Українська культура в рамках міжнародних стосунків.

Посилення міжкультурної взаємодії етносів - прикметна ознака сучасної доби. Проте не слід забувати, що ця тенденція за різних соціальних умов може проявлятися по-різному: стати джерелом загострення етнокультурних суперечностей або, навпаки, яскравим проявом однієї з об`єктивних закономірностей - зближення етнічних культур.

В Україні посилення міжкультурної взаємодії етносів є одним із ключових чинників громадянського миру та консолідації нації. Виходячи з цього, держава взяла курс на побудову багатокультурного суспільства, національна ідентичність членів якого формується на засадах територіального патріотизму та етнічного плюралізму. Відтак принцип рівності прав та свобод громадян, незалежно від їхнього національного (етнічного) походження, раси, віросповідання, мови, було покладено в основу етнонаціональної політики. А філософською парадигмою її змісту, за визначенням В.Трощинського та А. Шевченка, стали міжнаціональна злагода й етнічне розмаїття [1].

Особливе місце у забезпеченні міжкультурної взаємодії, розгортанні діалогу між етносами посідають громадські організації, і, насамперед, національно-культурні товариства. Адже, виконуючи роль соціальних посередників між групами виразників різних інтересів і урядовими структурами, між громадянським суспільством і державою, вони спрямовують свою діяльність “на розвиток міжнаціональних відносин, відродження і розвиток національних культур, задоволення духовних запитів іноетнічного населення”

Процес організаційного оформлення національно-культурних товариств розпочався в Україні наприкінці 80-х років ХХ століття в умовах перебудови і гласності. Вони функціонували спочатку на базі українських товариств дружби і культурних зв`язків із закордонням, використовуючи їх приміщення і кошти. Але на противагу таким офіційним товариствам, що перебували під контролем компартійних структур, почали засновуватися альтернативні об`єднання, на чолі яких постали представники творчої інтелігенції, учасники правозахисного руху, окремі дисиденти і навіть господарники. Ареною етнополітичних рухів та національно-культурних товариств стали, насамперед, міста Київ, Львів, Донецьк, Одеса, Дніпропетровськ, Ужгород, Сімферополь [5]. Перші такі утворення (польське, єврейське, караїмське) за сприяння демократичних сил виникли у Львові - місті, яке багатьма вважалося осереддям українського націоналізму.

Головною метою створюваних об`єднань було: розвиток гармонійних міжетнічних відносин, згуртування представників національних меншин навколо спільних етнічних інтересів, національна ідентифікація на основі рідної мови, історичної пам`яті, традицій і культури.

Кількість національно-культурних організацій особливо швидко зростала на початку 90-х років. Якщо восени 1990 року в Україні нараховувалося 84 таких об`єднання, то наприкінці 1994 року їх було вже 237 [6]. Нині, за даними Державного комітету України у справах національностей та міграції, діє понад 785 громадських організацій національних меншин, 32 з яких є загальнодержавними, решта - регіональними [7].

З метою об`єднання зусиль та координації дій окремих національно-культурних громадських організацій для спільної реалізації, задоволення й захисту законних соціальних і національно-культурних інтересів, прав і свобод громадян, а також забезпечення міжкультурної взаємодії та міжетнічного діалогу й миру у листопаді 1999 року було створено Асоціацію національно-культурних об`єднань України. Тоді до її складу увійшла 21 організація. Нині їх 35. Діяльність Асоціації, за визначенням її президента О. Фельдмана, є “наочним підтвердженням давньої мудрості: у єдності наша сила” [9]. Спираючись на вартісні цінності та пріоритети культури міжетнічного спілкування, об`єднання проводить велику суспільно-політичну та культурно-просвітницьку роботу. Прикладами такої діяльності можна назвати розробку пропозицій до проектів законів “Про національні меншини в Україні”, “Про Концепцію державної етнонаціональної політики України”, “Про реабілітацію та забезпечення прав осіб з числа національних меншин, що зазнали репресій та були депортовані з території України”, а також інших державних документів [10].

Асоціація підтримує постійні зв`язки з посольствами держав, які є історичною батьківщиною окремих етнічних спільнот України. За її сприяння щороку проводяться фестивалі та дні національних культур, створюються художні колективи національних об`єднань. Зокрема, відроджено єврейський театр, утворено 7 загальноосвітніх та недільних шкіл при азербайджанському, вірменському, єврейському, німецькому, польському, корейському і татарському товариствах, засновано газету національних меншин України - “Моя Родина”. 30 - 31 березня 2000 року об`єднання провело науково-практичний семінар, присвячений аналізу особливостей міжетнічних відносин і реалізації прав національних меншин в умовах великих міст. 28 березня 2001 року разом з Інститутом політичних і етнонаціональних досліджень НАН України та Радою представників громадських організацій національних меншин при Президентові України організовано Всеукраїнську науково-практичну конференцію “Національно-культурне відродження і державотворчий процес в Україні: надбання та перспективи” [11].

Аналіз діяльності Асоціації національно-культурних об`єднань України дозволяє зробити висновок, що вся її робота спрямована на збереження і зміцнення міжетнічної злагоди, реалізації прав та інтересів представників різних етнічних груп, які живуть в Україні.

Для об`єднання зусиль найбільших представницьких всеукраїнських та регіональних національних товариств з метою розв`язання спільних проблем, утвердження норм і цінностей міжетнічного спілкування в лютому 2000 року було утворено Всеукраїнський союз громадських організацій “Міжнаціональний форум України”. Керівником його обрано О. Свистунова. До складу Форуму увійшло понад 100 національно-культурних організацій [12].

Найчисленнішою національною меншиною в Україні є росіяни (за даними перепису 2001 року - 8,334 мільйона чоловік) [13]. Позбавлені за радянських часів особливих турбот щодо ведення національно-культурного життя, яке фактично збігалося з життям державним, представники російського етносу України на рубежі 80 - 90-х pоків поступово почали усвідомлювати необхідність творення власних форм участі в національно-культурному та громадсько-політичному житті України. Виникло кілька десятків організацій росіян. Серед них такі, наприклад, як товариство російської культури імені О. Пушкіна - перша організація російської діаспори в Україні (і, за твердженням її керівництва, найсильніша в СНД) була започаткована у Львові 1988 р.; Українське товариство російської культури “Русь”, було зареєстровано Мінюстом України 1992 року, хоча фактично діяло з 1990 року (на сьогодні має кілька десятків обласних, міських та регіональних центрів); міжобласне культурно-просвітницьке товариство “Русское собрание”, створене 1992 року творчою інтелігенцією Києва; Пушкінське товариство, засноване в грудні 1990 року на республіканській установчій конференції. Складовими їх діяльності є лояльне ставлення до країни, в якій вони живуть, та наполеглива праця, спрямована на формування позитивного іміджу росіян України, забезпечення й пропаганда російської мови та культури, і, головне, формування культури міжетнічного спілкування, налагодження дружніх стосунків між представниками різних етносів. Показовим у цьому плані є проведення науково-практичних конференцій та “круглих столів”, а саме: “Російська культура в контексті соціально-історичних реалій України”, “Київська школа російської поезії”, “Діалог української і російської культур як фактор міжнародної злагоди в Україні” (1998 рік), Міжнародного наукового симпозіуму “Українсько-російські стосунки в контексті європейського співробітництва” (жовтень 1998 року) та інші.

Важливою, з точки зору формування посилення міжетнічної взаємодії, є співпраця російських товариств з іншими національно-культурними об`єднаннями. Так, у дні святкування єврейської культури товариство “Русь” організувало концерт “Єврейська нота в російській культурі”, було проведено вечір російсько-єврейської дружби.

.