Кантанта. Вірш. Поезія в прозі.

Канта́та (італ. cantata, від лат. canto — співаю) - 1)Кантата (від лат. "cantare",що означає "співати".Кантата - твір урочистого або лірико-епічного характеру, що складається з декількогх закінчених номерів, виконуєтьс співаками-солістами, хором в супроводі оркестру і ризначений для концертного виконання. На початку 17 ст. кантатою називали твір для співу з інструментальним супроводом. До жанру кантати звертались композитори різних епох. Бах - 300 духовних кантат, 24 світських("Кавова","Селянська","Мисливська"); Рахманінов - "Колокола"; Прокоф`єв - "Александр Нєвський";Вербицький - "Заповіт", Лисенко - "Б*ють пороги","На вічну пам*ять Котляревському", "РАдуйся, ниво неполитая"; Січинський - "Лічу в неволі","Дніпро реве";Стецено "Шевченкові" і т.д.

Вірш (лат. versus — повтор, поворот) — 1) елемент ритмічного мовлення у літературному творі, основна одиниця віршованого ритму.

Подеколи збігається з віршовим рядком, але в жодному разі не повинен з ним ототожнюватися, тому що ці поняття різного плану. Приміром, у доробку Василя Пачовського спостерігається такий випадок:

Так ходила по алеї, та зайняти я не міг! Чисто

ангел-білосніг… Млів я, дивлячись на неї, плили

сльози з віч моїх, заросив я слідки ніг…

Поверталась, усміхалась —

та займати я не міг!…

 

При п'ятьох типографських рядках тут вбачається вісім елементів ритмічного мовлення зі схемою римування аббабба, що асоціюється з восьмивіршем. Трапляються моменти, коли віршових рядків значно більше, ніж віршів:

От і все.

Поховали хорошу людину,

Повернули навіки у лоно землі.

Та невже ж

помістились в тісну домовину

всі турботи його,

всі надії,

жалі? (Василь Симоненко)

При восьми рядках це звичайнісінький катрен, свідомо почленований на окремі рядки задля смислового та інтонаційного увиразнення поетичного мовлення, складається з чотирьох мовно-ритмічних елементів;

2) система поетичного мовлення, що має іманентні закономірності внутрішньої ритмічної організації та структури, де особлива роль належить ритмічним акцентам, альтернанси, анакрузи, віршові розміри, клавзули, рими, строфи тощо. Властива віршованому мовленню емоційна піднесеність позначається на інтонаційній самостійності окремих фразових відтінків, підвищує функцію пауз, посилює милозвучність, увиразнює естетичну вартість поетичного твору. Звідси ще одне визначення вірша —

3) ліричний або ліро-епічний твір, організований за версифікаційними законами певного літературно-історичного періоду. Як особлива система вірш постав в античні часи, відокремившись від музики і танцю. В праукраїнську добу він був знаний у нерозчленованому вигляді («Послання оріїв до хозар», «Велесова книга»). Його елементи існували і в києво-руський період, зокрема у «Слові про Ігорів похід», «Молитві Св. Феодосія», і лише на ренесансно-бароковому етапі цей термін поширюється у творчій практиці та в теоретичному осмисленні (шкільні, різдвяні, великодні тощо вірші). Поняття вірш подеколи вживається як синонім до поняття «поезія»:

І звідкіль це питання: а що є вірш?

Дух? Матерія? Першооснова? Сльози?!

[…] душа, яка поряд, така наполохана, що

може вмерти від цокоту серця твого (Світлана Короненко).

 

Вірш прозою, поезія в прозі — короткий ліричний твір настроєвого характеру, наближений за формою тексту до прози і водночас за мелодикою, підвищеною емоційністю та ліричним сюжетом, навіть з фрагментами спорадичного римування — до поезії. Будучи помежовим жанром, вірш у прозі, на відміну від власне вірша, спирається на чергування довгих та коротких відтинків ритмізованого тексту, тяжіє до фонетичної упорядкованості та регулятивності мовлення, до «етюдності» чи філософської медитації тощо.

Вперше звернувся до вірша прозою Шарль Бодлер («Малі поезії у прозі», 1869). Згодом цей жанр, починаючи від Артура Рембо та І. Тургенєва, привертав увагу багатьох письменників, передовсім модерністів, спрямованих на пошуки трансцендентної сутності буття. Поширювалося також серед українських письменників на початку XX ст. (Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Марко Черемшина, Гнат Хоткевич, Іван Липа, О. Плющ, Дніпрова Чайка, Ольга Кобилянська та інші), з'явилися «акварелі», «етюди», «шкіци» тощо, які збагатили літературу новими формами.

Види ліричних творів за тематикою (патріотична, філософська, громадянська, пейзажна, інтимна лірика)

Фiлософська лірика — поезія, спрямована на філософське осмис- лення світу, людини,є виявом філософських поглядів ліричного героя. Ф.л. i філософія мають спільний предмет осягнення — загальні закономірності життя,природи, розвитку суспільства. Проте наука базується на узагальненнях логічного порядку, а поезія — на асоціативних роздумах. Характериими особливостями Ф.л. є художня настанова на пізнання сутнісних про6лем буття, часу i простору, превалювання логізованих узагальнених образів, медитація як спосіб ліричного осмислення дійсності. Ф.л. виявляеться в різних жанрах (сонети, рубаї, газелі, есе, своерідні етюди, вірші елегійного характеру тощо). Скажімо, в українській літературі 50-70-х ХХ ст. активно розвивався філософський сонет (М.Рильський, А.Малиписо, Д.Павличко). Проте жодна з цих форм, крім елегії, не була особливо стійкою, нерідко створюються вірші, гекетично не пов'язані 3 традиційними жанровими формами. Філософську поезію можна осягнути в контексті всієї творчості поета або окремої книжки - "Троянди й виноград" М.Рильського, "Мить i вічність" І.Муратова, "Дерево пізнання" Л.Первомайського, "Карби" М.Бажана. Тут важливу роль відіграе саме контекст.

Громадянська лірика — умовна назва ліричних творїв, в яких актуалїзуються соціальні та націнальні мотиви. Однак вона не складає окремої групи, Г.л, присутня й у вірші-пейзажі (у вірші "Садок вишневий коло хати" Т,Шевченка мовиться не лише про ідилічний вечір, а й про родину як одну з основ гармонії світабуття), в інтимних поєзіях (у відомих "Чарах ночі"О.,Олеся підкреслюється змістовна наповненість миті, коли в ній самоздійснюється людина), Г.л. сприяє формуванню національної свідомості та гідності (Т.Шевченко, П.Куліш, І.Франхо, Леся Українка, О,Олесь, пісні січових стрільців, В.Симоненко, В,Стус та ін.), розбудові націотворчих та державотворчих тенденцій (збірка "Вежї" О,Ольжича), утвердженню загальнолюдських цінностей. Вона не тільки виявляє посутність грэмадянськаї відповідальності автора, а. й істотні риси ментальної свідомасті (під час затяжної;росїйсько-кавказької війни у ХІХ ст. О.Пушкін — автор симптоматичного вірша "Клеветникам России" — писав:

"Смирись, Кавказ, идет Ермолов", тоді ж Т.Шевченко звер- тався до волелю6них горців (чеченців): "Борітеся — поборете!"). Г.л. постае ефективним засобом відродження нації на своїй онтологічній основі, що завжди було актуальною про6лемою для українства та його поетів, які зазнавали переслідувань від чужинських режимів. Однак Г.л: спроможна оптимально виконувати свою функцію, коли вона спирається на естетичні критерії, поза якими неможлива ні поезія, ні мистецтво, не перетворюеться на інструмент позалітературних інтересів.

Інтимна лірика- умовна назва ліричного твору, в якому панівний мотив – любовна пристрасть автора. Таку лірику ще наз.,, любовною або еротичною. І.л. розкритий широкий діапазон душевних пережевань, постає найяскравішим художнім документом історії людського серця, основні мотиви поезії мають еротичні забарвлення, зумовлюють витончену інтимізацію буття. Після,, Книги пісень та лірики трубадурів. Ф Петрарка, Франко, Сосюра, Левицький – холодної інтимної лірики виявляється невичерпним для сьогоденньго покоління поетів.

Пейзажна лірика – умовна назва ліричного твору, в якому панівний мотив – опис природи. Сосюра, Рильський, Шевченко т.д.

Патріотична лірика - умовна назва ліричного твору, в якому панівний мотив – виявлення патріотичних почуттів автора. І.Франко, Т. Шевченко, М. Коцюбинський.

Для самоосвіти