Літературознавство й мовознавство.

Зміст

Літературознавство й мовознавство.

Літературознавство та історія.

3. Літературознавство та його основні галузі .

Шляхи розвитку теоретико-літературної думки.

 

Літературознавство й мовознавство

Літературознавство — одна з двох найголовніших філологічних дисциплін. Інша філологічна наука — це мовознавство, або лінгвістика.

Обидві дисципліни об'єднує спільна спрямованість на вивчення слова. Однак завдання в них специфічні. Якщо лінгвісти досліджують мову, її функції, універсальні характеристики, структуру та історичний розвиток, то літературознавство вивчає художню літературу різних народів, виявляє закономірності її розвитку.

Вивчаючи літературу того чи іншого народу, вчені не можуть обійтися без знання мов та їхньої історії. Тут літераторам активно допомагають лінгвісти. Адже на певних етапах розвитку людства література існувала лише в усній формі, а згодом, із закономірним поступом суспільства, народ створював власну писемність, шо давало розпиватися літературі на основі певної системи літер, об'єднаних в алфавіт, чи умовних позначок, шр синтезують цілі поняття або уявлення й називаються ієрогліфами. Слово література походить від лат. буква. М. Грушевський зазначав, шо цей термін уперше вжив Цицерон «у значенні літературної, властиво граматичної освіти, знання». Пізніше, на думку цього вченого, термін набрав «значення суми писаних пам'яток: всього написаного, шо дісталося від певного часу чи певного народу, чи певної категорії словесної творчості («література математична», «література драматична» і т. д.)».

До відкриття книгодрукування німецьким винахідником Йоганном Гутенбергом (1440 р.), запровадження книго­друкування в Україні Іваном Федоровим література існувала в манускриптах (лат. тапиз — рука, $сгіЬо — пишу), або рукописах. Переписування книг було справою над­звичайно тривалою й дорогою. Твори існували в обмеженій кількості примірників, часто переписаних з інших джерел. Нерідко зв'язок текстів з оригіналом був досить умовним, кожен із переписувачів вільно поводився з твором, правля­чи Його, розширюючи або скорочуючи. Автор на списках не вказувався, його ім'я поступово втрачалося. Внаслідок цього авторство через багато віків установити практично неможливо. Прикладів таких творів української літератури є чимало («Слово о полку Ігоревім», «Слово о погибелі Руської землі»).

Усе це значно ускладнює наукове вивчення давніх книг. І тут на допомогу знавцеві літератури приходить мово­знавець, даючи певні знання з історії мов, якими написані книги, розкодовуючи знакові системи минулого. Особливо плідною є взаємодія літературознавців і лінгвістів при вивченні класичної літератури доби античності. Адже грецька і латинська мови набагато століть раніше, ніж українська чи інші новоєвропейські мови, досягти досконалості в роз­витку лексичної, граматичної та синтаксичної систем, і цими мовами виникли могутні античні літератури, відлуння яких відчувається досі практично в усіх сучасних літературах і мовах. Чимала частина української лексики містить запози­чення з грецької чи латинської мов. Такою є, наприклад, велика кількість літературознавчих і мовознавчих термінів (строфа — від грец. — поворот, зміна; комедія — від грец. — весела процесія у супроводі музики, співів і танків; версифікація — від лат. — вірш; абревіатура — від лат. — скорочую тощо).

Вивчаючи сучасні літератури, треба також спиратися на дані мовознавчої науки. Адже й у новоєвропейських мовах відбуваються еволюційні зміни в лексиці, граматиці і синтаксисі. Окремі слова застарівають і переходять до архаїзмів чи історизмів, з'являються нові слова — неологізми чи нові значення або відтінки значень відомих слів; поступово змінюється граматичний і синтаксичний лад. І письменники постійно використовують місцеві та соціальні діалекти, шо істотно відрізняються від літературної мови повного народу.

Творчий процес — справа надзвичайно складна. Бувають випадки, коли над окремим твором письменник пра­цює тривалий час, постійно вносячи поправки й доповнення, в тому числі й лексичного, морфологічного чи синтаксичного плану, інколи створюючи нову редакцію тексту.

Відомо, наприклад, шо повість Петра Панча «Голубі ешелони» має три редакції, суттєвою правкою позначені романи Олеся Гончара. Є різночитання, пов'язані з втручанням цензури, наприклад у віршах В. Симоненка. Все це вимагає спів­праці літературознавців і лінгвістів.

 

Лекція № 3-4.

Тема: ПРИНЦИПИ АНАЛІЗУ ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ.

Зміст

1. Для чого потрібний аналіз творів літератури.
2. Принцип єдності змісту і форми.
3. Принцип історизму.

 

Читаючи твори художньої літератури, ми складаємо про кожний з них свою думку. Проте ці судження ще не становлять аналізу. Аналіз (чи, як іноді кажуть, розбір) художнього твору — це розгляд його складових елементів, визначення теми та ідеї твору, проблем, які поставив письменник, способу втілення й розв'язання їх в образах, засобів змалювання образів і картин дійсності. Аналізують, умовно виділяючи складові елементи твору, розглядаючи їх особливості.

Але цей розгляд, по- перше, проводиться не як ізольоване дослідження кожного елемента, а в зв'язку його з цілим і з іншими елементами. По- друге, аналітичний розгляд художнього твору поєднується з синтезом (розглядом цілого в поєднанні його складових елементів), як і в процесі пізнання взагалі. Аналіз художнього твору завершується синтетичними висновками, в яких твір розглядається як ціле, в сукупності результатів аналізу його складових частин.

Зразки аналізу художніх творів у ширшому чи вужчому обсязі ми зустрічаємо в критичних статтях, наукових дослідженнях, шкільних і вузівських підручниках. Правда, не раз лунали голоси, що аналізом художніх творів нема потреби займатися, бо це, мовляв, означає розрізати їх, так би мовити, ножем анатома і нищити емоційний вплив їх на читача. Проте це непорозуміння. Поки йдеться про сприймання художнього твору, про емоційний вплив його на нас, можна обійтися без аналізу. Але коли стоїть питання про вивчення художнього твору, про з'ясування того, як художній твір відбиває дійсність, як він зв'язаний з іншими творами даного письменника, про місце його в розвитку літератури, то виникає потреба в його аналізі.

Без аналізу художніх творів не може бути й критики. Аналіз творів є також неодмінною складовою частиною і історико-літературних праць. Історико-літературні і теоретичні узагальнення будуються на основі дослідження окремих літературних фактів.

Аналіз художнього твору не тільки дає систему знань, наукові відомості про твір письменника, літературний процес, а й поглиблює естетичне сприймання його. Аналіз може допомогти краще відчути й зрозуміти красу і неповторність окремих сторін чи елементів художнього твору. Він розвиває художні смаки і є важливим чинником ідейного й естетичного виховання. Літературний твір – явище мистецтва, і аналіз його включає питання художньої майстерності.

 

Досліджуючи художній твір, ми розглядаємо його зміст і форму. Це потрібно для його всебічного вивчення й розуміння, хоч в самому творі зміст не існує поза формою і нема форми без змісту.

 

Що таке зміст художнього твору і що таке його форма?

 

Досить часто змістом художнього твору називають те, що відображено в ньому, тобто те коло явищ дійсності, яке змальовано в творі. При цьому звичайно зазначають, що це коло явищ пройшло крізь свідомість автора, дістало його оцінку, забарвлене його почуттями. Проте це визначення не зовсім вірне, бо в ньому не цілком розмежовані предмет зображення і зміст твору. Загальне визнання здобула думка, що предметом мистецтва є явища дійсності, яка існує поза творами мистецтва, але предмет художнього зображення ще не становить змісту художнього твору. В окремому творі літератури ми бачимо відображеною певну частину дійсності, певні її явища. Скажімо, в романі О. Гончара «Прапороносці» змальовано деякі події Великої Вітчизняної війни, боротьбу Радянської Армії проти німецьких загарбників у Румунії, Угорщині, Чехословаччині. Роман «Прапороносці» не фотографічно відтворює і подає історичний опис подій, а змальовує картини цих подій.

Відображення дійсності в художньому творі вибіркове. З величезної кількості подій, епізодів письменник вибирає те, що, відповідно до задуму, йому здається найважливішим, потрібним для розкриття задуму. Письменник, крім того, намагається проникнути в суть подій, явищ, осмислити їх зв'язки й закономірності і в змальованих картинах та образах розкрити ці закономірності, — він осмислює явища дійсності. Нарешті, письменник дає змальованим картинам і образам свої оцінки. Дійсність як предмет зображення відтворюється не через безпосереднє змалювання того, що сприйняв письменник, а внаслідок великої і складної роботи його свідомості. Відображення дійсності в художньому творі усвідомлене і оцінене автором.

Явища дійсності — це предмет зображення, їх ми сприймаємо з самої дійсності. Ті явища, які відображено в творі, часом справді мали місце в житті в такому вигляді, як тут їх представлено автором, але найчастіше митці доповнюють певні свої спостереження багатьма іншими, творять за допомогою художнього вимислу узагальнені картини дійсності. Не можна забувати, що деякі створені митцями картини життя інколи неправдиво відтворюють дійсність, що є твори з фантастичними пригодами, що письменники часом вдаються до умовних образів тощо. Отже, змістом художнього твору є те, що ми сприймаємо з самого твору, а не з дійсності.

Неточним є також поширене визнання змісту художнього твору як відображення дійсності, що включає в себе усвідомлення і оцінку її, і т. д. Термін «відображення» може означати як саму дію відображення, так і її наслідок. Коли йдеться про зміст художнього твору, то тут ми маємо справу з наслідком відображення, але ж наведене визначення само по собі на це не вказує.

Явища дійсності, які існують незалежно від свідомості митця, безумовно, є основою змісту художніх творів. Але в творах даються не безпосередньо ці явища, а їх відображення, яке пройшло через свідомість митця і становить, таким чином, суб'єктивний образ цих явищ.

Оскільки письменник, змальовуючи життя, дає відповідним явищам певні оцінки, то й ці оцінки теж входять у зміст твору, є його складовою частиною. Але обмежитись у визначенні змісту твору лише цими оцінками, як роблять деякі дослідники, теж не можна. Це значило б звести зміст твору лише до тих ідей, які втілено в змальованих образах і картинах, і ігнорувати життєву основу цих образів і картин, вбачати в змісті твору його суб'єктивну сторону і ігнорувати його об'єктивну основу. Але ж мистецтво є відображенням дійсності, художнім освоєнням світу..Сукупність оцінок, які письменник дає зображеним явищам дійсності, правильно називають ідейним змістом твору, але ототожнювати поняття ідейного змісту і змісту твору взагалі не слід: перше є лише частиною другого.

Зміст завжди виражається в певній формі. Література змальовує дійсність у формі образів, створених засобами мови. Проте називати формою літературного твору лише його образи, а мову, композицію, засоби віршування (якщо твір віршовий) — засобами творення образів, як це роблять деякі теоретики,— значить не до кінця з'ясувати роль різних складових елементів твору у вираженні його змісту. Якщо мову твору.можна вважати засобом (чи формою) творення образів, то композицію, жанр скоріше слід розглядати як форми організації змісту. В поняття форми літературного твору слід включати всю сукупність способів і засобів вираження змісту твору. Елементами форми в такому разі вважаємо і образи, і композицію, і мову, і жанр твору. Всі ці елементи форми виконують кожний свою специфічну функцію у вираженні змісту твору І становлять у поєднанні своєрідне художнє ціле.

Зміст і форма в усіх предметах і явищах перебувають поміж собою в єдності, адже це дві невіддільні одна від одної сторони предмета чи явища. Єдність їх діалектична, і тому неминуче відбувається перехід змісту в форму і навпаки. Наприклад, образи художнього твору є формою змалювання дійсності, але щодо засобів їх творення вони стають змістом. Образи роману „Прапороносці” (Воронцов, Брянський, Хаєцький, Черниш та ін.), описи боїв, ліричні відступи є формою втілення авторського задуму, формою змалювання певних подій Великої Вітчизняної війни. Разом з тим вони несуть у собі зміст твору, є відображенням дійсності і виявляють авторські оцінки. У відношенні до мовного оформлення, до побудови сюжету вони є змістом. Вони зумовлені авторським задумом, але вони в свою чергу зумовлюють і відповідні прийоми композиції твору, і мовне оформлення епізодів, картин.

Визначальним у єдності змісту й форми взагалі і в мистецтві вважаємо зміст. Ідеалістичні школи, навпаки, або віддають перевагу формі над змістом, або відривають форму від змісту, надають їй самодостатнього значення, проголошуючи, що твір мистецтва - це чиста форма.

Художній твір повинен становити ідейно-естетичну цілість. Тільки в цьому разі він буде художнім. У визначних художніх творах завжди ми бачимо повну відповідність заду ле, не можна залишити поза увагою і його мову, композицію, систему віршування. Звичайно, наївними і вульгарними були спроби пояснювати кожне слово твору, кожний художній елемент (наприклад, асонанси й алітерації, віршовий розмір, рими й способи римування тощо) у зв'язку з основною ідеєю твору. Проте не слід через це впадати в протилежну крайність і забувати,.що в справжньому художньому творі кожний елемент, кожне слово чимось зумовлене, обов'язково виконує ту чи іншу функцію. У всякому разі в літературному творі як єдиному цілому не може бути нічого випадкового, художньо невиправданого.

Отже, принцип єдності змісту й форми стосується не тільки аналізу теми, ідеї, задуму письменника і образів, а і всіх інших складових елементів твору. Вивчаючи художній твір, ми мусимо з'ясовувати і те, чим зумовлений і яку функцію в ньому виконують і жанр твору, і загальний характер розповіді чи опису, і окремі діалоги, і окремі образні вислови, і загальна побудова твору, і окремі елементи композиції, і особливості віршування. І в усьому цьому теж має місце єдність змісту й форми, хоч трапляються випадки суперечності між змістом і формою. Так, прекрасна поема Блока «Дванадцять» закінчується словами:

...Так идут державним шагом —

Позади — голодный пес,

Впереди — с кровавым флагом,

И за вьюгой невидим,

И от пули невредим,

Нежной поступью надвьюжной,

Снежной россыпью жемчужной,

В белом венчике из роз —

Впереди — Исус Христос.

Цей релігійний образ взагалі характерний для поезії Блока. Не дивно, що поет і в даному разі не відмовився від нього. Але це привело до суперечності форми й змісту. Образ Христа не відбиває дійсності, не показує, що вело червоногвардійців на боротьбу.

Отже, суперечності між змістом і формою знижують художню цінність твору.

Але доводиться зустрічатися з випадками, коли невідповідність змістові має своє спеціальне естетичне завдання, коли вона створена навмисне. Наприклад, в українських народних думах і історичних піснях часто використовуються розгорнені заперечні порівняння, які є одним із засобів надання стилеві величності, поважності:

Ой то не пили пилили, ой то не тумани уставали,

Ой то три брати з землі турецької,

З віри бусурменської,

З тяжкої неволі утікали.

Лекція № 5.

Лекція № 6.

Тема: ЛІТЕРАТУРНИЙ ОБРАЗ

Зміст:

1. Поняття „образ”, „характер”, „тип”.
2. Проблема типовості в художній літературі.
3. Засоби творення образів. Прийоми типізації.
4. Художній образ як втілення ідеї.

 

Аналіз образів — центральне питання вивчення творів літератури. Образом називають конкретно-чуттєве художнє змалювання людської особи (образи-персонажі), предмета (образи-речі), явища природи (образи-пейзажі). На відміну від науки, яка відображає дійсність у формі законів, логічних понять, мистецтво становить відображення життя в конкретно-чуттєвій формі, у формі художніх образів, картин людського життя, картин природи.

Проте не всяке конкретне відображення дійсності є художнім образом. Наприклад, звичайна фотографія людини чи предмета — теж конкретне відображення дійсності, але це не художній образ. Фотографія — це копія окремого явища, вона не становить узагальнення, не розкриває ніяких закономірностей і не є твором мистецтва. Навіть більше, не всяке зображення загального становить твір мистецтва. Наприклад, у підручнику анатомії знаходимо малюнок людини. Цей малюнок є зображенням загального, як, скажімо, і портрет людини на вивісці в перукарні чи зображення фруктів, овочів на вивісці в продуктовій крамниці, але ці зображення не можна назвати творами мистецтва. А ось картину митця, на якій змальовано натюрморт, ті самі фрукти й овочі, вважаємо твором мистецтва. Чому? Малюнок у підручнику, на вивісці становить собою ілюстрацію, а натюрморт дає образ, художнє зображення дійсності з певних естетичних позицій. Неодмінними ознаками художнього образу є: а) те, що він дає художнє пізнання життя, і б) те, що він справляє емоційний вплив на людей.

Оскільки література — це людинознавство, найбільше місце в творах літератури займають образи людей (образи-персонажі). Художні образи людей в літературному творі розкриваються в життєвих ситуаціях і картинах, у дії. В літературному творі постає перед нами кусок життя, але не будь-який, не випадковий, а творчо осмислений. У ньому письменний відбив певні істотні сторони життя, певні важливі його закономірності. Це й є творче відображення дійсності.

Творче відображення дійсності становлять і змальовані в художніх творах пейзажі і картини обстановки, в якій відбувається дія. Згадаймо для прикладу пейзаж, яким закінчується перша частина повісті «Fata morgana» М. Коцюбинського:

Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочаться угорі і спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум. Плачуть голі дерева, плачуть солом'яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли осміхнеться. Сірі дні зміняють темнії ночі» і т. д.

Опис осінньої негоди дано в загальних рисах без докладної деталізації. Тут вказано лише ті ознаки явища, які зв'язані з дальшим описом повернення додому заробітчан, похилених, мокрих, нещасних, і з настроєм Андрія й Маланки. І ті, й другі охоплені сумом, безнадією, не бачать просвітку в майбутньому. Творче змалювання письменником картини осені полягає у виділенні тих рис, які відповідають людським настроям і переживанням, і у відтворенні відповідно до цих настроїв.

Те саме можна сказати і про змалювання речей, деталей у художніх творах. Великий реаліст Бальзак так охарактеризував суть творчого відображення деталей: „Завдання мистецтва не в тому, щоб копіювати природу, а – щоб її виражати... Інакше скульптор виконав би свою роботу, знявши гіпсову форму з жінки. Що ж! Спробуй, зніми гіпсову форму з руки своєї коханої і поклади її перед собою, - ти побачиш жахливий труп без найменшої подібності, і тобі доведеться шукати різець і митця, які, не даючи точної копії, передадуть рух життя. Нам потрібно схоплювати розум, смисл, образ речей і істот».

Отже, літературний образ — це творче відображення дійсності, в якому є художнє узагальнення.

Художнє узагальнення відмінне від наукового, воно має свою специфіку. Наукове узагальнення полягає у виведенні понять, у відкиданні окремих особливостей або конкретних ознак. Наприклад, історик, вивчаючи Коліївщину, приходить до висновку, що основною рушійною силою цього повстання було бідняцьке селянство. Це є загальний логічний, науковий висновок. Шевченко ж в поемі „Гайдамаки”, описуючи Коліївщину як митець, дає конкретно-чуттєві образи учасників повстання, малює картини його. Центральним образом поеми він виводить наймита Ярему, особу не історичну, месника за кривди, особисті й людські. Поет показує, як виросла ненависть Яреми до панів, непримиренність у боротьбі і заперечує погляди польських шляхетських письменників, які змальовували гайдамаків розбійниками, грабіжниками. Цей герой у Шевченка — втілення народного гніву проти гнобителів; він мстить за кривду, яку йому заподіяли пани, і за кривди, яких вони завдали іншим. Багато уваги приділено в поемі змалюванню мас, характеристиці Коліївщини як масового народного руху. У зв'язках з масами зображено й історичних осіб, керівників повстання Залізняка й Гонту. Читаючи поему «Гайдамаки», ми бачимо, що провідну роль у повстанні відігравало найбідніше, найбільш гноблене селянство, - про це нам говорить образ Яреми, але говорить живою картиною історії свого життя.

Отже, письменник на відміну від ученого дає узагальнення явищ дійсності, не відкидаючи певних конкретних їх ознак, а в конкретно-чуттєвій формі окремої події, явища, образу. Змальовані письменником катини дійсності, художній образ розраховані на чуттєве сприймання, від якого вже читач має прийти до певного загального висновку.

Образ у художньому творі змальовується багатог ставлення до інших людей, до життя. На підставі їх можна зробити висновок про поведінку людини не тільки в тих життєвих обставинах, в яких вона виступає в творі, а і в інших.

Образ художнього твору ширший за характер. Образ включає ряд рис, які стосуються не тільки характеру. Візьмімо образ Давида Мотузки з роману «Бур'ян» Головка. Характер Давида Мотузки включає риси, які визначають його поведінку: любов до батьківщини, непримиренність у боротьбі з ворогами, прямоту, чесність, сильну волю, принциповість і т. п. А образ включає й риси зовнішності (смуглявий, з темними очима і т. д.), які не визначають його поведінки. Образ дає людину не тільки в істотних її рисах.

Найголовнішим в образах те, що за їх допомогою письменник розкриває ті чи-інші закономірності життя. Це розкриття життєвих закономірностей найповніше виявляється в типових образах. Що ж таке тип? Тип — це образ, який становить собою узагальнення. В образі однієї людини, в індивідуальному характері письменник дає узагальнення рис, характерних для певної групи людей. Створені письменником типові образи показують глибину проникнення його в життя. Саме в типових образах найбільшою мірою виявляється сила художніх узагальнень.

Поняття типового введено в літературу і літературознавство вже давно. Теоретично питання типовості вже розробляв Бєлінський. Він, наприклад, зазначав: «У типі виявляється торжество органічного злиття двох крайностей—загального й окремого. Типова особа є представником цілого роду осіб, загальним іменем багатьох предметів, що виражається, проте, власним ім'ям».

Розглядаючи повість Квітки «Маруся» в зіставленні з повістями Гоголя, зокрема з повістю «Ніс», Бєлінський підкреслював, що герой останньої майор Ковальов—це, власне, майори Ковальови, це ціла група відповідних людей; на підставі цього образу можна судити про життя багатьох інших подібних людей. Отже, давно наука спостерегла, що типовий образ становить таке художнє узагальнення, яке дає можливість пізнати життя певної групи людей. У типовому образі спостерігається єдність загального й поодинокого, окремого.

Не менш важливим є питання про типовість тих персонажів, у поведінці й долі яких є щось надзвичайне, що в житті трапляється не часто. Такими, наприклад, є образи Павла Корчагіна («Як гартувалась сталь» М. Островського), Мересьєва («Повість про справжню людину» Б. Полевого). Деякі критики заперечували типовість подібних образів; це, мовляв, виняткові характери, наділені рисами, не властивими масам; у них, мовляв, не відбивається правда життя мас. Таке протиставлення цих героїв масам не можна вважати правомірним. У цих образах втілені кращі властивості народу; їх героїзм має коріння в житті мас. Надзвичайні вчинки цих героїв зумовлені високими моральними рисами мас, характерними рисами народу.

 

Лекція № 7-8.

Лекція № 9-12

Тема: МОВА ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ

Зміст:

1. Мова як засіб художнього відображення дійсності.
2. Мова автора і мова персонажів.
3. Літературна мова і мова художньої літератури.
4. Лексика художнього твору:

а) Добір слів;

б) Діалектизми;

в) Професіоналізми, жаргонізми, вульгаризми.

г) Варваризми і макаронічна мова.

д) Архаїзми і слов’янізми.

е) Неологізми.

5. Тропи:

а) Значення тропа;

б) Порівняння;

в) Метафора та її види;

г) Символ;

д) Оксюморон;

е) Метонімія та її види;

є) Перифраз;

ж) Гіпербола й літота;

з) Іронія і сарказм;

і) Епітет.

6. Поетичний синтаксис.

7. Деякі питання звукової організації поетичної мови (фоніки).

 

Письменник змальовує життя у формі картин і образів, які повинні дати конкретно-чуттєве відтворення дійсності і мати естетичне значення. Як же досягти цього, як за допомогою мови — слів та їх сполучень — досягти конкретно-чуттєвого зображення дійсності і викликати естетичні почуття? Адже, читаючи художній твір, ми сприймаємо не картини дійсності, а букви, слова, сполучення слів, художній текст. І вже через цей художній текст перед нами постають картини дійсності, виникають певні уявлення. Мова людська, як ми знаємо, є засобом зносин між людьми, засобом спілкування і засобом оформлення наших думок і почуттів.

У мові народу є багато слів, які зберігають, своє конкретно-чуттєве значення і легко викликають відповідні уявлення. Такі, наприклад, назви рослин: смілка (на стеблі її виступає речовина, подібна до смоли), нечуй-вітер (дуже низенька рослина, яка, мовляв, не чує вітру), сон-трава (квіти з похиленими голівками, ніби сплять), горицвіт (квіти червоного кольору), деякі назви кольорів: рожевий (колір квітів рожі), вишневий, рос. оранжевий (від франц. оrange — апельсин), польськ. niebieski (небєскі) — блакитний; або такі слова, як сутінки, покрівля. Слово сутінки зберігає в собі ознаку того, що вже темніє і предмети подібні на тіні.

Але ж письменник пише не окремими словами, а вживає сполучення слів, речення. І от, вживаючи певне слово в поєднанні з іншими в контексті, письменник за допомогою цього сполучення легко може йти від загальних понять до конкретних уявлень. Контекст усуває полісемію. Наприклад, слово сад не може викликати в нас конкретного уявлення, воно багатозначне. Читаючи ж у Шевченковому вірші сполучення слів «Садок вишневий коло хати...”, ми обов'язково уявимо собі певні предмети. Сполучення слів вносить конкретизацію: говориться не взагалі про сад, а про садок вишневий і вказується, де він знаходиться (коло хати). Таким чином, сполучення слів викликає у нас певне конкретно-чуттєве уявлення.

Крім того, для мови художніх творів властиве вживання слів не тільки в прямому значенні, а і в переносному, до того ж досить широке. Це явище має місце і в розмовній мові, і в творах публіцистичних, зустрічається воно і в наукових працях, але там воно не є специфічною ознакою. Для мови художніх творів це — ознака специфічна. Письменники користуються переносними (або, як ще кажуть, образними) висловами, щоб викликати певні асоціації, збудити саме ті, а не інші конкретні уявлення. Наприклад, Шевченко пише:

Встала й весна, чорну землю

Сонну розбудила...

Тут слова встала весна, землю сонну розбудила вжиті в переносному розумінні, і вони змальовують початок весни як пробудження природи; земля, наче жива істота, встає після зимового сну. Асоціації, які тут збуджує поет, не випливають з безпосереднього розкриття змісту поняття «весна». Це — асоціації додаткові, які розкривають деякі ознаки весни, зближуючи їх з діями живих істот, що оживлює картину природи, відтворює її в розвитку і в конкретних проявах.

Таким чином, у мові художніх творів комунікативна функція поєднується з естетичною. Комунікативна функція діє тут, як взагалі в усякій мові. Слова і сполучення їх є засобом передачі думок, але разом з тим у мові художніх творів вони повинні викликати конкретно-чуттєві уявлення і збуджувати естетичні почуття. Це є обов'язковою функцією мови художніх творів.

Звичайно, аналіз мови є складовою частиною вивчення художнього твору взагалі і його треба робити в зв'язку з ідейним змістом, образами, певними елементами композиції, а не відірвано від них. Як і на інших етапах вивчення твору, ми тут повинні виходити з принципу єдності змісту й форми. Мова — це форма літературного твору, але форма змістовна.

 

Мові художніх творів властива виразність, експресивність. Не може бути художнього твору, позбавленого емоцій. Виразність, експресія мови завжди зв'язані з особою того, хто говорить чи пише, з його емоціями, з його ставленням до предмета, про який говориться.

У творах літератури нам доводиться розрізняти мову автора й мову персонажів (до того ж мова кожної дійової особи своєрідна). Мова автора і мова дійових осіб відмінні, бо вони виконують у творі неоднакову роль.

Мова автора — це мова розповіді й опису, прямої характеристики, авторських відступів і ліричного героя. В її особливостях, інтонаціях, у тому чи іншому її емоційному забарвленні виразно виступає образ автора, виявляється його ставлення до дійсності. Розглянемо для прикладу деякі місця з роману О. Гончара „Прапороносці”. Ось опис вечора, коли між боями настає затишшя:

Вечори в роті, якщо вона не йшла рити траншеї або тягати шпали для перекрить, проходили в довгих задушевних розмовах. З завмиранням серця пускались тоді бійці в чарівні плавання поокеанах далекого, інтимного, мирного...

Повний місяць у небі, сторожка тиша на землі...

В ці місячні вечори бійці вилазять із своїх нір і збираються в траві за брустверами ходів сполучень. З тилу до самої вогневої підходить степ, і бійці лежать біля нього, як на березівеликого пахучого моря. Високе небо незнайомого півдня, терпкий аромат близького поля діють на бійців, мов якийсь чарівний трунок: зникають денні сварки, вгамовуютьсяпристрасті, всі стають ближчі між собою, одвертіші, мирніші, тихіші (А. Ю.).

Тут в епічно змальовану картинку вриваються ліричні нотки. Характеристика «задушевних розмов» бійців як «чарівних плавань по океанах далекого, інтимного, мирного» дає ліричне розкриття мрій наших бійців на війні про мирне життя, показує, що за це мирне життя боролись наші воїни, визволяючи нашу країну і народи Європи від фашистських загарбників. Автор не безсторонньо це все описує: мрії бійців — це і його мрії, він разом з героями свого роману виступає як борець за мир, за встановлення мирного життя.

Індивідуальний стиль письменника — явище взагалі складне і виявляється в особливостях манери автора, в особливостях використання ним лексики народної мови, в своєрідності образних висловів, синтаксичної будови речень. Вивчаючи мову автора, ми звертаємо увагу на всі елементи його індивідуального стилю. Мову автора ми вивчаємо в цілому, в зв’язку всіх її складових елементів. Всі вони в творі становлять єдине ціле, що виходить із задуму автора, відбиває його творчу своєрідність.

Важливо також з’ясувати зв’язок мови автора з мовою певного часу, з мовою інших письменників, представників певного літературного напряму (класицизму, сентименталізму, романтизму, реалізму). Адже мова письменника зумовлена і розвитком літературної мови, і особливостями. мови, і особливостями стилів, характерних для літературних напрямів, для тих чи інших літературних шкіл.

Мова персонажів у творі в більшій чи меншій мірі відмінна від мови самого автора. Адже мова персонажів є важливим засобом їх характеристики, засобом типізації й індивідуалізації. За допомогою мови персонажі спілкуються, висловлюють свої думки, переживання, почуття, прагнення. Мові людей різного віку, вдачі, становища, професії, епохи, різних місцевостей властиві певні особливості. Вони виявляються і в складі лексики, і в фразеологічних зворотах, і в характері інтонації, і у вимові звуків, слів і т. д. Над мовною характеристикою персонажів особливо багато доводиться працювати драматургам.

У п'єсі кожний персонаж відзначається своєю особливою мовою. Скажімо, в «Наталці Полтавці» мова Наталки й Петра має багато спільного з мовою пісень, в яких вони висловлюють свої почуття; мова возного — це канцелярський жаргон, який характеризує його як чиновника. Навіть для висловлення䯔йдая, зокрема в піднесеному тоні і лексиці, виявляється його прагнення мислити в космічних масштабах, прагнення до всесвітньої революції. Мові Оксани і Стрижня властива стриманість, чіткість, що передає їх певні вольові якості. Мова боцмана Кобзи має елементи, які розкривають його націоналізм і дворушницьку поведінку.

Індивідуалізація мови стосується не тільки п'єс, а й епічних творів. Наприклад, у «Fata morgana» Маланка і Підпара говорять народною мовою, але мова кожного з них має свої відмінності.

Крім діалогів, особливості мови персонажів виявляються і у внутрішніх монологах, в яких автор передає роздуми дійових осіб, часом у непрямій мові, коли говорить від себе про ту чи іншу дійову особу; такі приклади часто можна знайти в творах Коцюбинського, Гончара.

Аналізуючи художній твір, ми звертаємо увагу і на те, в якій мірі кожний персонаж постає перед нами з особливостями своєї лексики (загальнонародними словами, діалектизмами, професіоналізмами, варваризмами і т. д.), характерними фразеологічними зворотами, улюбленими слівцями, висловами, приказками, інтонаціями і т. п.

 

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Андрусів С. М. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст.– Тернопіль-Львів, 2001.– 340 с.

2. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. – Львів, 1996.

3. Барт Р. Две критики // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика.– М.: Прогрес, Универс, 1994.– С. 262–268.

4. Бахтин М. М. Из записей 1970–1971 годов // Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества.– М.: Искусство, 1986.– С. 355–380 с.

5. Башляр Г. Предисловие к книге „Воздух и сны" // Вопросы философии.– 1987.– No 5.– С. 109–112.

6. Башляр Г. Предисловие к книге „Поэтика пространства" // Вопросы философии.– 1987.– No 5.– С. 113–121.

7. Бгабга Г. Націєрозповідність (передмова до книги „Нація і розповідь") // Антологія світової літературно-критичної думки...– С. 559–561.

8. Бердяєв Н. Національність і людство // Сучасність.– 1993.– No 1.– С. 154–157.

9. Введение в литературоведение / Под. ред. Г. Н. Поспелова. – М., 1983.

10. Введение в литературоведение. Литературное произведение: Основные понятия и термины / Под. ред. Л. В. Чернец. – М., 2000.

11. Г алич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник.– К., 2001.

12. Гачев Г. Национальные образы мира // Вопросы литературы.– 1987.– No 10.– С. 156–192.

13. Гейзінга Й. Homo Ludens.– К.: Основи, 1994.– 250 с.

14. Гундорова Т., Шумило Н. Тенденції розвитку художнього мислення (поч. XX ст.) // Слово і час.– 1993.– No 1.– С. 55–67.

15. Домбровський В. Українська стилістика й ритміка. Українська поетика.– Мюнхен, 1993.

16. Дюрінг С. Література – двійник націоналізму? // Антологія світової літературно-критичної думки...– С. 565–566.

17. Задорожна С. В., Бернадська Н. І. Українська література (запитання і відповіді).– К.: Феміна, 1996.– 232 с.

18. Зубрицька М. Психоаналіз та теорія архетипів // Антологія світової літературно-критичної думки...– С. 83–84.

19. Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм.– Дрогобич: ВФ „Відродження", 1992.– 176 с.