Особливості розвитку, етапи формування й становлення культури.

Культура стала предметом дослідження з моменту виникнення філософії, однак виділення культури як специфічної сфери знання відбулося у добу Нового часу і пов’язане з філософськими концепціями історії Дж. Віко й І.Г. Гердера та Г.В.Ф. Гегеля. Професійне вивчення культури стало актуальним в XX ст. Про це першим сказав американський вчений Л. Вайт, і він же запропонував назву нової дисципліни.

Отже, культурологія – молода наукова дисципліна. І спочатку Л. Вайт назвав культурологією поєднання теоретичних основ антропології та етнології з філософським аналізом культури. Пізніше до згаданих наук приєдналися етнографія, психологія, соціологія, лінгвістика та ін. Культурологія ніби об’єднала всі гуманітарні дисципліни під одним дахом.

Поняття " культура" – латинського походження, буквально означає обробку, догляд, обробіток. У класичній давнині воно вперше було зафіксоване в праці Марка Порція Катона "De agri cultura" (ІІІ ст. до н.е.), присвяченій турботам землевласника, який обробляв землю з використанням рабської праці.Слово "культура" набуло багатозначності у знаменитого римського оратора і публіциста Ціцерона. У одному з своїх листів він говорить про "культуру духу", тобто про розвиток розумових здібностей, що є гідним завданням для вільної людини і дається завдяки заняттям філософією.

Зігравши роль універсальної мови у середньовічній Європі, латинь донесла до нас слово "культура", вживалося воно тільки у словосполученнях і означало ступінь майстерності в якій-небудь галузі, придбання розумових навичок (наприклад, cultura juris – вироблення правил поведінки, cultura scientiae – засвоєння науки, cultura literarum – вдосконалення письма). Така різноманітність контекстів вживання слова "культура" не пройшла безслідно. До XVIII ст., згідно з висновками лінгвістів слово "культура" стало окремою, самостійною лексичною одиницею, що означала обізнаність, освіченість, вихованість – все те, що і зараз ототожнюють з культурністю. Як його синонім, використовувалося також поняття "цивілізація". Завдяки зусиллям філософів і істориків, за останні три сторіччя скромне латинське слово увійшло у всі європейські мови, набуло універсального значення, перетворилося на філософське поняття і стало об’єктом наукових досліджень.

У період від Ренесансу до Просвітництва сформувалася теорія про можливості людини, покликаної змінювати й удосконалювати світ за допомогою власного розуму. Так виникло світське уявлення про культуру як реалізацію людського розуму. Але це твердження містило у собі протиріччя, оскільки нічого не говорилося про прогрес розвитку самого людського розуму.

XX століття виявило обмеженість як класичної, так і некласичної точок зору. Класичної – не лише у суспільствознавстві, а й у природничих науках (у квантовій фізиці результати вимірів принципово залежать не лише від об’єктів спостереження, а й від суб’єкта – приладу, за допомогою якого вони отримуються). З другого боку, катастрофічні наслідки беззастережної суб’єктивної активності у намаганні підкорити природу (екологічні проблеми) або цілі народи (дві світові війни) довели згубність необмеженої екстраполяції некласичної методології у діяльності суспільства. Отже, виникла критична ситуація невпевненості у доцільності використання традиційних методологічних засобів узагалі. Так з’явився постмодернізм з його всезагальною критикою попередніх практик, загальних тверджень, способів життя і цінностей. Постмодерністський шок поставив на межу краху людську культуру як ціле. Він істотно зумовлює специфіку спроб дати методологічну раду проблемам подальшого розвитку людської цивілізації і культури на межі XX-XXI ст.

У другій половині ХІХ століття його аналіз здійснювався в рамках науково-концептуальних напрямів культури, які стали фундаментальною основою культурології. Із зростанням духовної кризи людського суспільства, незважаючи на видимі успіхи сучасної цивілізації, між природним середовищем та людиною постала колосальна техногенна перепона, що призвела до дисгармонії свідомості та людського духу. Блага цивілізації й потреби духовного розвитку сучасної людини перебувають у постійній конфронтації.

Періодизація історії світової культури

Найпоширеніший тип періодизації — лінійна періодизація, під якою розуміють розчленування історико-культурного розвитку на відрізки, коли кожний наступний відрізок безпосередньо виростає з попереднього і має рівне з ним історичне значення. Світова культура поділяється на такі усталені хронологічні відрізки:

культуру первісного суспільства (до 4 тис. років до н. е.),

культуру Стародавнього світу (4 тис. до н. е - 5 ст. н. е.),

культуру Середньовіччя (5-14 ст., див. також Європейська культура Середньовіччя);

культуру Відродження, або Ренесансу (14—16 ст.);

культуру Нового часу (кінець 16—19 ст.), що розпадається на три епохи — Реформації (початок 17 ст.), Просвітництва (17—18 ст.) та культуру 19 століття;

культуру Новітнього часу (кінець 19—20 ст.).

Імперія Карла Великого й формування етнокультурної спільності народів Західної Європи.

Імперія кв - одна з найбільших, об*єднала фанків, лангобардів і інш. 843 р розпалася - дала початок 3 європейським держава - Німеччині, Франції і Іспанії.Карла Великого (742-814) вважають не тільки найвидатнішим представником династії Каролінгів, а й найзнаменитішим монархом усього середньовіччя. Це й не дивно. Король франків та «імператор Заходу» швидко і блискуче об'єднав у межах створеної ним імперії більшу частину Західної Європи. Він поклав край добі «темних віків», що панувала після загибелі Західної Римської імперії. Все життя Карл Великий провів у воєнних походах, збільшуючи територію своєї держави. Але було б несправедливо називати його звичайним завойовником. Попри війни, король удосконалював систему управління державою, піклувався про розвиток культури. Недарма цей час називають «Каролінгським відродженням». То був період розвитку освіти, відродження зацікавленості працями давніх римських і грецьких мислителів, майже повністю забутих. За часів Карла Великого відбулося становлення нової Європи і західноєвропейської середньовічної цивілізації.

Коли Карл Великий став королем, із півночі та північного сходу франкську державу оточували землі германських племен, передусім саксів; на півдні знаходилась Іспанія, захоплена арабами-мусульманами; на сході жили авари та слов'яни. Війська монарха здійснили 53 походи, 27 з них очолював особисто король.

Внаслідок завоювань Карла Великого включила майже всю Західну і частину Центральної Європи. Карл Великий перетворює Франкське королівство у Франкську імперію.

„Каролінгське відродження” – перші в історії середньовічної Європи прояви глибокого й свідомого інтересу до античної культури та освіти, що припадають на правління Карла Великого та його найближчих наступників. Ці прояви були результатом взаємодії античної, християнської і варварської традицій.

Основні досягнення й прояви.

- Карл Великий, залишаючись щирим християнином, виявляв інтерес до античної культури, творів грецьких та римських авторів. Поряд із цим, за його наказом збиралися германські старожитності, давні франкські пісні.

- Карл Великий був добре освіченою людиною для свого часу: читав і розмовляв латиною, розумів грецьку мову, знав напам’ять великі уривки з творів отців церкви, проте писати так і не навчився.

- Карл усіляко підтримував розвиток наук та мистецтв, любив книги, запрошував до свого двору кращих учених і поетів з усієї Європи, мріючи створити навколо себе „Нові Афіни”.

- При дворі Карла Великого існував гурток „Академія” – на кшталт філософської школи грецького філософа Платона, - де за присутності імператора читали твори античних мислителів та церковних богословів, обмінювалися думками, сперечалися тощо.