Внесок Києво-Могилянської Академії у розвиток освіти України.

Митрополит Петро Могила - фундатор першого українського вищого навчального закладу. Чого і як навчали в академії. Періоди піднесення. Київська академія - центр становлення й розвитку української науки та культури.

Києво-Могилянська академія протягом тривалого часу була єдиним вищим всестановим навчальним закладом України, Східної Європи та всього православного світу. Започаткувала її школа Київського братства, заснована 1615 р. Року 1632-го київський митрополит Петро Могила об'єднав її з Лаврською школою, заснованою ним 1631 р. Новий навчальний заклад дістав назву Київської колегії. Петро Могила й надалі дбав про колегію, запрошуючи до неї викладачів, допомагаючи бідним вихованцям. Вдячна пам'ять про фундатора закріпилася в назві колегії, яку ще за життя митрополита почали називати Києво-Могилянською. Що ж до статусу академії, то саме так сприймали новостворений заклад сучасники. Хоч з формального погляду академією його було визнано 1658 р. в Гадяцькому трактаті.

Києво-Могилянська академія була всестановим закладом. За статутом, у ній мали право навчатись всі охочі. В академії навчалися діти української шляхти, козацької старшини, козаків, міщан, священиків і селян.

Повний курс навчання в Києво-Могилянській академії тривав 12 років. Одначе студенти мали право навчатися в ній стільки, скільки бажали. Всього в академії було вісім класів, а кількість предметів сягала 30 й більше.

У перших чотирьох класах академії вивчали мови: українську, церковнослов'янську, грецьку, латинську й польську. Всі вищі науки в Києво-Могилянській академії викладалися, як і скрізь у Західній Європі, латиною. Проте дбали в академії і про належне знання української мови: саме наукова діяльність викладачів академії, а також її студентів сприяла розвиткові тогочасної книжної (літературної) української мови. Згодом в академії викладали російську, французьку, німецьку, давньо-гебрейську мови. Студенти оволодівали поетичним і риторичним мистецтвом, вивчали класичну грецьку й римську, а частково й середньовічну літературу, історію, географію. З часом було впроваджено курси математики та медицини. Надавалася художня й музична освіта. У вищих класах два роки вивчалася філософія.

В історії Києво-Могилянської академії було кілька періодів піднесення. Перший пов'язаний з діяльністю Петра Могили.

Розквітові Києво-Могилянської академії сприяла підтримка гетьмана Івана Мазепи. Близько 1709 р. у ній навчалося до 2 тис. студентів із різних регіонів України. Були тут також студенти з Білорусії, Росії, Молдавії, південнослов'янських країн. Одначе після Полтавської битви Петро 1 наказав київському воєводі вислати за кордон усіх "польських" (тобто правобережних за походженням). Згідно з царським наказом над академією встановлювався недремний контроль.

Новий етап розвитку академії пов'язаний з діяльністю Р. За-боровського, який став київським митрополитом 1731 р. З його ініціативи розширила навчальну програму, ввели курс лінгвістики, збільшили кількість студентів.

У другій половині XVIII ст. Київську академію заходами імперського уряду було перетворено на становий духовний навчальний заклад, а 1817 р. взагалі закрито.

Київська академія мала вирішальне значення для становлення й розвитку української науки, культури й літературного процесу в ХVІІ-ХVІІІ ст. У ній сформувався один із центрів філософської думки слов'янського світу. Філософські праці Й. Кононовича-Горбацького, І. Гізеля, Й. Кроковського, Ф. Прокоповича, М. Коза-чинського, Г. Кониського залишили яскравий слід в українській культурі. Філософом світового рівня був вихованець академії Г. Сковорода.

В академії навчалися літописці С. Величко, Г. Граб'янка, П. Си-моновський, історики М. Бантиш-Каменський, М. Берлінський, худож-ники I. Мигура, Г. Левицькии, Л. Тарасевич, композитори М. Бере-зовський, А. Ведель, архітектор І. Григорович-Барський. Її вихованцями були гетьмани України: Юрій Хмельницький, Іван Виговський, Петро Дорошенко, Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Іван Самойло-вич, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Іван Скоропадський, Павло Полуботок, Данило Апостол.

Київська академія сприяла становленню української літературної мови, тут склалася поетична школа, представлена іменами К. Саковича, Л. Барановича, І. Максимовича, Д. Туптала, Ф. Прокопо-вича, Г. Кониського, М. Довгалевського, Г. Сковороди. Професори академії написали десятки курсів поетики, в яких розробили теорію українського поетичного мистецтва.

У Київській академії виник і розвинувся український театр. Для нього писалися драми, діалоги й інтермедії. Так, у 1704-1705 рр., викладаючи в академії поетику, Ф. Прокопович створив першу історичну драму на теми рідної історії - трагікомедію "Володимир".

Прищеплена в академії любов до науки не згасала у вихованцях протягом життя. Роз'їжджаючись по всіх усюдах, вони закладали школи, обдаровували бібліотеки, створювали книжки, чим сприяли розвиткові літератури, малярського мистецтва, музики, театру, науки. У стінах академії виховувалася практично вся творча й наукова українська інтелігенція, а також видатні політики тих часів. Тож заснована на принципах гуманізму академія сприяла культурному поступові України.

Українська культура у 30-ті роки ХХ ст.

"Культурна революція" - одна з трьох складових розробленого В. Леніним плану побудови соціалізму в СРСР (індустріалізація, колективізація, культурна революція). Суть її складали перетворення в галузі культури, передусім, в народній освіті задля перетворення СРСР на "країну загальної письменності" для кадрового забезпечення індустріалізації. Мала на меті формування "нової соціалістичної культури". Супроводжувалася руйнуванням "старої буржуазної культури": знищенням культурних цінностей, що не відповідали здійсненню завдань пролетаріату, насадженням атеїзму, руйнуванням храмів, винищенням духовенства, буржуазної інтелігенції тощо

Українізація - політика більшовиків в галузі культури в 20-ті рр., спрямована на поширення української мови в різних сферах суспільного життя

"Розстріляне Відродження" - період знищення української інтелігенції (письменників, поетів тощо) в 30-ті роки

ПЕРСОНАЛІЇ

Микола Хвильовий (Фітільов) - український письменник-романтик, лідер модерної української літератури 20-х років

ДАТИ

1933 р. - відновлення університетів в радянській Україні; самогубство М. Хвильового

ПЛАН

1. "Культурна революція", "розстріляне Відродження".

2. Розвиток освіти.

3. Згортання українізації.

4. Ставлення сталінського керівництва до церкви.

1. З встановленням в СРСР наприкінці 20-х рр. одноосібного правління Сталіна поряд з індустріалізацією та колективізацією розпочалася "культурна революція". Розвиток культури України в 30-х рр. відзначався:

• крайньою ідеологізацією всіх сфер життя суспільства;

• суворим контролем діяльності інтелігенції з боку Комуністичної партії та держави;

• гонінням на творчі напрями, що виходили за рамки сталінсько-комуністичних догм;

• терором проти інакомислячих, насадженням атеїзму, репресіями ііроти служителів культу, руйнуванням храмів.

Саме у ці роки сталінський репресивний апарат Наркомату внутрішніх справ (НКВС) почав справжнє винищення української культури. В результаті була знищена майже вся українська інтелігенція - на противагу "українському Відродженню" 20-х рр., 30-ті рр. називають добою "розстріляного Відродження".

Жертвами репресій стали: зачинатель української радянської сатири О. Вишня; прозаїк і драматург М. Яловий, В. Підмогильний, Є. Плужник, В. Антоненко-Давид ович; були розстріляні новеліст Г. Косинка, лірик Д. Васильківський, драматург та поет К. Буревій, поет О. Близько. У 1933 р. покінчив життя самогубством М. Хвильовий -визнаний лідер "українського відродження". У 1935 р. розстріляний один із найяскравіших талантів радянської літератури - М. Зеров.

Усього ж тільки протягом 1934-1938 рр. за безпідставними обвинуваченнями було заарештовано понад половину кандидатів-стажистів і членів Спілки письменників України.

Проте й за таких умов з'явилися твори, що є вагомим внеском у скарбницю світової культури. Класикою стала поезія М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, А. Малишка. Плідно працювали П. Панч, Ю. Яновський, І. Ле, О. Довженко, Ю. Смолич та багато інших.

На жаль, багато хто з митців задля виживання за доби культу особи Сталіна мусив приймати умови, продиктовані режимом: звеличувати й прославляти "батька всіх народів" та його оточення, приписувати вождеві всі досягнення тощо.

Поряд з пошуками "націоналістів" почалося викриття міфічних "контрреволюційних організацій", які нібито створювали, насамперед, інтелігенти. До 1930 р. за цими безпідставними обвинуваченнями було заарештовано кілька десятків письменників. Одним з найголовніших політичних завдань партійного керівництва республіки стало викриття націоналізму та інших надуманих збочень у художній творчості письменників. Цьому сприяли й процеси, що відбувалися в літературному житті України. Багато письменників задля власного порятунку безпідставно таврували й ганьбили один одного.

Основні сфабриковані справи:

• процес "Спілки визволення України" (1930);

• справа "Українського національного центру" та "Української військової організації" (1930-1932);

• розпуск Української автокефальної православної церкви (УАПЦ);

• справа про "контрреволюційну" організацію на селі тощо.

Знищення НКВС найвідоміших діячів Української національно-демократичної революції:

• 1926 р. в Парижі вбито С. Петлюру (вбивця виправданий французьким судом);

• 1940 р. розстріляний голова першого радянського уряду X. Ра-ковський.

Для здійснення репресивних позасудових заходів було створено Особливу нараду при НКВС, а за її зразком - так звані "трійки" на місцях.

2. На кінець 30-х рр. письменність населення УРСР у віці до 50 років складала майже 96 %. У 1930 р. в УРСР почали впроваджувати загальнообов'язкову початкову освіту, у 1932-33 рр. в УРСР працювало близько 21,7 тис. шкіл, у яких навчалося майже 4,5 млн учнів.

У 1934 р. були встановлені три типи загальноосвітніх шкіл:

• початкова (4 роки); • неповна середня (7 років); • середня (10 років).

Протягом другої п'ятирічки завершився перехід до загальнообов'язкової початкової освіти, а в містах - до загальної семирічної.

Значно зросла кількість вищих навчальних закладів. 1933 р. було відновлено університети. До вузів приймали в основному через робітфаки - підготовчі відділення, що комплектувалися партійними і профспілковими організаціями за класовим принципом.

Але в концепції набору до вищої школи за класовим принципом була закладена суперечність - розрив між величезним кількісним зростанням спеціалістів, грамотних людей та дуже низьким якісним рівнем освіти. Нестача вчителів, кваліфікованих викладачів, невлаш-тований побут, дуже слабка матеріально-технічна база навчальних закладів неминуче позначились на рівні підготовки випускників. Посилювалась ідеологізація навчального процесу, вивчалися переважно "науки", насаджувані сталінським режимом - в основному марксизм. Культивується неприязнь і вороже ставлення до інтелігенції. Народжується вираз "гнилий інтелігент". Інтелігенцію не лише принижували, а й масово знищували.

3. Наприкінці 20-х рр. було згорнуто українізацію. Її запровадження на початку 20-х кваліфікувалося владою як "буржуазний націоналізм ".

Українське стало розглядатися як "буржуазне", "петлюрівське", таке, що потребує викорінення. Звужувалася сфера вжитку української мови. Закривалися українські та інші національні школи. Були ліквідовані національні райони, національні сільські й містечкові Ради. Національні меншини України опинилися під загрозою зникнення.

На сторінках поетичних і прозових творів, у драматургії й публіцистиці головними героями поставали робітники й колгоспники, рідше - представники інтелігенції. Поширювалася ленінська тематика, розроблялися проблеми радянського патріотизму й інтернаціоналізму. Оспівувалися революційний героїзм у роки громадянської війни та трудові звершення в мирні роки.

Щоб регулювати тематику і зміст художніх видань, ЦК партії посилює контроль за діяльністю письменників. Замість існуючих творчих студій і груп, згідно з постановою ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературних організацій" (1932), утворилася єдина централізована організація, що об'єднувала весь письменницький загал.

4. Розгорнутий наприкінці 20-х років масовий "наступ соціалізму по всьому фронту" означав початок нових гонінь на церкву.

У травні 1929 року II з'їзд Рад України затвердив нову Конституцію республіки. В ній замість "свободи релігійної та антирелігійної пропаганди" проголошувалася "свобода релігійних сповідань та антирелігійної пропаганди".

Священики, служителі релігійних культів, ченці позбавлялися виборчих прав. Віруючі всіх релігійних конфесій перестали бути рівноправними громадянами.

Так само, як і колективізація, розорення церкви досягло апогею наприкінці 1929 р. - у перші місяці 1930 р. Священиків виселяли нарівні й разом з куркулями, бо служителів церкви відносили до категорії селянських господарів, які мали нетрудові доходи.

Церкви руйнували, переобладнували на культосвітні установи або віддавали під господарські потреби, дзвони скидали і передавали "на потреби індустріалізації". На середину 30-х рр. в Україні залишилося лише 9 % діючих культових споруд порівняно з 1913 роком.

ВИСНОВКИ

30-ті рр. в історії розвитку української культури - трагічний час. Саме тоді було вчинено справжній погром культури - розстріляні сотні митців, зруйновані тисячі храмів. Було припинено українізацію, сталінське керівництво розпочало масоване насадження всього російського.

Деяких успіхів було досягнуто в освіті - збільшилася кількість навчальних закладів, учнів та студентів.

Проте все культурне життя знаходилося "під сталінським чоботом" • все, що не відповідало поглядам "Великого Вождя", безжально знищувалося.

№20