Адміністративно територіальний поділ риму на дві імперії

І Західною, і Східною імперіями керує власний імператор. Кожен з цих двох імператорів має помічника (цезаря), що керує певною частиною імперії.

Відповідно до кількості імперій існують два сенати: у Римі та у Константинополі. Однак обидва вони фактично є лише органами муніципального самоврядування, що керують столичними містами. Формально сенат обирає консулів, преторів і квесторів, але таке обрання потребує санкції імператора. Формально за сенатом зберігалося право обрання нового імператора. Проте фактично сенат лише затверджує на цій посаді того, хто був уже проголошений військом імператором, чи претендував на цю посаду, будучи цезарем, тобто пройшов попередню сходинку ієрархії найвищих посад.

У складі кожної імперії створено по 2 префектури на чолі з префектом (усього 4 префектури і 4 префекти). Префектури поділяються на діоцези на чолі з вікаріями (заступниками префекта). Спочатку створюється 12 діоцезів, а з часом їх стає 14. Діоцези поділялися на провінції на чолі з ректорами (коректорами). Провінцій спочатку було 101, а потім їх стає 120. Провінції поділяються на pagi (округи), управління якими здійснюється на засадах самоврядування.

Органом самоврядування міської громади (муніципії) є декурія — «міська рада». Десять перших членів муніципальної ради називають децемвірами. А очолюють ради дуумвіри, яких щорічно обирають муніципальні збори. Вони мають адміністративну і судову владу, виступаючи у муніципіях як вищий суд. До числа найголовніших функцій декуріонів належить забезпечення надходження до державних скарбниць податків. Падіння Західної Римської імперії відбулося у 476 р. Східна Римська імперія (Візантія) проіснувала до 1453 р., коли Константинополь захопили турки-османи.

 

Злочин за РП. Поняття і зміст

спочатку поняття публічного та приватного правопорушення, злочину в римському праві не існувало. Всяке порушення охоплювалося поняттям delictum (правопорушення)

Поступово конституюються інститути, які пізніше дістали назву карно-правових. Правопорушення, що стосувалися сфери публічних інтересів, називалися також crimen (злочин) Злочини класифікуються за різними ознаками. Зокрема, вони поділяються на ординарні (crimenordinaria) і екстраординарні, або ж надзвичайні (crimenextraordinaria) Ординарними вважалися злочини, які були передбачені нормами jusvetus («старим» правом), що містили точно визначений перелік найменувань правопорушень з суворо формалізованим визначенням змісту противоправних дій. Екстраординарні злочини передбачалися нормами, що були створені едиктами імператорів.

Екстраординарні злочини передбачалися нормами, що були створені едиктами імператорів. за ординарні злочини могли застосовуватися лише заходи покарання, які були передбачені тим давнім законом, де вперше було встановлено покарання за вчинення зазначеної дії. за ординарні злочини могли застосовуватися лише заходи покарання, які були передбачені тим давнім законом, де вперше було встановлено покарання за вчинення зазначеної дії. При цьому «суб'єкт злочину» в загальному розумінні був поняттям дуже широким — ним не могли бути тільки боги. Отже, злочинцем не обов'язково мала бути людина: злочин міг бути здійснений тваринами.

 

Особливості Кваліфікація злочину.Склад злочину

склад злочину: causa (мета), persona (суб'єкт, особа), loco (місце), tempore (час), qualitate (властивість), quantitate (обсяг вчиненого), evenni (наслідок).

У римському праві класифікація публічних деліктів залежала, насамперед, від об'єкту, на який було вчинено замах, його місця у загальній ієрархії «публічних інтересів». З урахуванням цієї обставини можна виокремити такі види злочинів:

1) versusreipublicae — злочини проти громади у цілому («державні» злочини). До них належали: а) співробітництво з ворогом

б) замах на основи публічного правопорядку в) замах на належне виконання обов'язків магістрата або жерця г) нехтування громадянськими обов'язками д) нехтування громадянсько-релігійними обов'язками е) замах на посадову особу

2) військові злочини. Вчинені воїнами злочинні дії могли мати або спеціальний, або загальний характер. переслідування за такі діяння було або спеціальним, або загальним. Спеціальним військовим злочином вважався делікт, вчинений особою, що діяла як легіонер

3) злочин проти релігії. У добу християнства розрізняли три види таких злочинів: а) замах на функціонування державної церкви, б) замах на недоторканність храмів в) злочинні форми іновірства. Суб'єктом цих злочинів могли бути навіть раби і тварини

4) зловживання владою. Суб'єкт- посадова особа.

5) підкуп виборців. Суб'єктом злочину міг бути тільки римський громадянин, офіційно допущений до передвиборної агітації

6) вимагання. До цієї групи належали: а) хабарництво чиновників б) вимагання при виконанні посадових обов'язків Суб'єкт - тільки така посадова особа, від якої залежить здійснення дій щодо потерпілого7) підробка і брехня з правовими наслідками.Суб*єкт – будь хто,навіть не рим. Громадянин.8) вбивство і прирівняні до нього злочини. лочином не вважалося: вбивство раба; дитини; 9) замах на недоторканність особи.

10) статеві злочини. 11) злочини проти власності.(крадіжка) 12) злочин проти публічного правопорядку у галузі господарювання.

 

Передумови і принципи карної відповідальності.

У ранньому римському праві карна відповідальність, що накладалася від імені народу, мала абстрактне значення. Загальні засади призначення покарання виглядали таким чином:

1) покарання має правовий характер. Це означає, що воно прямо передбачене правовою нормою, як санкція за вчинений злочин, і являє собою конкретну оцінку громадою дій злочинця

2) покарання є конкретним у юридичному сенсі, тобто воно пов'язане з оцінкою саме цього злочину — «Скільки деліктів, стільки і покарань».

3) покарання повинно мати превентивний сенс. У цьому його соціальна мета і призначення — «Покарання має виправляти людей», а також «...не залишати злочинця безкарним... для того, щоб інший не думав вчиняти таке». 4) покарання має бути адекватним злочину. Це означає, що покарання має відповідати вчиненому делікту з урахуванням соціального, правового, матеріального змісту останнього.

 

Мета і види покарань

Перелік конкретних видів покарань виглядав таким чином:

1) страта (poenacapitis). Цей вид покарань призначався або при особливій небезпеці для римської громади через надзвичайну зухвалість злочину, або при зазіханні на священні підвалини римського суспільства.

Спеціальними видами страти були:

а) розпинання на хресті

б) утоплення у мішку, кинутому у воду (за вбивство своїх родичів);в) віддання на розтерзання диким звірам на циркових виставах; г) замуровування у стіні д) спалення;є) скидання зі скелі.

2) позбавлення римського громадянства. Таке покарання застосовувалося за посадові злочини, порушення моральних підвалин співжиття у суспільстві тощо. Позбавлення римського громадянина Statuscivitatis могло бути максимальним або частковим. 3) примусові роботи. До цього виду покарання засуджували, як правило, неримських громадян. а) праця на копальнях (за злочини проти римського народу, за військові злочини) б) використання в школі гладіаторів як інструктора, бійця, «ляльки» 4) у в'язнення. Вміщення до в'язниці як покарання за злочин практикувалося тільки щодо рабів — за дрібні делікти: непослух, відмову від свідчень тощо. 5) тілесні покарання. Тілесні покарання, що тягли каліцтво (відрубування рук, ніг, таврування)Застосовувалось рідко(крадіжка дітей)

6) штрафи(Гроші,майно). За дрібні злочини, що були дуже близькими до приватних деліктів

 

Органи карної юстиції

1) публічний процес у справах, що підлягали одноосібній юрисдикції магістрата. Тут справа про публічне правопорушення розглядалася одноосібно уповноваженою на це посадовою особою (курульним магістратом), юрисдикція якого спиралася на повноваження в межах наданої йому вищої влади.

2) публічний процес у справах, що підлягали юрисдикції магістрата за участю народних зборів як обов'язкової апеляційної інстанції. Судове рішення, прийняте в результаті такого розгляду, спиралося на верховну владу римського народу.

3) процес у справах, що підлягали юрисдикції колегії присяжних суддів. Він провадився спеціально створюваними колегіями присяжних суддів під головуванням магістрату (як правило претора). Судове рішення спиралося на делеговані повноваження «представників римського народу».

4) процес у справах, що підлягали одноосібній юрисдикції магістрата у провінції на підставі його спеціальних повноважень, наданих йому щодо римських громадян та інших жителів провінції, що не є римськими громадянами.