Модернізм. Неоромантизм. Неокласицизм. Символізм

Модерні́зм (фр. modernisme), у мистецтві загальний термін, що використовується для виниклих на початку 20 століття спроб порвати з художніми традиціями 19 століття; заснований на концепції домінування форми на противагу змісту. В образотворчому мистецтві прямими представниками є абстракціоністи; у літературі — письменники, що експериментують з альтернативними формами оповіді; у музиці — традиційне поняття ключа було замінене на атональність; в архітектурі — центральними концепціями виступають функціоналізм і відсутність декоративності.

Неороманти́зм (від від грецьк. νέος - молодий, новий і фр. romantisme) — умовна назва естетичних тенденцій, що виникли в літературі на межі 19 — 20 століть.

Загальна характеристика

На естетику неоромантизму справили вплив філософські концепції А. Шопенгауера та Ф. Ніцше, наукові відкриття З. Фрейда, взаємодія з реалістичними тенденціями.

Персонажі у творах неоромантиків

Як і попередники — представники романтизму 19 століття, неоромантики заперечували прозу «обивательського» життя. Вони оспівували мужність, подвиг, романтику пригод, часто обираючи тлом для своїх сюжетів екзотичні країни. Характерний неоромантичний герой — непересічна сильна особистість, нерідко наділена рисами «надлюдини», вигнанець, що протистоїть суспільній більшості, шукач романтики та пригод.

Сюжет неоромантичного твору

Сюжетові неоромантичного твору притаманні напруженість, елементи небезпеки, боротьби, таємничі або надприродні події.

Найвидатніші представники

Неоромантичні ознаки простежуються у таких авторів:

Зарубіжні автори

· Джозеф Конрад

· Р. Кіплінґ

· Р. Л. Стівенсон

· А. Конан Дойль

· Е.Л. Войнич

· Г. Ібсен

· Джек Лондон

· С. Ґеорґе

· Максим Горький

Українські автори

· Юрій Яновський

· Ольга Кобилянська ("Людина", "Царівна")

· Леся Українка

· Олександр Олесь

· Микола Вороний

· Микола Хвильовий

 

Неокласици́зм (від грецьк. νέος — молодий, новий і лат. classicus — зразковий) — загальна назва ряду художніх течій 2-ї половини 19—20 ст., які зверталися до традицій античності, відродження та класицизму. У своїх творах представники-неокласицисти протиставляли суперечностям життя вічні «естетичні норми минулого».

В архітектурі неокласицизм виявився на початку. 20 ст. як реакція проти декоративних надмірностей і конструктивних невизначеностей модерну (П. Андреєв, М. Верьовкін — в Україні, І. Жолтовський, І. Фомін — в Росії, О. Перре — у Франції, Е. Саарінен — у США).

В образотворчому мистецтві неокласицизм поширювався як реакція на імпресіонізм і орієнтувався на античну архаїку, раннє Відродження та класицизм (скульптори П. Війтович, А Попель — в Україні, С. Меркулов — V Росії, живописці Ф. Годлер — у Швейцарії, М. Дені — у Франції, В. Сєров, К. Петров-Водкін — у Росії).

В музиці неокласицизм протиставляв романтизму, імпресіонізму й експресіонізму ясність конструкції і стриманість, урівноваженість музичної мови. Найповніше представлений у музичній культурі Франції у творчості представників французької шістки, в творчості І.Стравінського у його роботи у Франції, а також італійців І. Піццетті, А. Казеллі.

В літературі умовна назва для позначення тих тенденцій у поезії на межі 19 — 20 століть, що брали за основу «класичну норму», яка передбачала досконалість форми і ясність поетичної мови, пошук шляхів до гармонії духу, засередженість на вічних, непроминущих засадах буттях, настанову на успадкування культурної та літературної традицій, орієнтацію на кращі взірці мистецтва, створені у попередні епохи. Поети, що належали до неокласичної тенденції, широко використовували античні сюжети та образи.

Серед літераторів, у яких спостерігаються неокласичні тенденції — Т.С. Еліот, П. Валері, Р.М. Рільке, О. Мандельштам. До українських неокласиків традиційно відносять Миколу Зерова, Михайла Драй-Хмару, Павла Филиповича, Юрія Клена (О. Бургардта), Максима Рильського. Окрім того, В. Домонтовича (В. Петрова), М. Могилянського, Андрія Ніковського, Бориса Тена, Григорія Кочуру та ін.

Символізм — одна зі стильових течій модернізму, що виникла у Франції в 70-х pp. XIX ст., а в українській літературі поширилася на початку XX ст. Основною рисою символізму є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ.

Під впливом евр. (й у великій мірі рос.) С., як реакція проти літератури народницького реалізму, розвинулася модерна українська поезія поч. 20 ст. Елементи і впливи С. помітні у творчості М. Вороного, М. Філянського, Г. Чупринки, у драматичних творах О. Олеся, в поезії поетів гал. «Молодої Музи», В. Пачовського, П. Карманського, прозаїка М. Яцкова. У літ. критиці ідеї С. репрезентували М. Євшан (Федюшка), М. Сріблянський (Шаповал). Впливи С. позначилися також і в ділянці перекладу (переклади з Г. Ґавптмана, Г. Ібсена, Л. Андреєва та ін.).

Укр. С. оформився організаційно вже після того, як з кінця 1910-их pp. закінчився період активізації рос. С. Поч. укр. С. пов'язані з ранньою творчістю П. Тичини (1914-17), Я. Савченка, О. Слісаренка, Д. Загула, В. Ярошенка, К. Поліщука та ін.

Символ - поетичний тро, що грунтується на умовному означенні якогось явища чи поняття через інше на підставі подібності. За допомогою нього поети прагнуть стисло і яскраво передати певну думку.

Першим орг. осередком укр. С. було створене в Києві 1918 з участю поетів Я. Савченка, О. Слісаренка, П. Савченка, М. Семенка, В. Кобилянського і П. Тичини, як і діячів театру Л. Курбаса й М. Терещенка та мистця А. Петрицького, угруповання «Біла Студія» (назва за франц. ж. «Revue Blanche»). Силами цієї групи був виданий того ж року «Літ.Крит. Альманах» з творами названих поетів і мистців і з теоретично-програмовими сг. І. Майдана (Д. Загула) та Я. Савченка, а на початку 1919 постало нове угруповання укр. символістів «Музагет» (за зразком однойменної групи рос. символістів А. Бєлого), заходами й силами якого в травні 1919 було видано потрійне ч. ж. «Музагет» за ред. П. Тичини, В. Ярошенка, Ю. Меженка і Д. Загула. Активну участь у діяльності групи взяли, крім вище названих, А. Павлюк, М. Жук, М. Крупський та ін.

Виразно символістичною мотивами й засобами була творчість Я. Савченка («Поезії», 1918), В. Ярошенка («Світотінь», 1918; «Луни», 1919), Д. Загула («На грані»), О. Слісаренка («На березі Кастальському»), К. Поліщука («Поезії»), А. Павлюка («Сумна радість»), М. Терещенка (вірші в «ЛНВ» й «Музагеті»), В. Кобилянського (посмертна зб. «Мій дар», 1920).

Вершинним виявом укр. С. стала зб. П. Тичини, «Сонячні кларнети» (1918), як своєрідна й унікальна подекуди в евр. С. «музикальна симфонія» (А. Шамрай). Під впливом С. перебував початково й П. Филипович. Символічна за настроєм і засобами була перша зб. не зв'язаного орг. з символістами Т. Осьмачки «Круча» (1922). Поза межами УРСР впливами С. була позначена рання творчість Р. Купчинського, В. Бобинського («В притворі храму», 1919; «Тайна танцю», 1924) й ін. гал. поетів, згуртованих б. ж. «Митуса» (1922) та І. Крушельницького, як також поетів і мистців емігрантів, згуртованих б. ж. «Сонцецвіт» у Тарнові (1922).

Існування символістичного угруповання обмежилося періодом 1917 — 19: М. Семенко й О. Слісаренко активізувалися в укр. футуризмі; ін., після останньої спроби з альманахом і групою «Ґроно», перейшли під ударами офіц. критики на позиції «пролет. літератури». Від С. і його естетичних настанов відмовився згодом і П. Тичина. Настанови С. і гасло «мистецтво для мистецтва» відстоювали ще деякий час у крит. писаннях Ю. Меженко, К. Поліщук, й А. Павлюк. У 1934 — 37 більшість кол. символістів, навіть ті, що перейшли на вимагані сов. режимом «пролет.» позиції, були знищені, розстріляні або загинули в концтаборах: Я. Савченко, О. Слісаренко, Д. Загул, В. Ярошенко, В. і К. Поліщуки, Л. Курбас, І. Крушельницький, В. Бобивський та ін.

Традиції укр. С. і його мист. настанов продовжували у 20-их pp. на еміграції — К. Поліщук (пронизана месіяністичними мотивами зб. «Звуколірність», 1921), й А. Павлюк (у виданих в 1925 — 31 зб. у Празі); з 1945 Т. Осьмачка, В. Барка, М. Орест і зокрема О. Зуевський (зб. «Золоті Ворота», 1947; «Під знаком фенікса», 1958), два останні — активні перекладачі творів Р. М. Рільке, С. Ґеорґе, С. Маллярме та ін. евр. символістів.

Виразного й ориґінального оформлення й вияву у творчості укр. поетів (поза еміграційними — М. Орестом й О. Зуєвським) С. не набув. У ньому перехрещувалися різні впливи, в тому числі й народницької поезії і чужих для С. напрямів (футуризм і ін.). У порівнянні з евр. й рос. С. укр. С. був формально спізненим й епігонським напрямом. Характеристичною особливістю укр. С. було його усучаснення — намагання висловити з допомогою символістичних мотивів і засобів захоплене чи й заперечливе ставлення авторів до дорев. і рев. дійсности.

Укр. образотворчі митці-символісти, як і їх евр. попередники й сучасники, намагалися знайти синтезу кольорів і ліній, яка могла б висловити ідею. Елементи С. і його впливи наявні у творчості чл. «Музагету» і «Ґрона» — М. Жука, М. Бурачека, А. Петрицького, і передусім Ю. Михайлова, а на Західній Україні — О. Новаківського, раннього П. Ковжуна, р. Лісавського, Л. Ґеца, О. Сорохтея та Ан.; «а еміграції до неосимволізму можна віднести малярську творчість В. Цимбала.

Впливами С. позначена й рання театральна творчість Л. Курбаса і його Молодого Театру в 1917-19.

Імпресіонізм. Неореалізм

Імпресіонізм (від фр. impression — враження) — художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Мистецька течія, у живописі, а також музиці — котра виникла в 1860-х роках та остаточно сформувалася у другій половині 19 століття у Франції. Засновники імпресіонізму — як і символізму та експресіонізму — діяли на противагу реалізму (особливо неокласицизму, але також і натуралізму). Імпресіоністи намагаються у своїх творах відтворити шляхетні, витончені особисті враження та спостереження мінливих миттєвих відчуттів та переживань, природу, схопити мінливі ефекти світла — проте на відміну від неокласицизму не зобов'язувалися об'єктивно відображати реальність, а натомість поділитися власними почуттями з спостерігачем твору, вплинути на нього. Термін уперше використовувався в негативному значенні при критичній оцінці твору Моне «Враження, схід сонця» (1872).

Історичне тло

Закладена за часів Людовика XIV, Королівська академія живопису і скульптури, з самого початку робила акцент на вишколі майстерності згідно чітко окресленої академічної доктрини. Одним з чинників, що підготували революційні зміни у відношенні імпресіоністів до живопису був розвиток науки і техніки.

У XIX столітті з'явилися нови види пензлів: тверді, пласкі, зміцнені сталевою оправою (раніше застосовувалися тільки круглі пензлі з м'якого волосу), що дозволяли застосовувати міцніші кроки. У продажу з'явилися також значно дешевші синтетичні барви - сьали більше застосовувати блакитного кольору, який до тієї пори був дуже дорогим (виготовляли з лазуриту). Почали вживати пленерні мольберти та переносні коробки для фарб і пензлів - це полегшило вихід на природу.

Поступ в науковій теорії та практиці приніс більше знань стосовно структури білого світла. Відкриття структури світла завдяки застосуванню призми зробив Ньютон. Наступні важливі кроки в цій галузі були зроблені Буффоном. Завдяки працям французького хіміка Шеврола в 1839 році було сформульовано описано явище одночасного кольорового контрасту: око, бачачи якусь барву, завжди відтворює барву доповнювальну, а наслідком цього явища є те, що покладені на малюнку поруч дві одвільні барви око бачить як взаємно максимально розрізнені. Іншим наслідком є практична настанова: якщо на млюнку поруч співставлено дві протилежні барви, то вони відрізнятимуться більше за всі інші співставлення барв. Імпресіоністи використовували лише сім барв кольорового спектру і першими стали змішувати їх безпосередньо на полотні, а не на палітри, як їх попередники.

Великий вплив на імпресіоністів мав винахід і поширення фотографії. Оглядаючи фотознімки, вони почали подібно компонувати свої малюнки: їх композиції були відкритими, часто справляли враження випадкових фрагментів цілості. Люди чи дерева, усічені посередині, викликали справжню революцію на салонах. Цей новаторський прорив можна було також приписати впливом японського мистецтва, яке раніше зважилося на такий прорив. З'явившись в образотворчому мистецтві, імпресіонізм заклав фундамент і для аналогічних течій в інших видах мистецтв - музиці, літературі.

Імпресіонізм в літературі

Стосовно до літератури імпресіонізм розглядається широко — як стильове явище, що виникло в останній третині 19 століття і охопило письменників різних переконань і методів, і вузько — як течія з певним методом і світовідчуванням, що тяжіли до декадентства, що склалося на рубежі 19-20 ст. Ознаки «імпресіоністичного стилю» — відсутність чітко заданої форми й прагнення передати предмет в уривчастих, миттєво фіксуючих кожне враження штрихах, що виявляли, однак, при огляді цілого, свою єдність і зв'язок. Як особливий стиль імпресіонізм із його принципом цінності першого враження давав можливості вести оповідання через такі, як би схоплені навмання, деталі, які порушували строгу погодженість оповідального плану й принцип відбору істотного, але своєю «бічною» правдою надавали розповіді надзвичайну яскравість і свіжість, а художній ідеї — несподівану розгалуженість і багатоликість. Залишаючись стильовим явищем, імпресіонізм не означав, особливо у великих письменників (наприклад, А. П. Чехов, А. Бунін й ін.), ламання художніх принципів реалізму, а позначався в збагаченні цих принципів, описів.

До початку 20 в. виникло кілька стильових різновидів імпресіонізму на загальній реалістичній основі. Родоначальниками «психологічного імпресіонізму» вважають братів Ж. й Е. Гонкурів («поети нервів», «цінителі непомітних відчуттів»), цей напрямок продовжений у творчості К. Гамсуна («Голод»), раннього Т. Манна (у новелах), С. Цвейга, Ф. Анненського. Трепетні мальовничі описи зустрічаються в творчості Е.Золя («Сторінка любові»), Е. П. Якобсена (у новелі «Могенс»), у російській літературі — в творчості А.Чехова та Буніна. Екзотичні барвисті особливості імпресіонізму проступають у творчості Р. Л. Стівенсона і Дж. Конрад, пізніше у С. Моема і Поля Верлена, його вірш «Поетичне мистецтво» (1874, опубліковано 1882) звучить одночасно і як маніфест поетичний імпресіонізму, і як передвістя поетики символізму.

В українській літературі поетика імпресіонізму відбилася у творчості М.Коцюбинського, B.Стефаника, М.Черемшини, частково О.Кобилянської, а також Г.Михайличенка, М.Хвильового, Є.Плужника та ін.

Неореалі́зм — напрям в італійському кіно та літературі 1940-х — 50-х років. Визначальними рисами неореалізму є наявність документальної основи твору (принцип вірності факту), увага до життя пересічної людини. Неореалізм найтиповіше проявився у творчості режисерів Р. Росселіні («Рим — відкрите місто»), Л. Вісконті, В. Де Сіки, Дж. Де Сантіса та інших. Представниками неореалізму в літературі були Р. Вігано, І. Кальвіно, К. Леві, Е. Де Філіппо та ін.