Розділ 3. Турецький етнополітичний фактор по відношенню до кримських татар

 

Сьогодні Україна вже не володіє ініціативою в кримськотатарській проблемі, скоріше ця роль належить Туреччині. Як відомо, Крим більше ніж два століття знаходився фактично в залежності від Османської імперії. Для Туреччини він завжди був районом її життєво важливих інтересів, тож посилення її впливу на півострові можна розглядати у якості одного з пріоритетних завдань турецького керівництва в його зовнішньополітичній діяльності. Добре відомо, що Туреччина ще до розвалу СРСР почала активно розігрувати кримськотатарську карту.

Найбільш значні турецькі політики неодноразово заявляли, що кримська проблема є однією з пріоритетних для Анкари. Нині ісламісти не приховують свого погляду на майбутнє півострова: «Не варто турбуватися, кому відійде Крим – Україні чи Росії. Як тільки туди повернуться всі мусульмани, Крим стане турецьким» – такі прогнози були надруковані в турецькій пресі. За словами надзвичайного і уповноваженого посла Туреччини в Україні Аджара Гермена, «питання про те, наскільки добрими будуть відносини Туреччини з Україною, безпосередньо пов'язане із Кримом». [64]

Саме Туреччина є головним економічним спонсором повернення кримських татар із різних регіонів колишнього СРСР на «історичну батьківщину». Не маючи власної громади в Криму, Туреччина працює з кримськотатарським населенням як зі своєю діаспорою. Вона не тільки турбується про татарське населення півострова, а й спирається на кримських татар в проведенні своєї геополітичної стратегії в Причорномор’ї. Активність турецької розвідки в південній Україні безпрецедентна. Для впливу на кримських татар Анкара використовує не тільки спільність мови і релігії двох народів, але й робить акцент на їх історичні зв’язки. Причому упор робиться на те, що культурні і релігійні зв’язки турок і татар розірвала Росія після підкорення Криму.

Слід зазначити, що в кримськотатарському середовищі проводиться цілеспрямована протурецька лінія: ведеться активна інформаційно-пропагандистська робота, посилюється підготовка національних кадрів, орієнтованих на Туреччину, причому кількість відправлених туди на навчання студентів постійно збільшується. Туреччина виступає головним зовнішньополітичним партнером «Меджлісу кримськотатарського народу».

Так, представники цієї неурядової організації, що не отримала в Україні офіційної реєстрації, приймається в Туреччині на урядовому рівні. Їх співробітництво здійснюється за наступними основними напрямками:

1. Представництво Анкарою інтересів Меджлісу на міжнародній арені. 2. Створення спільних виробництв за участю кримськотатарських бізнесменів. 3. Гуманітарна допомога по лінії Червоного Півмісяця. 4. Навчання кримськотатарської молоді в навчальних закладах Туреччини. 5. Матеріальна допомога в області освіти і культури. 6. Співробітництво мусульманських релігійних діячів, допомога в організації ісламського виховання, в будівництві мечетей та інших культових споруд.

Цілком очевидно, що Туреччина дуже заінтересована у створенні кримськотатарської автономії в Криму, що дозволить їй контролювати півострів, а тому буде приймати міри, які сприятимуть активізації сепаратистських настроїв серед татарського населення. [65]

У самому Криму раніше створювалися цілі райони компактного проживання татарського населення – Бахчисарайський і Білогорський. Крім остаточного переселення кримських татар Меджліс передбачає переселення до Криму інших татар – від Казані й Астрахані до Байкалу, переселення під виглядом кримських татар будь-яких інших тюрків (азербайджанців, узбеків і так далі), можливу репатріацію турецьких, румунських і болгарських татар, імміграцію мусульман інших національностей (зокрема чеченців) і максимального збільшення народжуваності в кримськотатарських родинах.

Кримськотатарські націоналісти постійно добивалися визначення статусу Криму в складі України за «національно-територіальним принципом». Окрім того, передбачається добитися компенсації не тільки матеріального, як раніше, а й морального збитку постраждалим від депортації. В межах національного самоврядування йде цілеспрямоване формування елементів кримськотатарської державності. Сформульована державна ідеологія, згідно якої єдиним сувереном в Криму є кримськотатарський народ. Тільки йому мають належати всі багатства півострова: земля, вода, надра, споруди і т.д. Створено власний інформаційний простір на кримськотатарській мові: канали й передачі на радіо і телебаченні, преса. Функціонує система самоврядування. На території Криму Меджлісом створена жорстка вертикаль влади: Меджліс – районні меджліси – селищні меджліси. Така організація дозволяє йому безперешкодно впроваджувати свою політичну лінію і максимально чітко здійснювати керівництво на місцях. Фактично на сьогоднішній день Меджліс – паралельний уряд в Криму, уряд для кримських татар зі всіма необхідними відділами й секторами. [66]

Відокремленню кримськотатарського соціуму сприяє і створення численних «власних» асоціацій за професійними чи іншими ознаками: робітників народної освіти, лікарів, офіцерів, ветеранів, жінок та ін. Серйозну силу представляють створені при потуранні української влади так званні «загони самооборони». Бойовики проходять підготовку під керівництвом турецьких, йорданських і чеченських інструкторів, воєнізовані формування мають склади зі зброєю і боєприпасами. За деякими оцінками, при необхідності Меджліс у самий стислий термін може виставити близько 15 тисяч добре озброєних і навчених бойовиків.

Найбільш радикальні лідери кримськотатарського націоналістичного руху відверто заявляють про створення у недалекому майбутньому незалежної кримськотатарської держави. Ця дискусія вже давно була непідконтрольна офіційному Києву.

Отже, як бачимо масове повернення татар у Крим поклало початок процесам, спрямованим на утворення на півдні України значного мусульманського анклаву з реальною перспективою виникнення у майбутньому на території Кримського півострова кримськотатарської ісламської держави. Як довів досвід останніх років, саме кримськотатарська проблема, була досить болюча для України, в першу чергу сприяє виникненням конфліктів у цьому регіоні. Роль політичного ісламу в Криму, без сумніву, зростає. Підірваність власних традицій, відсутність спадкоємності ісламських інститутів роблять для кримських татар майже неможливим відродження свого «кримського ісламу».

Турецько-українські відносини базуються переважно на політиці стосовно кримських татар, каже Сакул. «Від 1990 року Туреччина інвестує перш за все в культурну сферу. В Україні існує чимало татарських об'єднань. Вони мають слугувати мостом між Туреччиною та Україною. Україна теж підтримує ці культурні проекти. Це спільний захист шляхом культурних інвестицій», - зауважує історик. [67]

Туреччина - проти російської інтервенції до України, але не хоче суттєвого погіршення відносин із Москвою. Вона не допустить трансформації кримської кризи в турецько-російську, заявив турецький міністр закордонних справ Ахмет Давутоглу. Водночас він запропонував допомогу Анкари для покращення українсько-російських відносин.

Кримські татари теж хочуть уникнути ескалації конфлікту - вони знають, що можуть стати першими жертвами російської армії, зауважує Гакан Кірімлі. «Окрім того, вони знають про ненависть войовниче налаштованих росіян до їхнього етносу. Тому ніхто з них не хоче війни», - резюмує турецький історик Кірімлі.

Серед чинників, які відіграють значну роль в процесі формування етнополітичної складової сучасного геополітичного становища регіону, чільне місце належить сусідському положенню території. Туреччина – один із активних геополітичних сусідів Криму. Турецький плин на соціальні процеси в автономії має різноманітні аспекти. Найчастіше його аналізують політологи, економісти і зовсім рідко соціогеографи [68]. Між тим, роль Туреччини в сучасному Криму неодмінно зв`язується з рішенням проблеми етнополітичної стабільності в автономії. Зміст цієї проблеми досить широкий, але дослідники найчастіше виділяють її кримськотатарський аспект.

Туреччина завжди проявляла серйозну зацікавленість у кримськотатарській проблемі, однак якщо це майже ніяк не позначалося на її відносинах із Радянським Союзом, то сьогодні про це можна говорити як про помітний фактор україно-турецьких взаємостосунків. [69]

Урядові й суспільні кола Туреччини із самого початку процесу повернення кримських татар до Криму наприкінці 1980-х - початку 90-х років з великою увагою стежили за його розвитком, здійснюючи моральну й матеріальну підтримку кримськотатарським політичним силам, які боролися за повернення. Такий підхід перебував у руслі загальної стратегії Анкари, спрямованої на підтримку тюркських суспільних і культурних рухів в інших країнах. При цьому варто зазначити, що «традиційна» позиція Туреччини відносно кримськотатарської проблеми, яка була офіційно озвучена ще на початку процесу повернення репатріантів, не відрізнялася особливою конструктивністю й зводилася до того, що перспективи розвитку співробітництва між Туреччиною й Україною недвозначно пов'язувалися із задоволенням українським урядом вимог кримських татар. Цей підхід використовувався як засіб тиску Туреччини на уряд України й, по суті, являв собою форму втручання іноземної держави во внутрішні справи України.

Так, вже в березні 1993 р. Надзвичайний і Повноважний посол Турецької Республіки в Україні Аджар Гермен у своєму інтерв'ю газеті «Заман» відверто заявив: «Питання про те, наскільки гарними будуть відносини Туреччини з Україною, безпосередньо пов'язане із Кримом. Кримські татари могли б бути сполучною ланкою для поліпшення цих взаємин».

У вересні 1994 р. М. Джемілєв у спеціальному листі дякував Президентові Туреччини С. Демірелю за проголошення їм на сесії Великих Національних Зборів Туреччини (ВНЗТ) проблеми відновлення прав кримськотатарського народу як частини довгострокової політики Турецької Республіки. А от цитата з Доповіді про внутрішню й зовнішню політику, зробленої Президентом Турецької республіки С. Демірелем на відкритті чергової сесії Великих Національних Зборів (парламенту) Туреччини у вересні 1994 року: «Відтепер кримськота тарське питання, не даючи приводу для занепокоєння ні однієї із суміжних країн, зайняло місце на порядку денному Туреччини». [70]

У лютому 1995 р. Президент Туреччини Сулейман Демірель мотивував своє побажання про включення глави Меджлісу кримськотатарського народу М. Джемілєва до складу української делегації до Туреччини, тією обставиною, що «це дозволило б обговорити разом з Україною практичні заходи щодо вирішення економічних і політичних аспектів кримськотатарської проблеми, у тому числі питання юридичного визнання Меджлісу й можливості перетворення АРК на кримськотатарську національну автономію у складі Української держави». [71]

Слід зазначити, що представників Меджлісу кримськотатарського народу в Туреччині в 1990-х роках приймали на самому вищому рівні, як офіційні державні делегації. Мав місце навіть випадок, коли М. Джемілєв (а не мер міста або яка-небудь офіційна особа) вів переговори про встановлення побратимських відносин між Бахчисараєм і турецьким містом Чаталджа, а також разом з Міністром охорони здоров'я України підписав протокол про будівництво в Криму турецької фабрики по виробництву медикаментів. [72]

Візит Джемілєва до Туреччини в 1996 році був взагалі досить курйозним: незважаючи на те, що лідер Меджлісу прибув у складі офіційної делегації, яку очолював тодішній кримський прем'єр А. Демиденко, саме його сприйняли в Туреччині як вищу посадову особу Криму. Традиційна підтримка колишнім турецьким керівництвом політичних амбіцій етнічних націоналістів Меджлісу, відкривала перед ними можливість активного використання «турецького фактору» як засобу етнічної мобілізації кримських татар і одночасно - як зовнішнього фактору тиску на владу в Україні. «Як керівництво України буде ставитися до кримських татар, так і будуть складатися відносини незалежної України з тюркським миром», - підкреслював лідер Меджлісу М. Джемілєв. [73]

Ще більш виразно про свої надії у відношенні турецького «старшого брата» М. Джемілєв заявив під час візиту президента Туреччини до Криму в травні 1998 р. На прийомі в Бахчисарайському палаці, влаштованому на честь С. Деміреля, голова Меджлісу сказав: «Це перший випадок відвідування Криму настільки високим гостем з тих пір, як наші священні землі перейшли до рук іноземців... Дасть Бог, за допомогою Туреччини ми найближчим часом власну землю знов зробимо нашою Батьківщиною й побудуємо тут нашу національну республіку».

Досвід такого «будівництва» активно запозичувався Меджлісом кримських татар, зокрема на Кіпрі. Ще на початку 1993 року М. Джемілєв разом з тодішнім керівником Гагаузької республіки (Молдова) С.Топалом зробив візит до Турецької республіки Північного Кіпру (після окупації турецькими військами північної частини Республіки Кіпр в 1975 році тут було проголошено так звану «Турецьку федеративну державу Кіпр». В 1983 р. окупована турецькими військами територія острова – 40 відсотків його площі - одержала назву «Турецька республіка Північний Кіпр»). Кримськотатарська й гагаузька делегації були прийняті главою Північного Кіпру Рауфом Денкташем та іншими вищими посадовими особами цієї невизнаної держави. [74]

Хоча в цілому ніяких серйозних протиріч між Україною та Туреччиною по питанню щодо кримських татар не виникало, «Ера Деміреля» характеризувалася саме таким «заступницьким» підходом стосовно кримських татар, що явно не відповідав ролі України в справі їхнього повернення та облаштування. Багато в чому це пояснювалося позицією певних українських політичних кіл, які прагнули створити в особі кримськотатарських організацій противагу потенційному «проросійському» сепаратизму. Ці кола фактично заохочували прямі контакти кримськотатарських лідерів з турецькими суспільними й урядовими структурами і не заперечували проти встановлення своєрідної «опіки» з боку останніх.

Однак, з початку ХХІ століття ми можемо говорити про певну зміну позиції турецького керівництва в кримськотатарському питанні (і, певною мірою, взагалі в україно-турецьких взаєминах).

Ці зміни були пов'язані із цілою низкою факторів: по-перше, з об'єктивним підвищенням геополітичного статусу України в результаті реалізації зовнішньополітичного курсу країни на інтеграцію з ЄС та НАТО. Посилення ролі України як стратегічного партнеру США, ЄС та Росії в процесі створення структури євроазіатської системи колективної безпеки й боротьби з міжнародним тероризмом; по-друге, з лінією турецького керівництва на інтеграцію в Європу, і у зв'язку із цим, на прагнення скоординувати відносини із сусідами таким чином, щоб вони не викликали підозри в підтримці «екстремістських» рухів у сусідніх державах; по-третє, очевидною стала безплідність політичних установок етнічних націоналістів Меджлісу на створення в скільки-небудь близькому майбутньому автономного національно-територіального державного утворення в Криму. [75]

Нові підходи в позиції турецької сторони виявилися вже під час візиту нового Президента Туреччини до України в 2003 році. 19 червня Президент А.Н. Сезер виступив у Києві перед депутатами Верховної Ради України. Висловлюючи глибоку подяку українському народові за безкорисливу допомогу в поверненні й облаштуванні депортованих в 1944 р. кримських татар і їхніх нащадків, він заявив: «Кримські татари, яких Україна, показуючи приклад всьому людству, сердечно приймає назад у свої обійми, є вірними громадянами України й важливим дружнім мостом між нашими країнами». Той же лейтмотив лунав в інтерв'ю А. Сезера, котре він дав після повернення до своєї країни в аеропорті Анкари: «Як я й підкреслював на своїх зустрічах в Україні, ми будемо продовжувати надавати необхідну допомогу урядові України в рішенні проблем кримських татар».

20 червня 2003 р. у рамках державного візиту до України Президент Туреччини А.Н. Сезер відвідав Автономну Республіку Крим. Відразу ж після прибуття до Сімферополю він заявив, що «Крим є історичним символом дружби й співробітництва між Туреччиною й Україною, посилення незалежності, територіальній цілісності й стабільності, якій ми приділяємо велике значення». Офіційною метою візиту було ознайомлення із проблемами кримських татар. «Я буду відчувати гордість, передаючи привіт нашим кримським родичам від їхніх братів у Туреччині» - заявив А. Сезер. [76]

У ході візиту президент Туреччини провів переговори з керівництвом автономії та членами Меджлісу кримськотатарського народу. На зустрічі А. Сезера з Головою ВР АРК Б.Дейчем і Головою РМ АРК С. Куніциним, яка проходила у гостьовому будинку аеропорту, обговорювалися питання допомоги в облаштуванні кримських татар з боку Туреччини, перспективи розвитку торгово-економічних та гуманітарно-культурних зв'язків між Україною й Туреччиною, і «особливо між Кримом і Туреччиною».

Потім офіційна делегація направилася безпосередньо до Бахчисараю, де Президент Туреччини відвідав ханський палац-музей, могили кримських ханів, меморіальний комплекс «Зинджирли медресе», музей Ісмаіла Гаспринського і провів зустріч із кримськотатарською громадськістю. На зустрічі говорилося про необхідність більш тісних партнерських відносин між Україною й Туреччиною, про створення україно-турецького вузу, про взаємне визнання дипломів вищих навчальних закладів Туреччини й України, про проблеми безробіття серед кримських татар і необхідність інвестицій, про допомогу Туреччини в рішенні житлової проблеми та ін.

Треба відзначити, що реакція преси (у тому числі й таких критично орієнтованих видань як, наприклад, «Кримський час») на візит президента Туреччини в Крим була досить стриманою. У цілому повідомлення місцевих газет носили переважно інформаційний характер.

Заява Президента Туреччини, яку він зробив в аеропорті Сімферополя, про те, що його країна «схвалює лінію поводження України, яка надає допомогу в поверненні на батьківщину наших братів кримських татар», свідчить про істотну зміну офіційної позиції Туреччини до проблеми репатріації й інтеграції кримських татар в Україні.

Цікаво, що цей візит викликав досить скептичну оцінку з боку М. Джемілєва, який в інтерв'ю журналістам у Сімферополі заявив: «Нічого особливого не чекаємо від візиту, оскільки ніяких попередніх домовленостей на цей рахунок не було». Однак, це не здасться дивним, якщо врахувати, що лінія кримськотатарських етнічних націоналістів, націлена на створення власної національної держави, як і раніше, залишається головним політичним завданням національного руху. І сьогодні активні функціонери кримськотатарського національного руху не приймають концепції інтеграції кримських татар у кримський соціум, продовжують (незважаючи на «відхід» у Київ свого головного опонента, лідера кримських комуністів Л.Грача) розглядати місцеву владу в якості свого головного «ворога». [77]

Так, керівник політико-правового управління Меджлісу Н. Бекіров в інтерв'ю газеті «Півострів» підкреслив: «В України, як у держави, немає бажання зважати на існуючі етнічні проблеми». Лідер Організації кримськотатарського національного руху (ОКНР) Е. Хайреддінов в інтерв'ю в газеті «Голос Криму» заявив: «Не припускаю інтеграції корінного народу в якісь суспільства. Ми в Криму й в Україні не національна меншість».

У статті Н. Біязової «Національна ідея. До питання про ідеологічну концепцію кримських татар» затверджується, що «кримськотатарський народ до початку XVІІІ століття мав потужну, розвинену, з визначеними інститутами влади державу, величезну за тим часом», а сьогодні входження в державні органи влади на основі чинного законодавства, «нічого не дало самому народу ні в політичному, ні в економічному, ні в моральному плані». Автором ставиться завдання домагатися державності для кримських татар "всіма способами, спираючись на положення відповідних міжнародних організацій, як: Декларація ООН про надання незалежності колоніальним країнам і народам, які підпали колоніальному захопленню, і іншим документам такої користі». [78]

Симптоматично, що такої ж позиції дотримується й так звана антімеджлісовська опозиція. Наприклад, представник партії «Мілет» Р. Аблаєв в інтерв'ю газеті «Голос Криму» заявив: «Мене завжди обурюють подібного роду документи, у яких підкреслюється, що в Криму проживають представники більш ста національностей... державність може створити тут тільки той народ, що є корінним, а саме кримські татари. І поки це питання не буде вирішене, говорити про міжнаціональну згоду нема рації. Це просто черговий обман». [79]

Таким чином, підкреслено позитивна оцінка Президентом Туреччини ролі України в рішенні проблеми повернення, облаштування, адаптації й інтеграції кримськотатарських репатріантів певною мірою вступила в протиріччя з «традиційною» лінією лідерів кримськотатарського національного руху, яка заперечує досягнуті Україною позитивні зрушення у вирішенні цієї проблеми. Тим часом, позиція офіційних кіл Туреччини стосовно кримськотатарського руху і його вимог, яка проявилася останнім часом, відбиває й зміни, які мають місце в підходах і їх реалізації з боку певної частини кримськотатарських політичних діячів.

Досить красномовним свідченням справедливості останньої тези стала опублікована газетою «Авдет» напередодні візиту в Крим Президента Туреччини стаття відомого кримськотатарського діяча, керівника політико-адміністративного відділу Меджлісу Н. Бекірова із симптоматичною назвою «Простого рішення нашої проблеми немає». Автор, який в інших випадках висловлювався досить радикально, цього разу відкрито визнав, що»... у текстах конституцій різних років видання ніде не було написано, що Кримська АРСР - це національна державність кримських татар. Такого, - пише він, - не було ні в одній радянській конституції».

Торкаючись питання про гарантоване представництво кримських татар у місцевому парламенті, мабуть, уперше в кримськотатарській пресі Н. Бекіров підкреслив марність вимоги для кримських татар половини або навіть однієї третини місць у регіональному парламенті. На його думку, з огляду на прецеденти міжнародного права, «реально досяжною є вимога пропорційного представництва». Головна проблема, що вимагає невідкладного рішення вже сьогодні, це - погроза асиміляції, а протидія їй являє собою завдання не стільки політичне, скільки культурне й соціально-економічне. [80]

Безумовно, Туреччина значно підтримує кримських татар. Турецька республіка – завжди була проти російської інтервенції до України. Кримські татари прагнули уникнути ескалації конфлікту - вони знають про ненависть войовниче налаштованих росіян до їхнього етносу. Та згадуючи роки депортації кримським татарам зараз вкрай важко в Криму після російської анексії Криму.