ТОП 10:

Досудові засоби захисту прав



За винятком випадків самозахисту, захист прав від порушень здійснювався спеціальним органом - судом.днак уже римське право знало і досудові способи захисту порушених прав, а саме: а) гарантія, яку дає одна особа іншій в тому, що вона виконає дане зобов'язання. Гарантія може бути добровільною або примусовою; б) право утримання речі до задоволення власником вимог кредитора; в) секвестр - передача речі третій особі до вирішення спору між двома особами із зобов'язанням віддати її тому, кому вона була присуджена. Якщо, незважаючи на вжиті заходи охорони, право все ж буде порушене, то за захистом свого порушеного права потерпілому належить звернутися до суду.Римське право, як відомо, поділялося на публічне і приватне. Відповідно до цього поділу розрізнялися суди за справами, які торкалися інтересів держави (judiciapublica) та цивільні суди за справами приватних осіб (judiciaprivata).Розглянемо особливості та форми римського цивільного процесу.Особливістю римського цивільного процесу в республіканський період і період принципату є його поділ на дві різко розмежовані між собою стадії -jus та judicium. Такий поділ не має нічого спільного з сучасною відмінністю між судовими інстанціями. Справа в тому, що сучасний суд першої інстанції розглядає справу від початку до кінця і виносить рішення по справі. Якщо це рішення не оскаржене протягом певного строку, воно вступає в законну силу і виконується. За загальним правилом, на стадії jus спірна справа тільки готувалася до вирішення і розглядалася вона в магістраті, а не в суді. Обов'язковою була присутність обох сторін, які перед магістратом, зокрема перед претором, формулювали свої вимоги: позивач заявляв свої вимоги, відповідач висловлював свої заперечення. Якщо претор вважав, що вимога позивача підлягає судовому захистові, то він засвідчував зроблені сторонами заяви, призначав суддю і давав йому вказівки щодо порядку розгляду справи.На стадії judicium, згідно з загальним правилом справа розглядалася одноособовим суддею. Сторони знову подавали свої докази й заперечення, судця аналізував їх і виносив рішення. На стадії jus спірна справа лише готувалася для вирішення, а перевірялись обставини і виносились рішення на другій стадії -judicium. Справа вважалась остаточно вирішеною тільки після проходження цих двох стадій.

 

Легіксаційний.Формулярний.Екстраорд

Легісакційний процес означає позивати за допомогою закону шляхом проголошення певних, фіксованих слів Процес розгляду спору починався звертанням позивача зі своєю вимогою до претора. Найменший відступ від форми звертання призводив до втрати права на позов — процес припинявся. Характерна риса легісакційного процесу — забезпечення явки відповідача до претора і в суд, що не було обов'язком цих та інших державних органів. Позивач, бажаючий розглянути свою судову справу, зобов'язаний був забезпечити явку відповідача до претора і до суду доступними йому засобами, навіть застосовуючи силу.

Формул-. Позивач мав тепер право викладати претору свої позовні вимоги вільно, без дотримання формальностей і ритуалів. Вислухавши пояснення сторін, їхні докази й заперечення претор самостійно формулював юридичну сутність позову. Зміст спору він викладав в спеціальній записці судді, яку почали називати формулою, звідси і назва нового порядку судочинства. Формулярний процес, як і легісакційні.й. поділявся на дві стадії. Він не тільки реформував застаріло римське судочинство, а й закріпився у другій половині періоду республіки настільки, що внаслідок своїх безсумнівних переваг виявився здатним обслуговувати рабовласницький стан весь наступний період — принципат — до встановлення абсолютної монархії. Екстраординарний процес виник з періоду Імперії, процедуру формулювання замінила процедура розслідування, у рамках якої відмовилися від непрофесіоналів, і всю справу слухав призначений державою суддя, який і вирішував спір згідно з законом і відповідно до фактів.

Демократія тоді обмежувалася, тому був обмежений і принцип публічності, скасовані виборні судді.

Набуває поширення практика одноособового розгляду цивільних справ магістратами. У провінціях справу вирішував її правитель чи муніципальні магістрати, в столицях - Римі і Візантії - начальник міської поліції.

Позивач подавав скаргу, після цього відповідачу надходив виклик до суду. У випадку неявки однієї із сторін допускався заочний розгляд справи, але діяла презумпція вини того, хто не прибув на судове засідання. Суд втратив публічний характер, але почали вестися протоколи судового засідання. Допускалася апеляція на винесене рішення..

 

Судове рішення

Судове рішення (judicatum) відігравало важливу роль у фіксуванні результатів розгляду позову, слугуючи, крім того, основою для подальшого розвитку процесу захисту суб'єктивного цивільного права.

За загальним правилом, судовий розгляд спору завершувався присудженням позивачеві певної частини спірної речі (у справах про розділ спільної власності або спадщини) або присудженням відповідача до сплати певної грошової суми (в усіх інших справах). Іншими словами, відповідальність відповідача полягала у грошовій сумі, мала грошовий характер. Це — специфічна особливість римського процесу.

Проте в імператорський період відійшли від принципу обов'язкової грошової кондемнації. Якщо предметом спору була певна річ, то й відповідач присуджувався до видачі цієї речі.

Рішення судді мало чітко відповідати вказівкам формули. Воно, як правило, виголошувалося в усній формі.

Якщо процес завершувався оголошенням рішення судді, воно погашало процес взагалі, тобто він не міг повторюватися. Рішення визнавалося за істину в даному спорі (Д. 5.1.25) і мало обов'язкову силу для сторін, що було його характерною рисою як акту тлумачення і застосування норми права.

У разі заперечення відповідачем законної сили судового рішення, він міг захищатися проти нього. У класичний період за наявності поважних причин відповідач міг просити у претора реституції. В імператорський період судове рішення можна було оскаржити до вищої інстанції (апеляція). Однак якщо вища інстанція залишала скаргу без задоволення, то відповідач присуджувався до відповідальності в подвійному розмірі. При ухиленні відповідача від виконання судового рішення позивач мав право здійснити примусове стягнення.

При легісакційному процесі відповідальність могла бути особистою — відповідача тримали під арештом до сплати боргу або до його відпрацювання. Пізніше відповідальність стала майновою. В цьому разі кредитори вводилися у володіння. Через деякий час майно боржника продавалося з аукціону. Покупець цього майна ставав його власником і боржником кредиторів відповідача.

 

42 Позовний захист: поняття і види позову.Позовна давність.позов (actio) — це право домагатися через суд того, що тобі належить. Іншими словами, позов — це звернення до суду за захистом своїх порушених прав.

1. Actioinrem (позов «до речі») та actioinpersonam (позов до певної особи).

2. Actiostrictijuris (позов «суворого права») та actiobonaefidei (позов «доброї совісті»).

3. Actiodirecta («прямий позов»), що містить головну вимогу в даних відносинах, та actiocontraria («зворотний позов»), призначений для захисту прав, похідних від головних. 4. Actioutilis — позов за аналогією. Дозволяв претору поширити захист на відносини нові, застосовуючи норми juscivile, що регулювали подібні ситуації. Сутність його в тому, що відомий позов застосовується до подібної ситуації. 5. Кондикції — особливі зобов'язальні позови, передбачені juscivile, у яких не згадуються підстави їхнього виникнення.

6. Actiofictia — позови з фікцією. Претор пропонував судді припустити існування якоїсь обставини і з урахуванням цього вирішити справу.

7. Позови з переміщенням суб'єктів в інтенції та кондемнації. Застосовувались, наприклад, для судового представництва — в інтенції вказувалось ім'я того, кого представляли, а в кондемнації — ім'я представника.

8. Позови штрафні та реіперсекуторні. За першими можна було стягнути штраф. За другими можна було вимагати відновлення порушеного становища, 9. Actiopopularis — позов, що його міг подати кожний римський громадянин в «інтересах римського народу». Основна відмінність законних строків від позовної давності полягала в тому, що:

1) законні строки менш тривалі — один рік для спорів про рухоме і два роки в спорах про нерухоме майно. Позовна давність — 30 років;

2) сплив законного строку погашав не тільки право на захист, а й саме матеріальне право. Наприклад, у спорі про право власності зі спливом законного строку власник втрачав як право на захист, так і право власності на спірну річ. Із спливом позовної давності власник втрачав право на судовий захист свого права власності, однак він не втрачав самого права власності;

3) законні строки не переривались і не призупинялись. Позовна давність могла призупинитися й перерватися.

Спочатку цивільні позови давністю не обмежувалися — доти, доки існувало саме право, існувало й право на позов, в 424 р. імператор Теодосій II ввів спеціальні строки для погашення права на позов тривалістю 30 років.

 

Спільна власність

Ще Сцевола висловлював ідею власності багатьох осіб на одну річ в ідеальних частках — parsproindiviso (Д. 50.16.25). Ця ідея мала подальший розвиток. Цельзсин говорив: «Не може бути власності або володіння двох в повному обсязі, але вони мають власність в частині на все тіло окремо». Іншими словами, кожному із власників належить ідеальна частка речі, яку можна уявити подумки, а не фізично. Отже, не може бути кількох прав власності на одну й ту саму річ, однак одне право власності на одну і ту саму річ може належати кільком особам, і тоді наявне право спільної власності, яке римські юристи називали communio, condominium.кожний з них має право не на частину речі, а на частку в праві на річ. Проте не слід змішувати частку права на річ в цілому з реальною долею права користування, що належить кільком співвласникам. Наприклад, п'ятикімнатний будинок належить двом співвласникам у рівних частках права — по 1/2 кожному. Ідеальна частка кожного становитиме 1/2 будинку. Кожному з них належить і/2 права на будинок в цілому. При цьому реальна частка користування може бути іншою: одному — дві кімнати, другому — три. Отже, у цьому разі реальні та ідеальні частки не збігаються.

Відносини спільної власності підпорядковуються певним правилам.Оскільки річ у цілому і в усіх своїх частках належить всім власникам разом, то звідси випливає вимога — розпорядження, володіння і користування річчю може здійснюватися тільки за згодою всіх співвласників. При цьому не має значення, кому і яка частка (більша чи менша) права належить. Усі співвласники рівні в своєму праві здійснювати право власності. Якщо хоча б один із них не згоден з прийнятим рішенням, воно не могло здійснюватися. Кожне фактичне розпорядження всією річчю або хоча б найменшою її частиною стосується права спільної власності на всю річ у цілому, яке не належить нікому окремо, а тільки всім разом.Однак кожний із співвласників має право на власний розсуд розпоряджатися своєю часткою права спільної власності. Він може її продати, обміняти, передати в спадщину, подарувати і взагалі здійснити все, що не заборонено законом.

Проте переважне право на придбання відчужуваної частки права у спільній власності належить іншим співвласникам. Тільки при відмові їх від придбання зазначеної частки співвласник, який бажає вчинити відчуження своєї частки, має право продати її будь-якій іншій особі.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-06-24; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.172.213 (0.005 с.)