Прийняття спадщиниТрансмісія і представництво

У момент відкриття спадщини спадкоємці ще не стають її власниками. Для цього слід здійснити такі юридичні дії:

а) вжити заходів щодо повного виявлення спадкового майна та його охорони. З цією метою провадився інвентаризаційний опис виявленого спадкового майна, що слугувало правовою підставою визначення його складу (активу й пасиву);

б) виявити і визначити кредиторів і боржників, місце їх знаходження, розміри вимог і боргів тощо;

в) виявити потенційних спадкоємців. Вони могли перебувати як у місці відкриття спадщини, так і далеко від нього —

в провінціях, походах тощо. Для прийняття спадщини вимагалися такі умови: а) здатність закликаних спадкоємців до прийняття спадщини; б) висловлена певним чином воля на прийняття спадщини. Воля на прийняття спадщини могла бути висловлена одним із двох способів: а) заявою про намір прийняти спадщину; б) фактичним вступом в управління спадковим майном. Юстиніан встановив нове правило, відповідно до якого спадкодавець був зобов'язаний здійснити за участю нотаріуса, оцінювача, кредиторів спадкодавця та інших зацікавлених осіб опис і оцінку спадкового майна. Поступово преторська практика виробила загальне правило: якщо спадкоємець помирав після відкриття спадщини, але до її прийняття, право прийняти належну йому частку переходило до його спадкоємців (спадкова трансмісія). Спадкову трансмісію слід відрізняти від спадкування за правом представлення. Якщо спадкування за правом представлення має місце лише в разі спадкуванні за законом, то спадкова трансмісія могла мати місце як при спадкуванні за законом, так і при спадкуванні за заповітом. Крім того, спадкування за правом представлення настає, якщо спадкоємець помер до відкриття спадщини, а спадкова трансмісія буде тоді, коли закликаний спадкоємець помирає після відкриття спадщини, але до її прийняття. Спадкова частка померлого спадкоємця при спадкуванні за правом представлення передається конкретно зазначеним у законі особам — онукам, дідусям, бабусям тощо. При спадковій трансмісії право на прийняття частки, що мав одержати померлий, переходить до будь-яких його спадкоємців.

 

Поняття, види і форми рецепції РП

рецепція — це відродження системи права, яка існувала раніше. рецепцію римського права можна визначити як його відродження, сприйняття духу, ідей і головних засад та основних положень тією чи іншою цивілізацією на певному етапі її розвитку в контексті загального процесу циклічних ренесансів.

Мета і кінцевий результат рецепції — створення на існуючій базі чогось нового у сфері культури, права тощо. Навіть якщо вона відбувається у формі, наприклад, прямого запозичення тих чи інших ідей, рішень, правових норм, то ми маємо продукт нової якості, дещо нове, що виникає на новому витку спіралі суспільного розвитку.

форми рецепції римського права:

— вивчення в навчальних закладах як юридичної загальноосвітньої дисципліни з метою формування світогляду майбутніх правників;— вивчення римського права як надбання культури;— дослідження, аналіз та коментування юридичних джерел;— безпосереднє застосування норм та положень раніше чинного права;

— використання норм позитивного права як взірця при створенні нормативних актів (особливо при реалізації коди-фікаційних проектів);

— використання методики створення нормативних актів або їхнього застосування;

— сприйняття та використання головних засад, ідей та категорій, накопичених попередніми системами права.При цьому слід мати на увазі, що реально рецепція майже ніколи не відбувається в якійсь одній формі. Найчастіше має місце сполучення кількох форм з переважанням якоїсь з них.

Рецепція права може бути різних видів.

По-перше, слід розрізняти прямі (первинні) та похідні (вторинні) рецепції. Це пов'язане з тим, що рецепція не обов'язково є прямим, безпосереднім контактом у часі. Ідеї римського права, окремі його положення, правничі рішення досить часто реципуються опосередковано, наприклад, шляхом запозичення ідей з правничої системи або законодавства окремої країни, де рецепція вже відбулася раніше По-друге, рецепція також може бути не лише явною, а й латентною (прихованою). Це відбувається, наприклад, у тих випадках, якщо запозичення певних ідей або якихось засад, принципових рішень тощо зроблено у процесі право-творення фактично на підґрунті вже відомої раніше системи права, але з проголошенням принципово іншого підходу.

 

Рецепції римського права у Візантійській імперії

Звертаючись до питань значення й ролі римського права у Візантії, насамперед необхідно охарактеризувати економічні, політичні та духовні процеси, що обумовили необхідність звернення до надбань римського приватного права.Складовими внутрішньої політики імператора Юстиніана І, зокрема, були: проведення адміністративних реформ; здійснення економічних заходів, спрямованих на збільшення товарообігу та пожвавлення виробництва; обмеження земельної власності; впровадження єдності віри та віросповідання тощо. Це знайшло відображення у ліквідації останніх республіканських інституцій, посиленні одноособової влади імператора в авторитарній державі, що спиралась на величезний, централізований апарат управління. Що стосується боротьби Юстиніана за єдність віри та віросповідання, то однозначної оцінки вона не дістала: деякі дослідники вважають, що піклування про справи церковні він взагалі ставив понад усе — його ортодоксальність у цьому питанні оцінюють вельми критично. Втім, тут головним для Юстиніана було те, що він розглядав релігію як підґрунтя соціальної та етнічної єдності, опору політичної влади, внаслідок чого видав значну кількість указів (декретів), спрямованих на регулювання відносин у цій сфері.У радянській романістиці широкого поширення набув погляд, згідно з яким Юстиніан звернувся до кращих зразків римського права та провів його систематизацію з таких мотивів: намагаючись врятувати рабовласницький спосіб виробництва шляхом створення сильного й жорсткого законодавства, здатного утримувати підвалини рабовласницької імперії, тримати в покорі рабів, що часто повставали і розхитували її; маючи на меті створення дисциплінованого й слухняного чиновництва, наведення порядку в судах й надання всій імперії єдиної та стрункої правової основи; пристосування до умов Візантії положень римського права, як найбільш досконалої системи права, що ґрунтується на приватній власності.

 

Систематизація Юстиніана

Щоб оцінити результати систематизації Юстиніана, звернемося до її перебігу та змісту нормативних актів, створених у кінцевому підсумку.

Першим було створено Кодекс, який являв собою звід імператорських конституцій. Спочатку малось на меті лише впорядкувати конституції, які накопичились за останні сто років, але потім Юстиніан змінив підхід, визначивши ширше завдання: не лише опрацювати законодавство за останні століття, а й переглянути вже наявні кодифіковані акти (кодекси).

7 лютого 528 р. Юстиніан видав едикт, яким оголосив склад комісії, а також визначив завдання останньої. Вона мала обробити матеріали, що увійшли до Кодексу Теодосія, виключити з нього те, що застаріло, а також доповнити його законодавчими актами пізнішого періоду.

Кодекс другого, виправленого видання був опублікований 18 листопада 534 р. і набрав чинності 29 грудня того ж року. Він містив близько 4600 конституцій, починаючи з Адріана. Кодекс Юстиніана поділено на 12 книг. Впадає в око значний обсяг матеріалу, що стосується питань приватного права. Концепцію створення Аигестів було визначено у конституції Юстиніана від 15 грудня 530 р. «Deoauctore». Згідно з нею всім авторитетам у галузі права минулого мала надаватись однакова увага — ніхто не визнається кращим або гіршим у всіх питаннях, але деякі кращі у тому чи іншому.

Якщо з урахуванням цих висновків тепер оцінити всю систематизацію Юстиніана, то її можна охарактеризувати як сукупність кодифікації (Кодекс) та спроби рецепції римського права, що проходила у формі компіляції з римських джерел (Дигести та Інституції). Саме ця перша спроба рецепції римського права створила базу для його подальших рецепцій у різноманітних формах, у різних країнах, різних цивілізаціях.