Види строф: октава, тріолет, сонет, олександрійський вірш, верлібр

Окта́ва (лат. octava — восьма) — восьмивірш, строфа з восьми рядків п'ятистопного або шестистопного ямба за жорсткою схемою римування (абабабвв) при обов'язковому чергуванні окситонних та парокситонних клаузул. Потрійні рими надають віршовому мовленню ефект милозвучності, витворюють чуття його тяглості, що обривається прикінцевим двовіршем (диптихом). Вважається, що октава виникла із сициліани (абабабаб) і свого розквіту досягла в італійській ренесансній ліриці (Л. Аріосто, Т. Тассо та інші), використовуючи одинадцятискладовий силабічний вірш. Своєю внутрішньою розгорненістю ліричного сюжету, викінченістю думки, гнучкістю та шляхетністю форми октава зручна і для віршових мініатюр, і для поем. В українській поезії яскраві приклади октави спостерігаються в І. Франка, С. Гординського і Юрія Клена тощо. Класичним взірцем октави є поеми М. Рильського «Чумаки»:

Звичайно, про Довейка і Домейка

Тепер писать — то був би кепський тон.

Тепер на місце квітки і соловейка

Звитяжно стали криця і бетон.

Я згоджуюсь: і Галя, і Зюлейка —

Давно набридлий і нудний шаблон...

Та чую небезпеку і з бетоном,

Що стане він, а може й став шаблоном.

Тріоле́т (фр. triolet, від лат. trio — троє) — восьмивірш за схемою римування на дві рими: абааабаб.

Причому перший рядок повторюється тричі:

Сонце і день — не мені.

Сни — моя втіха єдина.

Та не щастить і вві сні.

Сонце і день — не мені.

О, хоч у снах чарівні

Сняться юнацтва години…

Сонце і день — не мені,

Сни — моя втіха єдина (А. Казка).

Тріолет виник у середньовічній французькій поезії, прижився в інших європейських літературах. В українській версифікаційній практиці з'являється епізодично.

Соне́т (іт. sonetto — звучати) — ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямба, власне, двох чотиривіршів (катрени) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцети) з усталеною схемою римування: абаб, абаб, ввд, еед або (рідше) перехресною абаб, абаб, вде, вде чи абаб, абаб, ввд, еед і т.п. Микола Зеров називав сонет формою «ліроепічної мініатюри окремої схеми».

Олександрійський вірш – римований 12-складникіз цезурою посередині, обов’язковим наголосом на 6- му і 12-му складах та чергуванням парних окситонних і парокситонних рим. Одна з форм вірша у французькій поезії, відомим прикладом якої є епічна поема «Роман Олександра Македонського» (ХІІ ст.), хоча перші зразки спостерігалися раніше, в ХІ ст. («Мандри Карла Великого в Єрусалим та Константинополь» Олександрійський вірш став панівним віршем класицистичної трагедії (П. Корнель, Ж.Расін). У російській поезії – це шестистопний ямб із цезурою після третьої стопи з римуванням аабб. Улюблений розмір О. Пушкіна (понад 2000 віршів). Видозмінена форма О.В називається олександрином: пятирядковий 13-складовий вірш, написаний шестистопним ямбом, римованим за схемою абааб. До неї звертався І. Франко («Каменярі»). О.в. у класичному вигляді застосовував М.Зеров (цикл «Олександрійські вірші»):

О. Бургардтові

Під кровом сільських муз, в болотяній Лукрозі,

Де розум і чуття – все спить в анабіозі,

Живем ми, кинувши не Київ – Баальбек,

Оподаль від розмов, людей, бібліотек

Ми сіємо пашню на неродюче лоно.

Часами служимо владиці Аполлону,

І тліє ладан наш на вбогім олтарі.

Так в давній Ольвії захожі різьбярі

Серед буденних справ і шкурної громади

В душі плекали сон далекої Еллади

І для окружних орд, для скитів-дикунів

Різьбили з мармуру невиданих богів.

Верлі́бр (фр. vers libre — вільний вірш) — неримований нерівнонаголошений віршорядок (і вірш як жанр), що має версифікаційні джерела у фольклорі (замовляння та інші форми неримованої чи спорадично римованої народної поезії). Верлібр є одночасно і ліричним жанром.

У художній літературі верлібр поширюється в добу середньовіччя (літургійна поезія), у творчості німецьких передромантиків, французьких символістів та інших. Особливого значення верлібру надавав В. Уітмен, а надто — авангардисти 20 ст. Це одна з провідних форм сучасної поезії, сприйнята як виокремлена система віршування:

Діти одягнені у пташині сорочки

летять на подобах весняного сонця

у простір розгорненої книжки

що сміється білим сміхом сіяча

який сіє у полі себе з руки

(В. Голобородько).

Верлібр відмінний від вільного, власне, нерівностопного римованого (переважно — ямбічного) вірша.

Для самоосвіти

Практичне заняття № 6. Визначення типу римування запропонованого уривка художнього твору. Визначення видів поетичних строф

U– U– U– U–

U– U– U– U U

U– U– U U U–

U – U U – U – U U –j

Люблю пісні мойого краю, а

Та не спинюсь на тім лишень б

З любовю вухо привертаю а

До братніх на землі пісень. б

(М. Рильський, «Пісні»)

Віршова форма цього твору:

строфа - чотиривірш,

римування – перехресне (абаб),

розмір – чотиристопний ямб,

рими – жіночі чергуються з чоловічими.

 

 

Для самостійної роботи

1. Виразно прочитайте поезію Є. Плужника «Річковий пісок».

2. Визначте тип римування і вид поетичної строфи даної поезії.

 

Для творчого зростання

Складіть чотиривірш з перехресним римуванням (абаб).

 

РОДИ І ВИДИ ЛІТЕРАТУРИ

Тема 7. Фольклор

Довідкове бюро до теми

Ознаки фольклору. Міфи

Фольклор (анг. fоlk — народ, lore — знання, мудрість) — су­купність різних видів і форм масової словесної художньої твор­чості; усні народні твори.

 

Фольклор
Епос		Лірика		Драма
Казки, перекази, легенди, народні байки, анекдоти, усмішки		Малі фольклорні, жанри (загадки, скоромовки, при­слів'я, приказки), пісні		Ігри, ігри-пісні, об­ряди, народні п'єси

 

Художні прийоми фольклору: звертання, діалог порівняння,
епітети, слова зі зменшувально-пестливими суфіксами, гіпер­
боли, вислови-порівняння.

Процес виникнення фольклору. Це поетичне мистецтво слова твориться за особливими, специ­фічними законами усної передачі від покоління до покоління. Ми ніколи не дізнаємося, хто був автором першої колядки або весільної пісні, чий гострий розум породив влучне прислів'я, яка мати про­співала першу колискову, кому належать перші варіанти дум...

І пісні, і думи з часом то скорочувалися, то подовжувалися, то перероблялися, то з'єднувалися з іншими такими ж творами. А внаслідок цього з'являються вже нові фольклорні перлини, ав­тором яких можна назвати тільки народ. Ця колективність тво­рення у фольклорні виявляється і в зовнішніх формах творчості, і у внутрішній його суті, і в процесі створення народних шедев­рів, і в їх виконанні. Численні творці і виконавці спираються на загальний досвід і традицію і водночас вносять у вже відомий твір нові риси й деталі. При цьому вони намагаються пристосу­вати раніше відомий сюжет, обряди і стиль до конкретних умов виконання та конкретного часу. Слід зазначити, якщо творчість нового творця або виконавця позначається новизною, то, як пра­вило, це новизна і є розвитком традицій.

Ознаки фольклору:

· відображення життя, праці, боротьби трудового народу в різні
історичні епохи;

· вираження його світогляду, моралі, інтересів, мрій, оцінки різ­
них суспільних і побутових подій та явищ, вчинків людей;

· соціальна значимість творів;

· колективний характер творення;

· усне зберігання й поширення;

· варіантність текстів;

· анонімність;

· порівняно невеликий обсяг;

· ідейно-тематична єдність усіх фольклорних творів;

· простота і ясність стилістики;

· строга послідовність композиції;

· повторюваність;

· переважання дієслівних рим.

Фольклор і література

Фольклор	Література
1.Письмова форма існування. 2.Безпосередній контакт між ав­тором і читачем відсутній (кон­такт опосередкований через твір). 3.Автор —- конкретна особа з властивою йому творчою ма­нерою. 4.Виникає на ґрунті міфології та усної народної творчості. 5.Формує світогляд, збагачує ду­ховно	1.Усна форма побутування. 2.Передбачається безпосередній контакт між тим, хто відтво­рює текст, і тим, хто цей текст сприймає. 3.Колективний автор, що обумов-, лює варіативність усної народ­ної творчості традиційної пое­тики. 4.Історична основа всієї світової художньої культури. 5.Джерело національних художніх традицій

Фольклоризм (від англ. іоік-іоге — народна мудрість, народне знання) — наявність фольклорних елементів у літературному творі. Проявляється на різних функціональних зрізах: через сюжетне запозичення, введення у текст окремих фольклор­них мотивів чи образів, символічне переосмислення фольк­лорних міфологічних першоелементів. Виділяють такі основні етапи освоєння літературою фольклору: стилізацію, психологічну інтерпретацію фольклорних мотивів, переос­мислення народної міфології. У контексті розвитку українсь­кої літератури простежується певна закономірність доміну­вання в різні епохи того чи іншого типу Ф. Для давньої літератури характерне спорадичне використання в оригіналь­ному тексті фольклорного мотиву чи образу. В період роман­тизму відбулося зближення фольклорної та літературної традицій, що виражалося у стилізації текстів під фольклорні зразки, запозиченні фольклорних сюжетів і символів. У XX ст. зростає інтерес до народнопоетичної символіки та міфології, домінує тенденція переосмислення фольклорного джерела символічно, його семантика розширюється новими похідними лініями. У сучасній поезії Ф. проявляється переважно через поетично трансформований міфологічний символ, що здобуває нову соціально-філософську конкретиза­цію. У прозових творах Ф. спричиняє синтез різних форм використання народного джерела, що передбачає власну літературно-психологічну інтерпретацію.

Міф (грец. Μύθος — казка, переказ, оповідання) — оповідання про минувшину, навколишній світ, яке описує події за участю богів, демонів і героїв та історії походження світу, богів і людства. (див. Міфологія).

Карл Ґустав Юнґ стверджує, що міф — це форма колективної свідомості, міфологія виникає як родова свідомість, тобто людина у первісному світі існує як невід'ємна частина роду. Людина не відрізняє себе від інших людей та від усього роду взагалі^{[ Джерело? ]}. Це одностайне ставлення до природи та родичів Міф не є ілюзією або вигадкою, а являє собою історичну необхідність. Міфи створюються не тільки для пояснення навколишнього світу, а й для того, щоб встановити з цим світом контакт.

Міф — не продукт необізнаності, це просто інший спосіб ставлення до світу.

Міф — це спроба знайти реальні зв'язки з природою. Міф не має чітко визначеного сюжету, не розповідається як казка, він переживається як реальне буття. Міф не має віри, оскільки природа є близькою і зрозумілою людині. Згодом міфічна свідомість стає суперечливою, бо виникає потреба поводитися інакше ніж того потребує природа, тобто крім родинних виникають інші стосунки, яких у природі до того не було: зародки мистецтва, політичної діяльності, перші правові норми.

Види міфів:

· Міф про створення Всесвіту;

· Міф про загибель Всесвіту (Апокаліпсис Іоана Богослова);

· Міф про циклічність у природі (скотарські та землеробські міфи);

· Героїчні міфи (про героїв, засновників племен — грецькі міфи про Геракла);

· Міфи про здобуття людьми культурних навичок (міф про Прометея);

Слід зазначити, що деякі способи класифікації в міфології розрізняють міф та леґенду: міфом вважають оповідання про богів, виникнення світу тощо, леґендою — історії про героїв-людей, застосовані на історичних постатях та подіях.

Сучасне значення:

Слово міф вживається в сучасних філософських і політичних текстах в значенні — «неправдиве пропагандистське твердження», наприклад, «міф про цивілізаторську роль білої раси», тощо. В такому контексті термін міф має виразний негативний відмінок.