Практичне заняття № 1. Визначення жанрового різновиду епічного твору. Аналіз епічного твору

Ідейно-художній аналіз повісті Г. Квітки-Основ’яненка «Маруся»

Історія створення:

Повість надрукована повістю у 1834 роцi у книжцi «Малоросійських повістей...». Вона стала першим i найпонулнрнiшим твором серед сентиментальних повiстей Квітки. «Маруся була написана, як аргумент того, що українською мовою можна описати гаибокий i складиий свiт людських почуттiв i філософських переконань.

Над текстом повiстi письмеииик працював багато — як нi над одним зi своїх творiв. ГIереробляв окремi мiсця, додавав чи змi­нював епiзоди, портрети й пейзажi, шліфував мову. Дуже згодилися давиi й иовi записи прислiв'їв, приказок, весiльних пiсень, охоронних голосiнь.

Надто хвилювався Григорiй Федорович за долю своєї «Марусі», якїї сприйме читач? Чи ие знайдуться хулителі й недоброзичливці, які почнуть кепкувати з нашої мови? Адже багато хто з «учених та освiдчених» вважав, що українською мовою крім лайки й жартів, нічого не можна створити. Та побоюванняавтора були марні: повість справила велике враження на чит(з народу і передової інтелігенції. Перекладена самим автором сійською мовою і надрукована в журналі «Современник», і в Росії користувалася великою популярністю.

Тема: зображення життя і побуту українського нації к. XVIII — поч. XIX ст., відтворення його душевної краси і високої моральної чистоти.

Ідея: засудження соціальної нерівності, що стає на перешкоді щасливому життю героїв, уславлення гуманізму, щирості, доброти, палкого почуття кохання.

Основна думка: закохані не можуть одружитися через загрозу солдатчини та бідність нареченого.

Жанр: сентиментально-реалістична повість.

Повість — епічний прозовий твір, який характеризується, однолінійним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих лик, і глибиною їх розкриття посідає проміжне місце між романом та оповіданням.

Ознаки сентименталізму: письменник наділяє Марусю й Василя надмірною чутливістю й душевною вразливістю, вводив у повість мотиви віщування серця, смерті з туги за коханим; у зображенні Марусиного батька виявилося прагненя Квітки показати, життя селянина в прикрашеному вигляді. Василь, як і Маруся| зображений ідеально як зовні, так і внутрішньо; герої закокохуються з першого погляду, не можуть жити одне без одного.

Ознаки реалізму: змалювання картини народного побуту, обрядів і звичаїв; відтворення тяжкого лиха того часу - солдатчини. Устами Наума Квітка-Основ'яненко перший в українській літературі сказав правдиве слово про гірку долю жінки-солдатки, беззахисність сиріт у тогочасному суспільстві.

Сюжет твору.

В основі повісті — розповідь про неіцасливе кохання дівчинці селянки, дочки заможних батьків, і бідного хлопця-сироти, який є наймитом у купця. На початку твору дається опис ідеального! кохання. Василь і Маруся закохані з першого погляду, мріють про одруження. Але Василь є одиноким сиротою і за тогочасними законами має йти у солдати. І батько Марусі не погоджується на такий шлюб, бо доля незахищеної солдатки на селі важка, За допомогою купця, у якого Василь працював, вдається залагодити справу з рекрутчиною.

Але автор справжні випробування героям своїм залишає надалі. Сподіванням на щасливий шлюб, здається, більш нічого не загрожує. Василь перед весіллям повинен був покинути Марусю. Дівчина сумувала за нареченим, ходила в гай, де вони зустрічались. Там застудилась, захворіла і померла. Такий удар батьки Марусі, Наум і Настя, перенесли, рятуючись у вірі, молитвах. А от Василь, «письменний», так і не зміг пережити втрати коханої. Він постригся в ченці в Києво-Печерському монастирі й невдовзі помер з туги за Марусею.

Композиція.

Будова твору своєрідна, відповідає різким змінам сюжетної лінії. Немає у «Марусі» розподілу повісті на частини, тільки спираючи­сь на зміст, можна виділити три частини: позасюжетний вступ,сюжет, моралізаторські висновки.

У першій частині розміщені філософські роздуми автора про сенс життя людини, декларується одна з провідних ідей традиційного народного світогляду — фатальність долі. Тобто життя людини залежить від божої волі (а далі — від бажань начальства), їй треба скорятись, не намагаючись щось змінити.

Г. Квітка-Основ'яненко пропонує простому селянину спосіб життя раба: багато працюй і не про що не думай. Так живуть Наум і Настя.

У другій частині розгортаються дії. Деякі сюжетні зміни повісті виглядають штучно, надумано, зате наслідують ідеї, задекларовані у вступі. Вагомими й важливими елементами сюжету стають талановито написані картини природи, описи народних і обрядів, колоритні репліки й коментарі.

Трагічна розв'язка передує епілогу — третій частині повісті. По суті, епілог є повчанням, моралізаторською настановою. Наум і Настя після смерті Марусі їдуть до Василя вже в Києво-Печерський монастир. Василь служить там дияконом. Але вони спізнилися, бо коханий Марусі помер, страждання потроху знищували і душу, а тіло він заморив сам нескінченними постами. Саме третя частина повісті нагадує змістом давньоруський жанр — житійний (опис життя й мук святих). Такі аналогії у повісті цілком виправдані. Жанр релігійної літератури, її морально-дидактичні настанови були дуже близькі авторові.

Експозиція: знайомство з героями твору — родиною Дротів, які жили, віруючи в Бога. Кульмінація: зустріч Марусі з Василем, їх кохання з першого погляду.

Кульмінація: смерть Марусі, її поховання.

Розв'язка: страждання Василя — ченця в монастирі, його смерть через тугу за милою.

Проблематика:

• батьки і діти;

• соціальна нерівність;

• життя і смерть;

• пошуки щастя.

 

Характеристика образів твору.
Маруся.

Інформаційне ґроно щодо характеру та якостей героїні:

· працьовита;

· тиха, сумирна, спокійна;

· шляхетна,чуйна;

· привітна і ввічлива;

· чесна, богобоязлива;

· душевнавразлива;

· поважаєбатьків;

· вірна, здатна на щире кохання;

· цнотлива.

Василь.

Інформаційне ґроно щодо рис характеру та якостей героя.

· вірність, богобоязливість;

· працьовитість і наполегливість; щирість,

· здатність на палкекохання;

· сирітство і бідність;

· шанобливе ставлення до людей;

^· розум і зовнішня краса; чесність і порядність;

· скромність і чуйність;

· дотримання патріархально-родинних звичаїв.

 

Для самостійної роботи

1. Прочитайте повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків».

2. Виконайте ідейно-художній аналіз цієї повісті.

Для творчого зростання

Виконайте проект: «Фольклорно-етнографічна основа повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків».

Тема 3. Лірика (6 год)

Довідкове бюро до теми

Особливості ліричних творів. Ліричний герой

Особливості ліричного твору:

· Вираження почуттів і роздумів героя, викликаних зовнішніми обставинами (тобто зображення людини через відтворення її переживань;

· Наявність елементів сюжету, описи;

· Висока емоційність, схвильований тон розповіді;

· Інтенсивне використання образотворчих засобів;

· Стислість викладу художнього матеріалу;

· Віршова форма;

· Малий обсяг.

Ліричний герой - це своєрідна уявна особа, настрої, думки й пере­живання якої передано у творі. Цю особу не можна плу­тати з автором, хоча вона й віддзеркалює його особисті почуття, так чи інакше пов'язані з його життєвим досві­дом, світоглядом, світовідчуттям. Своєрідність бачення й розуміння навколишнього світу поетом, його інтереси, індивідуальні особливості знаходять своє відображення у формі та стилі ліричних творів. Читач, який добре знає поезію, легко може відрізнити творчість Шевченка від творчості Франка, Хвильового від Плужника, Стуса від Павличка.

 

Ода. Послання. Епіграма. Елегія. Романс. Акростих.

О́да (грец. oide) — жанр лірики, вірш, що виражає піднесені почуття, викликані важливими історичними подіями, діяльністю історичних осіб.

Ода в Україні

В Україні оди були відомі в 16—17 ст. як панегірики. Згодом до жанру оди зверталися І. Котляревський («Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», «Ода Сафо»), Г. Кошиць-Квітницький («Ода, сочиненная на малороссийском наречии по случаю временного ополчения, 1807»), П. Данилевський («Ода малороссийского простолюдина»), К. Пузина («Малороссийский-крестьянин», «Малороссийская ода на смерть святейшего князя Кутузова-Смоленского») та ін. У цих творах помітна тенденція до оновлення лексики оди, введення слів «низького стилю», бурлеску, гумористичних інтонацій.
Таким шляхом пішов П. Гулак-Артемовський, переспівуючи оду Горація («До Пархома», 1823, 1832), Л. Боровиковський написав «Подражаніє Горацію» (1828). У західноукраїнській поезії до жанру оди зверталися О. Левицький — «Домоболіє», 1822; С. Лисинецький — «Воззріння страшилища» (повінь у Пешті), 1838; М. Лучкай травестував Овідія (1830) та ін.
Риси громадянськості, урочистості, піднесеності властиві віршам Тараса Шевченка, І. Франка. До жанру оди звернулися М. Рильський, М. Бажан, П. Тичина, Є. Маланюк, Б. Демків та ін.

Посла́ння — різновид епістоли, полемічний трактат, написаний як звернення до певної особи чи багатьох осіб. Цей жанр, започаткований в античну добу (приміром, «Послання до Пізонів» Горація, де мовиться про принципи художньої творчості), поширився у всіх європейських літературах, а відтак і в українській («І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє» Т. Шевченка або «Товаришам із тюрьми» І. Франка, «Рибальське посланіє» М. Рильського і т.п.). Приклад послання — жартівливий вірш Павла Савченка «Слісаренкові з приводу недуги»:

Слісаренко, мовлять, захорав…

Слісаренку, це чи не дурниці.

Ти ще псалми божої не доспівав,

Порожньо в твоїй іще шажниці.

Слісаренко, мовлять, захорав…

Слісаренку, не кажи: не можу.

Я ще в мисочку твою шага не клав,

Я ще хочу слухать псалму божу (…)

Епігра́ма (грец. epigramma — напис) — жанр сатиричної поезії дотепного, дошкульного змісту з несподіваною, градаційно завершеною кінцівкою (пуантом). В еллінську добу епіграма вживалася як напис на вівтарях, сприймалася як епічна форма, втілена в елегійний двовірш, пізніше поети вдавалися до ямбічних та інших розмірів, розширювали її тематичні межі. До епіграми зверталися Платон, Сапфо, Анакреонт, Симонід Кеоський, Мелеагр, а в римські часи — Марціал, Ювенал та інші, де епіграма набуває чітких ознак сатиричного твору. Мала епіграма велику популярність у європейській поезії, починаючи від Ренесансу, а відтак і в українській (Г. Смотрицький, А. Римша, Т. Земка та інші), де вона розмежовувалася на жанрові різновиди — геральдичну, дедикаційну, епітафійну і т.п. Не втрачає вона свого значення в новій і в новітній українських літературах (І. Франко, В. Самійленко, В. Еллан, С. Воскрекасенко, В. Сосюра, Д. Білоус, В. Симоненко, А. Бортняк, Ю. Кругляк, П. Осадчук та інші).У сучасній літературі епіграма зайняла велике місце у творчості видатного перекладача Миколи Лукаша. Збірник його епіграм "Шпигачки" (2003р.) упорядкував і видав літературний критик і поет Леонід Череватенко. У новому тисячолітті активно пише і друкує епіграми київський журналіст Юрій Луканов. Видавничо-поліграфічний центр "Такі справи" останнім часом видав дві книжки його епіграм - "Козюльки" (2002 р.) і "Колода від Ющенка" (2006 р.).Для своїх епіграм автор вигадав іншу назву – „козюльки”. І навіть написав філософську козюльку, яка осмислює, що ж воно таке є оті козюльки.

Наше життя – це застуджений ніс.

В ньому козюльки ми всі до одного.

Хворий лелека туди нас заніс.

Дзьобом тепер виколупує з нього.

Зразок епіграми:

Куди сховаюсь од злоби

Іуди, Каїна і Хама?

Куди подінусь од юрби

«Патріотичного» Бедлама?

Коли скотинячі лоби

Не втне ні меч, ні епіграма!.. (М. Вороний)

Еле́гія (грец. elegeia) — журлива пісня, скарга; хоч етимологічне значення може мати й інші джерела: фріг. elegn — очеретина, очеретяна сопілка) — один із жанрів лірики медитативного, меланхолійного, почасти журливого змісту.

· Ліричний вірш задумливого, сумного характеру. В античній поезії – вірш будь-якого змісту, написаний двовіршами певної форми.

· Вокальний чи інструментальний твір задумливого, сумного характеру.

· Смуток, меланхолія.