Вступ. Історична наука про цілісність Української культури.

История культуры Украины

Тема №1

Релігія слов'янських племен. Мистецькі набутки слов'ян.

Символічні знаки давніх слов'ян. За первісного суспільства роди і племена на території України використовували знаки-символи, що відображали їхні вірування, місця проживання, певні особливості життя й діяльності. Спочатку це були прості малюнки: хрести, ромби, квадрати, кола та інші фігури. Згодом вони ускладнювалися й урізноманітнювались. З'явилися зображення небесних світил (Сонце, Місяць, зірки), звірів (мамонти, олені, вовки, собаки, леви), птахів (орли, круки), худоби (бики, коні, вівці, кози, свині), ідолів (богів язичницької віри).

Роди і общини, а також і племена східних слов'ян визначали собі певні знаки-емблеми, що відрізняли їх від сусідів. Такі знаки ставилися на межах земель, лісів, біля озер, річок, на знаряддях праці, зброї, предметах побуту, купецьких товарах для продажу тощо. Таврові знаки ставили на своїй худобі скотарі, на виробах ремісники, на шкурах звірів мисливці, на бортних деревах і вуликах-дуплянках бджолярі. Ці тавра мали їх охороняти від крадіжок.

Символами влади родових і общинних старійшин та племінних вождів часто вживалися мідні, бронзові або залізні тризубці у вигляді вил-трійчаток (вони зберегли цю форму до наших часів). Археологи знаходили їх при розкопках городищ на Київщині (Хотівське), Черкащині (Мартинівське), Полтавщині (Перещепинське).

У зарубинецьку і черняхівську епохи слов'яни-язичники ' у священних місцях (капищах) ставили кам'яні фігури ідолів (богів), яким вони вірували. Археологи виявили такі витвори по 2-3 м заввишки у с. Іванівці (Хмельниччина) над Дністром. Біля гори Богит на дні р. Збруч знайдено кам'яну фігуру Рода-Святовита із зображенням одинадцяти людських постатей-богів. Подібні фігури ставилися і в капищах на Подніпров'ї. Слов'яни виготовляли також амулети-обереги, щити і мечі, прикраси із зображенням язичницьких символів. Слов'янська символіка мала значну культурну цінність.

Культура, побут, звичаї та вірування слов'ян. Розвиток духовної культури і вірувань давніх східних слов'ян, які жили на сучасній території України, був тісно пов'язаний з їхньою господарською діяльністю. Важливе місце у житті східних слов'ян займали численні обрядові свята, що відносилися до настання весни й початку польових робіт (веснянки), літнього сонцестояння (Івана Купала), збору врожаю, а також зимові щедрівки, колядки тощо. Весільні свята супроводжувалися піснями, танцями, хороводами, поховальні обряди - голосіннями.

Вірування слов'ян називали язичництвом. Вони обожнювали Сонце, Місяць, явища природи, річки, озера, ліси. Одним з головних богів у слов'ян вважався Велес -захисник худоби. Дажбог уособлював Сонце, Сварог - вогонь, Перун - грім. Прокопій Кесарійський зазначав: "Вони поклоняються рікам, і німфам, і всяким іншим демонам, приносять жертви всім їм і за допомогою цих жертв проводять ворожбу".

Давні слов'яни вірили в загробне життя, про що свідчать уже згадані поховальні обряди. Особливо урочисті похорони влаштовувалися князям і знатним дружинникам, у могилах яких археологи знаходять багато дорогоцінних речей, зброю, одяг, предмети домашнього вжитку, залишки продуктів харчування тощо. Князівські могили насипали висотою іноді до десятків метрів, потім влаштовували там тризну - поминки. У похованнях простих людей виявляються лише знаряддя праці та речі домашнього вжитку.

У прикладному мистецтві слов'ян простежуються своєрідні стилі - "звіриний" (зображення фігур людей, коней, худоби, звірів, плазунів, птахів) і "геометричний" (створення орнаментів з трикутників, ромбів, квадратів). Зображення на знаряддях, зброї, прикрасах, предметах побуту відтворювали картини з життя слов'ян, зокрема їхню працю і боротьбу з ворогами.

Існувало в слов'ян і музичне мистецтво. Візантійський історик VII ст. Феофілакт Сімекатта у творі "Історія" повідомляв про взяття візантійцями в полон трьох слов'янських гуслярів.

Отже, слов'яни здавна розселялися в Східній Європі і на території сучасної України; їх племена займалися землеробством, скотарством, ремеслами, торгівлею. Слов'янські родові общини поступово перетворювалися в сусідські, з'явилися приватна власність і майнова нерівність. Утворювалися державні союзи племен на чолі з правителями-князями, в руках яких зосереджувалися влада і багатства.

Григорій Сковорода - просвітитель, філософ, поет.

Григорий Сковорода (1722-1794). Несомненно, наиболее самобытным украинским интеллектуалом того времени был Григорий Сковорода. Сын бедного казака с Левобережья, Сковорода в 12-летнем возрасте поступает в Киево-Могилянскую академию. Учился он долго и разнообразно - то в академии, то на Западе - и, как утверждает легенда, чередовал лекции со странствиями по всей Центральной Европе, "чтобы лучше познать людей". Выучив латынь, древнегреческий, польский, немецкий и старославянский языки, он прекрасно знал философские труды древних^ и новых авторов. Между 1751 и 1769 гг. Сковорода с перерывами преподает в Переяславском и Харьковском коллегиумах, однако необычность его философских взглядов и педагогических методов вызвала гонения со стороны духовных иерархов. В конце концов Сковорода был вынужден оставить официальную педагогику и начать жизнь странствующего философа.

Сковороду называют "украинским Сократом". Пешком обходя родное Левобережье и Слобожанщину, встречаясь с самыми разными людьми, он со всеми вступал в диспуты, у всех выпытывал их взгляды на жизнь. Свои беседы философ заводил и на ярмарке, и в дороге, и на отдыхе в деревенском саду. Больше всего его занимал вопрос о человеческом счастье: как люди понимают его, как добиваются, и в чем на самом деле состоит предназначение и счастье человека. По Сковороде, ключ к счастью - в самопознании и следовании тому пути, к какому каждый "по естеству своему" предназначен. Не нужно человеку ни богатства, ни славы, главное - быть независимым от "мира" и мирских забот. Такие убеждения привели философа к открытой критике старшины и духовенства за то, что они угнетали крестьян.

Творческое наследие Сквороды весьма разнообразно: тут и стихи, и басни, и учебники по этике и поэтике, и философские трактаты. Живя в гармонии с тем, что он так активно проповедовал, странствующий философ заслужил любовь простого народа, а многие его высказывания вошли в народные песни и думы. На могиле своей Сковорода завещал написать: "Мир ловил меня, но не поймал".

№3

Праслов'янська писемність.

Писемність, літописання та література. Писемність у Київській Русі з'явилася задовго до запровадження християнства. Про це свідчать документи - договори київських князів з імператорами Візантії другої половини IX і першої половини Х ст., а також берестяні грамоти, знайдені й прочитані ученими. Після введення християнства на Русі з давньоруської і церковнослов'янської мов утворилася писемна мова, з'явилося більш досконале слов'янське письмо - кирилиця, створене болгарським просвітителем Кирилом у IX ст. Збереглися написи на ливарних формах, господарських речах, зброї, цеглі тощо. Чимало їх знайшли археологи в Києві, Новгороді та інших містах. Центрами переписування й перекладу іноземних книжок на слов'янську мову були княжі двори, монастирі, церкви Києва, Новгорода, Чернігова, Переяслава, Суздаля, Галича. За часів Ярослава Мудрого в Києві при Софійському соборі існувала майстерня для перекладу і переписування книг. Писали на спеціально обробленій телячій чи овечій шкірі - пергаменті, на бересті, дошках. Паперу ще не було.

Руські вчені створювали перші історичні праці - літописи, куди заносилися події того часу по роках. Визначним історичним твором XII ст. є літопис "Повість временних літ", автором початкового (ще XI ст.) зводу якого вважають ченця Печорського монастиря (Київ) Никона. У літопису розповідається "звідки пішла Руська земля", викладається її давня історія. Літописання існувало і в інших містах Київської Русі.

У Київській Русі з'явилася й художня література переважно церковного змісту. Найбільш визначні твори - "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, "Повчання дітям" Володимира Мономаха, "Ізборники" Святослава Ярославича.

ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ

"Українське Відродження" - період піднесення української культури в 20-ті рр. XX століття

ПЕРСОНАЛІЇ

Вернадський Володимир (1863-1945) - геолог, геохімік, засновник нової науки - біогеохімії, основоположник учення про біосферу та ноосферу, академік Російської академії наук (з 1909 р.), академік Української академії наук (з 1918 р.), член багатьох європейських академій наук, президент Української академії наук у 1918-1921 рр. Досліджував основні геохімічні закономірності будови й складу земної кори, хімічний бклад гідросфери, атмосфери

Павло Тичина, Володимир Сосюра - поети-символи відродженої української поезії початку XX століття

Гнат Юра, Лесь Курбас - найвидатніші театральні режисери України початку XX століття, видатні реформатори сцени

ПЛАН

1. Основні напрями у розвитку культури. Культурно-освітня діяльність за УНР та Української Держави.

2. Визначні українські письменники, театральні діячі та музиканти.

3. Культурно-освітня політика більшовиків.

1. Українська національно-демократична революція 1917-1921 рр., в ході якої відродилася українська державність, сприяла піднесенню культурного життя в Україні.

Головні напрями розвитку української культури:

• виникнення нових мистецьких стилів та напрямів - переважно модерністського спрямування;

• посилення впливу діячів культури на населення;

• відхід великої кількості митців від засад реалізму (цей процес був характерним для всього європейського мистецтва початку XX століття).

Позитивно на розвиток культури вплинуло скасування цензури царських часів (щоправда, з приходом більшовиків цензура відродилася).

Чинники, що гальмували розвиток культури в Україні:

• класове та національне протистояння в ході революції;
• надмірна політизація суспільного життя;
• фізичне знищення діячів культури та матеріальних цінностей;
• масова еміграція інтелігенції;
• часті зміни політичних курсів на різних етапах революції.

Діяльність щодо відродження української культури розпочала ще Центральна Рада, однак через непевність ситуації, короткий термін існування УЦР ці спроби не дали бажаних результатів.

З початком визвольних змагань активізували свою діяльність "Просвіти", що сприяли поширенню освіти на селі, організовували бібліотеки, хорові колективи, драмгуртки тощо. За період з 1917 по 1921 р. їх кількість в Східній Україні зросла з 952 до 4227.

За часів Центральної Ради в Україні було змінено навчальні програми, засновано 53 українські гімназії.

У березні 1917 р. з ініціативи М. Грушевського Українське наукове товариство почало розробляти статут Української академії наук. Воєнні дії зупинили підготовчі роботи.

Помітні зміни у сфері культури відбувалися за часів Гетьманату. Головними здобутками української культури цього часу стали:

• створення Академії наук (1918), президентом якої став видатний російський та український вчений світового рівня В. Вернадський. Академія наук мала три відділи - історико-філологічний, фізико-мате-матичний та соціально-економічний;

• створення нових україномовних шкіл. Восени 1918 р. в Україні вже налічувалося близько 150 українських гімназій, поміж них і сільські. Для незаможних учнів цих гімназій встановили 350 іменних стипендій - імені Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка та ін.;

• зростання кількості українських підручників, прийняття закону про обов'язкове вивчення української мови та літератури, історії й географії України у всіх середніх школах;

• створення при міністерстві народної освіти під керівництвом академіка В. Вернадського комісії у справах вищої школи й наукових інституцій. За її рішенням утворений у 1917 р. у Києві народний університет реорганізовано у Державний український університет, який діяв паралельно з російським університетом святого Володимира. Відкрився український університет у Кам'янці-Подільському;

• заснування у серпні 1918 р. Національної бібліотеки України, в якій збиралися всі пам'ятки духовного життя українського народу -як рукописні, так і друковані;

• заснування Державного архіву України, Національної галереї мистецтв, Українського історичного музею. Українського національного театру (під керівництвом О. Саксаганського) та "Молодого театру" (під керівництвом Л.Курбаса);

• заснування українських університетів у Харкові, Катеринославі та Одесі. У приватному російському університеті в Катеринославі, заснованому влітку 1918 р., мали відкритися дві кафедри з викладанням українською мовою. На одну з них запросили професором видатного українського історика, спеціаліста з історії козацтва Д.Яворницького.

Здобутки Української Держави в галузі культурного будівництва були досить вагомі. Проте далеко не все, започатковане П. Скоропадським за півроку його гетьманування, збереглося.

У період Директорії українській владі було не до проблем культури - в країні запанувало безладдя.

2. На початку XX ст. на ниві літератури плідно працюють молоді митці:

• романтики- П.Тичина (збірки "Сонячні кларнети", "Золотий гомін"), В.Сосюра, В.Чумак, В.Елланський;

• неокласики - М.Зеров, М.Рильський, П.Филипович;

• символісти - Я.Савченко, Д.Загул, В.Кобилянський.

Культурне життя, попри всі негаразди, відроджується - розпочинається "українське Відродження".

Молоді діячі симпатизували або брали активну учать в становленні української державності. П.Тичина та В.Сосюра вітали Українську революцію, проголошення УНР, боролися в збройних загонах за незалежність молодої української держави.

Найпомітнішими подіями в образотворчому мистецтві стали відкриття Української академії мистецтв, початок роботи школи живопису під керівництвом М. Бойчука ("бойчукісти"), талановиті роботи Г.Нарбута (видатний графік, автор поштових марок, грошових знаків УНР та Української Держави), В. Кричевського, О. Мурашка.

Серед молодих театральних режисерів виділялися Лесь Курбас (колишній вояк УСС, керівник харківського театру "Березіль") та Гнат Юра (засновник київського театру ім. І. Франка). Керівником Українського національного театру в Києві став корифей сцени О. Сак-саганський.

В царині музики плідно працювали композитори О. Кошиць, М. Леонтович, Л. Ревуцький, Г. Верьовка, Б. Лятошинський.

4. З приходом до влади більшовиків українська культура зазнала шаленого тиску держави на всі її напрями та стилі.

Головними напрямами діяльності більшовиків у сфері культури були:

• курс на підпорядкування "Просвіт" новій владі. Не зумівши його здійснити, більшовики у 1923 р. розпустили ці самодіяльні організації;

• підпорядкування системи навчання в Україні уряду Росії. На перший план більшовики висували соціальні розходження між різними верствами населення, викладання шкільних предметів базувалося на ідеях вульгаризованого марксизму. Почалося переслідування викладачів українознавчих дисциплін;

• відокремлення церкви від школи - заборонено викладати "Закон Божий";

• запровадження обов'язкового навчання дітей з 7 до 16 років у відповідності до "Положення про єдину трудову школу УСРР" (1919). Школа стала державною установою, будь які інші форми навчання -громадські, приватні школи - заборонені;

• планомірна боротьба з неписьменністю дорослих (з 1920 р.) - створювалися спеціальні школи та гуртки. Кількість письменних зросла з 27,9% (1,7 млн чоловік до революції) до 51,9% (2,25 млн) на 1920 рік;

• надання переваг при вступі у відновлені вищі навчальні заклади -інститути народної освіти, кількість яких склала 38, вихідцям із робітників та селян (так звані висуванці). Для підготовки цих висуванців до вступу в інститут були створені спеціальні робітничі факультети (робітфаки). Діти колишніх власників та інтелігенції вважалися "неблагонадійними". Ці навчальні заклади годі було називати "центрами вільнодумства і духовного розкріпачення", як це було за царського режиму, коли університети мали велику автономію від уряду. Інститути народної освіти перебували під жорстким державним контролем, "реакційних" викладачів звільнено, впроваджено посади комісарів навчальних закладів, завданням яких було слідкувати за відповідністю викладання предметів ідеям марксизму, особистим життям студентів та викладачів;

• втілення в життя ленінського плану монументальної пропаганди:

знищувалися пам'ятники "царям та їхнім прислужникам", внаслідок чого було знищено багато культурних цінностей - скульптур, храмів, палаців. Натомість з нетривких матеріалів (гіпс, дерево) будувалися пам'ятники "вождям світового пролетаріату" - Марксу, Енгельсу, лідерам робітничого та соціалістичного руху, "видатним революціонерам" та іншим особам, які, на думку комуністів, були передвісниками комуністичних ідей та боролися проти монархічної влади й буржуазного суспільства. До таких віднесли, наприклад, утопістів Т. Кампа-неллу, Т. Мора, вбивцю Юлія Цезаря Брута та інших;

• зневажливе ставлення до дореволюційного мистецтва, яке, на думку більшовиків було в масі своїй "гнилим дворянським та буржуазним" і великої цінності для них не являло. Більшовики дозволяли тільки твори, що несли в собі "демократичні" засади - відображали життя нижчих верств населення, робітників та селян. Всі приватні мистецькі збірки були націоналізовані, а з музеїв та картинних галерей вилучалися "шкідливі та непотрібні" творів мистецтва. Значна частина їх була продана за безцінь за кордон під час голоду чи переплавлена (твори мистецтва з дорогоцінних металів).

Наслідками такого "керування" стала фактична втрата традиційної української народної культура, знищення великої кількості видатних пам'яток культури та мистецтва. Такого винищення з української культури не було, мабуть, із часів монгольського нашестя XIII століття.

ВИСНОВКИ

Культура України 1917-1920 рр. розвивалася в надзвичайно складних умовах політичного протистояння. Багато митців були змушені емігрувати чи загинули, було знищено безліч культурних цінностей.

Проте саме в цей період закладені основи "українського Відродження" - сплеску української культури 20-х рр. XX століття. Найбільше культурних здобутків зафіксовано в часи Української Держави П. Скоропадського.

Багато з цих здобутків було втрачено у період Директорії УНР та більшовицької диктатури, коли українська культура зазнала непоправної руйнації.

№16

ПЕРСОНАЛІЇ

Микола Хвильовий (Фітільов) - український письменник-романтик, лідер модерної української літератури 20-х років

ДАТИ

1933 р. - відновлення університетів в радянській Україні; самогубство М. Хвильового

ПЛАН

1. "Культурна революція", "розстріляне Відродження".

2. Розвиток освіти.

3. Згортання українізації.

4. Ставлення сталінського керівництва до церкви.

1. З встановленням в СРСР наприкінці 20-х рр. одноосібного правління Сталіна поряд з індустріалізацією та колективізацією розпочалася "культурна революція". Розвиток культури України в 30-х рр. відзначався:

• крайньою ідеологізацією всіх сфер життя суспільства;

• суворим контролем діяльності інтелігенції з боку Комуністичної партії та держави;

• гонінням на творчі напрями, що виходили за рамки сталінсько-комуністичних догм;

• терором проти інакомислячих, насадженням атеїзму, репресіями ііроти служителів культу, руйнуванням храмів.

Саме у ці роки сталінський репресивний апарат Наркомату внутрішніх справ (НКВС) почав справжнє винищення української культури. В результаті була знищена майже вся українська інтелігенція - на противагу "українському Відродженню" 20-х рр., 30-ті рр. називають добою "розстріляного Відродження".

Жертвами репресій стали: зачинатель української радянської сатири О. Вишня; прозаїк і драматург М. Яловий, В. Підмогильний, Є. Плужник, В. Антоненко-Давид ович; були розстріляні новеліст Г. Косинка, лірик Д. Васильківський, драматург та поет К. Буревій, поет О. Близько. У 1933 р. покінчив життя самогубством М. Хвильовий -визнаний лідер "українського відродження". У 1935 р. розстріляний один із найяскравіших талантів радянської літератури - М. Зеров.

Усього ж тільки протягом 1934-1938 рр. за безпідставними обвинуваченнями було заарештовано понад половину кандидатів-стажистів і членів Спілки письменників України.

Проте й за таких умов з'явилися твори, що є вагомим внеском у скарбницю світової культури. Класикою стала поезія М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, А. Малишка. Плідно працювали П. Панч, Ю. Яновський, І. Ле, О. Довженко, Ю. Смолич та багато інших.

На жаль, багато хто з митців задля виживання за доби культу особи Сталіна мусив приймати умови, продиктовані режимом: звеличувати й прославляти "батька всіх народів" та його оточення, приписувати вождеві всі досягнення тощо.

Поряд з пошуками "націоналістів" почалося викриття міфічних "контрреволюційних організацій", які нібито створювали, насамперед, інтелігенти. До 1930 р. за цими безпідставними обвинуваченнями було заарештовано кілька десятків письменників. Одним з найголовніших політичних завдань партійного керівництва республіки стало викриття націоналізму та інших надуманих збочень у художній творчості письменників. Цьому сприяли й процеси, що відбувалися в літературному житті України. Багато письменників задля власного порятунку безпідставно таврували й ганьбили один одного.

Основні сфабриковані справи:

• процес "Спілки визволення України" (1930);

• справа "Українського національного центру" та "Української військової організації" (1930-1932);

• розпуск Української автокефальної православної церкви (УАПЦ);

• справа про "контрреволюційну" організацію на селі тощо.

Знищення НКВС найвідоміших діячів Української національно-демократичної революції:

• 1926 р. в Парижі вбито С. Петлюру (вбивця виправданий французьким судом);

• 1940 р. розстріляний голова першого радянського уряду X. Ра-ковський.

Для здійснення репресивних позасудових заходів було створено Особливу нараду при НКВС, а за її зразком - так звані "трійки" на місцях.

2. На кінець 30-х рр. письменність населення УРСР у віці до 50 років складала майже 96 %. У 1930 р. в УРСР почали впроваджувати загальнообов'язкову початкову освіту, у 1932-33 рр. в УРСР працювало близько 21,7 тис. шкіл, у яких навчалося майже 4,5 млн учнів.

У 1934 р. були встановлені три типи загальноосвітніх шкіл:

• початкова (4 роки); • неповна середня (7 років); • середня (10 років).

Протягом другої п'ятирічки завершився перехід до загальнообов'язкової початкової освіти, а в містах - до загальної семирічної.

Значно зросла кількість вищих навчальних закладів. 1933 р. було відновлено університети. До вузів приймали в основному через робітфаки - підготовчі відділення, що комплектувалися партійними і профспілковими організаціями за класовим принципом.

Але в концепції набору до вищої школи за класовим принципом була закладена суперечність - розрив між величезним кількісним зростанням спеціалістів, грамотних людей та дуже низьким якісним рівнем освіти. Нестача вчителів, кваліфікованих викладачів, невлаш-тований побут, дуже слабка матеріально-технічна база навчальних закладів неминуче позначились на рівні підготовки випускників. Посилювалась ідеологізація навчального процесу, вивчалися переважно "науки", насаджувані сталінським режимом - в основному марксизм. Культивується неприязнь і вороже ставлення до інтелігенції. Народжується вираз "гнилий інтелігент". Інтелігенцію не лише принижували, а й масово знищували.

3. Наприкінці 20-х рр. було згорнуто українізацію. Її запровадження на початку 20-х кваліфікувалося владою як "буржуазний націоналізм ".

Українське стало розглядатися як "буржуазне", "петлюрівське", таке, що потребує викорінення. Звужувалася сфера вжитку української мови. Закривалися українські та інші національні школи. Були ліквідовані національні райони, національні сільські й містечкові Ради. Національні меншини України опинилися під загрозою зникнення.

На сторінках поетичних і прозових творів, у драматургії й публіцистиці головними героями поставали робітники й колгоспники, рідше - представники інтелігенції. Поширювалася ленінська тематика, розроблялися проблеми радянського патріотизму й інтернаціоналізму. Оспівувалися революційний героїзм у роки громадянської війни та трудові звершення в мирні роки.

Щоб регулювати тематику і зміст художніх видань, ЦК партії посилює контроль за діяльністю письменників. Замість існуючих творчих студій і груп, згідно з постановою ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературних організацій" (1932), утворилася єдина централізована організація, що об'єднувала весь письменницький загал.

4. Розгорнутий наприкінці 20-х років масовий "наступ соціалізму по всьому фронту" означав початок нових гонінь на церкву.

У травні 1929 року II з'їзд Рад України затвердив нову Конституцію республіки. В ній замість "свободи релігійної та антирелігійної пропаганди" проголошувалася "свобода релігійних сповідань та антирелігійної пропаганди".

Священики, служителі релігійних культів, ченці позбавлялися виборчих прав. Віруючі всіх релігійних конфесій перестали бути рівноправними громадянами.

Так само, як і колективізація, розорення церкви досягло апогею наприкінці 1929 р. - у перші місяці 1930 р. Священиків виселяли нарівні й разом з куркулями, бо служителів церкви відносили до категорії селянських господарів, які мали нетрудові доходи.

Церкви руйнували, переобладнували на культосвітні установи або віддавали під господарські потреби, дзвони скидали і передавали "на потреби індустріалізації". На середину 30-х рр. в Україні залишилося лише 9 % діючих культових споруд порівняно з 1913 роком.

ВИСНОВКИ

30-ті рр. в історії розвитку української культури - трагічний час. Саме тоді було вчинено справжній погром культури - розстріляні сотні митців, зруйновані тисячі храмів. Було припинено українізацію, сталінське керівництво розпочало масоване насадження всього російського.

Деяких успіхів було досягнуто в освіті - збільшилася кількість навчальних закладів, учнів та студентів.

Проте все культурне життя знаходилося "під сталінським чоботом" • все, що не відповідало поглядам "Великого Вождя", безжально знищувалося.

№20

Книги Лаврської Друкарні.

Лаврська друкарня заснована в 1599 р.

Києво-Могилянська академія - в 1632 р. школа Київського братства, заснована в 1615 р., об'єднана з Лаврською школою, заснованою в 1631 р. Друкарня - працювала на академію.

Великої слави зажили українські художники-графіки Олександр та Леонтій Тарасовичі. У 1702 р. в Києві вийшов друком "Києво-Печерський патерик" із 40 гравюрами Леонтія Тарасевича. Неперевершеним гравером був Іван Щнрсь-кий. У гравюрах цього майстра складні рослинні орнаменти поєднуються з античними, глибоко символічними сюжетами й реалістичними зображеннями. Так у графіці втілювалися закони мистецтва бароко.

Культура повоєнного часу.

ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ

"Ждановщина" - ідеологічна кампанія зі знищення вільнодумних діячів літератури і мистецтва в СРСР, пов'язана з діяльністю секретаря Компартії з ідеології Андрія Жданова

ДАТИ 1953 р. - запровадження обов'язкової семирічної освіти

ПЛАН

1. Відбудова і розвиток освіти. Впровадження обов'язкового семирічного навчання.

2. Наука. Розгром генетики та "лисенківщина" в Україні.

3. Становище та розвиток літератури і мистецтва. "Ждановщина" та боротьба з космополітизмом в Україні.

1. У повоєнний період головним завданням в галузі освіти була відбудова мережі навчальних закладів - шкіл, училищ, вузів.

• У 1944-1950 рр. було відбудовано й споруджено нових 1669 шкіл на 500 тисяч учнівських місць.

У 1950 р. мережа відновлених шкіл досягла довоєнного рівня, проте вона вже не відповідала потребам, що зростали. В Україні налічувалося 6,8 млн школярів, більшості з яких довелося навчатися у ледь пристосованих для занять приміщеннях, що не відповідали елементарним вимогам. Навіть через 10 років по війні третина шкіл республіки все ще працювала у дві, а то й три зміни. Хронічно бракувало шкільного обладнання, підручників, зошитів (у селах для писання використовувалися незадруковані газетні береги). Особливої гостроти набула проблема забезпечення шкіл кваліфікованими вчительськими кадрами.

У 1953 р. в Україні було впроваджено обов'язкову семирічну освіту;

• Зростала мережа ремісничих училищ і шкіл фабрично-заводського навчання, куди набиралася молодь із початковою й неповною середньою освітою. Держава була зацікавлена в навчальних закладах саме такого типу, оскільки в них швидко (впродовж півроку, максимум -двох років) готувалися кадри робітників. Вихованцям забезпечувалося проживання в інтернатах, безкоштовне харчування і спецодяг, що приваблювало позбавлених батьківського піклування підлітків із розорених війною міст і сіл України. Натомість випускники цих навчальних закладів були зобов'язані працювати за призначенням на шахтах, фабриках і заводах, розташованих переважно за межами України - на Уралі, в Сибіру й на Далекому Сході.

• Відновилася діяльність усіх вищих навчальних закладів. У 1950 р. їх налічувалося 160, зокрема 7 університетів, 52 педагогічних, 45 технічних, 19 сільськогосподарських, 14 медичних, 9 мистецьких, 6 правничо-економічних інститутів. Число студентів зросло з 99 тис. у 1946 р. до 325 тис. у 1956 р., близько половини з них навчалися на заочних та вечірніх відділеннях.

2. У 1950 р. кількість науково-дослідних установ в Україні становила 462, а чисельність працівників у них досягла 22,3 тис. чоловік.

Головною науковою установою України залишалася Академія наук УРСР, яку очолював біолог зі світовим іменем О. Палладін.

У республіці в 1946 р. було запущено перший в СРСР атомний реактор.

Головні досягнення в науці:

• Створення у 1948-1951 рр. першої в СРСР малої електронно-обчислювальної машини "МЕОМ". Автором її був видатний український вчений, завідувач лабораторії моделювання та обчислювальної техніки Інституту електротехніки АН УРСР С. Лєбедєв. Ця лабораторія започаткувала дослідження в галузі кібернетики;

• удосконалення й масове впровадження в практику автоматів зварювання металу під флюсом. Цей метод, розроблений ученими інституту електрозварювання АН УРСР під керівництвом Є. Патона, докорінно змінив технологію багатьох галузей виробництва, сприяв підвищенню продуктивності праці, збільшенню випуску металопродукції.

Нова технологія була з успіхом застосована при спорудженні газопроводу Дашава-Київ.

Великих втрат зазнала біологія. Деякі перспективні напрями наукових досліджень, що не вписувались в існуючі ідеологічні догми та стереотипи, зокрема генетика, були оголошені ідеалістичними, "лженауковими".

На серпневій (1948) сесії Всесоюзної академії сільськогосподарських наук Т. Лисенко, підтриманий верхами, насамперед Сталіним, після тривалої боротьби, що розпочалася ще в 30-ті роки, здобув остаточну перемогу над своїми науковими опонентами. Суть конфлікту полягала в протистоянні "вейсманістсько-морганістської генетики" та "марксистсько-ленінської наукової" концепції "виховання" потрібних спадкових якостей у рослин.

Розпочалися переслідування й розправи. У Харкові, зокрема, були звільнені з роботи завідувач кафедри генетики і дарвінізму університету професор І. Поляков та професор сільськогосподарського інституту С. Делоне.

Розгром генетики, що дістав назву "лисенківщина" спричинив відставання Радянського Союзу в цій галузі в наступні десятиліття.

3. По війні на деякий час відбулося певне послаблення ідеологічного контролю з боку режиму. Це спричинило виникнення ряду літературних творів, що не вписувались в жорсткі рамки комуністичної ідеології.

Відновлення ідеологічного тиску на суспільство було довірено Андрію Жданову - секретарю з ідеології, близькому помічникові Й. Сталіна. Метою ідеологічної кампанії, що в сучасній історичній науці дістала назву "ждановгцина", було піднесення російської культури і науки на противагу успіхам інших народів.

Зміст "ждановщини" в Україні:

• звинувачення українських комуністів у неправильному доборі кадрів та їхній недостатній політико-ідеологічній пильності в галузі науки, літератури й мистецтва, де "існує ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія" і "мають місце українські націоналістичні концепції";

• звинувачення українських діячів культури в "перекрученні історії та націоналізмі".

Відповідно до рішень у Москві, ЦК КП(б)У ухвалив низку постанов, метою яких було "поставити на місце" українських радянських літераторів та митців:

• "Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури";

• "Про журнал "Вітчизна"";

• "Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення";

^ • "Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв'язку з постановою ЦК ВКП(б) "Про оперу "Велика дружба" В. Му-раделі"" тощо.

Головні наслідки цих постанов:

• 1947 р. - призначення першим секретарем ЦК КП(б)У України Л. Кагановича;

• праця "Нарис історії української літератури", була визнана такою, що мала суттєві "недоліки", "перекручення" в буржуазно-націоналістичному дусі марксистсько-ленінського розуміння історії української літератури;

• головний редактор журналу "Вітчизна" Ю. Яновський звинувачувався в тому, що "систематично надавав сторінки журналу для пропаганди буржуазно-націоналістичної ідеології і сам опинився в полоні буржуазно-націоналістичних поглядів";

• гоніння на поетів В. Сосюру за вірш "Любіть Україну" (1951), І. Сенченка, П. Панча, М. Рильського, А. Малишка, звинувачених у буржуазному націоналізмі, композитора К. Данькевича за оперу "Богдан Хмельницький" тощо;

• розкритикований "за націоналізм" перший том "Історії України" за редакцією М. Петровського "за грубі політичні помилки і перекручення буржуазно-націоналістичного характеру".

У 1948 р. з ініціативи вищого партійного керівництва в СРСР розгорнулася боротьба з так званими "космополітами", яка поширилася і в Україні. Цього разу в поле зору партійних ідеологів потрапили літературні і театральні критики, євреї за національністю.

У 1950 р. було ліквідовано кабінет єврейської історії Академії наук УРСР. Ще раніше, у 1949 р. заарештували його провідних співробітників.

Протягом 1948-1952 рр. у зв'язку з так званою "Справою Єврейського антифашистського комітету" було репресовано 19 єврейських письменників України.

ВИСНОВКИ

Культурне життя України у повоєнний період розвивалося під жорстким тиском Комуністичної партії. Масова ідеологічна кампанія переслідування митців дістала назву "ждановщина". Під "колеса" комуністичної системи потрапили видатні українські поети, прозаїки, композитори. Кампанія засвідчила бажання влади посилити контроль над духовним життям суспільства.