Літературознавство та історія

Твори художньої літератури — це завжди частина культурної спадщини певного народу. Написані в конкретно-нторичних умовах доби, вони є частиною історичної нам'яті даного народу. Наука про літературу не може приховувати міцний взаємозв'язок художньої творчості з розвитком окремого народу. В такому розумінні літературознавство постає як історична наукова дисципліна, то допомагає історії вивчати суспільне буття певного народу.

Час написання художніх творів завжди залишає в них свій відбиток. Так, у «Слові о полку Ігоревім» знайшли відображення складні суспільні процеси, шо простежувалися в Київській Русі другої половини XII ст., які пізніше призвели до загибелі цієї держави. Поезії II. Тичини «Одчиняйте двері...», «Золотий гомін» несуть у собі суперечливі й трагічні реалії національної революції 1917— 1920 років. У романах Юрія Анлруховича «Московіада», «Перверсія», «Рекреації» віддзеркалено чимало моментів її дійсності кінця 80-х — початку 90-х років, характерних для пострадянського простору.

Без урахування особливостей соціального чи культурного буття народу, без володіння безліччю фактів, документів, свідчень певної доби, за якої написані дані твори, без спроб зрозуміти специфіку цієї доби літературознавцю неможливо з наукових позицій вивчити літературний процес. Саме тому науковець, який досліджує художню літературу, змушений постійно звертатися до даних історичної науки. Саме в ній він отримує хронологічні відомості, які накладає на факти та явища літературного процесу, встановлюючи зовнішні та внутрішні зв'язки. Допущені помилки в послідовності окре­мих літературних явищ можуть призвести до неправильного розуміння ходу творчого розвитку в цілому. Вилучення окремих історичних фактів чи літературних явищ, наприклад замовчування доробку окремих письменників (В. Винниченка чи Юрія Клена) або деяких творів відомих авторів (роману «Собор» О. Гончара чи драматичної поеми «Боя­риня» Лесі Українки) за радянської доби також свідчать про антиісторизм в осмисленні літератури, спотворюють бачення літературного процесу XX століття.

Автор будь-якого художнього твору завжди репрезентує певний культурний прошарок своєї доби, спостерігаючи яку, беручи участь в її житті, він водночас представляє певний ідеологічний або політичний напрям. Свої світо­глядні позиції, історичне бачення шляхів розвитку свого народу, власний суспільний ідеал письменник прямо чи опосередковано передає в художньому творі. Щоб розі­братися в задумі письменника, в політичній спрямованості його твору чи творчості, треба знати основні факти біо­графії митця, його зв'язки з іншими людьми, участь у полі­тичному і громадському житті. Тут знову літературознавцеві можуть допомогти історія, різноманітні історичні джерела: архівні документи, листи, фотографії, мемуари тощо.

Як й історики, літературознавці повинні вмітл працюва­ти з архівами, знаходити в них необхідні матеріали, аналізу­вати їх і коментувати. Словом, літературознавець та істо­рик мають працювати поряд, допомагаючи один одному в наукових пошуках.

3. Літературознавство – наука про худ. літературу, особливості її історичного розвитку та природу художнього літературного зображення дісності.

Літературознавство (наука про художню літературу і особливості розвитку літературного процесу) являє собою розгалужену мережу наукових дисциплін, кожна з яких охоплює (аналізує) певну грань словесної творчості.

Літературна критика, наприклад, займається тільки сучасним літературним процесом, історія літератури – минулим його, а теорія – специфікою літературної творчості як такої. Вужчим за науковим обсягом вважаються так звані допоміжні галузі літературознавства – бібліографія, археологія, текстологія, методика викладання літератури, а в рамках літературної теорії виділяється така специфічна галузь, як поетика, котру цікавить тайна структури літературного твору, тип художнього мислення письменника, стиль літературного твору, стиль епохи тощо. Все це разом називається літературознавством, і завдання курсу полягає в осмисленні його як системи, як філософії духовної діяльності людини, що втілена в художньому слові.

Отже, предметом літературознавства є сукупність критичних спостережень, історико-літературних констатацій та теоретичних узагальнень, які складають основу відповідних галузей науки про літературу. Метод літературознавства визначається способом думання вченого, який осмислює конкретний літературний матеріал. За своїм характером цей спосіб може бути ідеологічно заангажованим (як свого часу у вчених-класицистів чи у представників померлого вже радянського літературознавства), шовіністично забарвленим (як у різний час у радянських чи польських учених, котрі відмовляли українській та білоруській літературі в самобутності і вважали їх частиною своєї) чи естетично й морально звуженим (коли свідомо вилучаються з наукових спостережень «невигідні» літературні явища або узагальнення робляться на основі поодиноких, часткових фактів) і через те – ущербним, неповноцінним. Справді науковим слід вважати такий спосіб мислення, який спирається на об’єктивні закони розвитку людського буття і функціонування в ньому творчого, аналітичного начала.

Всі ми читаємо твори художньої літератури. Одними захоплюємось більше, іншими менше і складаємо про них певні судження, виходячи із своїх естетичних смаків і уподобань. Поки ці судження спираються на особисті враження від прочитаного твору, вони не мають наукового значення. Далі ми звертаємось до критичних статей та книг про літературу, намагаючись таким чином науково осмислити те, що зв'язане з нашими враженнями й думками про даний художній твір.

Літературний критик, висловлюючи судження про твори, прагне викласти свої думки так, щоб вони сприймались як науково обґрунтовані. Літературний критик не просто ділиться своїми враженнями від того чи іншого твору або групи творів, а піддає їх аналізові, зіставляє з іншими, з'ясовує їх значення для суспільства і для розвитку літератури зокрема.

Літературна критика як складова частина літературного процесу має своїм завданням оцінити художні твори з точки зору значення їх для сучасності. Оцінка критиків призначається як для читачів, так і для письменників: першим вона допомагає виробити певні погляди на літературні явища, другим — глибше усвідомити вимоги суспільства до їх творчості. Критика відіграє важливу роль у розвитку літератури: вона формує теоретичну, естетичну думку епохи, має великий вплив на виховання естетичних смаків.

Історія літератури починається з намагання усвідомити розвиток літератури того чи іншого народу. Початкові кроки в цьому напрямі становлять списки творів із загальними їх оцінками, біографічними відомостями про авторів. Далі йдуть спроби глибше зрозуміти й вивчити закономірності розвитку літератури певного народу. На основі цих спроб виростає історія літератури як наука. Межі її надзвичайно широкі: вона включає численні історії національних літератур, звичайно, в їх взаємних зв’язках і взаємовпливах; вона досліджує як загальні закономірності літературного процесу, так і роль окремих творів та творчості окремих письменників у цьому процесі. Історія літератури кожного народу має свої неповторні шляхи розвитку, зумовлені особливостями його історичного розвитку.

Теорія літератури зароджується із спроб установити певні принципи для суджень про художні твори. Шукаючи цих принципів, треба було з’ясувати питання про суть літератури та її специфіку, про відношення її до дійсності та значення для суспільства, про сутність і властивості художнього твору, відповіді на ці питання й поклали початок теорії літератури. Ця літературознавча наука вивчає загальні закономірності відображення дійсності в художній літературі, розвиток різних способів відображення життя, втілення їх у різних родах та видах художніх творів, а також накреслює принципи й шляхи аналізу творів літератури.

Проблеми, що їх вивчає теорія літератури, не можна розв'язати лише на матеріалах літератури якогось одного народу. Вони стосуються літератури як мистецтва взагалі, як одного з видів людської свідомості. Вивчення цих проблем зв'язане з використанням художніх творів і матеріалів літературного розвитку різних епох і різних народів. Ми, зрозуміло, найчастіше звертатимемось до фактів з літератури української. Проте загальні положення теорії літератури потрібні як основа для наукового вивчення й розуміння літератур різних народів і часів.