Поняття про віршовий ритм, стопу. Віршові розміри. Двоскладові та трискладові стопи. Пірихій, спондей, бакхій. Цезура



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Поняття про віршовий ритм, стопу. Віршові розміри. Двоскладові та трискладові стопи. Пірихій, спондей, бакхій. Цезура



Ри́тм(грец. rhýtmos — такт, розмірність, узгодженість) — закономірне чергування у часі подібних явищ, впорядкований рух, котрий у художній літературі набуває естетичного значення.

Формулювання ритму дав еллінський філософ Аристоксен у 4 ст. до н.е.: «Коли рух, котрий відчувається нами, такий, що розпадається на дрібні частинки, це називається ритмом». Однак, крім рівності таких частинок, у природі існує ще й їхня співмірність, що відбилася на специфіці версифікації, на її квантативній та квалітативній системах. Так, ритм може формуватися і за рахунок довгих та коротких складів (античне віршування), і за рахунок їх кількості (силабіка), і за рахунок принципу наголошеності та ненаголошеності (силабо-тоніка), і за рахунок наголосів у вірші (тонічне віршування).

За всіх випадків віршовий ритм постає співвіднесенням віршів як співмірних відрізків, виникає завдяки динамічному їх сполученню. Ритм притаманний і прозі, як і взагалі людському мовленню, пов'язаному із ритмічною основою — вдиханням та видиханням, а відтак — з паузами, котрі почленовують мовний потік на окремі одиниці (такти), що включає в себе один ударний момент (акцент) та один або кілька неударних.Такт як поняття музики вживається за аналогією й у віршознавстві, оскільки віршовий твір (на противагу прозі) яскраво увиразнює ритмоінтонаційні особливості поетичного мовлення, близькі до властивостей музичних творів. Недарма спочатку поезія і музика існували неподільно, бо мали спільну ритмічну основу — мелодійність. У поетичному тексті ритм витворює враження «плавкості» або «стрімкості» та інших ознак експресивності, а також широкий діапазон переживань — від суму до радості, залежно від того, яким розміром написано текст.

У ритму спостерігаються його конкретно-історичні властивості (у новоєвропейській поезії він відмінний від античної чи тюркомовної), має риси національного світосприйняття (коломийковий розмір в Україні), котрі збагачуються і новими ритмоінтонаційними тенденціями, що з'явилися в українській поезії разом із появою силабічного вірша у 17 ст. чи силабо-тонічного у 19 ст., чи верлібра у 20 ст. Для сприйняття певної ритмічної традиції необхідна відповідна версифікаційна культура, адже люди, виховані на ямбічних чи хореїчних розмірах, не завжди легко сприймають тактовики чи верлібри, які їм видаються ритмізованою прозою.

Термін «ритм» означає фактичне розташування наголошених та ненаголошених складів у конкретному віршовому розмірі силабо-тонічної системи, динаміку акцентної ритмоінтонації у тонічній системі та верлібрі.

Стопа́ — найкоротший відрізок певного віршового метра, сконцентрованого у групі складів з відносно незмінним наголосом (ритмічним акцентом).

Стопа сприймається як одиниця виміру та визначення віршового ритму. В українській силабо-тоніці, на відміну від античної версифікації, де за основу стопи, пойменованої подієм, бралося поєднання довгих (арсис) та коротких (тезис) складів, вона спирається на природне мовне чергування наголошених та ненаголошених складів, які зумовлюють специфіку віршового розміру.

Залежно від кількості складів стопа буває двоскладова (ямб, хорей, пірихій, спондей), трискладова (дактиль, анапест, амфібрахій, бакхій, молос), подеколи — чотирискладова пеан.

За порядком розміщення наголосу стопа називається високою, якщо всі склади наголошені (спондей, молос), висхідною, коли закінчується наголошеним складом (ямб, анапест, бакхій), і спадною — у протилежному випадку (хорей, дактиль, антибакхій). Розрізняються також закриті стопи, які мають наголоси на початкових та прикінцевих складах (амфімакр), та перехідні, де крайні склади ненаголошені (амфібрахій). Оскільки пірихій позбавлений наголосів, його вважають низькою стопою.

Подеколи стопа за умови її поєднання з іншою набуває вигляду диподії. Тонічна версифікація, в якій віршовий ритм будується за підрахунком основних наголосів у рядку, лишаючи довільну кількість ненаголошених складів між ними, базується на відмінних принципах від силабо-тоніки, неможливої поза стопою.

Античне віршування (лат. antiquum — стародавній) — різновид квантитативного віршування, що склався в еллінську та римську добу. Характеризується чергуванням довгих та коротких складів, бо в античних мовах різнилися довгі та короткі звуки. Стопа нагадувала музичний такт, зумовлюючи не. читання, а наспівування віршованого тексту. Найпростішим елементом ритмотворення вважалася мора як одиниця довготи: короткий склад дорівнював одній морі (∪), довгий — двом (—); обидві формували стопу. Основні стопи А.в. такі: двоскладові (на три мори): ямб (∪—), хорей, або трохей (—∪), трибрахій (∪ ∪ ∪); трискладові (на чотири мори): дактиль (— ∪ ∪), анапест (∪ ∪—), спондей (— —); п'ятискладові: бакхій та антибакхій (∪— — та — — ∪), кретик (— ∪—), амфімакр (— — ∪) та чотири пеони (—∪ ∪ ∪, ∪— ∪ ∪, ∪ ∪— ∪, ∪ ∪ ∪ —); шестискладові: молос (— — —), хоріямб (—∪ ∪—), антиспаст ( ∪— — ∪), два іоники (∪ ∪— —,— — ∪∪), висхідний та низхідний; семиморні: чотири епітрити (— — — ∪, — ∪ — — , — — ∪ — , — — — ∪). Короткі триморні, подеколи чотириморні стопи об'єднувалися в пари — диподії, де одна з них має посилений ритмічний наголос, адже в кожній стопі розрізняються сильна частина, названа арсисом (власне довгий склад), та слабка, або тесис (короткий склад), які в перекладах нині передаються у вигляді наголошених та ненаголошених складів. Античний вірш складався з однакових стоп, отримуючи відповідну назву, як-от дактилічний гекзаметр, ямбічний триметр (чотири диподії), трохеїчний тетраметр (чотири диподії). Рівноскладові стопи при цьому можуть взаємозамінюватися, як, наприклад, у ямбічному триметрі ямб ( ∪ — ) на спондей (— — ), збагачуючи таким чином ритмометричні особливості навіть у межах стопи. Особливої винахідливості античні поети досягли у ліриці, вживаючи складні віршові конструкції з перемінним тактом-стопою, тобто логаеди: періодичність виявляється тут не в межах віршового рядка, а строфи, власне неримованих чотиривіршів (спарених двовіршів) з чітко визначеною періодичністю. Найпопулярнішими були Алкеєва строфа, Сапфічна строфа та ін. Пізніше у новоєвропейській поезії втратилося відчуття довгих та коротких складів, котрі визначали специфіку А.в., але термінологія, набувши нового змістового наповнення, збереглася, підпорядкована вже новим версифікаційним принципам. Античність — сукупність історичних і культурних надбань давніх греків і римлян, яка склала фундамент європейської культури. А. дала людству багату міфологію, Гомера, визначних трагіків — Есхіла, Софокла, Еврипіда, комедіографа Аристофана, поетів — Горація, Вергілія, Овідія, літературознавця і філософа Аристотеля, "батька історії" Геродота, високі зразки ораторського мистецтва, започаткувала розвиток цілого ряду літературних жанрів (комедія, трагедія, поема, ода, елегія тощо). Давні греки і римляни створили еталонні зразки духовної культури, дали повчальні уроки гуманізму. В українській літературі до античних сюжетів звертались І.Котляревський, Л.Глібов, І.Франко, Леся Українка, М.Зеров, Юрій Клен, Ліна Костенко та ін.

Силабі́чне віршува́ння (грец. syllábe — склад) — система віршування, в основу якої покладена рівна кількість складів (часто — 13, рідше — 11) при невпорядкованому вільному розташуванні наголошених та ненаголошених.

Силабічне віршування характеризується також парним римуванням, переважно паракситонним, метричною константою, тобто коли наголос припадає на клаузулу та на відповідний склад перед цезурою, котра ділить віршовий рядок на дві рівновеликі частини:

Начебто спи́си, // колосся по по́лю,

Люди коло́сся // стинають без болю

(Лазар Баранович, переклад з польської Ольги Крекотень).

Силабічне віршування притаманне поезії, що базується на мові з постійним наголосом у словах на останньому (французька) чи передостанньому (польська) складі. В їх межах він не має смислорозрізнювального значення, його переміщення відбувається у вигляді одного і того ж розміру. Це спостерігається у французькій, польській, турецькі, сербській, вірменській та інших версифікаціях.

Тонічне віршування (грецьк. tonos — наголос) — система віршування, яка ґрунтується на сумірності наголосів у віршорядках (ізотонізмі), а також на їх варіативній різномамірності — впорядкованій і невпорядкованій. Кількість наголосів визначає розмір віршорядка: він може бути 2—, 3— і т. д. — наголошеним. Найчастіше спостерігається 3- та 4- наголошені рядки. Ненаголошені та напівнаголошені слова виконують лише допоміжну й варіантивну роль у витворенні тонічного розміру. Тонічна система віршування базується на ритмі наголосів, а щодо складів ненаголошених, то їх або взагалі не береться до рахунку, або ж, — особливо в новітні часи, коли поети звертаються до більш-менш упорядкованого тонічного вірша, вони (ненаголошені склади) творять певні ритмічні варіації основного розміру.Силабо-тонічне віршування (грецьк. syllаbe — склад і tonos — наголос) — система віршування, в основу якої покладено принцип вирівнювання наголошених та ненаголошених складів, їх чергування, кількість та місце розташування ритмічних акцентів у віршовому рядку. В українській поезії С.-т.в. з'явилося у XIX ст., прийшовши з російської поезії, витіснивши силабічну систему та співіснуючи з національним коломийковим розміром, широко використовуваним Т.Шевченком. Однак перші спроби переходу на силабо-тоніку спостерігаються уже в творчості І.Некрашевича у другій . половині XVIII ст., але тільки в поемі І.Котляревського "Енеїда" чотиристопний ямб зазвучав природно, відкриваючи перспективу для С.-т.в. в українській поезії. Складається воно з двоскладової (хорей — з наголосом на першому складі; ямб — на другому складі) та трискладової стоп (дактиль — з наголосом на першому складі, амфібрахій — на другому, анапест — на третьому складі); відповідно так називаються і віршові розміри. Характерна риса силабо-тонічного вірша — ритмоінтонаційна інерція завдяки схемі розподілу наголошених та ненаголошених складів, що дає можливість відповідно систематизувати ритмічний рух поетичного мовлення. Велике значення для ритмічного урізноманітнення такого вірша має також наявність пірихіїв або поява надсхемних наголосів. С.-т.в. у сьогоденній українській поезії співіснує поряд із тонічним (акцентний вірш, паузник та ін.).

Двоскладові розміри –віршові розміри у силабо-тонічній системі, в яких ненаголошені склади чергуються з ненаголошеному у парному(ямб та непарний хоруе) в аспекті утворюючи двоскладові групи(стопи). Осільки в українській мові ненаголошені склад переважають над наголошеними, особливість ритму. Д.Р.полягає у заміні наголошених ненаголошеними. В античному віршуванні утворюють сполучення довгого складу з коротким та двох довгих і двох коротких. На випадок ненаголошеності у Д.Р. витворюються двоскладові групи з двох коротких складів ( ) , тобто пірихій, або довгих ( _ _), тобто спондей.

Трискладовий розмір –в українській мові у силабо-тонічній системі віршування - розмір, де при одному наголошеному складі розташовані два ненаголошені: дактиль, амфібрахій, анапест.

В античній версифікації витворюють сполуку другого складу з двома короткими, короткого з двома або трьома довгими і трьох коротких.

Ямб (грец. íambos — напасник) — в античній версифікації тримірна стопа з двох (довгий та короткий) складів, у силабо-тонічній системі — двоскладова стопа з наголосом на другому складі (U—).

В ямбічному вірші ритмічний акцент припадає на парні (сильні) склади, хоч можливі пропуски метричних наголосів (пірихій), що урізноманітнює багатство віршової ритмомелодики. Найрідкіснішим в українській поезії є одностопний ямб:

Іду посеред поля я,

Іду;

Голівонька вже крутиться —

Впаду,

Тоді надлине мавонька,

Як сон (...) (В. Поліщук).

Не часто трапляється й двостопний ямб. Його прикладом може бути строфа з поеми І. Драча «Смерть Шевченка», подовжена у третьому рядку гіпердактилічною клаузулою:

Вишневий цвіт

З вишневих віт

Вишневий вітер

Завіває з віт.

Тристопний ямб також не дуже поширений:

Заквіт осінній сум,

осінній сум заквіт.

На віях я несу

гаптований привіт —

і любій принесу,

прохатиму: візьми;

заквіт осінній сум —

заквітнемо і ми (В. Чумак).

Чотиристопний ямб, завдяки своїй гнучкості та місткості, — найуживаніший в українській поезії:

Яких іще зазнаю кар?

Якими нетрями ітиму

Шляхами з Риму і до Криму

Під гвалт і кпини яничар? (І. Світличний).

Часто спостерігається п'ятистопний ямб:

Гарячий день — і враз достигне жито

І доп'яніють обважнілі грона.

Він ще незнаний, ще непережитий,

Єдиний день — мого життя корона (Олена Теліга).

Шестистопний ямб, що за кількістю складів відповідає александрійському віршеві, був улюбленим розміром київських «неокласиків», передовсім М. Зерова, хоч до нього зверталися й інші автори, зокрема Б.-І. Антонич:

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко (...).

Семистопний ямб спостерігається серед вільних ямбів:

Зсуваються усе грізніше чорносизі хмари...

Стає на всій землі надто душно, темно, тяжко, млосно...

...І тоскно

В мінливім блискавок червонім миготінні (...) (А. Казка).

Восьмистопний ямб — крайній, помежовий у сучасній ритмо-метричній системі:

Струмує гімн рослин, що кличуть про нестримність зросту,

і серцю, мов по сьомій чарці, невисловно п'янко.

Від'їду вже. Тут був я тільки принагідним гостем.

До інших зір молитимусь і інших ждати ранків (Б.-І. Антонич).

В Елладі ямбом називали жартівливі вірші, що використовувалися під акомпанемент музичного інструмента — ямбіке. Згодом ямб означає будь-який сатиричний твір, написаний ямбічним розміром.
Пізніше ямб поступово виповнювався жанровим змістом, що в українській поезії засвідчили збірки С. Гординського «Слово на каменях. Римські ямби» (1937), М. Бажана «Ямби» (1940). Ямб вживається у формі вільного вірша як вільний ямб при різній кількості стоп у віршовому рядку та астрофічній будові, зберігаючи традиційне римування. Найчастіше такий ямб практикується в жанрі байки і тому називається байковим віршем. Ямб використвоується й за відсутності римування в межах строфи, власне, у білих віршах:

(...) Коли нараз мені в чужому краї

не вистачить на подих України,

коли поміж небес та океанів

не втримають мене сріблисті крила, —

зостанеться гарячий попіл предків,

і я розвіюсь над широким світом

живучими пилинками землиці —

тієї, у якій коріння хліба,

тієї, у якій моє коріння (П. Перебийніс).

Хоре́й, або Трохе́й (грец. choréios, від choros — хор) — в античному віршуванні — триморна двоскладова стопа з першим довгим і другим коротким складами.
В силабо-тонічній системі — двоскладова стопа, в якій ритмічний акцент припадає на перший склад, як правило, непарний (—U). Проте у хореїчному вірші наголоси спостерігаються не скрізь, що уможливлює варіювання пірихія.
На початках розвитку силабо-тонічної версифікації в європейській ліриці хорей вживався переважно в жанрі оди, звідки був витіснений ямбом. У сучасній українській поезії хорей, виникнувши на руїнах силабічного тринадцятискладника, — найпоширеніший віршовий розмір від кінця 19 ст., коли відбулася модернізація Шевченкового вірша, живленого фольклорною традицією (коломийки, шумки тощо).

Найменш вживаний хорей — одностопний:

На майдані пил спадає.

Замовкає річ…

Вечір.

Ніч (Павло Тичина).

Двостопний хорей спостерігається не часто, однак у творчості Г. Чупринки набув активного поширення:

З жалем, з болем

Понад полем

Крик розноситься чаїний,

Наче в давні

Дні безславні

Плач рабині

На чужині.

Зрідка звертаються автори і до тристопного хорею:

Піднялися крила

Сонних вітряків,

І черешню білу

Вітер розбудив.

І війнув на книги,

Розметав листи…

Серце! Ти не з криги?

Не з заліза ти? (Максим Рильський).

Чотиристопний хорей — найпоширеніший розмір у сучасній українській ліриці:

Тихо. Зорі потопають

В океані хмар і ночі,

Понад хвилі грім гуркоче,

По каютах скрізь дрімають (…) (П. Карманський).

На відміну від чотиристопного хорею, п'ятистопний спостерігається не так часто:

В сотах мозку золотом прозорим

Мед думок розтоплених лежить,

А душа вклоняється просторам

І землі за світлу радість — жить! (Олена Теліга).

Цікавий приклад шестистопного хорею:

Та замало буде тихої дороги.

Усміхнеться неня: «Ну і басурман!»

Налигаю місяць на срібляні роги,

Шкереберть на ньому полечу в туман (О. Влизько).

Семистопний хорей вживається впереміж з іншими стопами, частіше перехідного ґатунку:

Гей, віків та віків,

прокопитило карі навали,

Їхні печі впилися —

алкогольний вогонь затуха…

Вони ж десь позавчора

юних мамонтів сном годували

З свого сивого рубчикового фартуха (І. Драч).

Восьмистопний хорей, постаючи із сполуки двох віршів чотиристопного хорею в одну ритмічну одиницю, вряди-годи трапляється у віршовій практиці:

Скільки щастя, що боюся. Залоскоче, як русалка.

Шовковинками проміння перев'яже, обів'є.

Заполонить. Зацілує ніжно-ніжно, палко-палко.

Всю жагу — зоревий трунок, п'яний трунок — ізоп'є (Василь Чумак).

Хорей може вживатися й у формі вільного вірша як вільний хорей при різній кількості стоп у віршовому рядку та астрофічній будові, зберігаючи традиційне римування:

Має крилами Весна

Запашна,

Лине вся в прозорих шатах,

У серпанках і блаватах…

Сяє усміхом примар

З-поза хмар,

Попелястих, пелехатих (Микола Вороний).

Да́ктиль (грец. dáktylos — палець; міра довжини) — в античній версифікації — стопа на чотири мори з трьох складів, з яких перший — довгий, решта — короткі.
У силабо-тонічній системі — трискладова стопа з наголосом на першому складі (-UU). Дактилічні віршові розміри з'явилися в українській поезії у другій половині 18 ст., проте чималий час лишалися не вельми популярними. І досі одностопний дактиль — надзвичайно рідкісне явище навіть у гетерогенних строфах, хоч трапляються поодинокі випадки його вживання:

Всі поля серпами гніву

скошено.

Всі шляхи в кривавій зливі

зрошено (Юрій Клен).

Іноді поети вдаються до двостопного дактилю:

Лезами слів

Значте скарби.

Воля і гнів —

Голос доби (П. Филипович).

Поширеним є тристопний дактиль:

В райдугу чайка летіла.

Хмара спливала на схід.

Може б, і ти захотіла

Чайці податися вслід?

Сонце на заході впало.

Райдуга згасла в імлі.

Темно і холодно стало

На неспокійній землі (Л. Первомайський).

Часто використовується чотиристопний дактиль:

Синіми спіралями, барвами-кольорами

Ходить-ходить хвилями втіха, як вино (…) (І. Багряний).

Цікавий приклад п'ятистопного дактилю міститься у доробку М. Вінграновського:

Ніжне творіння, тебе я не завжди докликую,

Наче ту пару з небачених чаш із віків,

Вдень ти малою стаєш, і стаєш уночі ти великою,

Чом собі снишся вночі ти косулею серед вовків?

Не є винятком і шестистопний дактиль, в тому числі й білий:

Дні відцвітають в минуле, тремким осипаються листям

В сяєві променів грають, в барвистім згоряють вогні,

Смуток і радості й туги засновують очі імлою.

І на волосся й на вії сріблястий кладеться іней (Б. Кравців).

Дедалі більше поширення знаходить вільний дактиль:

Тільки й думок — на ранок

Хліба нема у жінки…

Ґанок,

Труп біля стінки (Є. Плужник).

Амфібра́хій (грец. αμφιβραχυς — з обох боків короткий) — в античній версифікації — трискладова стопа на чотири мори з довгим середнім складом.

У силабо-тонічному віршуванні — трискладова стопа з середнім наголошеним складом (UÚU). Константа віршового рядка може бути двоскладовою, перетворюючись на ямб з наголосом на останньому складі, чи в позанаголошеному стані містити кілька складів (пеан); найліпший варіант амфібрахія — при парокситонній римі, коли витворюється гармонійний акаталектичний рядок.

В українській поезії до амфібрахія вперше звернувся Є. Гребінка («Човен», «Українська мелодія» тощо). Найменш уживаний одностопний амфібрахій, що трапляється здебільшого в гетерометричних строфах задля увиразнення лірчиного сюжету та акцентації поетичної думки:

— Матусю! Хто очі мені замінив? —

Всміхнеться, щоб сліз не побачив...

Сама — до вікна, до неораних нив —

І плаче... (Є. Плужник).

Двостопний амфібрахій також не часто зустрічається:

...ночами про подвиг

я марив малим,

а подвиг — це побут

без жару й золи,

шизоїдно чистий,

абсурдно міцний,

не вельми врочистий,

та дуже ясний (О. Шарварок).

Подеколи поети звертаються до тристопного амфібрахія:

На гратах не місяць — корова,

Не сяйво — рапатий язик.

В залізних, вантажних оковах —

Життя божевільного лик (І. Крушельницький).

Прикладів чотиристопного амфібрахія в українському вірші теж не дуже багато:

О метана бурею, Нене злиденна,

Укріплю Тебе я на камені слова,

І будеш, як церква, ясна і сталенна! (В. Пачовський)

П'ятистопний амфібрахій надає поетичному мовленню ознак урочистості, як у вірші М. Бажана «На Карпатських узгір'ях»:

Просвічений сонцем, на вітрі, в зеленім огні

Він листя різьблене, обтяжене росами, сушить.

Хай ломляться гори, хай грози ревуть в вишині, —

Він тут вкорінився, він тут укріпився й не рушить.

Надзвичайно рідкісний амфібрахій — шестистопний (С. Голованівський: «Минають роки, як хвилини, і зорі згасають байдужо...»), що виразно розмежовує віршовий рядок на два піввірші, викликає враження «важкого» стилю. Подеколи поети звертаються і до вільного амфібрахію, наприклад, І. Франко:

Полудне.

Широкеє поле безлюдне.

Довкола для ока й для вуха

Ні духа! (...)

Анапе́ст (гр. anapaistos — зворотний дактилю, букв. — відображений назад) — в античному віршуванні — трискладова стопа тривалістю в чотири мори, що складається з двох коротких і одного довгого на кінці складу, з ритмічним наголосом на довгому: UU—.
У силабо-тонічному віршуванні — стопа, що складається з двох ненаголошених і одного наголошеного на кінці складу. Одностопний анапест майже не зустрічається в українській поезії, окремі випадки його вживання спостерігаються у гетерогенній строфі, наприклад, у фольклорно стилізованому вірші М. Вороного:

(...) Покохає мене щиро

Незрадливо —

Усміхнеться й мені доля

Милостиво!

Приклад двостопного анапесту:

Я дійду на зорі

до найстаршої брами,

Де ключі? У Дніпрі.

А Дніпро — під валами (В. Герасим'юк).

Зустрічається тристопний анапест:

Закигиче розлука над нами,

Розчахне двосистемно навскіс,

Замордується лихо ножами

Чи зависне в петлі твоїх кіс (І. Драч).

Чотиристопний анапест досить поширений в українському вірші на противагу іншим розмірам трискладової стопи:

Польовою стежкою з дальніх доріг

Йду в село і радію сподіваній стрічі.

Тільки ж каменем смуток на серце наліг:

Кладовище побільшало вдвічі (В. Марочкін).

П'ятистопний анапест, котрий витворює медитативний настрій:

На горі ніби снігом біліє давнезний собор,

Що скликає всі вірні серця вечорами і зранку.

Давня ратуша в землю вростає, немов мухомор,

Сивий майстер в льошку замовляє вина філіжанку (М. Рильський).

Шестистопний анапест — найменш популярний у сьогоденній українській версифікації:

В тихих продувах вітру цілував я змокріле волосся.

Гуркотів спорожнілий трамвай — ночі й зливі навстріч.

А позаду — в пульсуючих прожилках листя неслося,

Мов колись і ніколи... за нами й над нами... всю ніч (П. Куценко).

Анапест з'явився в українській поезії дещо пізніше порівняно з іншими тристопними розмірами — у другій половині 19 ст.

Піри́хій (грец. pyrrichios, від pyrríche — військовий танок) — в античній версифікації — стопа з двох коротких складів /UU/.

У силабо-тонічній системі пірихієм умовно називається заміна стопи ямба чи хорея стопою з двох ненаголошених складів, рядок з пірихієм вважається пірихованим. В українському ямбі чи хореї ритмічний акцент завжди припадає на останню стопу (константа), на відміну від дактилічних та гіпердактилічних стоп, пірихій виникає завдяки чергуванню «частонаголошених» та «рідконаголошених» стоп, зумовлених хвилею вторинного ритму, яка посилюється в кінці віршового рядка, будучи заслабкою на його початку:

Не Райн, не Волга, не Дніпро, не Висла —

Його сховає вічності ріка.

Прощай — неокласичну руку стисла

Після Європ досвідчена рука.

Десь Дорошкевич з ним вітався кисло

Не раз скубла десниця Десняка.

Кінець! Мечем Дамокловим нависла

Сувора резолюція ЦК (…) (П. Филипович).

Тут основна ритмічна хвиля, «перебігаючи» від константи, доповнюється другорядною ритмічною хвилею, що починається від цезури. Більшість українських віршів силабо-тонічного ґатунку пірихована, в основі своїй ямбічна чи хореїчна.

Спонде́й (грец. spondeios) — віршова стопа в античній версифікації, яка має два довгих склади (на чотири мори); у силабо-тонічній (при ямбах та хореях) зводиться до двох наголошених складів (——), виступаючи у віршовому рядку допоміжною стопою:

Вода суха і сіра. Але́ ві́ї

Примкнеш перед камінням у піску —

І раптом бачиш силу вод рвучку

Та різкість вітру, що над ними віяв (О. Ольжич).

Ба́кхій (грец. «вакхічний») — в античному віршуванні трискладова стопа, яка має один короткий склад і два довгі (^ — — ).

 

Цезу́ра (лат. caesura, від caedo — рубаю) — ритмічно-інтонаційна пауза в середині віршового рядка, яка розтинає його на дві, іноді три частини. Класичний приклад симетричної цезури, що виникає безпосередньо після третьої стопи, — «Александрійські вірші» М. Зерова:

Братерство давніх днів, // розкішне любе гроно!

Озвися ти хоч раз // до вигнанця Назона (...).

Таку цезуру називають ще й великою, або медіаною, тому що вона має своє постійне місце у багатоскладових канонічних віршових формах (не лише в александрійському вірші, а й у тринадцятискладовому силабічному, в гекзаметрі). На відміну від античної версифікації, де цезура, як правило, припадає на середину стопи, в сучасній силабо-тоніці — навпаки — збігається з межею стопи, поділяючи віршовий рядок на дві асиметричні частини. Приміром, у п'ятистопному ямбі цезура вживається після другої стопи, у шестистопному — після третьої тощо:

Твоя стріла // прошиє тонким свистом

Ранкове скло // над степом запашним (Ю. Дараган).

Українській поезії притаманна також подвійна цезура:

Живуть під мостом, // наче у казках, // квіти, дельфіни і тритони

в густій і чорній, // мов смола, воді, // в страшних пивницях сто (...) (Б.-І. Антонич).

Тут перша цезура виконує роль медіани, а друга — малої цезури, або коротенької паузи. Цезури також розрізняються, як і клаузули, своїм закінченням. Принаймні акаталектичниій клазулі, як в александрійському вірші, відповідає метрична (квантативна) цезура, каталектичній — ліпометрична, гіпердактилічній — гіперметрична. Так, ліпометрична цезура спостерігається, коли останній стопі віршового рядка бракує повноти метроструктури, тобто її усічено:

Я йду по рейці, // і хитаюсь,

Чи дійду до віку, // чи впаду.

Ліс спинивсь. // Ліс, мов зелений заєць,

Задивився // на мою ходу (М. Йогансен).

Гіперметрична цезура має подовжену стопу порівняно з іншими:

Ніхто, ніяк, // нічим не спинить

Людьми угноєний // прогрес (І. Світличний).

Цезура може пересуватися в межах рядка або змінювати своє розташування в межах стопи:

І пішов я тоді // до Петлюри,

бо у мене // штанів не було.

Скільки нас, // отаких, // коло муру

од червоної кулі // лягло (В. Сосюра).

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.222.124 (0.043 с.)