Стендаль червоне і чорне і іст роману прототипи

У романі "Червоне і чорне” Стендаль використав кримінальну справу, про яку прочитав у газеті. Поштовхом до роботи над твором стала історія Антуана Берте, сина сільського коваля. Його вихователем і вчителем був місцевий священник. Коли юнакові виповнилось 19 років, він почав працювати гувернером у родині багатого промисловця пана Мішу. Можливо, між дружиною Мішу й Антуаном виник роман. Священник, зумів влаштувати Берте в семінарію, з якої юнак переходить вихователем до аристократичного будинку Кордонів. Мадемуазель де Кордон, дочка хазяїна, закохується в молодого плебея. Її батько пише листа до пані Мішу і просить схарактеризувати поведінку Антуана, на що отримує негативний відгук. Це означає кінець карєри для Берте, і той з відчаю стріляє в пані Мішу з пістолета, а потім намагається накласти на себе руки. Пані Мішу не помирає, й Берте. У 1827 р. в Греноблі відбувся судовий процес, на якому його було засуджено на смерть. Історія головного персонажа "Червоного і чорного”, на перший погляд, майже повністю повторює згадану справу, тільки імена змінюються: Берте перетворюється на Жульєна Сореля, подружжя Мішу - на пана і пані де Реналь, а аристократка та його дочка – на маркіза де Ла – Моль і Матильду. Та, звичайно, не цей життєвий випадок сам по собі зробив Стендаля одним із найвідоміших письменників світу, а те, як він його художньо втілив. Його геніальністю як романіста полягає в тому, що він зумів у побутовому злочині побачити трагедію сучасної людини. Це був несподіваний, оригінальний хід, який багато в чому оновив світову літературу. Вибір Стендалем "справи Берте” як відправної точки для свого твору відображає настанову письменника намагатися розв’язувати життєві проблеми на рівні філософії, політики, естетики. Тут вирішальним чинником є те, що і Берте, і Жульєн- плебеї. Ситуація, коли представники нижчих станів піднімалися вгору завдяки своїм талантам, приваблювала Стендаля. У нього була спеціальна теорія геніальності, за якою геній обов’язково повинен бути бідним, неаристократом. Тільки серед таких людей, твердив він, ще залишилися ті якості, які так йому подобались і які вивільнила Велика французька революція – життєва енергія, прагнення свободи і щастя. Самі обставини існування таких людей змушували їх не зупинятися на місці і рухатись уперед, тоді як творча сила вищих класів знищена, бо вони зіпсовані цивілізацією. Прикладом такого геніального плебея, який переміг світ, для Стендаля, безумовно, був Наполеон. Годі й казати, що ця стендалівська теорія геніальності є ще одним варіантом ідеї "природної людини”, якій письменник залишався вірний завжди.

 

Червоне і чорне як хроніка 19ст

Роман видатного французького письменника ХІХст. Стендаля (псевдонім Анрі-Марі Бейля) (1830) можна без перебільшення назвати центральним як у творчості самого Стендаля, так і в процесі становлення французької літератури минулого століття в її поглиблених соціально-реалістично-психологічних зразках. Провідну роль в плані сюжетному тут відіграє біографія головного героя - Жюльєна Сореля, однак, згаданий твір далеко виходить за біографічні межі лише одного персонажа, а стає романом широкої соціальної замальовки у реалістичному дусі з доби Реставрації у Франції (цілком виправданим є підзаголовок - «Хроніка XIX століття»). Тут особиста біографія Сореля, як героя головного, значно розширилася за рахунок показу багатьох інших типових постатей і взагалі влучних замальовок побуту, звичок і соціально-моральної боротьби у французькому суспільстві тієї доби. Тут фігурує й французька провінція (невеличке місто Вер’єр), і духовна семінарія в Безансоні, і аристократичні кола в Парижі. Знаменною є й сама назва твору «Червоне і чорне», тобто зіткнення сил прогресу і реакції, світського і релігійного, традиційно застарілого, практично вже віджилого (що намагається штучно повернути до життя епоха Реставрації) і динамічного, новітнього, яке знаходиться у становленні й постійному пошукові. Характерно, що хоча у творі й розповідається про численні конкретні події (поява Жюльєна Сореля в домі де Реналя у Бар’єрі; історія його любовного зв’язку із пані де Реналь, а потім із Матільдою де ля Моль у Парижі; тяжке для Жульєна перебування у безансонській семінарії й специфічну задушливу атмосферу у цьому духовному навчальному закладі; є навіть постріл у церкві, поранення пані де Реналь, судовий процес над Сорелем і його страта; є і певні «екскурси» в минуле, в історію - страчений предок де ля Молів і образ Наполеона Бонапарта в уявленні демократичних кіл Франції, у даному разі Жюльєна Сореля), все одно сюжет твору «рухається» й динамізується не за рахунок авантюрно-пригодницької фабули а на основі духовного життя головного героя, становлення й розвитку його енергійного характеру, в його складних взаєминах із своїм оточенням. Саме це й визначає усю поетику роману й робить його одним з найяскравіших взірців соціально-психологічного роману XIX століття у світовій літературі. В цьому творі є чимало і викривально-переконливих сцен в плані соціальному, суспільному (що буде притаманне творам Оноре де Бальзака з його «Людської комедії»), і сцен символічних, наприклад, та, коли Жульєн, стоячи на скелі, стежить за летом, шуліки і, заздрячи вільному летові птаха, хоче й собі стати подібним до нього, щоб піднятися вгору над світом. Згадаймо дещо подібні узагальнення і в творах Бальзака) останній епізод в романі «Батько Горіо», де Растіньяк дивиться на величезний Париж перед ним і розмірковує над тим, хто кого переможе у «двобої», коли він «візьме курс» на найбагатші квартали французької столиці; або прямий алегоризм, пряму символіку в романі «Шагренева шкіра»). Певне узагальнення щодо «Червоного й чорного» Стендаля можна зробити й зіставивши його назву із конкретними подіями твору: головний герой фізично загинув, отже, нібито перемогли «чорні» сили, а тимчасом він залишився морально нескореним - і в цьому розумінні перемога залишилася на боці сил прогресивних, тобто «червоного».

 

Образ жульена

Образ Жульєна Сореля. Соціальна загостреність узагальнень у романі підкреслює трагедію долі головного героя. В образі Жульєна Сореля Стендаль "моделював" історичну дійсність. Син теслі, Жульєн не одержав систематичної освіти, але був кращим учнем місцевого священика, багато думав, читав. Талановитий плебей, він увібрав найважливіші риси свого народу, розбудженого до життя Великою французькою революцією: відвагу, енергію, чесність, твердість духу, непохитність у досягненні мети. Він завжди (в особняку де Реналя, в домі Вально, у паризькому палаці де Ла Моля, у залі засідань вер'єрського суду) лишається людиною свого класу. Він мріє досягти слави і місця під сонцем завдяки власному таланту, енергії (його надихає приклад Наполеона, теж вихідця з третього стану). Але Сорель живе в іншу добу. У період Реставрації зробити достойну кар'єру прямим і чесним шляхом неможливо.
Протирічне поєднання в натурі Жульєна плебейського, революційного, незалежного та шляхетного з честолюбством, яке веде його на шлях лицемірства, помсту і злочин, утворює основу складного характеру героя. Протиборство цих антагоністичних рис визначають внутрішній драматизм Жульєна.
Шлях угору, який він проходить в романі, це шлях втрати ним кращих людських якостей. Коли Жульєн досягає мети, стає віконтом де Ля Верней та зятем маркіза, з'ясовується, що гра не варта свічок. Перспектива такого щастя не може задовольнити героя. Причина тому – жива душа, яка збереглася в Сореля, попри на всі насильства над нею. Він пережив сильне потрясіння, коли стріляв у Луїзу де Реналь, яку палко кохав. Пережите, подібно катарсису давньогрецької трагедії, морально просвітлює героя, очищає його від пороків суспільства.
На гільйотину Сореля відправляють не за постріл, а за те, що він, плебей, осмілився обуритися соціальною несправедливістю і повстати проти своєї жалюгідної долі.

 

 

Типи героїв і Стендаля

У своєму трактаті «Про кохання» Стендаль виділив чотири різновиди цього по-чуття. Єдино справжнє кохання — це кохання-пристрасть; людина, що переживає його, думає винятково про кохану людину, ніщо більше для неї не існує, вона по-вністю відмовляється від честолюбства. На другому місці — кохання-потяг, коли людина приділяє багато уваги коханій особі, проте водночас вона не залишає поза увагою й інші радощі, насолоди, джерело яких — гроші та честолюбство. Потім — фізичне кохання. У Стендаля фізичне кохання займало лише третє місце. I, нарешті, на останньому місці кохання-честолюбство; таке кохання письменник зневажає. «Любовь — зтородбезумия, потому что, полюбив женщину, мьівидимее не та-кой, каковаона на самомделе; однако, зтосладостноебезумие, оно одно и напол-пяетжизнь СМЬІСЛОМ».

Залежно від цього Стендаль вивів 4 типи героїв:

• Герой, яким хотів би бути сам письменник. Він молодий, красивий, але несмі-ливий і завжди ніяковіє у щзисутності коханої. Проте виявивши волю і мужність, він долав всі перешкоди.

• Це жінка, яку хотів би кохати Стендаль. Вона ідеальна: прекрасна, чиста, благо-родна, і, врешті-решт, вона ставала коханою героя, підкорившись його пристрасті.

• Жінка, якою міг би бути сам Стендаль, якби він був особою жіночої статі. Це натура сильна, енергійна, вольова, подібна жінкам епохи Відродження.

. Благодійник, рятівник, людина добра, заможна. Його протилежність — негід-ник, який завжди стояв на шляхуголовного героя.