належить позивачеві, — це особистий позов (actio in personam). Він випливає з особистих правовідносин, що складалися між двома або декількома певними особами найчастіше з приводу договору або іншого зобов'язання. Правовідношення тут встановлюються між конкретними особами. При цьому заздалегідь відомо, хто з них може виявитися порушником і хто — відповідачем за даним позо­вом. Захист за допомогою особистого позову дістав назву відносного захисту.

Розрізнялися позови суворого права і позови доброї совісті. Основна їх відмінність в тому, що при розгляді позовів су­ворого права суддя керується буквою договору чи закону і не може від цього відступити, навіть коли припустилися помилки. При розгляді позовів доброї совісті суддя поглиб­лювався у зміст договору, в справжню волю сторін, з'ясову­вав передусім, до чого сторони прагнули при укладенні до­говору, а не що було виражено в букві договору чи закону. Витоки суворого права були відбиттям більш давніх часів, коли панував формалізм. Позови доброї совісті — пород­ження пори пом'якшення формалізму. Наприклад,.при відчу­женні особливо важливих речей не дотримувались спеціаль­ного обряду (так званої манципації), право власності до на­бувача не переходило, що давало формальне право відчужу-вачу вимагати повернення проданої речі. Відповідно до по­зовів суворого права вимоги позивача підлягали задоволен­ню. Пізніше за позовом доброї совісті вимоги того ж пози­вача відхилялись, бо продаж все ж мав місце.

За обсягом і метою майнові позови поділялися на три види:

1. Позови для поновлення порушеного майнового права. За цими позовами задовольнялися вимоги позивача шляхом повернення спірної речі чи боргу, відшкодування заподія­ної шкоди;

2. Штрафні позови, що мали на меті піддати відповідача певному приватному покаранню — штрафу. Інколи з одного і того самого факту випливали два позови — про відновлення і штрафний. Наприклад, злодій зобов'язаний був повернути вкрадене власнику і заплатити штраф;

3. Позови, спрямовані на відшкодування заподіяних збитків і покарання відповідача. Наприклад, за законом Аквілія за пошкодження речі стягувалась не її вартість, а вища ціна, що склалася протягом останнього місяця чи року.

Позови за аналогією. Відомий позов застосовується для подібного випадку. Наприклад, відповідно до вже згадува­ного закону Аквілія відповідач зобов'язаний був відшкоду­вати заподіяну ним чужій речі шкоду за умови, що їй заподіяна шкода іншою річчю — согроге согрогі. Наприклад, чужа тварина вбита дрючком, але якщо вона заморена голодом, то відповідальність не наступала. Оскільки кінцевий резуль­тат в обох випадках був однаковим, претор застосовував за­значений позов на випадок заморення голодом тварини за аналогією.

Позови з фікцією. З розвитком господарського обороту виникали нові майнові відносини, для яких цивільне право не передбачало захисту. В таких випадках претор надавав судовий захист новому відношенню, пропонуючи в формулі судді допустити існування фактів, яких насправді не було, тобто допустити фікцію і підвести під неї це нове відношен­ня. Наприклад, коли в практику почала впроваджуватися така форма поступки правами, як передача вимоги, претор писав в формулі судді: «Ти, суддя Октавій, допусти, що Агерій є спадкоємцем Нумерія Негідія і за спадщиною тримав від нього право вимоги». Завдяки фікції особа, якій передано право вимоги до іншої особи, одержувала позовний захист. Кондикції. Припускалось, що кондикції — це абстракт» вимоги, що грунтувались на нормах цивільного права.При цьому конкретна правова основа кондикції не приводилась. Чим відрізнялися кондикції від позовів — невідомо.

Сплив великого строку після правопорушення породжує певні негативні наслідки і в судочинстві. За давністю важко встановити дійсні обставини справи — втрачені документи, померли чи виїхали свідки, забуті окремі факти тощо. Зовсім інша справа, коли позивач звертається за захистом свого по­рушеного права відразу чи протягом нетривалого строку після правопорушення. Крім того, тривале незвернення позивача за захистом свого права породжує певну невизначеність у правових відносинах, в цивільному обороті. Наприклад, до покупця звернулася третя особа, стверджуючи, що куплена нею річ належить їй на праві власності. Проте активних дій ця третя особа не проявляє (позову не закладає). Покупець, між тим, купив річ для подарунка, а тепер не знає, як бути. Невизначеність породжувала нестабільність цивільного обо­роту, чого не можна допускати. Тому з давніх часів строки в майнових спорах — необхідний елемент судочинства.

Строки в праві мають різне значення і в інших правовідно­синах. В одних випадках час може породжувати правовий захист, в інших — погашати. Сплив певного часу перетво­рює факт в право (набувна давність), проте він і гасить пра­во (позовна давність). Час надає право одному, водночас позбавляючи права іншого.

Поміж часово-правових категорій в судочинстві найбіль­шого значення набула позовна давність — встановлений за­коном строк для захисту порушеного права в суді. Як право­ва категорія в римському праві вона виникла досить пізно, класичне римське право цього поняття не знало. За тих часів були законні строки для деяких позовів, з яких поступово розвинулась й позовна давність. Законні строки погашали саме матеріальне право, отже, право на захист його в суді. Вони були не довгочасними.

Основна відмінність законних строків від позовної дав­ності полягала в тому, що:

1. Законні строки менш тривалі — один рік для спорів про рухоме і два роки в спорах про нерухоме майно. Позовна давність — ЗО років.

2. Сплив законного строку погашав не тільки право на захист, а й саме матеріальне право. Наприклад, в спорі про право власності зі спливом законного строку власник втра­чав як право на захист, так і право власності на спірну річ. Із спливом позовної давності власник втрачав право на су­довий захист свого права власності, проте він не втрачав самого права власності.

3. Законні строки не переривались і не зупинялись. По­зовна давність могла зупинитися й перерватися.

Спочатку цивільні позови ніякою давністю не обмежува­лися — доки, поки існувало саме право- існувало й право на позов, тобто на судовий захист. Однак вже претори внаслі­док викладених вище причин обмежують право на захист строком в один рік (строк повноважень самого претора). Потім були встановлені строкові обмеження для деяких ци­вільних позовів. І тільки в 424 р. імператор Феодосій II вво­дить спеціальні строки для погашення права на позов три­валістю ЗО років. Згодом для позовів (церкви, державні скарб­ниці та ін.) встановлюються строки 40 років, для інших — коротші, але основний строк позовної давності — 30 poків.

Встановлення жорстких строків позовної давності потре­бувало точного визначення початку їх перебігу, що залежа­ло від характеру правовідношення. В строкових договорах початком перебігу позовної давності вважався наступний день після спливу договірного строку. Наприклад, договір позики грошей був укладений на 5 років — з 01.01.80 р. до 01.01.85 р. н.е. Позовна давність починає свій перебіг з 02.01.85 p., проте якщо в договорі строк виконання не зазначений, то через 7 днів після заяви вимоги кредитора. В спорах про речове пра­во перебіг позовної давності починається з того часу, коли в суб'єкта речового права (власника) виникає право на позов, тобто коли йому стає відомо, де знаходиться його річ.

Нормальний перебіг позовної давності може переривати­ся й зупинятися. Перерва настає з двох підстав: підтверд­ження боргу і закладання позову в установленому порядку Так, боржник, якому кредитор нагадав про необхідність ви­конати зобов'язання, своїм проханням про відстрочку вико­нання не тільки не заперечує наявності боргу, а й підтверд­жує його і тільки просить про відстрочку. Інший випадок перерви позовної давності — закладання позову, який не був розглянутий судом внаслідок досягнення мирної угоди про ту саму відстрочку. В зазначених випадках позовна давність переривалась і починала свій перебіг спочатку. Час, що сплив до перерви, до уваги не приймається.

(Зупинення тільки на певний строк перебігу позовної дав­ності може бути викликане певними обставинами, однак після усунення їх позовна давність триває. Строк, що минув після зупинення позовної давності, компенсується часом піфія її поновлення. У сумі він не повинен перевищувати строку позовної давності. Зупинення позовної давності мог­ло мати місце у випадках: військових дій, епідемії, неповно­ліття правомочної особи на закладання позову та інших об­ставинах, що були перепоною для закладання позову.

Сплив строку позовної давності призводив до погашення права на позов, однак не припиняв права вимоги чи права на річ. Спірне право продовжувало існувати, проте воно вже позбавлене захисту з боку держави. Отже, виконання зобо­в'язання після спливу строку позовної давності (наприклад, повернення боргу) вважається виконанням належного, ос­кільки саме право існує, хоча й позбавлене захисту позовом. Наприклад, якщо йдеться про спірне зобов'язання, то воно зберігає силу і після спливу строку позовної давності, проте позбавляється позовного захисту. Такі зобов'язання дістали назву натуральних.

 

Запитання для перевірки засвоєння матеріалу

1. Причини, що обумовили виникнення державного суду.

2. Особливості різних видів судових процесів.

3. Які Ви знаєте основні види позовів?

4. Чим відрізняється судовий захист від преторського?

5. Що таке позовна давність?

 

§ 4. Особливі засоби преторського захисту

Крім позовного захисту порушених прав, були введені най­різноманітніші форми непозовного захисту від правопору­шень. Вони грунтувалися на положеннях магістратів (іт-perium) і були виразом адміністративної влади. За своєю природою це скоріше адміністративні форми захисту прав. Серед них розрізнялися інтердикти, стипуляції, введення у володіння і поновлення в первісний стан.

Інтердикти (розпорядження претора, яким він забороняв здійснювати які-небудь протиправні дії) спочатку адресува­лися конкретним особам, а потім проголошувались як за­гальнообов'язкове правило. Вони широко застосовувались як правовий засіб проти самоуправності — претор віддавав розпорядження противній стороні: не робити насильства (vim fieri veto). Самоуправність в давні часи найчастіше виявлялась з приводу володільницьких відносин. Внаслідок цього і виникли володільницькі інтердикти, створені для захисту фактичного володіння речами. Вони поділялись на інтер­дикти, які захищали наявне володіння від посягань третіх осіб; інтердикти про повернення втраченого володіння тощо.

Стимуляція — обіцянка заплатити певну суму або зробити що-небудь; проголошувалась в урочистій обстановці у відповідь на конкретно поставлене питання. Найчастіше такі публічні обіцянки були формою забезпечення виконання вже існуючих зобов'язань чи упередження можливих негатив­них наслідків. Наприклад, будинку сусіда загрожує обвал, що може заподіяти шкоду заявнику. Останній звертається до претора з проханням зажадати від сусіда обіцянки відшко­дувати шкоду, якщо вона настане.

Введення у володіння здійснюється за розпорядженням претора чи для забезпечення схоронності певного майна, чи для виконання певних дій. Введення могло здійснюватися над цілим майном, на певну річ, наприклад введення у во­лодіння спадковим майном з метою забезпечення виконан­ня заповідальних відказів.

Поновлення в первісний стан (restitutio in integrum). В дея­ких випадках правові наслідки, що виявилися вже після здійсненого юридичного факту, невигідні або навіть шкідливі для однієї із сторін правочину. Наприклад, неповнолітній, не маючи достатнього досвіду, уклав невигідний для себе договір купівлі-продажу будинку, що призвело до перепла­ти в ціні (будинок був недобудований, мав інші неприховані чи приховані недоліки). В такому випадку необхідно випра­вити несправедливе становище. Римляни в особі претора створили для цього restitutio in integrum — поновлення в первісний стан. Сторона, для якої настали негативні наслідки укладеного договору, звертається до претора з проханням визнати факт укладення договору, що породив негативні наслідки, недійсним. На підставі свого імперіуму претор визнає недійсність юридичного факту (укладення договору) і поновлює сторони в становищі, в якому вони знаходилися до укладення договору (повертає покупцю виплачену ціну, а продавцю — продану річ). Це і є поновленням в первісний стан.

Реституція застосовувалася в суворо визначених випадках: неповнолітність однієї із сторін (minor aetas), обман (dolus), помилка (error), погроза (metus), відсутність однієї із сторін (absentia justa). Для застосування реституції вимагалися дві умови: наявність шкоди у потерпілого; строк застосування (не більше року після настання юридичного факту, що дав підставу для застосування реституції).

 

Правове становище колонів

Колонат зароджувався ще за часів республіки, продовжу­вав розвиватися в період принципату і отримав правове за­кріплення в умовах абсолютної монархії. Спочатку колони були дрібними орендарями землі. На той час завершились успішні загарбницькі війни, відповідно припинився приплив численних рабів. До того ж жорстока експлуатація, виснаж­лива праця, нелюдські умови життя та побуту, масові страти зумовили високу смертність серед рабів і низьку народжу­ваність. Водночас зростання земельних наділів, поява нових промислів, розширення й без того величезної території, збільшення челяді, що обслуговувала рабовласників, вима­гали робочих рук.

Землеволодільці, в яких не вистачало рабів для обробки землі, почали здавати свої наділи дрібними ділянками в орен­ду вільним людям, що потребували засобів існування. Ці дрібні орендарі дістали назву колони.

Оренда виявилася вигідною обом сторонам. Колони, праг­нучи забезпечити сім'ю їжею і виплатити орендну плату, добре обробляли землю, збираючи високі врожаї. їхня пра­ця була продуктивнішою порівняно з підневільною раб­ською. Землеволодільці одержували великі прибутки від здачі землі в оренду. Колонат швидко розвивався. Орендна плата встановлювалась як в грошовій, так і в натуральній формі.

Колонат не є чисто римським продуктом суспільного роз­витку. В Єгипті та Азії подібні відносини виникли раніше і були запозичені Римом. Однак у Римі джерелом колонату був також рабський пекулій, за яким раби, що добре працю­вали на переданій їм в пекулій землі, одержували свободу, проте навічно прикріплювалися до тієї самої землі.

За таких умов орендар-колон юридично залишався неза­лежним, мав право в будь-який час розірвати договір, піти в інше місце. Проте орендарями були, як правило, найбідніші кола населення, які не мали достатніх засобів для успішної обробки землі. Землеволодільці надавали їм позики, але на таких умовах, щоб колони не мали змоги їх погасити своє­часно. Ускладнювали становище часті неврожаї. Так виник­ли недоїмки в платежах. Згодом колони попадають в еконо­мічну залежність від орендодавців. Колон не може залиши­ти орендовану ділянку, не розрахувавшись з боргами, а роз­рахуватися він також не міг.

Поступово фактична економічна залежність перетворюється в юридичну. її збільшує нова податкова реформа, за умова­ми якої податки із землі нараховуються з урахуванням колонів. Залишення колонами землі зменшувало прибутки зем-леволодільців, вони усіляко намагалися закріпити колонів, навіть переманюючи їх в інших. Для перепони переходу колонів у 322 р. був прийнятий закон, який забороняв коло­ну самовільно залишати орендований наділ. У 357 р. новий закон заборонив землеволодільцям відчужувати земельні наділи без приписаних до них колонів. Таким чином, завер­шилося правове оформлення щодо закріплення колонів. Внаслідок цього з'явилася нова група залежних людей, що мали певну правоздатність, але вельми обмежену в її здійсненні. Якщо колон самовільно залишав землю, земле-володілець засобами віндикації мав право витребувати його назад, тобто правове становище колона мало чим відрізня­лось від раба. Однак колони не були рабами, юридично вони залишались вільними, але прикріпленими до землі. Колони — попередники кріпаків, а колонат — зародок феодалізму. Не тільки сам колон, а і його діти вважалися приписани­ми до даного наділу. Колонат став спадковим. Зростає й особиста залежність колонів від землеволодільців, які здійснювали над ними суд і розправу безконтрольно. На­ближалось народження нової економічної формації — фео­далізму.

 

 

Запитання для перевірки засвоєння матеріалу

1. На які основні групи поділялось римське населення?

2. Що таке суб 'єкт права?

3. Що таке правоздатність?

4. Що таке дієздатність?

5. Який правовий статус римського громадянина?

6. Чим різняться правове становище латина, перегріла від правового становища римського громадянина?

7. Що таке рабський пекулій?

8. Хто такі вільновідпущеники і який їхній правовий статус?

9. Хто такі колони і який їх правовий статус?

10. Що таке юридична особа?

Поняття та види володіння.

У римському праві (як і в сучасному багатьох країн) по­няття «володіння» (possessio) мало двояке значення: 1) са­мостійний правовий інститут, незалежний від права влас­ності; 2) одна з правомочностей власника. У першому зна­ченні мають на увазі саме володіння, а в другому — право володіння. Навіть зараз ці поняття ототожнюються: воло­дільця не відрізняють від власника, а власника — від воло­дільця. Разом з тим такі різні правові категорії змішувати не можна. Слід завжди пам'ятати: володілець — це фактичний володар речі, незалежно від наявності права на неї; власник — фактичний володар речі й має право власності на неї.

Володіння як самостійний правовий інститут виникло в давньоримському праві як наслідок преторської правотвор-чості. Ще Закони XII таблиць згадують поняття володіння. У період ранньої республіки претори розрізняють фактичне обладания річчю без права на неї і фактичне обладания річчю, основане на праві.

Припускають, що володіння як фактичне обладания річчю походить від освоєння земель родами. В давні часи земля була в общинній власності і окремим родам передавалася лише у володіння, тимчасове користування. Саме тому рим­ське приватне право для позначення володіння користува­лось терміном usus. Таке володіння общинною землею пе­реходило з покоління в покоління і згодом перетворилося в приватне володіння, з якого і виникло право приватної влас~ ності на землю.

Римська держава була верховним власником землі, суве­ренітет її визначався земельною власністю, сконцентрова­ною в національному масштабі. Проте в ті часи ще не знали приватної власності на землю, хоча й було як приватне, так і общинне володіння й користування землею. При колек­тивній власності приватним може бути тільки володіння Історія Риму давніх часів відображає боротьбу дрібного зем­леволодіння з великим. Право користування общинною землею при володінні нею спочатку належало патриціям. Го­ловний інтерес римлян був спрямований на розвиток і ви­значення тих відносин, які є абстрактними відносинами при­ватної власності. Власне основа приватної власності, воло­діння, простежується як нез'ясований факт, а не як право Завдяки юридичним визначенням, що суспільство дає фак­тичному володінню, останнє набуває якості правового во­лодіння, приватної власності.

Володіння, основане на праві, — це вже не володіння, а право власності. Фактичне обладания річчю може бути ос­новане не тільки на праві власності, а й на будь-якому іншому (наприклад, на договорі найму речі), проте воно не буде володінням, оскільки основане на праві. Володіння як фак­тичне обладания річчю — просто факт.

Римські юристи слово «володіння» — possessio — виводи -ли від sedere — сиджу як володар. «Володіння було названо, — як зазначає Лабеон, — від осідання (будучи) ніби посе­ленням, бо воно природно утримується тим, хто на ньому стоїть.(Д.41.2.1). Інший юрист Нерва-син підкреслював, що «власність на речі походить від природного володіння» (Д41.2.1).

Отже, володіння як фактичне обладания річчю є факт, який не можна навіть назвати юридичним, оскільки в деяких ви­падках, не будучи основаним на праві, цей факт не міг мати юридичних наслідків. Однак претори надали цьому факту юридичного значення: почали надавати фактичному стану юридичний захист.

Склалася досить парадоксальна ситуація — правовий за­хист отримало не право, а факт (детальніше про це розгля­датиметься далі). Проте, одержавши юридичний захист і, Отже, ставши юридичним, необхідно було його визначити з правової точки зору. Із багатої казуістики можна зробити висновок, що римські юристи розуміли володіння як фак­тичне обладания річчю, поєднане з наміром вважати її своєю При цьому вони розуміли під фактичним обладаниям не короткочасне, а стабільне, тривале, що склалося внаслідок більш-менш давніх відносин. Таке визначення містить два істотних елементи:

1) об'єктивний — corpus possessions — володіння, тобто фактична наявність речі;

2) суб'єктивний — animus possessions — вважати дану річ своєю, володіти ви свого імені.

У ранній період римські юристи перший елемент володін­ня — фактичне володіння (corpus possessions) розуміли до­сить примітивно — тримати річ в руках, у дворі, в будинку, коморі тощо. Згодом такий стан почали тлумачити витонче-ніше — як відношення володільця до речі, при якому вій мав право безперешкодно, безпосередньо і тривалий час здійснювати свій вплив на неї. Вважалося, що тварина зна­ходиться у володінні свого господаря до того часу, доки вона не втратила звички повертатися до свого двору. Будівель­ний ліс, складений на вулиці проти двору володільця, вва­жався у його володінні. Проте золота обручка, що валяється у дворі свого володільця, вважалася такою, що вибула з його володіння.

Пізніше, на думку юристів, для одержання фактичного обладания річчю не обов'язково брати її в руки. В деяких випадках достатньо окинути її поглядом і в думці. При пе­редачі землі її набувачу достатньо було з високого місця ог­лянути ділянку. Так само й будинок — набувачу було дос­татньо оглянути його, щоб стати його володільцем. Володін­ня не втрачалось і в тому разі, коли володілець передавав річ в тимчасове користування іншій особі. З багатої казуїстики, яку нам залишили римські юристи, можна дійти висновку, що під фактичним обладаниям річчю вони розуміли нормаль­не відношення до речі і речі до володільця, в якому звичайно знаходяться власники щодо об'єктів своєї власності.

Другий елемент володіння (animus possessionis) характери­зує суб'єктивне ставлення обладателя до речі. Володілець повинен вважати річ своєю. Практичного значення це не мало, оскільки воля обладателя була заснована на помилці чи явному обмані. Покупець краденої речі, який не знав, що купляє чужу річ, вважає її своєю, будучи переконаним* що набув право на неї, — добросовісно помиляється. Якщо ж він знає, що володіє чужою річчю, проте своїм ставлен­ням до неї намагається переконати оточуючих в тому, що це його річ — це усвідомлений обман. І в першому, і в другому випадках володільці виявляють волю володіти від власного імені, показують, що річ належить їм.

Отже, не всяке фактичне обладания річчю є володінням, а лише основане на володільницькій волі — animus possessionis. Тому обладания річчю від імені іншої особи так само не є володінням (наприклад, договір найму, оренди, зберігання тощо). У даному випадку обладатель речі здійснює володін­ня не від власного імені, а від імені іншої особи, власника. Він є лише держателем чужої речі — detentor. Для юридично значимого володіння вимагалася саме воля володіти від свого імені, відноситися до речі як до своєї. Така воля може бути тільки у справжнього власника чи особи, яка хоча і не є такою, але вважає себе такою внаслідок добросовісного об­ману. Володільницька воля, наприклад, незаконного загарб­ника землі, який усвідомлює неправомірність свого обла­дания, але приховує це від оточуючих своєю зовнішньою поведінкою і ставленням до речі, основана на неправомір­ному титулі, обмані.

Отже, володіння — це фактичне обладания річчю, поєднане з наміром вважати її своєю, а держання — фактичне обла­дания річчю без наміру вважати її своєю (наприклад, облада­тель речі на підставі договору). Той, хто знайшов загублену ким-небудь річ, буде лише її держателем, оскільки в нього немає волі вважати її своєю. Проте, коли той, хто знайшов чужу річ, забажає її привласнити (що само по собі неправо­мірно), то буде демонструвати оточуючим власницьку волю, тобто показувати, що річ його.

Види володіння. Залежно від правової підстави фактичного обладания річчю володіння поділяється на законне і неза­конне: законне основане на праві власності та інших пра­вах, незаконне — те, що не має правового титулу.

Законне володіння — це передусім володіння власника і так зване похідне володіння. У деяких випадках обладателі чужих речей отримували самостійний володільницький за­хист. Таке фактичне обладания чужою річчю називається похідним володінням, хоча насправді це було не володіння, а держання, і лише через необхідність таких держателей наді­лили самостійним правовим захистом і прирівняли держа­телей до володіння. Так, необхідність надання самостійного правового захисту заставодержця, що отримав річ як заставу для забезпечення виконання зобов'язання, прирівняла держання заставленої речі до володіння. Заставодержець, що отримав у заставу чужу річ, не здійснював володільницьку волю від свого імені, оскільки не міг вважати заставу своєю річчю. Проте для надійнішого захисту його інтересів проти зазіхання третіх осіб претори надали йому володільницький захист предмета застави, а його заставу почали називати володінням.

Подібний процес стався з прекарієм (надання власником з певною метою, часто політичною, свого майна іншим особам у тимчасове і безоплатне користування). Тимчасові і безоп­латні користувачі чужим майном були лише його держателя­ми, а не володільцями, проте знову ж таки необхідність на­дання прекарістам самостійного володільницького захисту призвела до визнання їх держання як похідного володіння.

Інший випадок похідного володіння — секвестр. Якщо між двома особами виник спір про право на річ, то до рішення суду вони могли передати спірну річ на зберігання третій особі — секвестрарію, якому з тих же мотивів надавався са­мостійний володільницький захист.

Отже, в усіх зазначених випадках йдеться не про володін­ня в точному значенні цього слова, а лише про звичайне держання, прирівнене до во