Передумови і поширення реалізму

Передумови і поширення реалізму

Поряд з романтизмом як художньою системою великого значення в європейських літературах XIX ст. набуває реалізм. Деякий час вони розвивалися нейтрально. Проте романтизм був домінуючим художнім напрямом першої половини століття, а реалізм другої.

Реалізм (лат. realis – речовий, дійсний) – літературно-мистецький напрям, який полягає у всебічному відображенні взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування особистості.

Починаючи з 30‑х рр. XIX ст. реалізм набуває класичних форм у Франції, згодом і в інших країнах. До типологічних рис реалізму XIX ст. належать:

ü тяжіння до достовірності, об'єктивності;

ü звільнення від канонічності, переважання індивідуальних стилів над «спільними»;

ü пізнавальне спрямування (зв'язки з природознавством, історією, соціологією, психологією);

ü намагання відтворити світ як складну єдність;

ü увага до проблем взаємодії людини і середовища, до типових характерів за типових обставин;

ü перенесення центру уваги на соціальну сферу;

ü поява синтетичних індивідуальних стилів, які поєднували реалістичні та романтичні елементи.

Реалізм відрізняється від інших, попередніх художніх систем, проте реалісти запозичували прийоми, засоби, теми у своїх попередників.

У творчій практиці багатьох письменників, які вважаються реалістами, помітні романтичні тенденції (Стендаль «Червоне і чорне», Бальзак «Втрачені ілюзії»; Меріме; Пушкін, Лермонтов, Гоголь – у російській літературі; Ч. Діккенс, сестри Бронте – в англійській літературі; Уїтмен, Мелвілл – в американській літературі; Т. Шевченко, П. Куліш – в українській літературі). У цьому немає нічого дивного, тому що жоден літературний напрям у чистому вигляді не існує, але на окремих етапах історичного та культурного розвитку відокремлюється як домінуючий.

Отже, у 30–40-і роки XIX ст. в європейських країнах під впливом філософських, соціально-економічних, естетичних чинників утверджується реалізм.

Термін «реалізм» з’явився пізніше ніж саме явище. Протягом першої половини XIX ст. для означення реальних явищ вживався термін «романтизм», а починаючи з другої половини століття поняття «реалізм» стає загальновживаним.

Аналітичне начало – одне з провідних в естетиці реалізму, на відміну від емоційного, особистісного начала, на яке орієнтувалися романтики. (Приклад: перш ніж писати про почуття кохання в художніх творах, Стендаль вивчає його як учений і пише трактат «Про кохання» (1822), в якому виокремлює різні види цього почуття і простежує етапи його зародження).

Однією з рис реалізму є тяжіння до правдоподібності, що виявляється в зображенні найменших подробиць життя. Реалісти XIX ст. підкреслювали соціальну зумовленість суспільних взаємовідносин. Вони досліджували зв'язок людини і середовища, вплив влади грошей на формування характерів.

Реалізмові як напряму, який утвердився в літературі 30–40х років XIX ст., відповідала певна система жанрів: прозові твори (роман, повість, фізіологічний нарис). У цей час реалізм набуває чітко визначених ознак, що дало підставу дослідникам назвати його класичним.

Реалізм 50–60‑х років ХІХ ст. помітно відрізняється від реалізму попереднього етапу. Творці реалістичних романів передавали складні душевні переривання героїв. Представники: Г. Флобер; Куліш, Панас Мирний; Толстой, Достоєвський, Тургенєв; англ. – Ч.Діккене, Д. Еліот, Баталер.

 

Проблема щастя стндаль

За Стендалем, концепція щастя полягає в тому, що для людини найбільше щастя це те, щоб приносити щастя іншим, суспільству, оточуючим, державі, тобто щось схоже на альтруїзм. Це не те егоїстичне щастя, яке, я впевнена, хочуть для себе 97 % людей цієї планети.

Як і всі філософи-просвітителі, Стендаль був переконаний, що людина народжена для щастя, у «гонитві за щастям» бачив головну силу, яка керує вчинками і поведінкою людей. Справжнє щастя він розумів як уміння жити насиченим, осмисленої життям – енергійно, активно, захоплено. Його цікавили прояви людських пристрастей, тому що в них він бачив ключ до розуміння не лише внутрішнього світу людини, але і його суспільної функції. На думку Стендаля, способи «погоні за щастям», що безпосередньо впливають на характер людини, у кожної історичної епохи свої. Так, героїчна епоха революцій і наполеонівських воєн кликала до подвигів і народжувала сильні характери, а реакційна епоха, що перетворила «гонитву за щастям» в задоволення вульгарних інтересів, деспотично руйнує енергію і створює безликі характери. На відміну від просвітителів, Стендаль бачив, що дійсність, яка формується після перемоги буржуазії, не дає обдарованої особистості проявити себе. Реакційний суспільство епохи Реставрації калічило життя людей. Це стало головною темою творів Стендаля.

 

Стендаль червоне і чорне і іст роману прототипи

У романі "Червоне і чорне” Стендаль використав кримінальну справу, про яку прочитав у газеті. Поштовхом до роботи над твором стала історія Антуана Берте, сина сільського коваля. Його вихователем і вчителем був місцевий священник. Коли юнакові виповнилось 19 років, він почав працювати гувернером у родині багатого промисловця пана Мішу. Можливо, між дружиною Мішу й Антуаном виник роман. Священник, зумів влаштувати Берте в семінарію, з якої юнак переходить вихователем до аристократичного будинку Кордонів. Мадемуазель де Кордон, дочка хазяїна, закохується в молодого плебея. Її батько пише листа до пані Мішу і просить схарактеризувати поведінку Антуана, на що отримує негативний відгук. Це означає кінець карєри для Берте, і той з відчаю стріляє в пані Мішу з пістолета, а потім намагається накласти на себе руки. Пані Мішу не помирає, й Берте. У 1827 р. в Греноблі відбувся судовий процес, на якому його було засуджено на смерть. Історія головного персонажа "Червоного і чорного”, на перший погляд, майже повністю повторює згадану справу, тільки імена змінюються: Берте перетворюється на Жульєна Сореля, подружжя Мішу - на пана і пані де Реналь, а аристократка та його дочка – на маркіза де Ла – Моль і Матильду. Та, звичайно, не цей життєвий випадок сам по собі зробив Стендаля одним із найвідоміших письменників світу, а те, як він його художньо втілив. Його геніальністю як романіста полягає в тому, що він зумів у побутовому злочині побачити трагедію сучасної людини. Це був несподіваний, оригінальний хід, який багато в чому оновив світову літературу. Вибір Стендалем "справи Берте” як відправної точки для свого твору відображає настанову письменника намагатися розв’язувати життєві проблеми на рівні філософії, політики, естетики. Тут вирішальним чинником є те, що і Берте, і Жульєн- плебеї. Ситуація, коли представники нижчих станів піднімалися вгору завдяки своїм талантам, приваблювала Стендаля. У нього була спеціальна теорія геніальності, за якою геній обов’язково повинен бути бідним, неаристократом. Тільки серед таких людей, твердив він, ще залишилися ті якості, які так йому подобались і які вивільнила Велика французька революція – життєва енергія, прагнення свободи і щастя. Самі обставини існування таких людей змушували їх не зупинятися на місці і рухатись уперед, тоді як творча сила вищих класів знищена, бо вони зіпсовані цивілізацією. Прикладом такого геніального плебея, який переміг світ, для Стендаля, безумовно, був Наполеон. Годі й казати, що ця стендалівська теорія геніальності є ще одним варіантом ідеї "природної людини”, якій письменник залишався вірний завжди.

 

Образ жульена

Образ Жульєна Сореля. Соціальна загостреність узагальнень у романі підкреслює трагедію долі головного героя. В образі Жульєна Сореля Стендаль "моделював" історичну дійсність. Син теслі, Жульєн не одержав систематичної освіти, але був кращим учнем місцевого священика, багато думав, читав. Талановитий плебей, він увібрав найважливіші риси свого народу, розбудженого до життя Великою французькою революцією: відвагу, енергію, чесність, твердість духу, непохитність у досягненні мети. Він завжди (в особняку де Реналя, в домі Вально, у паризькому палаці де Ла Моля, у залі засідань вер'єрського суду) лишається людиною свого класу. Він мріє досягти слави і місця під сонцем завдяки власному таланту, енергії (його надихає приклад Наполеона, теж вихідця з третього стану). Але Сорель живе в іншу добу. У період Реставрації зробити достойну кар'єру прямим і чесним шляхом неможливо.
Протирічне поєднання в натурі Жульєна плебейського, революційного, незалежного та шляхетного з честолюбством, яке веде його на шлях лицемірства, помсту і злочин, утворює основу складного характеру героя. Протиборство цих антагоністичних рис визначають внутрішній драматизм Жульєна.
Шлях угору, який він проходить в романі, це шлях втрати ним кращих людських якостей. Коли Жульєн досягає мети, стає віконтом де Ля Верней та зятем маркіза, з'ясовується, що гра не варта свічок. Перспектива такого щастя не може задовольнити героя. Причина тому – жива душа, яка збереглася в Сореля, попри на всі насильства над нею. Він пережив сильне потрясіння, коли стріляв у Луїзу де Реналь, яку палко кохав. Пережите, подібно катарсису давньогрецької трагедії, морально просвітлює героя, очищає його від пороків суспільства.
На гільйотину Сореля відправляють не за постріл, а за те, що він, плебей, осмілився обуритися соціальною несправедливістю і повстати проти своєї жалюгідної долі.

 

 

Типи героїв і Стендаля

У своєму трактаті «Про кохання» Стендаль виділив чотири різновиди цього по-чуття. Єдино справжнє кохання — це кохання-пристрасть; людина, що переживає його, думає винятково про кохану людину, ніщо більше для неї не існує, вона по-вністю відмовляється від честолюбства. На другому місці — кохання-потяг, коли людина приділяє багато уваги коханій особі, проте водночас вона не залишає поза увагою й інші радощі, насолоди, джерело яких — гроші та честолюбство. Потім — фізичне кохання. У Стендаля фізичне кохання займало лише третє місце. I, нарешті, на останньому місці кохання-честолюбство; таке кохання письменник зневажає. «Любовь — зтородбезумия, потому что, полюбив женщину, мьівидимее не та-кой, каковаона на самомделе; однако, зтосладостноебезумие, оно одно и напол-пяетжизнь СМЬІСЛОМ».

Залежно від цього Стендаль вивів 4 типи героїв:

• Герой, яким хотів би бути сам письменник. Він молодий, красивий, але несмі-ливий і завжди ніяковіє у щзисутності коханої. Проте виявивши волю і мужність, він долав всі перешкоди.

• Це жінка, яку хотів би кохати Стендаль. Вона ідеальна: прекрасна, чиста, благо-родна, і, врешті-решт, вона ставала коханою героя, підкорившись його пристрасті.

• Жінка, якою міг би бути сам Стендаль, якби він був особою жіночої статі. Це натура сильна, енергійна, вольова, подібна жінкам епохи Відродження.

. Благодійник, рятівник, людина добра, заможна. Його протилежність — негід-ник, який завжди стояв на шляхуголовного героя.

 

 

передумови і поширення реалізму

Поряд з романтизмом як художньою системою великого значення в європейських літературах XIX ст. набуває реалізм. Деякий час вони розвивалися нейтрально. Проте романтизм був домінуючим художнім напрямом першої половини століття, а реалізм другої.

Реалізм (лат. realis – речовий, дійсний) – літературно-мистецький напрям, який полягає у всебічному відображенні взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування особистості.

Починаючи з 30‑х рр. XIX ст. реалізм набуває класичних форм у Франції, згодом і в інших країнах. До типологічних рис реалізму XIX ст. належать:

ü тяжіння до достовірності, об'єктивності;

ü звільнення від канонічності, переважання індивідуальних стилів над «спільними»;

ü пізнавальне спрямування (зв'язки з природознавством, історією, соціологією, психологією);

ü намагання відтворити світ як складну єдність;

ü увага до проблем взаємодії людини і середовища, до типових характерів за типових обставин;

ü перенесення центру уваги на соціальну сферу;

ü поява синтетичних індивідуальних стилів, які поєднували реалістичні та романтичні елементи.

Реалізм відрізняється від інших, попередніх художніх систем, проте реалісти запозичували прийоми, засоби, теми у своїх попередників.

У творчій практиці багатьох письменників, які вважаються реалістами, помітні романтичні тенденції (Стендаль «Червоне і чорне», Бальзак «Втрачені ілюзії»; Меріме; Пушкін, Лермонтов, Гоголь – у російській літературі; Ч. Діккенс, сестри Бронте – в англійській літературі; Уїтмен, Мелвілл – в американській літературі; Т. Шевченко, П. Куліш – в українській літературі). У цьому немає нічого дивного, тому що жоден літературний напрям у чистому вигляді не існує, але на окремих етапах історичного та культурного розвитку відокремлюється як домінуючий.

Отже, у 30–40-і роки XIX ст. в європейських країнах під впливом філософських, соціально-економічних, естетичних чинників утверджується реалізм.

Термін «реалізм» з’явився пізніше ніж саме явище. Протягом першої половини XIX ст. для означення реальних явищ вживався термін «романтизм», а починаючи з другої половини століття поняття «реалізм» стає загальновживаним.

Аналітичне начало – одне з провідних в естетиці реалізму, на відміну від емоційного, особистісного начала, на яке орієнтувалися романтики. (Приклад: перш ніж писати про почуття кохання в художніх творах, Стендаль вивчає його як учений і пише трактат «Про кохання» (1822), в якому виокремлює різні види цього почуття і простежує етапи його зародження).

Однією з рис реалізму є тяжіння до правдоподібності, що виявляється в зображенні найменших подробиць життя. Реалісти XIX ст. підкреслювали соціальну зумовленість суспільних взаємовідносин. Вони досліджували зв'язок людини і середовища, вплив влади грошей на формування характерів.

Реалізмові як напряму, який утвердився в літературі 30–40х років XIX ст., відповідала певна система жанрів: прозові твори (роман, повість, фізіологічний нарис). У цей час реалізм набуває чітко визначених ознак, що дало підставу дослідникам назвати його класичним.

Реалізм 50–60‑х років ХІХ ст. помітно відрізняється від реалізму попереднього етапу. Творці реалістичних романів передавали складні душевні переривання героїв. Представники: Г. Флобер; Куліш, Панас Мирний; Толстой, Достоєвський, Тургенєв; англ. – Ч.Діккене, Д. Еліот, Баталер.

 

Проблема щастя стндаль

За Стендалем, концепція щастя полягає в тому, що для людини найбільше щастя це те, щоб приносити щастя іншим, суспільству, оточуючим, державі, тобто щось схоже на альтруїзм. Це не те егоїстичне щастя, яке, я впевнена, хочуть для себе 97 % людей цієї планети.

Як і всі філософи-просвітителі, Стендаль був переконаний, що людина народжена для щастя, у «гонитві за щастям» бачив головну силу, яка керує вчинками і поведінкою людей. Справжнє щастя він розумів як уміння жити насиченим, осмисленої життям – енергійно, активно, захоплено. Його цікавили прояви людських пристрастей, тому що в них він бачив ключ до розуміння не лише внутрішнього світу людини, але і його суспільної функції. На думку Стендаля, способи «погоні за щастям», що безпосередньо впливають на характер людини, у кожної історичної епохи свої. Так, героїчна епоха революцій і наполеонівських воєн кликала до подвигів і народжувала сильні характери, а реакційна епоха, що перетворила «гонитву за щастям» в задоволення вульгарних інтересів, деспотично руйнує енергію і створює безликі характери. На відміну від просвітителів, Стендаль бачив, що дійсність, яка формується після перемоги буржуазії, не дає обдарованої особистості проявити себе. Реакційний суспільство епохи Реставрації калічило життя людей. Це стало головною темою творів Стендаля.