Тема: композиція і сюжет літературного твору

Зміст:

1. Поняття про композицію літературного твору.
2. Групування персонажів.
3. Сюжет твору.
4. Позасюжетні елементи літературного твору.

 

Письменник намагається так подати картини життя, щоб читачі їх сприйняли, як живі, вважали події і вчинки персонажів закономірними. І він малює їх у зв'язку, зображуючи факти, події, поведінку людей в життєвих суперечностях. При життєвості зображення твір сприймається як закінчене ціле, повнокровне; певна ділянка життя постає перед читачем в усій повноті, і разом з тим у творі немає нічого зайвого. І особливо важливо, щоб твір, як явище мистецтва художній план твору, співвідношення всіх його складових частин, зв'язок картин, епізодів, пейзажів і т. д., взаємозв'язок усієї сукупності образів відповідно до ідейного змісту.

Будуючи літературний твір, письменникові завжди доводиться розв'язувати чимало важливих питань: які епізоди дібрати, які картини з життя людей або природи змалювати, як їх зв'язати в єдине художнє ціле, як розкрити образи в їх взаєминах, у зумовленості вчинків, як найемоційніше подати читачеві той кусок життя, що відображено в творі, і т. д. Розв'язання цих питань залежить під сукупності чинників, які характеризують творче обличчя письменника, від ідейно-тематичного задуму, творчої манери даного автора, його майстерності та ін.

Обумовленість композиції літературного твору ідейно-тематичним задумом, зокрема тими проблемами, які ставить і прагне розв'язати письменник, ясно розкривається хоч би на такому прикладі. Панас Мирний, ознайомившись з історією розбійника Гнидки, задумав «розгадати його чудовну появу», з'ясувати і собі, і читачам, чим викликаються явища протесту селян проти панів, поміщиків, земських діячів, представників царської влади. Письменник побачив у діях Гнидки протест, хай в антигромадській формі, але протест, соціальне зумовлений. І у нього виник задум — пояснити це в художньому творі.

Спочатку Мирний написав повість під назвою „Чіпка”, яка стала першим варіантом майбутнього роману. Повість становила собою історію життя Чіпки, показувала оточення, в якому він народився і виріс, розкривала формування його характеру, розповідала, як його скривдили, незаконно відібравши землю і залишивши без засобів до існування. Все і штовхнуло Чіпку на шлях крадіжок і т. д. Проте факти соціальної боротьби в повісті були мало розкриті, широкої картини селянського життя вони ще не давали. Чіпка ще не став шукачем правди. Все це з'явилося згодом при ускладненні й поглибленні первісного задуму, в результаті спільної роботи над твором братів Рудченків. Новий задум не міг вкластися в рамки повісті і попередньої композиції. З'явилась потреба в новій композиції, і твір переріс у роман в такій формі, в якій ми його знаємо зараз.

Звичайно, розв'язуючи питання про зумовленість подій, вчинків, характерів, письменник спирається на реальні зв'язки, які він спостерігає між явищами дійсності. Але мотивування подій і поведінки персонажів основане на тому, як автор розуміє явища дійсності.

Мотивування поведінки персонажів — одне з найважливіших питань, яке доводиться розв'язувати письменникові, коли він визначає композицію твору. Тут значну роль відіграє художній вимисел. Адже справа не в точній передачі того чи іншого життєвого факту, який може бути й випадковим, нехарактерним, а в розкритті закономірностей життя.

Питання композиції зв'язані також з літературними традиціями і з жанровою належністю творів. Літературні традиції, що складаються з розвитком літературних напрямів звичайно включають і питання композиції. Так, у літературі класицизму виробились певні вимоги щодо будови героїчних поем, од, драматичних творів, які не тільки застосовувались у художній практиці, а й були оформлені в багатьох теоретичних працях (згадаймо, наприклад, вимоги щодо зачину поем, так званого ліричного безпорядку в одах, трьох єдностей у драматичних творах тощо).

Для багатьох романтичних творів першої половини XIX ст. характерне розгортання дії на фоні грізної бурхливої природи. Картини буремної ночі бачимо, наприклад, у баладах В. Жуковського («Громобій», «Уллін і його дочка», «Людмила»), у творах Рилєєва («Смерть Єрмака»), А. Міцкевича («Світезянка», «Тукай»), Л. Боровиковського («Молодиця»), А. Метлинського («Смерть бандуриста») та ін. Таким же пейзажем починається і Шевченкова „Причинна».

Композиція літературного твору великою мірою зумовлюється особливостями жанру. Жанри теж мають свій розвиток, свої традиції й особливості, зокрема в будові творів.

Якщо епічні й драматичні твори взагалі мають сюжетну будову, то ліричні, як правило, сюжету не мають. Взагалі композиція ліричних творів надзвичайно різноманітна й своєрідна. Але й сюжетні твори різних жанрів мають свої особливості щодо композиції. Для прикладу згадаймо деякі твори, які тематично мають багато спільного, а жанри їх різні. Так, «Прометей» А. Малишка — поема, „Комсомолець» В. Сосюри — балада. Обидва твори оспівують героїзм комсомольців, які жертвують собою для врятування радянських людей, але побудовані вони по-різному.

Питання композиції дуже важливі і для характеристики майстерності письменника. У побудові художнього твору чине найбільше виявляється та властивість людини, а саме: людині властиво виробляти відповідно до мірки кожного виду й творити, таким чином, за законами краси. В застосуванні до творів літератури й мистецтва це насамперед стосується композиції.

Про майстерність композиції писали ще Арістотель, Горацій, про це пишуть і зараз теоретики й письменники. Взагалі виробились певні вимоги щодо побудови художніх творів, зокрема щодо композиції. У свій час теоретики класицизму встановили тверді правила, як будувати твори різних жанрів. Але всі спроби встановити якісь вічні закони для творів певних жанрів виявились неспроможними, бо ті чи інші канони, правила — історично минущі, і коли можна про них говорити, то лише відповідно до її х естетичних вимог, які висувалися в певний час,

Давно визнано, що літературний твір становить собою єдине ціле і що побудова його повинна відзначатися єдністю, завершеністю.

Майстерність побудови художнього твору полягає насамперед у тому, що ідейний задум його гармонійно втілений у композиції і таким чином, композиція його є глибоко змістовною, художньо виправданою, бо вона зумовлюється змістом. Гармонійність побудови художнього твору вбачають зокрема, в стрункості й чіткості плану. Ось чому письменники, особливо автори великих творів, велику увагу приділяють загальному плану твору, визначенню частин, подій, зв’язкові між ними. Пушкін, наприклад, завжди складав плани своїх творів, надавав їм великого значення і дбав про те, щоб ці плани становили єдине ціле, викінчене.

Струнко побудований план роману Мирного „Повія». Роман поділяється на чотири частини, кожна частина — на розділи; зв'язок між частинами й розділами становить струнку цілісність і завершеність. Дуже чіткий план роману «Прапороносці” Гончара.

Стрункість і довершеність композиції полягає і в тому, що в творі немає зайвих сцен і епізодів. Великі митці завжди викидають сцени, які їм здаються зайвими. Автографи Коцюбинського, наприклад, свідчать, що письменник дуже вимогливо підходив до того, наскільки потрібна та чи інша сцена, той чи інший епізод у творі. В цих автографах є чимало викреслених епізодів.

Композиція кожного літературного твору має свої особливості, зумовлені своєрідністю його змісту і принципів відображення життя автором. Аналізуючи окремий художній твір, ми вивчаємо його композицію теж в її індивідуальній своєрідності. Здебільшого вивчення композиції передбачає розгляд таких основних питань: групування персонажів, особливості сюжету, роль поза сюжетних елементів.

 

У більшості художніх творів виступає чимало персонажів, принаймні кілька, а є твори, в яких дійових осіб дуже багато. Наприклад, у романі Л. Толстого «Війна і мир» виведено понад п'ятсот персонажів. Користуючись відповідними критеріями, всіх дійових осіб твору можна поділити на певні групи. Показуючи взаємовідносини між ними, письменник тим самим характеризує ті суперечності між людьми, які існують у дійсності.

У характері взаємовідносин зображених у творі груп або окремих людей великою мірою розкривається розуміння й оцінка письменником відповідних явищ життя, а також проблем, які він ставить. Ось чому вивчення групування персонажів у творі має велике значення для розуміння його ідейного змісту. Разом з тим воно характеризує і художню майстерність письменника, показує, наскільки природно й правдиво окреслено в творі взаємозв'язки між дійовими особами, в якій мірі місце, відведене окремим персонажам або групам їх, відповідає задумові, в якій мірі воно художньо виправдане.

 

Лекція № 9-12

Тема: МОВА ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ

Зміст:

1. Мова як засіб художнього відображення дійсності.
2. Мова автора і мова персонажів.
3. Літературна мова і мова художньої літератури.
4. Лексика художнього твору:

а) Добір слів;

б) Діалектизми;

в) Професіоналізми, жаргонізми, вульгаризми.

г) Варваризми і макаронічна мова.

д) Архаїзми і слов’янізми.

е) Неологізми.

5. Тропи:

а) Значення тропа;

б) Порівняння;

в) Метафора та її види;

г) Символ;

д) Оксюморон;

е) Метонімія та її види;

є) Перифраз;

ж) Гіпербола й літота;

з) Іронія і сарказм;

і) Епітет.

6. Поетичний синтаксис.

7. Деякі питання звукової організації поетичної мови (фоніки).

 

Письменник змальовує життя у формі картин і образів, які повинні дати конкретно-чуттєве відтворення дійсності і мати естетичне значення. Як же досягти цього, як за допомогою мови — слів та їх сполучень — досягти конкретно-чуттєвого зображення дійсності і викликати естетичні почуття? Адже, читаючи художній твір, ми сприймаємо не картини дійсності, а букви, слова, сполучення слів, художній текст. І вже через цей художній текст перед нами постають картини дійсності, виникають певні уявлення. Мова людська, як ми знаємо, є засобом зносин між людьми, засобом спілкування і засобом оформлення наших думок і почуттів.

У мові народу є багато слів, які зберігають, своє конкретно-чуттєве значення і легко викликають відповідні уявлення. Такі, наприклад, назви рослин: смілка (на стеблі її виступає речовина, подібна до смоли), нечуй-вітер (дуже низенька рослина, яка, мовляв, не чує вітру), сон-трава (квіти з похиленими голівками, ніби сплять), горицвіт (квіти червоного кольору), деякі назви кольорів: рожевий (колір квітів рожі), вишневий, рос. оранжевий (від франц. оrange — апельсин), польськ. niebieski (небєскі) — блакитний; або такі слова, як сутінки, покрівля. Слово сутінки зберігає в собі ознаку того, що вже темніє і предмети подібні на тіні.

Але ж письменник пише не окремими словами, а вживає сполучення слів, речення. І от, вживаючи певне слово в поєднанні з іншими в контексті, письменник за допомогою цього сполучення легко може йти від загальних понять до конкретних уявлень. Контекст усуває полісемію. Наприклад, слово сад не може викликати в нас конкретного уявлення, воно багатозначне. Читаючи ж у Шевченковому вірші сполучення слів «Садок вишневий коло хати...”, ми обов'язково уявимо собі певні предмети. Сполучення слів вносить конкретизацію: говориться не взагалі про сад, а про садок вишневий і вказується, де він знаходиться (коло хати). Таким чином, сполучення слів викликає у нас певне конкретно-чуттєве уявлення.

Крім того, для мови художніх творів властиве вживання слів не тільки в прямому значенні, а і в переносному, до того ж досить широке. Це явище має місце і в розмовній мові, і в творах публіцистичних, зустрічається воно і в наукових працях, але там воно не є специфічною ознакою. Для мови художніх творів це — ознака специфічна. Письменники користуються переносними (або, як ще кажуть, образними) висловами, щоб викликати певні асоціації, збудити саме ті, а не інші конкретні уявлення. Наприклад, Шевченко пише:

Встала й весна, чорну землю

Сонну розбудила...

Тут слова встала весна, землю сонну розбудила вжиті в переносному розумінні, і вони змальовують початок весни як пробудження природи; земля, наче жива істота, встає після зимового сну. Асоціації, які тут збуджує поет, не випливають з безпосереднього розкриття змісту поняття «весна». Це — асоціації додаткові, які розкривають деякі ознаки весни, зближуючи їх з діями живих істот, що оживлює картину природи, відтворює її в розвитку і в конкретних проявах.

Таким чином, у мові художніх творів комунікативна функція поєднується з естетичною. Комунікативна функція діє тут, як взагалі в усякій мові. Слова і сполучення їх є засобом передачі думок, але разом з тим у мові художніх творів вони повинні викликати конкретно-чуттєві уявлення і збуджувати естетичні почуття. Це є обов'язковою функцією мови художніх творів.

Звичайно, аналіз мови є складовою частиною вивчення художнього твору взагалі і його треба робити в зв'язку з ідейним змістом, образами, певними елементами композиції, а не відірвано від них. Як і на інших етапах вивчення твору, ми тут повинні виходити з принципу єдності змісту й форми. Мова — це форма літературного твору, але форма змістовна.

 

Мові художніх творів властива виразність, експресивність. Не може бути художнього твору, позбавленого емоцій. Виразність, експресія мови завжди зв'язані з особою того, хто говорить чи пише, з його емоціями, з його ставленням до предмета, про який говориться.

У творах літератури нам доводиться розрізняти мову автора й мову персонажів (до того ж мова кожної дійової особи своєрідна). Мова автора і мова дійових осіб відмінні, бо вони виконують у творі неоднакову роль.

Мова автора — це мова розповіді й опису, прямої характеристики, авторських відступів і ліричного героя. В її особливостях, інтонаціях, у тому чи іншому її емоційному забарвленні виразно виступає образ автора, виявляється його ставлення до дійсності. Розглянемо для прикладу деякі місця з роману О. Гончара „Прапороносці”. Ось опис вечора, коли між боями настає затишшя:

Вечори в роті, якщо вона не йшла рити траншеї або тягати шпали для перекрить, проходили в довгих задушевних розмовах. З завмиранням серця пускались тоді бійці в чарівні плавання поокеанах далекого, інтимного, мирного...

Повний місяць у небі, сторожка тиша на землі...

В ці місячні вечори бійці вилазять із своїх нір і збираються в траві за брустверами ходів сполучень. З тилу до самої вогневої підходить степ, і бійці лежать біля нього, як на березівеликого пахучого моря. Високе небо незнайомого півдня, терпкий аромат близького поля діють на бійців, мов якийсь чарівний трунок: зникають денні сварки, вгамовуютьсяпристрасті, всі стають ближчі між собою, одвертіші, мирніші, тихіші (А. Ю.).

Тут в епічно змальовану картинку вриваються ліричні нотки. Характеристика «задушевних розмов» бійців як «чарівних плавань по океанах далекого, інтимного, мирного» дає ліричне розкриття мрій наших бійців на війні про мирне життя, показує, що за це мирне життя боролись наші воїни, визволяючи нашу країну і народи Європи від фашистських загарбників. Автор не безсторонньо це все описує: мрії бійців — це і його мрії, він разом з героями свого роману виступає як борець за мир, за встановлення мирного життя.

Індивідуальний стиль письменника — явище взагалі складне і виявляється в особливостях манери автора, в особливостях використання ним лексики народної мови, в своєрідності образних висловів, синтаксичної будови речень. Вивчаючи мову автора, ми звертаємо увагу на всі елементи його індивідуального стилю. Мову автора ми вивчаємо в цілому, в зв’язку всіх її складових елементів. Всі вони в творі становлять єдине ціле, що виходить із задуму автора, відбиває його творчу своєрідність.

Важливо також з’ясувати зв’язок мови автора з мовою певного часу, з мовою інших письменників, представників певного літературного напряму (класицизму, сентименталізму, романтизму, реалізму). Адже мова письменника зумовлена і розвитком літературної мови, і особливостями. мови, і особливостями стилів, характерних для літературних напрямів, для тих чи інших літературних шкіл.

Мова персонажів у творі в більшій чи меншій мірі відмінна від мови самого автора. Адже мова персонажів є важливим засобом їх характеристики, засобом типізації й індивідуалізації. За допомогою мови персонажі спілкуються, висловлюють свої думки, переживання, почуття, прагнення. Мові людей різного віку, вдачі, становища, професії, епохи, різних місцевостей властиві певні особливості. Вони виявляються і в складі лексики, і в фразеологічних зворотах, і в характері інтонації, і у вимові звуків, слів і т. д. Над мовною характеристикою персонажів особливо багато доводиться працювати драматургам.

У п'єсі кожний персонаж відзначається своєю особливою мовою. Скажімо, в «Наталці Полтавці» мова Наталки й Петра має багато спільного з мовою пісень, в яких вони висловлюють свої почуття; мова возного — це канцелярський жаргон, який характеризує його як чиновника. Навіть для висловлення䯔йдая, зокрема в піднесеному тоні і лексиці, виявляється його прагнення мислити в космічних масштабах, прагнення до всесвітньої революції. Мові Оксани і Стрижня властива стриманість, чіткість, що передає їх певні вольові якості. Мова боцмана Кобзи має елементи, які розкривають його націоналізм і дворушницьку поведінку.

Індивідуалізація мови стосується не тільки п'єс, а й епічних творів. Наприклад, у «Fata morgana» Маланка і Підпара говорять народною мовою, але мова кожного з них має свої відмінності.

Крім діалогів, особливості мови персонажів виявляються і у внутрішніх монологах, в яких автор передає роздуми дійових осіб, часом у непрямій мові, коли говорить від себе про ту чи іншу дійову особу; такі приклади часто можна знайти в творах Коцюбинського, Гончара.

Аналізуючи художній твір, ми звертаємо увагу і на те, в якій мірі кожний персонаж постає перед нами з особливостями своєї лексики (загальнонародними словами, діалектизмами, професіоналізмами, варваризмами і т. д.), характерними фразеологічними зворотами, улюбленими слівцями, висловами, приказками, інтонаціями і т. п.