Особливості соціалістичного реалізму

Насправді ці засади в конкретному тлумаченні розуміються дуже тенденційно. «Правдиве» зображення дійсності «в її революційному розвитку» означає, що література і мистецтво мусять бути хвалебною ілюстрацією політики КПРС, видавати бажане за дійсне. Відхилення в дійсно правдиве зображення радянської дійсності з притаманними їй вадами плямується як «схиляння перед фактами» або й «антирадянська пропаганда й агітація». Звідси такі відомі в радянській літературі і мистецтві явища, як «лакування дійсності» і «теорія безконфліктності», тобто зображення дійсності в рожевих фарбах. Боротьба проти цих явищ, що часом спалахує за періодів відносної лібералізації режиму (хрущовська «відлига»), не дає жаданих наслідків, бо вони органічно прикметні соціалістичному реалізму.

Конечна потреба маскувати фальш у змісті витворила специфічні мистецькі особливості, притаманні всій літературі і мистецтву соціалістичного реалізму. У літературі — перевантаження зайвою інформацією і статичними описами у штучних словесних прикрасах з перевагою епітетів і порівнянь (типові з цього погляду і твори кращих прозаїків — О. Гончара, П. Загребельного й ін.), при одночасному збідненні літературної мови до обсягу газетної лексики, штучний пафос, іноді з ухилом у сентиментальність (романи М. Стельмаха, біографічні повісті й оповідання Ю. Мартича тощо), дидактизм і моралізаторство.

В образотворчому мистецтві теж пафос, виписування до фотографічної точності образів, з наче застиглими на моментальній фотографії позами й жестами, замилування пишними мундирами й інтер'єрами тощо.

Відповідно до змін, яких зазнавала в своєму розвитку радянська система, можна розрізнити кілька етапів і в історії соціалістичного реалізму, на огляді яких легко помітити, що твердження, ніби він «забезпечує виключну можливість виявлення творчої ініціативи, вибору різноманітних форм, стилів і жанрів», — не відповідає дійсності.

За першого періоду соціалістичного реалізму (1934 — 41) у прозі й образотворчому мистецтві ці можливості були звужені до виробничого жанру: ілюстрування індустріалізації й колективізації (в образотворчому мистецтві ще портрети й пам'ятники, переважно Сталінові), у поезії до прославлення партії й вождів («Партія веде» П. Тичини, «Пісня про Сталіна» М. Рильського); у музиці величальні на честь партії пісні й кантати.

За війни у мистецтві домінував патріотичний плакат і сатирична карикатура, у літературі — патріотична тематика з ухилом у публіцистику (оповідання й статті О. Довженка), але поволі й з ухилом у вихваляння російського «старшого брата». Ця остання тенденція посилилася по війні, зокрема в Україні у зв'язку з «возз'єднавчими» святкуваннями (1954): у прозі тут, поруч з дальшим триванням воєнної тематики, на перший план висувалися такі твори, як «Переяславська Рада» (І — II, 1948, 1953) Н. Рибака; в образотворчому мистецтві — «Переяславська Рада» М. Дерегуса (1952), «Навіки з Москвою — навіки з російським народом» М. Хмелька (1951 — 54) тощо. Відтоді тема звеличення російського народу в українській соцреалістичній літературі й мистецтві лишилася константною, з виразною тенденцією дальшого посилення.

Характерно, що й літературно-мистецька творчість відродження 50 — 60-их pp. 20 століття переслідувана за несполучність з канонами соціалістичного реалізму і, всупереч статутним твердженням про свободу вибору стилів, під виглядом «формалізму», «абстракціонізму», «модернізму» було заборонено все нове в творчості як несполучне з методою соціалістичного реалізму.

В останній стадії свого розвитку соціалістичний реалізм формулюється як перемога «партійності» і «народності», а ці поняття своєю чергою тлумачаться як синоніми служіння літератури і мистецтва інтересам партії. Соціалістичний реалізм вимагає ізоляції від літератури і мистецтва Заходу, з особливим наголосом на критиці «ревізіонізму» західних комуністичних теоретиків («Realiste sans rivages» P. Ґароді й ін.).

Теоретики соціалістичного реалізму посилаються на висловлювання К. Маркса, Ф. Енґельса, В. Леніна, резолюції з'їздів КПРС і на Л. Брежнєва. Численна література про Соціалістичний реалізм, створена за останні десятиліття радянської доби, відзначається крайнім догматизмом і зводиться до коментування штучно дібраних цитат із зазначених джерел.

Контроль за літературою

Від початку створення СРСР, радянська влада приділяла значну увагу контролю за ідейно-політичним змістом художньої літератури, творів мистецтва, ма­теріалів радіопередач. Ще в 1922 р. в СРСР з'явилися спецфонди бібліотек, призначені для зберігання «ворожих» і «шкідливих» видань ^[2].

У 1930 році Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення «звільнити центральний апарат Головліту від роботи з попереднього перегляду друкованого матеріалу». Для цього був створений інститут уповноважених Головліту при державних і суспільних видавництвах, радіомовних організаціях, телеграфних агентствах, поштамтах і митницях. З 1931 року за пропуск до друку секретних, «антирадянських або искажающих радянську дійсність» матеріалів уповноважені несли відповідальність аж до карної. ^[3] Як відзначає Г.Жирков, «уперше в практиці держави, так ще соціалістичного, була уведена одночасно й гласно попередня й наступна цензура»^[4].

Заборонені цензурою книги вилучалися з бібліотек і знищувалися. Так, за спогадом А.Блюма, протягом липня 1935 року «500 перевірених комуністів Ленінграда перевірили 1078 бібліотек і книгарень, вилучили близько 20 тисяч книг, які були спалені на сміттєспалювальній станції». У 1948 р. органи цензури в рамках контролю за діяльністю бібліотек зобов'язали вилучити 1,1 млн примірників "політично шкідливої" літератури. З читацького обігу виймалися книги еміг­рантів, репресованих авторів, видання релігійного змісту, а та­кож книжки, в яких містилися фотографії, цитати з праць, позити­вні згадки про "ворогів народу".

Переслідування інакомислячих

Утвердження соціалістичного реалізму в літературі й мистецтві супроводжувалося репресіями, у висліді яких фізично ліквідовано або вилучено з літератури іншими заходами близько 300 письменників: ліквідовано найвизначніших українських митців (М. Бойчук, С. Налепинська-Бойчук, В. Седляр, І. Падалка і багато ін.), а їх твори знищено, як знищено багато творів і тих, хто перетривав репресії (наприклад, велику серію портретів А. Петрицького).

Такої самої руїни під гаслами утвердження соціалістичного реалізму зазнав театр: фактична ліквідація «Березоля» і фізичне знищення його творця Л. Курбаса, як і головного драматурга цього театру М. Куліша, заслання кращих акторів (Й. Гірняк).

Постмодернізм

Постмодерні́зм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Термін «постмодернізм»

Вперше термін «постмодернізм» згадується у 1917 p. в роботі німецького філософа Рудольфа Панвіца[1] (Rudolf Pannwitz) "Криза європейської культури"[2], але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі, малярстві та музиці[3].

В англійській мові розрізняють терміни «Postmodernism» (власне постмодернізм) — для означення постмодернізму, як історичної епохи, що прийшла на зміну епосі модернізму та «Postmodernity» (постмодерність) — який використовується для означення проявів постмодернізму у соціальній та культурній сферах[4]. Подібне розрізнення термінів характерно також французькій мові (Postmodernisme та Postmodernité).

Розвиток постмодернізму

Як філософська категорія, термін «постмодернізм» отримав розповсюдження завдяки філософам Ж. Дерріди, Ж. Батая, М. Фуко і особливо книзі французького філософа Ж.-Ф. Ліотара «Стан Постмодерну» (1979)[5].

Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.

Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.