Прислів’я та приказки. Загадки та скоромовки

Прислі́в’я — мала форма народної поетичної творчості, що вдягнулася в короткий, ритмізований вислів, що несе узагальнену думку, висновок, іносказання з дидактичним ухилом.

У фольклористиці прислів'я та приказки позначають терміном паремії.

При́казка — жанр фольклорної прози, короткий сталий образний вислів констатуючого характеру, що має одночленну будову, нерідко становить частину прислів'я, але без висновку, і вживається в переносному значенні^[1].

Загадка — це художнє алегоричне зображення якоїсь істоти, предмета або явища шляхом несподіваного зближення її з іншою істотою, предметом або явищем.

Хитромудре запитання зазвичай має просту відгадку. Народність жанру підкреслює побутова тематика багатьох загадок, етнічність — часта прив'язка до побуту і реалій життя конкретного етносу, особливості його ментального, матеріального і духовного розвитку, специфіка образного мислення тощо.

Скоромовка - жанр як фольклорного, так і літературного походження; дотепна гра спеціально скомпонованих важковимовних слів, і звуків, що створюють труднощі для швидкої й виразної вимови слів. Зазвичай має форму ритмізованої прози, іноді римованої. Зміст С. найчастіше жартівливий: «Про Прокопа й про прокопенят»; «Ходить посмітюха по смітнику з посмітюшенятами».

С. може бути застосована для тренування артикуляційного апарату. Також С. - поширений та засіб, за допомогою якого виправляються дефекти мови у дітей.

Для самоосвіти

Практичне заняття № 7. Визначення фольклорних жанрів, види казок та пісень. Аналіз фольклорних творів

Опрацювання ідейно-художнього змісту соціально-побутової пісні «За городом качки пливуть»

Тема: зображення різної долі під час сватання бідних і багатих дівчат.

Ідея: засудження соціальної нерівності, яка є перешкодою до щасливого подружнього життя, возвеличення справжньої дівочої краси.

Основна думка: 1) любов – почуття, на яке не повинні впливати гроші, матеріальний стан закоханих; 2) Нащо мені на подвір’ї / Воли та корови, / Як не буде в моїй хаті / Любої розмови!

Жанр: соціальна, родинно-побутова пісня, інтимна лірика.

Композиція.

Експозиція: Вбогі дівки заміж ідуть, / А багаті плачуть.

Зав’язка: Чи чула ти, дівчинонько, / Як я тебе кликав, / Через твоє подвір’ячко / Сивим конем їхав?

Кульмінація: Нащо мені на подвір’ї / Воли та корови, / Як не буде в моїй хаті / Любої розмови!

Розв’язка: Оце вдова своїй доні / Весілля справляє.

Художні особливості твору.

Протиставлення: «Вбогі дівки заміж ідуть, / А багаті плачуть. / Вбогі дівки заміж ідуть, / А багаті дівки сидять».

Повтори: «Вбогі дівки заміж йдуть», «А багаті…», «Нехай знають…»

Риторичне запитання: «Чи чула ти, дівчинонько?..».

Риторичні оклики: «Темна нічка – петрівочка - / Вийти боялася!», «Бо я хлопець молоденький / Не зрадив нікого!», «Хоче собі багатую / Невістку шукати!», Як не буде в моїй хаті / Любої розмови!».

Епітет: «люба розмова».

Метафора: «скрипка витинає».

Звертання: «Чи чула ти, дівчинонько?», «Ой не бійся, дівчинонько…».

 

Для самостійної роботи

1.Прочитайте декілька легенд з Біблії за власним вибором.

2.Зробіть ідейно-художній аналіз однієї з прочитаних легенд.

 

Для творчого зростання

В дитинстві кожному з нас мати, батько, бабуся чи дідусь обов’язково розказували різні легенди і перекази. Згадайте одну з них і запишіть. Прочитайте її молодим школярам, обговоріть проблеми, які порушено у вашому творі.

Підсумковий урок (1 год)

Тести для самоперевірки

1.Мотив – це:

а) тема ліричного твору;

б) ідея ліричного твору;

в) проблематика ліричного твору;

г) конфлікт ліричного твору.

 

2.Сукупність подій, дій, що визначають характер зображуваного – це:

а) композиція;

б) фабула;

в) сюжет;

г) тема.

 

3.Синекдоха – це різновид:

а) метонімії;

б) епітету;

в) гіперболи;

г) оксиморону.

 

4.Словосполучення «квадратура кола» -

а) метонімія;

б) порівняння;

в) епітет;

г) оксиморон.

 

5.Використання повторювання або надлишковості у мові, коли одна частина висловлювання повністю або частково дублює зміст іншої – це:

а) інверсія;

б) тавтологія;

в) анафора;

г) епіфора.

 

6.Стилістичний прийом, який полягає у повторенні однорідних приголосних звуків задля підвищення інтонаційної виразності вірша, для емоційного поглиблення його смислового зв'язку – це:

а) асонанс;

б) алітерація;

в) асинтедон;

г) полісинтедон.

 

7.Силабічне віршування – це система віршування:

а) яка ґрунтується на сумірності наголосів у віршорядках;

б) в основу якої покладена рівна кількість складів;

в) характеризується чергуванням довгих та коротких складів;

г) в основу якої покладено принцип вирівнювання наголошених та ненаголошених складів, їх чергування, кількість та місце розташування ритмічних акцентів.

 

8.Клаузула з латинського (clausula) перекладається як:

а) початок;

б) середина;

в) закінчення;

г) узгодження.

 

9.Знайдіть зайвий рядок:

а) катрен;

б) терцет;

в) терцина;

г) симплока.

 

10.Схема римування тріолету виглядає так:

а) абааабаб;

б) ааббаабб;

в) абааааба;

г) бабабааб.

 

11.Оповідання, у якому згадуються вигадані події чи особи:

а) казка;

б) байка;

в) легенда;

г) міф.

 

12.Навідомішими авторськими казками є:

а) народні казки;

б) фентезі і фантастика;

в) соціальні-побутові;

г) казки про тварин.

 

Відповіді:

1. а 2. в 3. а 4. г 5. б 6. б 7. б 8. в 9. г 10. а 11. а 12. б

Клас

 

Тема 1. Вступ(1 год)

Довідкове бюро до теми

Поглиблення поняття про літературні роди: лірику, епос, драму. Ліро-епічні твори

Е́пос (грец. epos — слово, оповідання) — різновид літературного (поряд з лірикою і драмою), оповідання про події, що буцімто відбувалися у минулому (які немов здійснювалися насправді і згадуються оповідачем).

Епос охоплює буття в його пластичній об'ємності, просторово-часовій довжині і подійовій насиченості (сюжетність). Виникає у фольклорі (казка, епопея, історико-героїчні пісні, билина). До 18 століття епос був головний жанр літератури.

Епос — епічна поема. Джерело її сюжету — народний переказ, образи ідеалізовані й узагальнені, мова відбиває відносно монолітну народну свідомість, форма віршована («Іліада» Гомера, «Енеїда» Вергілія).

У 18-19 століття головним жанром стає роман. Сюжети запозичаються переважно із сучасності, образи індивідуалізуються, мова відбиває різко диференційовану багатомовну суспільну свідомість, форма прозаїчна.

Древні жанри епосу — повість, оповідання, новела. Прагнучи до повного відображення життя, епічні твори тяжіють до об'єднання в цикли. На основі цієї ж тенденції складається роман-епопея. Види епосу: Епопея, поема, роман, великий епос, ліроепічна проза.

Лі́рика (грец. lyrikós — лірний; твір, виконаний під акомпанемент ліри) — один із трьох, поряд з епосом та драмою, родів художньої літератури та мистецтва, в якому у формі естетизованих переживань осмислюється сутність людського буття, витворюється нова духовна дійсність, розбудована за законами краси. У переносному значені лірика може означати ліричний настрій або стиль (емоційно-забарвлений, хвилюючий, чутливий, схильний до вираження роздумів, почуттів, переживань).

Дра́ма (грец. drama — дія) — один з літературних родів, який змальовує світ у формі дії, здебільшого призначений для сценічного втілення.

Ліро-епічний твір – своєрідний літературний жанр, в якому гармонійно поєднуються зображально-виражальні засоби, притаманні ліриці та епосу, внаслідок чого утворюються якісно нові сполуки ( вірші у прозі, байка, поема, роман у віршах та ін.). Початки Л.-е. т. простежуються у добу романтизму, коли ліричні тенденції проникали в інші роди літератури, ліризуючи їх (Дж. Байрон, П.-Б. Шеллі, А.Міцкевич, О. Пушкін, Т. Шевченко та інші. В українській поезії він зазнав еволюції від часів Т. Шевченка та І. Франка: в ньому превалював або ліричний сюжет, або ліричний герой, або конкретний персонаж, що спостерігалися навіть у творчості одного і того ж автора (В. Сосюра «Червона зима», «Мазепа»).

 

РОДИ І ВИДИ ЛІТЕРАТУРИ

Тема 2. Епос (3 год)

Довідкове бюро до теми

Малі епічні твори. Середні епічні твори. Великі епічні твори

Малі епічні твори

Оповіда́ння — невеликий прозовий твір, сюжет якого заснований на певному (рідко кількох) епізоді з життя одного (іноді кількох) персонажа. Невеликі розміри оповідання вимагають нерозгалуженого, як правило, однолінійного, чіткого за побудовою сюжету. Характери показані здебільшого у сформованому вигляді. Описів мало, вони стислі, лаконічні. Важливу роль відіграє художня деталь (деталь побуту, психологічна деталь та ін.).
Оповідання дуже близьке до новели. Іноді новелу вважають різновидом оповідання. Відрізняється оповідання від новели більш виразною композицією, наявністю описів, роздумів, відступів. Конфлікт в оповіданні, якщо є, то не такий гострий, як у новелі. Розповідь в оповіданні часто ведеться від особи оповідача. Генеза оповідання — в саґах, нарисах, оповідних творах античної історіографії, хроніках, легендах. Як самостійний жанр оповідання оформилось у 19 ст. З того часу й до сьогодні — це продуктивний жанр художньої літератури.

Нарис – художньо-публіцистичний жанр на актуальну тему сучасності, в якому розповідається про справжні події (часто на документальній основі)

Нове́ла (іт. novella, від лат. novellus — новітній) — невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вимальованою дією.

Середні епічні твори

По́вість — епічній прозовий твір (рідше віршований), який характеризується однолінійним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих явищ і глибиною їх розкриття посідає проміжне місце між романом та оповіданням.

Великі епічні твори

Рома́н (фр. roman — романський) — найпоширеніший у 18—20 століттях епічний жанровий різновид, місткий за обсягом, складний за будовою прозовий (рідше віршований) епічний твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів.

Епопе́я (грец. epopoiia, від epos — слово, розповідь та poiea — творити) — один із епічних жанрів, котрий домінував аж до появи роману. Епопея бере свій початок у міфології та усній народній творчості. Епопеєю в Стародавній Греції називали героїчний епос у вигляді циклів народних сказань, пісень і легенд, котрі оповідали про найбільш визначні історичні події, легендарних та історичних осіб, оцінюючи їх з погляду народного значення, виражаючи народні уявлення про зіткнення сил природи, племен і народів. На основі колективних народних епопей виникли епопеї авторські — «Іліада» та «Одісея» Гомера, «Енеїда» Вергілія, «Витязь у тигровій шкурі» Ш. Руставелі та інші. Для епопеї гомерівської характерний паралелізм сюжетних площин: світ богів і світ героїв (котрі нерідко мали олімпійське походження), гомерівське порівняння (в якому другий його член розширюється до самостійного образу чи епізоду). Особливу роль у стародавній епопеї відігравав розповідач — всезнаючий та об'єктивний.
У середні віки появилися різновиди епопеї як лицарської, так і народної («Беовульф», «Старша Едда», «Пісня про Нібелунгів»). Відродження дало «Шаленого Роланда» Л. Аріосто та «Визволений Єрусалим» Т. Тассо, Просвітництво — «Генріаду» Вольтера. З 18 ст. епопею витіснив роман. Поступово епопеєю стали називати великі і складні епічні твори (романи, цикли романів). Вони з'явилися у другій половині 19 ст. Український роман-епопею представляють М. Стельмах («На нашій землі», «Великі перелоги», «Кров людська — не водиця», «Велика рідня»), У. Самчук («Волинь», «Ост», «Темнота», «Втеча від себе») та інші. Епопеєю називають обсягову поему («Україна» П. Куліша, «Попіл імперій» Юрія Клена.

Для самоосвіти