Процес написання ж-стського твору (композиція, конфлікт, сюжет твору)

Якими б важливими не були всі етапи творчого процесу від зародження задуму до обдумування і систематизації зібраного матеріалу, як би багато не важили продумування, "заготовки" для майбутнього твору, обов'язково настає момент, коли автор залишається сам на сам з чистим папером, дисплеєм комп'ютера чи перед мікрофоном, телекамерою. У його голові роїться чимало фактів, епізодів, думок. Але як про все це сказати просто, переконливо, цікаво? Ще недавно, під час збору інформації, розмови з людьми, згадування різних моментів все видавалося простішим. У голові чи навіть на папері був інтригуючий початок, виношене в уяві образне закінчення. А тепер... У такі моменти навіть у досвідченого ж-ста виникають сумніви, він уподібнюється до учня чи студента перед екзаменом, коли, здається, нічого не знаєш і нічого не вмієш. Кому із тих, хто пише і говорить на публіку, не знайоме це гнітюче відчуття. А виступати треба, бажано не гірше, ніж вчора. Літературна, наукова, загалом творча праця - така вередлива принцеса, що потребує щоразу нових доказів власної спроможності. Перед нею всі рівні: і початкуючий ж-ст, і літературний генерал. Кожен раз своє генеральство маєш довести заново. Коли не зможеш, перестаєш бути генералом від літератури, ж-стики, яким би заслуженим-перезаслуженим не був.

Тоді й виникає підсвідоме бажання відтягнути на пізніше початок робо­ти. Форми цього зволікання дуже індивідуальні, багатьом усе це видається виявом певних особистих дивацтв. Ось як про це розповідав відомий англійський письменник Джон Б. Прістлі, якого, зважаючи на кількість написаного, ніхто не зможе звинуватити у лінивстві. Він говорить про сум'яття, в якому перебував перед тим, як взятися за писання. "У такому сум'ятті я перебуваю з півгодини перед тим, як приступити до невеликої речі. Коли ж я берусь за велику роботу, коли в мене далекий задум, то я можу тижнями перебувати у цілковитому сум'ятті й нерішучості. Тоді я роблю різні попередні нотатки, у які потім ніколи не заглядаю, порпаюсь у довідниках, ніби можу знайти в них щось дуже потрібне, ні з того, ні з сього міняю стрічку в друкарській машинці, телефоную людям, з якими мені, по суті, нема про що говорити, відповідаю на листи, які в іншому випадку пролежали б з тиждень або більше, словом, займаюся всякими дрібницями, пробуючи якось відтягнути час, і скоріше готовий робити все, що завгодно, ніж примусити себе писати першу сторінку"¹.

Далі письменник наголошує, що творчий процес продовжується увесь цей час. Це явище неважко пояснити з погляду психології творчості. Науці та практиці відомо немало випадків, коди ті чи інші відкриття, розв'язання задачі, творчі знахідки здійснювалися у найнесподіваніших ситуаціях. Усіх тонкощів цього процесу наука сьогодні обґрунтувати не може, але наукові дослідження психологів допомагають дещо пояснити. "У тому випадку, коли моделювання об'єктів зовнішнього світу знаходить своє відображення в регуляторі [тобто корі головного мозку. -В. 3.], відбувається усвідомлене вирішення задачі, - зазначає один з дослідників творчого мислення, -евристична діяльність протікає усвідомлено. Однак трапляються і такі ви­падки, коли моделі, будучи уже сформованими для вирішення певної проб­леми, працюють автономно, поза контролем регулятора. Саме ця діяльність і може бути охарактеризована як неусвідомлена творча діяльність".

Звідси, мабуть, і беруть початок судження самих творців та і дослідни­ків про тонкощі процесу творчості, про осявання, творчий спалах, який рід­ко приходить за письмовим столом або коли людина втомлена. Навпаки, читаємо у багатьох авторів, не варто чинити насильства над творцем, ща­сливих думок треба чекати³. Звідси і специфічні умови, яких потребує творчість, і навіть дивацтва творців. Адже в кожного з них творчий процес відбувається і стимулюється по-різному. Про це існує немало бувальщин. Наприклад, Ф. Шіллер любив працювати, насолоджуючись запахом гнилих яблук. Видатний вчений Г. Гельмгольц найкращі відкриття робив під час прогулянок по гірській місцевості у погоже надвечір'я. Письменники для праці, звичайно, шукають усамітнення. Щоб не кортіло вийти на вулицю, В. Гюго, розповідають, вистригав півбороди, а ножиці через вікно викидав на вулицю. У сільській тиші любили працювати Ж. Лафонтен, О. Пушкін, М. Коцюбинський, В. Стефаник. Відомо також, що деякі класики літе­ратури, наприклад Ч. Діккенс, М. Гоголь, могли і навіть любили працювати у гаморі. У будь-яких умовах міг продуктивно працювати І. Франко. М. Грушевський, як свідчать сучасники, вмудрявся вичитувати гранки своїх статей і книг навіть на засіданні Центральної ради, якою керував. У вічній метушні редакційної праці знаходив можливість писати власні статті, вірші редактор першої української газети радянського періоду В. Блакитний

Добре, коли ж-ст навчиться працювати, незважаючи на несприят­ливу обстановку. Адже умови роботи у пресі, особливо у газеті, на радіо і телебаченні, не дають можливості очікувати, коли прийде натхнення, період творчої інкубації зводиться тут до мінімуму. Доводиться працювати і втомленим, і знервованим, у гаморі, посеред ночі, у поїзді чи літаку. Дефіцит часу, майже постійний поспіх не можуть не впливати на якість матеріалу та й на здоров'я ж-ста. І все ж досвід свідчить, що для роботи над ґрунтовним виступом кожен із ж-стів шукає умови для того, щоб зосередитись. Це можуть бути вихідні чи власна кухня у нічний час.

Час зволікання, про яке йшлося вище, теж максимально зменшується. Потрібні вольові зусилля, здатність примусити себе працювати не тоді, ко­ли хочеться, а тоді, коли треба, тобто постійно. Без вольових зусиль, без постійного здолання самого себе не може бути літератора, а тим паче ж-ста. Натхнення, як правило, - це плід страждання. Чимало літературних задумів залишаються нереалізованими через невміння автора примусити себе працювати в будь-якому стані та умовах.

Дуже багато залежить від літературних навиків. Вони, як відомо, набуваються повільно і поступово в результаті важкої самостійної праці. Для того, щоб добре і порівняно легко писати, необхідно писати якомога більше і старанніше. Щоб навчитись легко писати, слід виробити в собі "здатність мислити пером". Ця легкість означає вироблене працею вміння безпосередньо, без особливих труднощів викладати думку на папір чи в мікрофон. Подібно до того, як людина, навчившись швидко писати, не задумується, як виводити ту чи іншу літеру, так само досвідчений літератор спеціально не шукає слово, фразу, мовний образний вислів. Вони приходять ніби самі собою. Такому авторові не треба докладати особливих зусиль, щоб, образно кажучи, долати відстань між кінчиком пера і папером. А даєть­ся це лише внаслідок інтенсивного літературного життя, коли людина багато думає, пише, говорить у мікрофон, постійно працює зі словом. Все це знач­но полегшує, але не ліквідує труднощів входження у літературну роботу.

Початок праці над твором нелегкий ще й тому, що відразу доводиться розв'язувати кілька найважливіших завдань: шукати головну думку, щоб ви­разити її у назві, знайти сюжетно-композиційний хід, підібрати відповідний тон і ритм розповіді, продумати першу фразу, від якої так багато залежить.

Більшість ж-стських виступів має власну назву. На нашу думку, не варто сідати за стіл, не маючи хоча б приблизної назви майбутнього виступу. Відсутність назви, коли йдеться про твір аналітичний, п-стичний, означає, що не визріла головна думка або її загалом у творі немає. Зде­більшого може бути чимало варіантів заголовків. Один і той самий матеріал можна назвати по-різному. Поступово кількість варіантів зменшується. Зрештою, всі вони можуть бути відкинуті, забраковані самим автором чи редакцією.. Натомість буде знайдений інший варіант. Тим паче, що навіть вдалий заголовок може бути змінений на газетній полосі чи у процесі верст­ки передач. Адже ж-стська праця в кінцевому підсумку є колектив­ною. Навіть вдала сама по собі назва матеріалу може не підходити до пев­ної добірки або не "ставати" на газетну полосу з найрізноманітніших при­чин (невідповідність задумові номера, повторення слів на сторінці чи розво­роті, величина заголовка тощо). Тут професіоналізм окремого автора повинен поступитися професіоналізму режисера у найширшому значенні цього слова.

І все-таки ми за формулювання заголовка чи його варіантів ще до напи­сання самого твору, тому що навіть "робочий" варіант назви, який опісля може зазнати змін чи бути відкинутим, дисциплінує автора. В ньому не тільки закладена головна ідея виступу, вказано на предмет розмови, а й нерідко образний ключ, підхід автора виступу, дається присуд явищу. Придумувати назву важко. Заголовок певною мірою може бути мірилом літературного вміння, таланту, культури. Він надзвичайно важливий для читача, оскільки для дуже значної частини читачів (за деякими даними до 80%) читання газети обмежується читанням заголовків, підзаголовками, а також для того, щоб матеріал потрапив на газетну полосу.

Які типи, функції заголовка та тенденції його розвитку в сучасній ж-стиці? Із зародженням ж-стики заголовок лише виділяв певну публікацію з-поміж інших. Згодом утвердились називна або номінаційна функція, коли називається предмет розповіді. Інформаційна функція заголовка виявляється в тому, що він відображує більшою чи меншою мірою зміст названого твору чи рубрики. Апеляційна функція заголовка лежить у площині агітаційно-пропагандистській, з допомогою такого заго­ловка редакція і автор, зрозуміло, прагнуть певним чином вплинути на читача. Нарешті, заголовок може бути рекламним, щоб привернути увагу читацької чи глядацької аудиторії¹.

Сьогодні функції й типи заголовків значно урізноманітнились. Насам­перед під впливом практики західних мас-медій заголовки у газетах, тижне­виках стають більш інформативними, довшими, нерідко практикуються ще й підзаголовки.

Умовно можна виділити такі сучасні типи заголовків:

1. Інформаційний, який найчастіше використовується у подієвій інформації. У газеті "Фактьі" всі заголовки повідомлень під відповідною рубрикою є фактично стислим викладом їхнього змісту. Ось деякі прикла­ди: "У Києві у два рази підвищений тариф на водокористування", "Сім-ферополець, який дожив до 101 року, загинув, потрапивши під машину", "Невелике село у Хмельницькій області взяте під контроль у зв'язку з випадком захворювання на дифтерію".

2. Спонукально-наказовий. Досить поширений у тоталітарній ж-стиці з її директивним характером, хоча трапляється і у сьогоднішній практиці. Наприклад: "Нашим берегиням - увагу і любов" ("Молода Галичина").

3. Проблемний найбільше, зрозуміло, поширений у відповідного виду публікаціях. Стилістично він може бути виражений у формі питального речення: "Забракло "пороху" в порохівницях?" ("Молодь України"), зіставленні двох явищ, наприклад, "Інститут президентства і нові політичнітехнології" ("Зеркало недели") тощо.

4. Констатуючо-описовий трапляється теж часто як у назвах певних публікацій, так і телепередач, наприклад, "За двома тендітними студентками полювало 40 офіцерів держбезпеки...", "Мер вирушає на війну" ("Молодь України"), "Світ єдиноборств" (ЛТБ).

5. Рекламно-інтригуючий заголовок завжди має певний елемент загадковості, несподіваності, навіть сенсаційності. Характерний приклад із "Комсомольской правдьі", яка вирізняється вишуканістю, несподіваністю заголовків. "Стюардеса влетіла. В літературу..." - так названа замітка про те, як американська стюардеса стала автором популярних романів.

Ж-сти вдаються також до широкої гами засобів і стилістичних прийомів побудови заголовків. Це можуть бути.вдалі вислови із тексту статті чи інтерв'ю, заголовок може будуватись на руйнуванні стійких словосполучень або їх розширенні, двозначності слів тощо. Для прикладу: "Дитяча хвороба курячої сліпоти на Львівщині. Чи можемо з нею боро­тись?" ("Український шлях"), "Бубка взяв 1250. В доларах" ("Комсо-мольская правда"). Популярними стали заголовки, у яких римуються окремі слова ("Бути лану з "Ланом". Поки що - за планом" ("Голос України")), заголовки із комічним підтекстом ("Усім парламентом у президенти. На чолі зі спікером" ("Шлях перемоги")).

Усіляко заохочуючи розширення й урізноманітнення поетики заголов­ка, треба застерегти від дедалі частіших випадків порушення етики у над­мірно вільному поводженні із заголовками у популярних, але бульварних за характером виданнях. У погоні за сенсацією заголовки викривлено трак­тують інформацію, яка наявна у тексті. Ще гірше, коли колекціонуючи певні звироднілі явища, окремі газети ("Московский комсомолец", "Бульвар") добирають до них відповідні чорні назви - наприклад, "У підмосковних лісах стали знаходити труни з дітьми". Трапляється, що заголовки ображають гідність читача, містять вульгаризми, двозначні натяки та інші відхилення від елементарної пристойності

Пошуки назви, продумування плану, способу викладу матеріалу, фор­мування першої фрази - це уже процес творення. Відбувається остаточна переплавка окремих фрагментів, фактів, думок у своєрідний моноліт. Розмови, вивчення рукописів письменників, спогади відомих літераторів свідчать, що саме цей етап особливо відповідальний у роботі. У психології літературної творчості його прийнято називати концентрацією¹. З певними поправками на специфіку цей термін можна застосувати і до п-стики. У свідомості автора народжуються не окремі зв'язки, асоціації, зіставлення, виникає ще чітко не оформлений словесно стовбур оповіді з її роз­галуженнями. Якщо в художньому творі це перехід від задуму в сюжет, систему образів, то в ж-стиці - пошуки прийому розповіді, відбір най­суттєвішого матеріалу, продумування композиційно-сюжетних поворотів, того провідного стержня, який зцементує увесь твір.

Для того, щоб така переплавка окремих фактів, думок, вражень від­булась, потрібна одна універсальна передумова. Як уже зазначалось, для цього автор повинен ніби стати над матеріалом, щоб вільно осягнути його. З цього приводу дивовижно збігаються думки вчених, досвідчених літераторів, і, як не дивно, подібного висновку самотужки доходять... навіть початкуючі ж-сти. Зокрема, Г. Гельмгольц зазначав: "Завжди слід було вивчити всебічно дану проблему такою мірою, щоб тримати всі гострі кути і складні сторони у пам'яті, щоб можна було пробігти по них вільно, без записок". Досвідчені ж-сти наголошують, що починають писати лише тоді, коли всі факти і деталі із нотаток перекочують у голову. А ось вияв "творчих мук" початкуючого ж-ста-практиканта, взятий із щоденника: "З'явились нові труднощі - осмислення зібраного матеріалу і вичленування головної ідеї... Я не вмію знайти внутрішнього логічного зв'язку подій... вдалого ходу порівняння..."

І тут органічно постає питання про план твору. Одні літератори після виникнення задуму твору, особливо значного, накреслюють план, детально продумуючи його структуру. Більшість ж-стів, як і багато пись­менників, письмово планів не фіксують. Це не означає, що такого плану не­ма у голові. Невеликі ж-стські виступи пишуться з ходу. Поважніші, солідні за обсягом твори писати, не продумавши структури, не можна.

Це зовсім не означає, що продуманий чи навіть написаний план реалізується буквально. У викладі думки є своя внутрішня логіка. Навіть найдетальніший план може бути порушений відповідно до тієї внутрішньої логіки думки. Думка письменника, слушно наголошує Роман Іваничук, -"на кінчику його пера". Оте "мислення пером" диктує свої вимоги. Здається, все продумано, відібрані факти і деталі, накреслені переходи і повороти думки, а перо диктує дещо іншу логіку, інший хід думок, безжально відсікає непотрібне, породжує нові асоціативні зв'язки тощо. Тому написання твору - не тільки завершальний, але й вирішальний етап творчого мислення.

А відтак йде нелегкий перший абзац або зачин твору. Його обминути неможливо. Крім того, перший абзац, навіть перша фраза повинні читача або глядача зацікавити, злегка заінтригувати, ввести в курс справи. Перша фраза, перший абзац задають тон, ритм усьому матеріалу. Тут сфальшувати, відбутись загальником не можна. Доведеться втрачати більше -переписувати сторінку, а то й увесь твір. Тому майже всі літератори стверджують про відповідальність зачину.

До того ж, сучасна ж-стика широко практикує лід. Під терміном лід (від англ. Іеай - вести) прийнято розуміти графічно або інтонаційно виділений перший провідний абзац ж-стського матеріалу. Як і заголовок, ця частина ж-стського твору повинна концентрувати інформацію, вводити реципієнта у курс справи, привертати увагу, зацікавлювати, інтригувати. Газети і журнали й раніше намагалися супроводжувати важливі публікації певною інформацією від редакції. В них, здебільшого, зазначалось щось про автора, актуальність публікації, її зв'язок з іншими тощо. На газетному жаргоні такий інформаційний супровід найчастіше йменувався врізкою, втяжкою, оскільки заверс­тувався у текст публікації.

Лід має особливе значення, він багатофункціональний, зазвичай, супроводжує не тільки аналітичні, але й інформаційні матеріали, є, як дізнаємося згодом, їх органічною, акцентуємо, найголовнішою частиною.

За характером і змістом лід багатоманітний. Найпоширеніший його вид - інформаційний, тобто такий, який вводить читача або слухача у курс справи, повідомляє, про що йтиме мова. Варіанти такого типу ліду можуть бути найрізноманітніші - від простого повідомлення, скажімо, про ювілей героя розповіді до ширшої довідки. Довідково-історичний лід створює відповідне тло для наступної розповіді. Лід також може бути фабульно-іитригуючим. Він, як звичайно, супроводжує гострі за фабулою розповіді. Лід може мати образний характер, починати майбутню розповідь з картини, сцени, епізоду. Трапляються резюмуючі чи тезисні види ліду. Вони стисло викладають суть матеріалу, який супроводжують. Лідом може бути цитата із тексту самої публікації.

Лід органічно переходить у серцевину розповіді. Досвідчений автор, як уже зазначалось, шукає певний стержень, композиційний прийом, сюжет­но-фабульний хід, які дають йому змогу сфокусувати фактичний матеріал, інформацію, розподілити думки, діалоги, епізоди. Якщо інформаційно-подієві матеріали Грунтуються на факті, фабулі, події, аналітичний твір повинен мати інше цементуюче начало. Нерідко вдало знайдений композиційний хід означає, що автор, принаймні у голові, написав свій твір.

Щаслива знахідка, асоціативний образ, побудований на контрасті, пара­доксальна думка, судження когось із персонажів, доречно вжиті думки знаменитих людей, афоризми, крилаті слова, образи класичної літератури і фольклору - все це лише дещиця можливих варіантів знаходження того чарівного творчого кристалика, через який проглядається зміст пропонованої автором інформації. Вдало знайдений стержень набуває властивостей своєрідного літературного магніту, до якого притягається лише те, що має магнітну природу і відпадає все несуттєве, непотрібне.

Знайдений композиційний хід, стержень починає діяти ніби за зворотною інерцією: якщо спочатку важко було взятись за написання першого абзацу, то тепер важко відірватись від роботи. І тут найперша турбота автора -аргументи. Писати добре - значить вміло аргументувати, доводити, обґрунтовувати ідею, думку, ненав'язливо переконувати співрозмовника в її правильності. Багато залежить від фактажу, а ще більше - від вміння його викласти. Мистецтво аргументації - тема наступного розділу. Нижче про інші аспекти процесу викладу інформації у ж-стському виступі.

Викладаючи думки, ж-ст повинен пам'ятати про те, що факт, як зазначалось вище, багатозначніший, красномовніший, ніж абстрактне суд­ження. І, як наголошують досвідчені п-сти, добра стаття відрізняється від поганої тим, що вона, зазвичай, складена із вміло підібраних, незвичних і несподіваних фактів та спостережень.

Майстерність написання - це і вміння укладати окремі факти, образи, враження, пов'язувати їх думками, небанальними судженнями. Ведучи мо­ву про багатозначність факту, вправне їх монтування, здатність "пригнати" факт до факту і виокремити з них оригінальне судження, ми маємо на увазі так бажану сьогодні в ж-стиці інформаційну насиченість тексту, тобто розміщення на відповідній площі чи у відповідному часі передачі якомога більшої кількості інформації. Сьогодні ж-ст вчиться писати і говорити не тільки дохідливо, яскраво, але й "густо", що означає нетерпиме ставлення до загальної фрази, штампа, повторення загальновідомих істин.

Муки творчості - це муки пошуку свіжої думки, а відтак і свіжого слова. Вивчення мови, вміння користуватися словниками не можуть врятувати від мук пошуків потрібного слова, потрібної фрази. Вони лише полегшують їх, роблять ці пошуки результативнішими. Йдеться не тільки про елементарне дотримання норм мови, що само собою дуже важливе, а про мовну творчість, оригінальне мислення і втілення його у свіже слово.

У процесі викладу думки молодий ж-ст повинен уявляти собі майбутнього читача чи слухача. Досвідчені автори досить зримо бачать того, до кого звертаються. Адже кожен відомий автор має свого читача, про якого може знати на підставі відгуків, листів, розмов. Дехто слушно радить будувати розповідь так, ніби ти ділишся своїми враженнями, думками із знайомою, цілком конкретною людиною. Інші пропонують сповідальну (перед самим собою) манеру розповіді, яка сприяє щирості, інтимності тону. Таке самонавіювання нерідко допомагає уникати високопарності, зайвої ускладненості мови, а найперше - шаблону, трафарету.

Природа, різновиди штампа різноманітні. Вирізняють композиційні тра­фарети, трафарети у розкритті теми, характеристиці персонажів. Та все ж найживучіший словесний штамп. У його основі лежить повторення, і то ба­гаторазове, уже кимось знайденого, відкритого, навіть у свій час оригіналь­ного. Першопричина штампа - невміння або небажання мислити, шукати.

Необхідно також звернути увагу на кінцівку твору, завершальний акорд, від якого залежить враження аудиторії. Вона є, зазвичай, загальним підсумком розмови. Завершальна частина, крім того, може мати прямий чи опосередкований рекомендаційний характер, а тому важко уникнути елемента наказовості чи моралізаторства.

Однак й тут маємо немало справжніх знахідок. Ось, скажімо, як лако­нічно і дотепно, несподівано закінчується стаття відомої свого часу, талано­витої ж-стки Галини Ковтун "Повторіть себе тричі...". У статті під­німається і сьогодні винятково актуальне питання багатодітної сім'ї: "...Даємо життя нашим маленьким задля життя. Щоб у них продовжувались і ми самі, і рід наш великий людський. Бо передаємо їм у спадок все здійснене і заповідаємо омріяне. Щоб повторилось, збагатилось, примножилось. Бо мати дітей - щастя. Мати трьох - потрійне.

У мене-троє"¹.

І, нарешті, техніка писання. Саме слово "написання" можна вважати сьогодні у ж-стиці навіть певним анахронізмом. Адже значна, якщо не більша, частина ж-стів не так пише, як говорить, надиктовує, записує, передає з допомогою електронної пошти. Розповідь одного нашого відо­мого ж-ста десятирічної давності про те, що у потужному американ­ському інформаційному агентстві не знайшлось шматка паперу, щоб записа­ти якісь дані, сьогодні уже нікого не шокує. Відходить у небуття друкарська машинка. У ж-стську практику входить, хоч і повільно, комп'ютер, атрибутами ж-стської праці стають інші сучасні технічні засоби.

Однак, незважаючи на всі досягнення техніки, яка зберігає колосальну інформацію і допомагає нею користуватися з неймовірною оперативністю, головною для ж-ста залишиться здатність мислити і викладати думки за допомогою свіжого слова, якого нам сьогодні так бракує.

Залишиться, мабуть, два типи літераторів. Одні продовжать мислити, якщо не на папері, то на дисплеї комп'ютера. Для них важливо спочатку вик­ласти суть, накидати загальні контури твору, не вдаючись до деталізації, до удосконалення фрази. Такий автор може мислити окремими фрагментами, переписувати деякі місця, робити вставки і поправки. Нерідко буває так, що рука не встигає за думкою. Автор прагне її зафіксувати, не думаючи про деталі, про викінченість тексту. Зрештою, шліфувати такий текст на комп'ютері, здається, навіть легше тому, хто опанував цю техніку.

Інші й надалі будуть настільки продумувати власні твори, що писати­муть їх начисто. Не досягнувши певного рівня досконалості, такі автори не зможуть писати далі. Найчастіше невдалі варіанти вони відкидатимуть і починатимуть працю спочатку. Цей м-д має безсумнівні переваги, коли ж-ст власний текст надиктовує.

Перехід від кулькової ручки до комп'ютера - болісний процес. Ліпше, якщо він відбувається у ранньому віці. Не є винятком, що частина ж-стів, письменників, і то не найгірших, і подалі під час написання найваж­ливіших і найвідповідальніших виступів користуватимуться таким анахро­нізмом, як перо.

Написаний твір, у який би спосіб він не фіксувався, потребує авторської правки, саморедагування, а головне - переписування, шліфування. Щоб стати пристойним ж-стом, молодій людині треба навчитись по декіль­ка разів переробляти, вдосконалювати власні матеріали. Досвідчений літератор може дійти до такого рівня культури викладу думки, що писатиме відразу начисто. Але й тоді рукопис має пройти етап авторського редагу­вання, який охоплює перевірку цифр, назв, цитат, прізвищ, стилістичну правку. Щодо початкуючого ж-ста, то шліфування, переписування твору повинно стати нормою.

На жаль, буває навпаки. Молодий ж-ст сподівається на те, що в редакції його опус "дотягнуть", "причешуть" і навіть допишуть. Можна навести чимало випадків, коли початкуючі ж-сти, зокрема студенти, виявляють елементарну невимогливість: пропонують працівникам редакції чи своїм наставникам-викладачам чернетки, заготовки, в яких не тільки не розставлені розділові знаки, немає заголовка, підпису, а іноді й цілих абзаців. Така невимогливість не сприяє творчому зростанню ж-ста. Це, зрештою, неповага до колег, до майбутнього читача. Професійний літератор не має права з'являтись на людях в неохайному вигляді. Це професійна вимога й етична норма ж-стики.

Складний завершальний етап роботи над ж-стським твором. Це підсумок, результат його праці. Він у всіх перед очима. Його оцінюють ко­леги, а головне - споживач. Успіх тут немислимий без літературного обдару­вання автора, його творчих задатків. Найменше у цьому таємничому і суто індивідуальному акті можуть допомогти поради стороннього. Проте існують якісь загальні тенденції цього процесу, знання яких, звичайно, не зробить з людини талановитого ж-ста, але вбереже його від елементарних поми­лок, допоможе свідоміше ставитись до набуття навиків літературної роботи. Сюжетно-композиционное построение журналистского произведения обусловлено конкретным замыслом. Собранный и осмысленный автором фактический материал подлежит литературному оформлению. В ходе реализации этой творческой задачи все «элементы содержания упорядочиваются в произведении не только благодаря идее, синтезирующей многомерные связи и отношения между фактом, мнением, проблемой и т.д. Эта упорядоченность достигается также и формальными средствами, среди которых видное место занимают сюжет и композиция»^[i][1].

АРГУМЕНТАЦІЯ В Ж-СТИЦІ

Доказ і переконування - процес постійного духовного спілкування між людьми в ході буденного і практичного життя, виховання, навчання, обміну найрізноманітнішою інформацією, наукової і, зрозуміло, ж-стської діяльності. Доведення певної істини, переконування інших громадян у правильності того чи іншого судження, погляду такі ж давні, як суспільство. Деякі вчені твердять, що логіка як наука про закони мислення зародилась у зв'язку з риторикою - наукою про красномовство'. Бо, зрештою, завдання логіки полягає в тому, щоб доводити істинні судження і спростовувати хибні.

Доказ, доведення - суто логічний процес. Якщо розглядати спрощено, то доведення - це розкриття відповідності певного судження тому, що є в реальній дійсності. Ми навіть не завжди помічаємо, що у процесі прак­тичного спілкування, не кажучи вже про науку, юриспруденцію, постійно демонструємо у різний спосіб і різними м-дами збіг наших слів, суджень, висновків з тим, що є в реальності. Мета будь-якого пізнання — наближення до істини, тобто більш чи менш адекватного відображення у свідомості людини явищ і процесів природи, суспільства і самого мислення.

Процес будь-якого спілкування, зокрема й масової комунікації, - це піз­нання того, що відбувається довкола нас на рівні подій і фактів, на рівні їх тлумачення, а також більш чи менш глибокого оперативного аналізу. Цим спеціально займається наука, для якої немає іншого завдання, крім щораз глибшого пізнання об'єктивної реальності.

І в буденному житті, і в будь-якій із наук ту чи іншу інформацію, суд­ження, висновок, концепцію, теорію ми мусимо підтвердити, довести. Ж-стика не є у цьому винятком. Тут теж діють загальні закони пізнання. Саме ними ми керувалися, з'ясовуючи природу ж-стики і пізнання нею дійсності.

Однак якщо для науки з'ясування тих чи інших закономірностей дос­татньо, то для ж-стики, виходячи з її природи і функцій, такого дове­дення замало..Як ми вже зазначали, завдання ж-ста, п-ста не­рідко починається там, де вичерпується завдання вченого. Ж-ст, як і, до речі, популяризатор науки, викладач або вчитель повинен ще вміти переконати в істинності тих, до кого звертається. А його адресат - це, за звичай, не фахівець, а широка громадськість. Уже в цьому є певна відмін­ність між доказом ученого, який здебільшого звертається до спеціалістів, здатних розуміти його, нерідко дуже складну, мову, і доказом ж-ста.

Однак відмінність ця значно глибша, оскільки знання і переконання -нетотожні поняття. Без сумніву, в основі переконання лежать певні знання. Але не всякі знання переростають у переконання. Між просто знанням як певною системою інформації та переконанням як певним станом людини існує суттєва відмінність.

"Специфіка переконання, - зазначає один з українських філософів, - по­лягає в тому, що воно водночас відображає і дійсність, і ставлення суб'єкта як до самого відображення, так і до того, що відображається. У переконанні знання зливаються з волею людини. Переконання - такі знання, які складають зміст мотивів діяльності, впливають на напрямки мислення і дії, зумовлюють вчинки, лінію поведінки, формують установку до дії... Переконання - це знання, яке має світоглядне значення"¹.

На підставі аналізу структури цього духовного стану дослідники роблять висновок про те, що переконання, крім знань, охоплює певні психологічні компоненти, емоції, певний душевний стан. Не будь-які знання стають основою переконань, а лише ті, які зачіпають інтереси особистості, від­повідають їм. Цілком зрозуміло, що таке зіставлення певних ідей з потребами людини неминуче викликає відповідні почуття, а не тільки думки. Не випад­ково, мабуть, переконання ніколи не вживаються з емоційною індиферент­ністю, вони немислимі без активної участі не тільки знань, але й емоцій.

Окрім понять доведення, переконування, в науці і практиці використо­вується поняття аргументації. Аргументація - особливий тип судження. Це спосіб судження, у процесі якого висувається певне положення як теза, яку необхідно довести. Розглядаються докази щодо істинності певного до­ведення і можливих протилежних доказів. Дається оцінка обгрунтуванню і тезі доведення, як і обґрунтуванню і тезі спростування. Крім того, заперечується антитеза, тобто теза опонента. Доводячи тезу, автор тим са­мим формує переконання в істинності тези і неістинності антитези. У про­цесі аргументації обґрунтовується доцільність прийняття тези з метою ви­роблення активної життєвої позиції та реалізації відповідних програм і дій².

Як видно, поняття "аргументація" набагато ширше за змістом, ніж по­няття "доведення". Метою доведення є виявлення істинності тези, а метою аргументації - ще й обґрунтування доцільності прийняття цієї тези, роз­криття її важливого значення у певній життєвій ситуації. Та й сам аргумент трактується ширше, ніж у теорії доведення, він різноманітніший, багатший.

В основі аргументації лежать насамперед логічні закони. Оскільки студенти вивчають курс логіки, наше завдання - відіслати їх до відповідної літератури¹ та нагадати деякі елементарні істини, без яких незрозумілим буде дальший виклад.

У логіці прийнято виділяти таких трьох учасників суперечки: пропо-нент - той, хто висуває певне положення. Він може висловлювати власну думку або певну колективну позицію. Опонент - той, хто піддає сумніву, заперечує слушність певної думки. Він може бути присутнім або не брати участі в цьому процесі. Аудиторія - колективний суб'єкт суперечки. Йому, власне, й адресується суперечка.

Логічна структура доказу й аргументації теж складається з трьох ком­понентів. Ними є теза - судження, яке необхідно довести, аргументи - ті істинні судження, якими користуються у процесі доведення тези. Нарешті, формою доведення або демонстрацією називають спосіб логічного зв'язку між тезою й аргументами або сам процес розгортання аргументації.

Необхідно також зазначити, що саме аргументування може бути здійс­нене двома головними способами: шляхом безпосереднього звертання до дійсності, що найчастіше робить ж-ст (фактологічна аргументація), і за допомогою уже відомих положень, суджень, коли автор теж звертається до реальності, але не безпосередньо, а опосередковано, через умовиводи, висновки, закони, концепції, теорії тощо.

У працях з логіки називають такі головні види аргументів:

1. Достовірні одиничні факти;

2. Визначення як аргумент доказу;

3. Аксіоми — судження, які приймаються як аргументи без доказу;

4. Закони і теореми.

Логіка пробує встановити певні вимоги до кожного з трьох компонентів процесу доказу, а також піддає критиці відступи від цих вимог.

Теза, згідно з цими вимогами, повинна бути сформульована чітко і не­двозначно, бути незмінною протягом усього процесу доведення. Теза не повинна бути внутрішньо суперечливою. Логічні помилки або зловживання щодо тези: часткова або повна підміна, апеляція до людини (замість тези людини, яка її висловила), аргумент до публіки (психологічний вплив на почуття аудиторії) та інші відступи. Прямою критикою тези вважається м-д "зведення до абсурду", коли із висунутим положенням ніби й погоджуються, а далі з наявних аргументів та тези виводять всі можливі наслідки і демонструють їх абсурдність.

Найголовніша вимога до аргументу - його істинність. Аргументом мо­же бути лише таке судження, істинність якого уже доведена, незалежно від певного конкретного доказу. Аргументом не може бути судження, яке потребує доведення. Тут діє закон достатньої підстави. Звідси відповідні помилки і спекуляції: "хибна підстава", "недоведена підстава", коли суд­ження ні істинне, ні хибне і потребує доведення, "порочне коло" або "коло в доведенні", коли тезу доводять за допомогою аргументів, а аргументи виводять з цієї тези, "від сказаного у відносному розумінні до сказаного безвідносно", коли теза істинна лише у певному відношенні, а не за будь-яких умов. Дехто із учених додає ще й такі помилкові або вживані зі спекулятивною метою прийоми, як "аргумент до публіки", "аргумент до пихи", "аргумент до авторитету", "аргумент до освіченості", "аргумент до жалю" і навіть не так вже рідкісний і в наш час "аргумент до фізичної сили"¹.

Щодо демонстрації, то тут головним є цілковите підтвердження тези. Вчені називають це "відношенням логічного слідування", унаслідок пору­шення яког