ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ ФІНАНСОВО-ПРАВОВОГО ЗОБОВ’ЯЗАННЯ



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ ФІНАНСОВО-ПРАВОВОГО ЗОБОВ’ЯЗАННЯ



Вітчизняне фінансове право на даний момент переживає етап бурхливого розвитку. Цей процес пов'язаний не тільки зі встановленням власних принципів та фундаментальних положень фінансового права, що лише формується, але і з активною рецепцією термінів понять та інститутів з суміжних правових галузей, одне з таких понять – «зобов’язання». Вважаємо, що за умови розробки поняття «фінансово-правове зобов’язання» як доктринальної дефініції, у неї є перспективи виступити в якості майбутньої юридичної конструкції, що отримає нормативне закріплення на зразок зобов’язання в цивільному праві. При цьому зазначене поняття зможе претендувати на роль дефініції у тому випадку, якщо, щонайменше, у ньому буде вміщено сукупність основних, істотних та відмінних ознак предмету, відображеному у цьому понятті. Лише у такому разі поняття фінансово-правового зобов’язання буде мати значення для фінансового права та юриспруденції в цілому. Адже лише тоді, коли поняття висвітлює у стислому вигляді знання про об’єкт, предмет, що вивчається, воно служить не лише пізнанню дійсності, але й виступає як механізм, засіб формулювання висновків, звітів та прийняття рішень[29].

Доцільність визначення поняття фінансово-правового зобов’язання важко переоцінити і для правозастосовної практики. Адже воно дозволить осмислити, вивчити на науковому рівні взаємозв’язок прав та обов’язків суб’єктів фінансових правовідносин, дослідити фінансово-правові зобов’язання держави та, взагалі, правовий статус держави як зобов’язаного суб’єкта фінансових правовідносин. Осмислення на рівні правової науки, а згодом, можливо, закріплення на рівні закону поняття фінансово-правового зобов’язання дозволить відкоригувати у відповідності до потреб сьогодення очевидний дисбаланс правового статусу держави в особі уповноважених органів та інших суб’єктів фінансових правовідносин, у першу чергу – громадян, що створить передумови для більш повної реалізації інтересів останніх, втілить в життя вимоги ринкової економіки, що розвивається.

Адже недаремно гарантії дотримання прав людини вважаються обов’язком держави, її органів, що реалізуються шляхом створення та підтримки умов, надання засобів, які забезпечують її громадянам фактичне користування правами і свободами людини, усувають можливі причини та перепони їх неповного та неналежного здійснення, забезпечуються захистом від всіляких порушень[30]. І такий підхід цілком відповідає тим же самим європейським стандартам економічних і соціальних прав людини, які Україна прийняла на себе після вступу до Ради Європи, зокрема, в результаті ратифікації у 2006 році Європейської соціальної хартії (переглянутої)[31], норми якої мають бути імплементовані в юридичну практику нашої держави.

 

Розробка зобов’язальної теорії у цивільному праві має тривалу, декілька тисячорічну історію питання. Так, у ранньому римському цивільному праві йшлося не про «зобов’язання» як такі, а про способи придбання речей та захист прав, що виникали в процесі вчинення зазначених дій (actio).

Поняття зобов’язань сформулювалося пізніше, в добу класичного римського приватного права, як правового зв’язку між конкретно визначеними суб’єктами (персонами). Саме тоді розпочалося дослідження зобов’язання як окремої правової категорії. Терміном «obligatio» римське право позначало як правовідношення, так і пасивну і активну його сторони, строго розрізняючи ці поняття.

Одним з найбільш відомих визначень зобов’язань стало визначення Папініана: «Obligatio est juris guo necessitate abstringimur alicujus solvendae rei secundum nostrae civitatis jura» - «Зобов’язання є правовими ланцюгами, що з необхідністю примушують нас щось виконати на користь іншої особи відповідно до законів нашої держави» (Інституції Юстиніана, 1.3.13 pr)[32]. «Зобов’язання, obligatio, за визначенням пізнього римського права і за нашими нинішніми уявленнями, є таке юридичне відношення між двома особами, в силу якого одна з них – creditor – має право вимагати від іншої – debitor – виконання чого-небудь на свою користь», писав І.А. Покровський, посилаючись на легальне визначення зобов’язання в Інституціях Юстиніана.

Римські юристи звертали увагу на динамічний характер відносин між учасниками зобов’язання і вважали це однією з визначальних його якостей (Дигести Юстиніана 44.7.3. pr )[33]. Сутність зобов’язання вбачали «не в тому, щоб зробити якийсь предмет чи сервітут нашим, але в тому, щоб зобов’язати когось дати нам щось, або зробити, або надати чи дозволити, чи залишити»[34].

Таким чином, зобов’язання римськими правознавцями розумілося як правове відношення, в якому сторонами є кредитор і боржник, а змістом – право вимоги кредитора та відповідний обов’язок боржника. При цьому всі господарсько-економічні дії поділялися на три групи: dare – дати, praestare – надати, facere – зробити. Відповідно, будь-яка дія боржника могла бути зумовлена однією з вимог кредитора: дати, надати або зробити[35].

На підставі викладеної у римському праві характеристики зобов’язань виділяли наступні властиві для них риси: 1) предметом зобов’язання завжди є дія, що має юридичне значення і правові наслідки; 2) їх учасники, як правило, учиняють активні дії (котрим, втім могло кореспондувати утримання від дій іншої сторони); 3) наявний конкретний правовий зав’язок: кредитор – боржник; 4) відносини сторін є динамічними, тобто спрямованими на зміну існуючого стану речей; 5) захист прав та інтересів уповноваженої особи має персональний характер, що відображається, зокрема, у тому, що позов про захист своїх прав та інтересів кредитор може подати лише до точно визначеної особи – боржника за цим зобов’язанням[36].

Пізніше німецький юрист Іоган Еміль Кунце заявляв, що створення римськими юристами загального поняття зобов'язання було найбільшим з того, що дав римський народ, так само як і найбільшою у греків була скульптура. Саме тому найвидатніші цивільні кодекси європейських країн засновують визначення зобов'язання саме на формулах, відомих ще в римському приватному праві[37]. Так, згідно з параграфом 241 Німецького цивільного укладення кредитор має право вимагати від боржника певне надання, що може також полягати в утриманні від дії. Згідно до ст. 1101 Французького цивільного кодексу одна або декілька осіб беруть на себе зобов’язання відносно іншої особи або декількох інших осіб що-небудь дати, зробити або не робити.

Поняття та особливості зобов’язальних відносин розробленні також цілою плеядою блискучих юристів цивілістів радянського періоду. Так, 1975 році класик цивільного права О.С. Іоффе, узагальнюючи попередній досвід та напрацювання стверджував, що зобов’язання можуть виникати з адміністративних, в тому числі планових, актів, наприклад приписів компетентних органів влади та щодо відшкодування шкоди і поверненню необґрунтовано придбаного або збереженого майна. (С.51) Крім того, О.С. Іоффе справедливо вбачав, що економічна функція зобов’язань полягає в опосередкованому переміщенні майна та інших результатів праці зі сфери виробництва у сферу обігу і через останню – у сферу споживання. (с.52) Таким чином, якщо економічна сутність права власності полягає у тому, що воно виступає, як право присвоєння, то зобов’язальні правовідносини за своїм економічним змістом виступають як спосіб переміщення уже присвоєного майна. Метою такого переміщення може служити реалізація присвоєного, і тоді зобов’язання виникає як результат здійснення права власності. (с.53).

Але зобов’язання, як зазначалося вище, може бути не лише цивільним. У контексті нашого дослідження інтерес представляє закладений нещодавно в юридичну науку підхід щодо складності та комплексності такого поняття як «грошове зобов’язання» в контексті його господарсько-правового регулювання. Дослідженню цих питань було присвячено монографію Подцерковного О.П. «Грошові зобов’язання господарського характеру: проблеми теорії і практики»[38]. Він розглядає грошове зобов’язання як врегульоване нормами різних галузей права відносне відношення формального характеру, що опосередковує переміщення легального платіжного засобу в майнових відносинах, в межах яких учасники наділені взаємними права і обов’язками активного характеру з приймання-передачі визначеної, або такої, що може бути визначена, суми грошей. При цьому для нашого дослідження слід звернути увагу на декілька моментів даної роботи[39].

По-перше, автор неодноразово звертає увагу на загальноправовий характер поняття «грошове зобов’язання» зокрема і поняття «зобов’язання» взагалі. І підтвердження даної позиції виглядає цілком обґрунтованим.

По-друге, підкреслюється, що загальноправовий елемент зобов’язання відіграє генеративну, системоутворювальну та технічно-конститутивну роль для різних його видів (а до таких видів автор відносить господарські, цивільні, фінансові).

По-третє, виокремлюються такі характеристики як цілісність, упорядкованість, рівноважений стан та програмно-функціональна організація системи грошових зобов’язань господарського характеру, які розглядаються як необхідна передумова не лише для нормального функціонування товарно-грошових відносин, що складають стрижень господарських процесів, але й для формування інструментальної основи для реалізації державної грошово-кредитної, інвестиційної, валютної та податково-бюджетної політики. Будучи закладеними в Господарському кодексі, ці прояви державної політики вимагають чіткої уяви про можливу реакцію ринкового середовища на засоби державного впливу.

По-четверте, Подцерковний О.П. чітко доводить необхідність закладення в систему грошових зобов’язань господарського характеру програмно функціональних елементів публічного характеру, які утворюватимуть налаштованість цієї системи на взаємодію з державно-владними інструментами монетарного характеру[40].

Причому, як зазначає автор, таке поєднання приватних та публічних інтересів у правовому регулюванні порядку виникнення, зміни та припинення, зокрема, виконання грошових зобов’язань, потребує гармонізації як один з одним, так і з чинниками економічної системи, вітчизняними традиціями господарських відносин, а також із величезним масивом нормативно-інституційних важелів міжнародних валютно-фінансових відносин в умовах глобальних фінансів. Цього важко досягти, якщо розглядати майнові та організаційні аспекти грошових зобов’язань окремо один від одного. Господарсько-правовий підхід не лише орієнтує на цю єдність, але й пропонує дієві заходи щодо утвердження суспільного господарського порядку в цій сфері.

Чому ми вважаємо зазначене вище важливим? Тому що господарське право, на відміну від права цивільного, носить абсолютно інші предметно-методологічні характеристики, що його вирізняють з права приватного. До особливостей господарських зобов’язань відносять підстави їх виникнення, примірний перелік яких встановлено ст. 174 ГК. Відповідно до положень даної статті, господарські зобов’язання можуть виникати:

- безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність;

- з акту управління господарською діяльністю;

- з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;

- внаслідок заподіяння шкоди суб’єкту або суб’єктом господарювання або збереження майна суб’єкта або суб’єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;

- у результаті створення об’єктів інтелектуальної власності;

- у результаті інших дій суб’єктів, а також внаслідок подій, з якими закон пов’язує настання правових наслідків у сфері господарювання (з конкурсу, тендеру, іншого публічного торгу).

Податковий кодекс України також дає визначення грошового зобовязання, і навіть не обне, наприклад, ст. 14.1. 38 – грошове зобовязання в міжнародних праовідносинах, та ще більш цікаве положення ст. 14.1.39 – грошове зобовязання платника податків – сума коштів, яку платник податків повинен сплатити до відповідного бюджету як податкове зобовязання та/або штрафну (фінансову) санкцію, що справляється з платника податків у звязку з порушенням ним вимог податкового законодавства та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також санкції за порушення законодавства у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Повертаючись до предмету фінансового зобовязання, хотілося б зауважити наступне. Будь-яке право вимагає різноманітних спеціально-юридичних чинників його додержання, законності та правопорядку. І якщо у праві господарському конкретизація загальної вимоги щодо формування правового господарського порядку знаходить втілення в легальних принципах господарювання, то у праві фінансовому така конкретизація відбувається, переважно, у закріпленні принципів діяльності тих або інших суб’єктів фінансових відносин, через діяльність яких відбувається реалізація так званого етатистами «державного» (публічного) інтересу.

Але це зовсім не означає, що виключно така конкретизація і буде фундаментально визначальною характеристикою фінансового права, а головне – змістом кінцевого призначення фінансово-правового регулювання. І хоча первинність публічних видатків та вторинність публічних доходів не ставиться під сумнів як принцип публічних фінансів, разом із тим способи, якими втілюється цей принцип на практиці, не повинні зосереджуватися виключно на імперативі як дубині, якою держава має можливість розмахувати.

У фінансово-правовому науковому середовищі починають лунати думки про те, що зміни, які відбуваються в даний час у фінансовому праві, у тому числі в податковому, зв'язані з широким використанням категорій, техніко-юридичних прийомів і способів, які свого часу були розроблені цивілістичною наукою. Даний процес вважають закономірним, він свідчить про відмову від адміністративно-господарських методів правового регулювання, які передбачають пряме володарювання, й про перехід до побудови іншої правової моделі відносин між державою і приватними особами, направленою на захист прав і інтересів приватних суб'єктів[41].

Саме тому у фінансових відносинах все більшої актуальності набуває правова конструкція зобов'язання. Представники науки фінансового відзначають існування зобов'язальних відносин у сфері стягування податків, бюджетного фінансування, кредитних і розрахункових відносинах тощо. Тим більше, що такі відносини за своєю природою часто є зобов’язаннями, що виникають у майновій сфері у ході відтворювального обігу в процесі перерозподілу матеріальних благ.

Виділяються наступні особливості зобов’язальних правовідносин: - Зобов’язання опосередковують процес переміщення майна або інших результатів праці, що також має майновий характер. - Оскільки зобов’язання опосередковують процес переміщення майна, яке може бути передане тільки чітко визначеним, а не взагалі всім третім особам, тобто вони завжди встановлюються з конкретним суб’єктом і , відповідно, носять відносний характер. - Зобов’язання в основному пов’язанні з активною позитивною поведінкою суб’єктів, дуже рідко на учасника зобов’язальних відносин покладається виконання пасивної функції, наприклад, власник майна, що передається в найм, не повинен перешкоджати його нормальному використанню наймачем, але дана пасивна функція ніколи не вичерпує юридичного об’єкту зобов’язання, а виступає в якості результату або доповнення. - Якщо у юридичному змісті правовідношення власності на перше місце виходить можливість здійснення певних дій самим власником, а вирішальним значенням для юридичного змісту зобов’язань має надання управомоченому можливість вимагати певної поведінки від зобов’язаної особи. Саме тому у зобов’язальних правовідносинах суб’єктивне право називається правом вимоги, а обов’язок – боргом; уповноважений – кредитором, а зобов’язаний боржником.

Основним доказам існування категорії «фінансове зобов’язання» поряд з цивільно-правовим є їх загальноекономічна основа. В кінцевому рахунку вона виникає з того, що фінансове право регулює розподільні та перерозподільні економічні відносини, які на рівних з відносинами товарно-грошового обміну, що регулюється нормами цивільного права, являють собою частину відтворювального економічного обороту як сукупності відносин у процесі виробництва, обміну, розподілу та відтворювального споживання. Звідси економічна функція фінансового зобов’язання полягає в опосередкованому розподілі майна (у вартісній формі), що створене при виробництві та реалізації процесу обміну. Наприклад, організація сплачує податок з майна, яке вона виробила та реалізувала (обміняла на гроші).

У зв’язку з цим фінансове зобов’язання, як і цивільно-правове, безпосередньо пов’язане з правом власності. Якщо останнє є «способом переміщення уже привласненого майна», то фінансове зобов’язання – спосіб розподілу та перерозподілу такого майна. Це випливає, наприклад, з того, що податок є частина власності, яка встановленому законом порядку повинна бути передана державі для забезпечення публічних потреб суспільства.

Важливою юридичною ознакою цивільно-правового зобов’язання є його майновий характер. Фінансове зобов’язання також містить певні елементи, що реалізовують дану ознаку, оскільки, наприклад, в ньому відбувається передача частини власності боржника, тобто його майна кредитору у вигляді податку.

Відносний характер фінансового зобов’язання полягає в тому, що оскільки фінансове зобов’язання за своєю економічною основою опосередковує процес розподілу та перерозподілу майна (у вартісній формі), тому воно може реалізовуватись виключно адресне, чітко визначеними особами. Звідси випливає відносний а не абсолютний характер фінансового зобов’язання.

Крім того фінансове зобов’язання є правовідношеням активного типу, тобто розвивається за рахунок активної поведінки, наприклад, платника податку щодо виконання обов’язку сплатити податок, в той час як інша сторона має право вимагати виконання цього обов’язку.

Існує точка зору (С.В. Запольський), що також існує частина фінансових зобов’язань, які виникають « з закону», та мають дещо інший юридичний склад: договори та делікти. Прикладом можуть слугувати правовідносини, які складаються у сфері державного та муніципального кредиту. Крім того в науці фінансового права здійсненні неодноразові спроби сформулювати концепцію фінансово-правової відповідальності. При цьому різні автори специфічно підходять до масштабу цієї відповідальності, включаючи до неї все, навіть кримінальну відповідальність за шкоду фінансовому господарству. З позицій конструкції фінансового зобов’язання виявляється, що засоби цієї галузевої приналежності виправдані лише тоді, коли діяння боржника, яке ставиться йому в вину перевищує межі самодії, що встановленні податковим, бюджетним, банківським законодавством. В цілому розмежуванням повинен слугувати характер правопорушення, а саме який правовий інтерес зазнав шкоди: публічний або приватний.

В наукових доробках останнього часу обґрунтовується можливість застосування понять «фінансового зобов’язання» (Гетманцев Д. О., Карасьова М.В., Запольський С.В.), «податкове зобов’язання» (Вінницький Д.В.) та «бюджетне зобов’язання» (Пешкова Х.В.).

Фінансове зобов’язання слід розглядати не як різновид цивільно-правового зобов’язання, а як особливе правовідношення, що побудоване за типом (моделлю) цього зобов’язання.Фінансово-правове зобов'язання – це публічне правовідношення між державою і територіальною громадою (безпосередньо або в особі уповноважених органів чи посадових осіб), з однієї сторони, та юридичними й фізичними особами (колективними та індивідуальними суб’єктами), з іншої сторони, яке виникає, змінюється і припиняється в процесі розподілу, перерозподілу ВВП та національного доходу і зв’язаних з ними об’єктів, і полягає у взаємозв’язку та взаємообумовленості прав і обов’язків кожної зі сторін й забезпечується засобами юридичної відповідальності.

Без жодного сумніву дане визначення не претендує на істинність, будучи лише спробою узагальнення думок про нове і безперечно цікаве явище фінансово-правової науки.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.172.217.174 (0.017 с.)