Формування політичної свідомості українців в системі суспільно-політичних росії і австро-угорщини (др. Пол. Хіх – початок хх ст. ).

Формування політичної свідомості українців пов’язане з консолідацією укр. нації. Українці зх. земель мали певну територію, мовні та культурні права, що обмежувало вплив держ. структур та меншин. Однак укр. громадяни під російської України знаходилися в російському ідеологічному середовищі. Це була одна з причин гальмування формування нац.. свідомості. Ідеологічні позиції рос. українства можна поділити на 3 напрями:

– консервативно-монархічні(в основі – незмінність існуючого сусп.-політ. ладу, русифікаторська політика, збереження самодержавства).

– соціалістичні(представлені рухом народництва та соцю демократією).

–ліберальні(провідники лібералізму вимагали від уряду введення у Росії політичних свобод).

Модернізаційні реформи в Рос. імп. стимул. піднесення сусп. руху. вони певною мірою демократизували сусп-во, розширили рамкки й урізноманітнили форми суспіль. активності.

Хлопомани – інтелігенція, яка прагнула зближення з народом (1850-60 р.р.) –Основоположники: Антонович, Рильський, Познанський, Михальчук, Житецький, Чубинський

Їх мета- турбота за народ. освіту. Вони не підносили питання про відокрем-ня У. від Рос.

Хвиля контрреформ 80-90 р.р. значно усклад. ситуацію

=> развернувся народний рух:

1) Народницький рух – інтелег-я підштовх. селян

2) Соціал-демократ. рух – в основі-марксизм- теорія клас. боротьби, віра у роль пролетаріату

3) Лібераль. рух- держава має бути демократ., побудув-ня економіки за законами віль ринку, віль. конкуренції.

4) Національний рух – члени Кирило-Мефод. братсва, які поверн. із заслання

Підтримуючи нац. відродження, активно почала діяти інтелігенція. Виникають громади у різних містах У

На Західноукр. землях виразниками суспільно-політичного руху в краї стали течії москвофілів (русофілів) і народовців (українофілів), які сформувалися ще наприкінці XVIII ст

Учнівські громади. Діячі: Франко, Пучнай, Терлицький

Вони- за єдність укр. земель, розв. єдиної мови.

Дія-ть:

- гуртки худож. самодіяль-ті

- концерти і творчі виставки

- друкарня у Львові

Москофіли – єд-ть укр. нар. з Рос. (Зубрицький, Купченко, Добрянський). Газети «Слово», «Галичина», «Лада»

Організ-я «Просвіта» – народовці

1868-в Галичині – Сушкевич, Коссак, Свєнціцький

Мета: поширити освіту, нац. свідомість

Діяль-ть:

- твори укр. письменників

- видав-во спіль. підруч.

- друк-ня наук. альманахів

- щоріч. «Наук. календар»

Літ. тов.-во ім. Т. Шевченка

Виник у 1873

Мета: те ж саме+розв. укр. мови та літ-ри

Грушевський, Франко,Гнатюк,Раковський

Діяль-ть:

- загальноукр. наук. центр

- видав-во праць укр. вчених

- розвиток укр. мови

Народна Рада

Виник у 1885.

Романчук – засн.

Мета: – розвиток народності, лібералізм, демократія, федералізм

За Автономію в межах Австро-Угорщини

Раликальний рух Галичини

Сер. 70х р.р. 19 ст.

Герлецький,Франко

Засади соціал-му, захист соц. інтересів

Потім із наростанням сусп-політ проблематики в укр.. сусп. під владою цих держав зароджуються політичні партії.

Захід. У.: РУРП (рус-укр радикал), УСДП(соц.-дем), УНДП(нац.-дем)

Наддніпр У:РУП (револ), УНП(народ.), Укр. соц.-дем. «Спілка»

85.

Саме поняття літературного бароко ввійшло в науку лише недавно, після першої світової війни. Поняття „бароко” прикладали раніше лише до сфери пластичних мистецтв (архітектури, скульптури, малярства). Пізніше помітили, що й стиль інших мистецтв (музика, література) має спільні риси із стилем мистецтв пластичних. Та й досі наука не закінчила дослідження барокової літератури. Найменше зроблено в слов'ян; лише польська та чеська барокова література порівняно добре досліджена. Для освітлення української барокової літератури зроблено лише перші кроки, хоч матеріал зібрано почасти вже давно.
· Літературне бароко на Україні є явищем 17-18 ст. Бароко в сфері пластичних мистецтв іноді називали „козацьким бароко”. Без достатньої підстави: бо козаки зовсім не були єдиною культурно-продуктивною групою на Україні тих часів. Ще менше підстав називати літературне бароко „козацьким”: українські письменники тих часів були здебільшого не козаками, а ченцями. Та й споживачі літератури навряд чи були головне козаками. Але українське бароко — не таке універсальне явище, як бароко Заходу. В ньому значна перевага елементів духовних над світськими. Ще більше, мабуть, лише в чехів. Світських елементів не бракує цілком: є й світську лірика, і новела, і — хоч і лише випадкові — світські елементи в драмі, нарешті — є світська хроніка, лист, науковий трактат. Але „духовний” елемент переважає в змісті. Зовсім бракує типового для бароко природознавчого трактату: спочатку бракувало місця (високої школи), що плекала б цей ґатунок літератури, а пізніше (в 18 ст.) українці-природознавці знайшли для себе ґрунт лише в чужій (російській) науковій літературі.
· Своє й чуже сполучені в українській бароковій літературі в не зовсім звичайних формах. Україна не мала виразної та характерної ренесансової літератури. Отже, просякання світських елементів у літературу, зокрема — знайомство з античністю, почасти йшло вже в часи бароко та не мало характеру боротьби, революції проти церковної традиції. Античність приходила на Україну вже після примирення її з християнством, у формах барокового, християнсько-міфологічного синтезу: тому помалу, але без опору починається розповсюдження вжитку міфологічних образів: релігійна лірика стоїть під охороною античних „муз”; Пресвята Діва стає „Діаною", хрест порівнюють з тризубом Нептуна, в містичних трактатах з'являються „амури" та „купідони" і т. д. Бароко прийшло без великої літературної боротьби і прийнялося, як нова рослина на плодючому ґрунті. Єдиний, може, хто міг би боротися проти бароко, Іван Вишенський, сам у своїй літературній формі був до бароко дуже близький та радше сприяв його успіхові саме стилем своїх творів. Вишенський лише не прийняв би поєднання християнства з античністю,,,синкретизму".
· У дослідженнях естетики бароко останнього часу прийнято визначати так звану літературу "високого" - аристократичного і елітарного бароко і бароко "середнє" та "низьке", яке відповідно мало виражати інтереси народних мас і бути більш демократичним і доступним.
· Під безпосереднім керівництвом Київської академії виробляється своєрідна система української освіти, яка вплинула на формування та розвиток низових жанрів бароко. Не дарма П.Житецький зосереджував увагу на тому факті, що запроваджувані російським правлінням народні училища тривалий час не приживалися на українському ґрунті, бо не відповідали суспільним потребам українців, які мали значно вищі, ніж елементарні, навики грамотності. Житецький вказував, що у так званих "мандрованих дяках" була вся сила просвітницького руху, який почався за ініціативою народу і який не відривався від народного ґрунту. Ця взаємодія народних і книжних впливів у зв'язку з рухомим складом української школи багато пояснює як y світогляді українського народу, так і в постійному вираженні цього світогляду.

Бароко як відображення патетики національно-визвольної боротьби, з’єднання творчих сил духовенства, братств і козацтва. Характерні риси бароко: його дивовижність, динаміка, емоційність, експресивність, пишність, драматизм, містицизм.

Формування бароко в літературі, філософії, архітектурі, живопису.

Характерні риси літературного бароко: багатослів’я, пишномовність, патетика, епітети, метафоричність, антитези. Бароко в поезії, драматургії, полемічній літературі. Коротка характеристика літературних пам’яток від культурно-національного відродження 20-х—30-х років XVII ст. до творчості Г. Сковороди та «Історії Русів». Творчість С. Яворського, Ф. Прокоповича, Захарія Копистенського, Лазара Барановича, М. Смотрицького та ін. Козацькі літописи Самовидця, Самійла Величка, Григорія Граб’янки. Прихильність українських діячів до західної моделі культури.

Філософія бароко професорів Києво-Могилянської академії. Ідеї гуманізму, реформації, просвітництва; залежність прогресу від розвитку освіти і культури. Людина та її досконалість як об’єкт дослідження філософів бароко і розуміння залежності людини від сил Всесвіту. Людина як мікрокосм у макросистемі Всесвіту. Мислення і дух як засіб єднання людини з Богом. Прагнення добра і блага через очищення від гріховності.

Українське, або козацьке, бароко в архітектурі. Характерні риси: планово-ландшафтно-просторова підпорядкованість ідеї тріумфу, динамізм, експресія, пишність.

Барокова споруда як частина просторово-архітектурно-ландшафтного ансамблю. Пишність ліплення, його широкі декоративні можливості. Зразки бароко: Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський у Києво-Печерській лаврі, там само церква Різдва Богородиці, дзвіниця Й. Г. Шеделя, дзвіниця Степана Ковніра, будинок музею книгодрукування в лаврі, церква Спаса на Берестові, будинок полкової канцелярії в Чернігові, Воздвиженський собор у Полтаві.

Школи архітектурного українського бароко. Розвиток барокового живопису. Характеристика барокового іконопису та світського живопису. Епітафіальний, ктиторський, парсунний, монарший портрет. Характерні риси живопису бароко: рослинний орнамент, використання елементів фольклору; поєднання світських та іконописних елементів в одязі; реалізм трактування обличчя; уквітчаність, незвичайність, дивовижність, їх протиставлення реалістичності, героїчна патетика.

Характеристика української музичної культури XVII—XVIII ст. Творчість М. Березовського, А. Веделя, Д. Бортнянського.

86.

Постмодерні́зм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Термін «постмодернізм»

Вперше термін «постмодернізм» згадується в роботі німецького філософа Рудольфа Панвіца^[1] (Rudolf Pannwitz) "Криза європейської культури"^[2] (1914), але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі, малярстві та музиці^[3].

В англійській мові розрізняють терміни «Postmodernism» (власне постмодернізм) — для означення постмодернізму, як історичної епохи, що прийшла на зміну епосі модернізму та «Postmodernity» (постмодерність) — який використовується для означення проявів постмодернізму у соціальній та культурній сферах^[4]. Подібне розрізнення термінів характерно також французькій мові (Postmodernisme та Postmodernité).

[ред.] Розвиток постмодернізму

Як філософська категорія, термін «постмодернізм» отримав розповсюдження завдяки філософам Ж. Дерріди, Ж. Батая, М. Фуко і особливо книзі французького філософа Ж.-Ф. Ліотара «Стан Постмодерну» (1979)^[5].

Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.

Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

[ред.] Риси постмодернізму у мистецтві

Енциклопедія літературних напрямків і течій подає такий список рис постмодернізму:

· культ незалежної особистості;

· потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

· прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

· бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

· використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

· зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

· суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

· сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

· запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

· як правило, у постмодерному творі присутній образ оповідача;

· іронічність та пародійність.

Постмодернізм у літературі

Серед перших виразно постмодерністських творів — романи У. Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Апдайка «Версія Роджерса» (1985), Томаса Пінчона «Веселка гравітації» (1973).

Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, Л. Дереша, О. Ульяненка, С. Процюка, В. Медведя, О. Забужко та інших.

87.

Значну роль у розширенні літературного діапазону української мови відігравали харківські письменники-романтики, більшість яких була пов'язана з новоствореним Харківським університетом (1805). Це такі талановиті письменники, як Петро Гулак-Артемовський (1790--1865), Григорій Квітка-Основ'яненко (1778--1843), Євген Гребінка (1812-- 1848), Левко Боровиковський (1806--1889), Амвросій Метлинський (1814-1870) і, особливо, Микола Костомаров (1817 - 1885) -- у ті часи ще початкуючий історик, етнограф і письменник. Ці та інші діячі української культури в своїх працях виробляють концепцію національного романтизму, згідно з якою джерелом морально-естетичних культурних цінностей є дух нації, сконцентрований у фольклорних пам'ятках -- достовірних документах славного минулого народу. Прилучившись до фольклорних джерел української культури, вони збагатили літературу новими жанрами -- баладою, драмою, історичною поемою. Улюбленою темою харківських письменників була козаччина та визвольна боротьба, яку змальовували у типових для романтиків барвах, наповнюючи літературу нечуваним досі пафосом та патріотичним духом. Саме романтикам вдалося утвердити в літературі чудову мелодійну пісенну українську мову і довести її здатність передавати найтонші почуття і найскладніші думки.

Лише в 1805 р. було відкрито університет у Харкові. На відміну від інших російських університетів, які засновано за ініціативою і підтримкою царського уряду, Харківський університет відкрито за бажанням місцевого населення і на його пожертвування.

6 жовтня 1833 р. Микола І підписав указ про утворення Київського університету. В указі, зокрема, зазначалося, що «після переведення Волинського ліцею з Кременця до Києва перетворити оний у вищий навчальний заклад з відповідним поширенням і на твердих основах, переважно для мешканців Київської, Волинської і Подільської губерній». Така ідея, очевидно, вперше зародилася після польського повстання 1830 p., коли російський уряд з метою послаблення польського впливу на Правобережній Україні впровадив на повну силу політику русифікації. Саме в 1831 р. Микола І запропонував реорганізувати освіту на українських землях із переведенням усього навчання на російську мову. 25 грудня 1833 р. було затверджено статут і штати нового університету, а 15 липня 1834 р. відбувся «публічний акт відкриття» його. Університет спочатку мав два факультети: філософський та юридичний. У 1841 р. відкрито медичний факультет, а в 1850 р. філософський факультет поділено на два: історико-філологічний та фізико-математичний. У 1834 р. в університеті навчався лише 61 студент, з яких на філософському факультеті -- 27. Першим ректором був ЗО-річний М. Максимович, відомий енциклопедист, друг Гоголя та Шевченка, дослідник історії й археології України.

У першій половині XIX ст. подальшого розвитку набули філософія, політекономія, технічні та природничі науки. Науковими і освітніми центрами у цей час були Харківський і Київський університети, які зібрали - навколо себе кращі наукові сили. Так, науковці Харківського університету свою увагу спрямували на вивчення свого краю і на піднесення його економічного і культурного рівня, а також до німецької ідеалістичної філософії. Серед науковців Харківського університету було чимало тих, хто ввійшов в історію українського відродження. Серед них -- один з ініціаторів і засновників університету Василь Каразін (1773--1842), який очолював філотехнічне товариство для поширення досягнень науки і техніки та сприяння розвитку економіки України.

Вихованець, а потім і професор Харківського університету Ізмаїл Срезиевський (1812--1880) із захопленням, працював над дослідженням української народної творчості і побутової старовини, наслідком якого було видання української народної поезії «Запорожская Старина» (1833--1838) в шести книгах. Ним видано також великий збірник українських народних пісень «Собрание памятников украинской народной поэзии», складений у 1826 р. В 1838 р. він видає «Украинский Сборник», де було вміщено «Наталку Полтавку» і «Москаля-чарівника» Котляревського, якого в 1837 p. відвідав і мав з ним розмову про історію України і про збереження пам'яток української народності.

Важливу роль у розвитку культури і науки, поширенні освіти відіграв і Київський університет. З його заснуванням інтелектуальний центр України перемістився із Харкова до Києва. В першій половиш XIX ст. тут працювали вихованці Харківського університету М. Дяченко і О. Дяченко, які розробляли питання диференційованого та інтегрального обчислення. Помітний слід у розвитку проблем механіки та гідравліки залишив І. Рахманінов. Значні зрушення у розвитку фізичних досліджень пов'язані з іменами вчених Є. Кнорра і М. Тализіна. Під керівництвом Кнорра було засновано метеорологічну обсерваторію. Розвиток хімічної науки в університеті пов'язаний з діяльністю Г. Фонберга, який створив хімічну лабораторію. У цей час в університеті розпочалися перші дослідження в географії та геології. Значний внесок у розвиток ботаніки зробив Р. Траутфеттер. Під його керівництвом за планом В. Беретті у 1841 р. було закладено університетський ботанічний сад.

Перші вчені-медики університету були учнями і послідовниками М. Пирогова. Особлива заслуга в розвитку його наукових ідей належить В. Караваєву -- одному із засновників вітчизняної офтальмології.

88.

Хрещення Русі — процес прийняття і поширення християнства у Великому Князівстві Руському, Київській Русі.

Хрещення Володимира. Фреска В.М.Васнецова, Володимирський собор у Києві

Ключова подія — масове хрещення у 988 році мешканців Києва, а згодом інших міст держави князем Володимиром I Святославовичем, у результаті чого християнство стало провідною релігією на Русі.

Утвердження християнства на Русі — тривалий складний процес, що розтягнувся у часі на багато століть нашої ери, пройшовши у своєму розвитку кілька важливих стадій: спонтанного проникнення християнських ідей і цінностей до язичницького середовища, боротьби християнства та інших світових релігій за сфери впливу, проголошення християнства державною релігією Київської Русі, протистояння язичницького суспільства новій ідеології.

До найвідоміших вітчизняних джерел фахівці відносять твори теоретиків київського християнства: “Слово про Закон і Благодать” митрополита Іларіона (бл. 1053 рр.), “Послання до смоленського пресвітера Фоми” наступного митрополита-русича Климента Смолятича (?-1154р.), “Послання до братії” Луки Жидяти, “пам'ять і похвалу Володимирові” Якова Мнима (11 ст.), “Повість временних літ” і “Житіє Феодосія Печерського” Нестора (бл. 1056-після 1113рр.), “Києво-Печерський патерик” та інші.

Хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією припало князю Володимиру I. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини і язичницької еліти, Володимир задля їх інтересів запровадив язичницький пантеон богів. На місці старого капища, де стояв ідол Перуна, з'являються 6 різноплемінних богів – Перун, Дажбог, Хорс, Стрибог, Сімаргл, Мокош.

Але трохи згодом Володимир переконавшись, що для зміцнення держави та її престижу потрібно нової віри (Київська держава) підтримувала найтісніші стосунки з Візантією - найбагатшою, могутнішою і найбільш культурно впливовою державою того часу. Так він вирішив прийняти християнство та охрестити весь свій народ.

Хрещення відбулося у часи послаблення внутрішньополітичного стану у Візантійській імперії. У другій половині (80-х рр.) Х ст. вибухає вкрай небезпечне антиурядове повстання на Сході імперії, очолюване Вардою Фокою і підтримане населенням Таврії. Скрутне становище, у якому опинився імператор Візантії, змусило його звернутися до Києва з проханням про військову допомогу. Умови, за якими Київ погоджувався допомогти Візантії, продиктував Володимир. За ними київський князь зобов'язувався допомогти імператору придушити повстання, а за це той мав би віддати за Володимира свою сестру Анну (тобто Володимир отримував би права на візантійський трон) та сприяти хрещенню населення Київської держави. При цьому Володимир спочатку отримав відмову, і тільки захоплення ним візантійській колонії Херсонесу (Корсунь) примусило Візантію укласти цю угоду.

Про те, звідки прийшла ієрархія в Україну, є різні теорії. Перша, що ієрархія прийшла з Візантії (Є. Ґолубінський, М. Грушевський, Й. Пелеш, М. Міллер, Ф. Дворнік). Другу теорію (рим.) відстоюють Банімґартен, Жюжі та М. Коробка. Никонівський літопис говорить про посольства до Володимира від папи (988, 991, 1000) та до папи від Володимира (994, 1001). Третю теорію (охридську або македонську) висунув М. Приселков, а з українців її підтримують історики Т. Коструба, С. Томашівський, з росіян А. Карташов, Є. Шмурло, Г. Федотов, П. Ковалевський, німець Г. Кох. Вона ґрунтується на подібності мови. («Номоканон» прийшов в Україну в болг. ред.). Четверту теорію (тмутороканську) висунув Ю. Вернадський і за ним М. Чубатий. Обидва автори є тієї думки, що в межах Київської держави в часи хрещення Володимира вже існувала ієрархія в Тмуторокані.

Після офіційного хрещення киян у 988 р. християнство стає державною релігією Київської Русі. Християнізація Русі йшла поступово за водними шляхами, спершу її прийняли більші осередки, пізніше провінція. Не всюди цей процес відбувався без опору, як у Києві. Головний опір чинили служителі поганського культу - «волхви», вплив яких на південних землях Руси був незначний. Натомість на півночі у Новгороді, Суздалі, Білоозер'ї вони підбурювали населення до відкритих виступів проти християнських священників. Ще довго співіснували між собою деякі елементи поганської віри, переважно обрядів, із християнством (т. зв. двовір'я).

Для унормування церковного життя у своїй державі Володимир видав Устав, призначивши десятину на утримання церкви, та визначив права духовенства: Володимир намагався дати структурне оформлення нової релігії, подібне до візантійського. Перша згадка про митр. на Русі відома з 1037, хоч - раніше мусів бути архієп., який наглядав над руською церквою. Першим митр., який згадується, був грек Теотемпт (див. Київ. митрополія). Християнство, проповідуючи милосердя та християнську любов — підвалини цивілізованого і мирного життя, об'єднало релігійно велику державу Володимира і позитивно вплинуло па мораль керівної верхівки і населення.

З прийняттям християнства на Русі поширилася писемність. Володимир закладав школи, будував церкви спершу в Києві, а згодом по інших містах. Учителями були свящ. з Корсуня, які знали слов. мову. Факт, що з прийняттям християнства не прийшло до безпосереднього політ, опанування Руси Візантією, а відкрито новій християнізованій спільноті зв'язки з дальшими і близькими сусідами, слід уважати найпозитивнішим наслідком акту хрещення Русі і слов. Сходу.

89.

ХУДОЖНІЙ СТИЛЬ, художня мова, мова художньої літератури — функц. різновид літературної мови. Виявляючи особливий спосіб мислення, X. с. відтворює дійсність через конкр.-чуттєві образи. Мовна картина світу письменника виконує естет. функцію, що передбачає зв’язок між тим, хто створює худож. світ, і тим, хто його сприймає. До екстралінгв. чинників X. с. належать естет., соціальні, психічні та ін. засади мовно-худож. творчості. X. с. — це особливий спосіб мислення, створення мовної картини світу.

X. с. обслуговує духовно-естет. сферу життя народу. Мистецтво худож. слова полягає у розкритті потенц, можливостей над. мови, які завдяки довершеності мовного матеріалу, його незвичності, оригінальності, худож. доцільності досягають ефективного емоц.-естет. впливу на читача, розвивають його мовний смак. X. с., об’єднуючи мовні жанри худож. л-ри (поезію, прозу, драму), а також усі індивід.-авторські X. с., становить певне узагальнення щодо прийомів і засобів створення худож. образності. Образна мова вирізняє твори худож. л-ри з-поміж ін. текстів. Вона не обмежується традиц. тропами й фігурами мови, а наповнює естет. змістом безóбразні мовні елементи, перетворює їх у систему худож.-мовного бачення світу. У вірші «Садок вишневий коло хати» Т. Шевченка довершеність і цілісність X. с. досягається особливою функцією загальновживаної лексики укр. мови, створенням асоціативного лірич. поля, у якому слова з нейтр. загальномовною семантикою інтимізуються, набувають емоц.-експресив. змісту. X. с. має свої норми, що змінюються, модифікуються залежно від літ. традицій, течій, напрямів, худож. шкіл та індивід. стилю. Мовновиражальні прийоми, засоби змалювання, напр., портрета, пейзажу в творах І. Нечуя-Левицького відрізняються від портретної характеристики персонажа чи описів природи в сучас. худож. л-рі, зокрема в творах Вал. Шевчука, Є. Гуцала (тобто існує мовно-худож. образність, типова для певної доби).

Вбираючи у себе компоненти всіх ін. функц. стилів, X. с. трансформує, переосмислює їх; він не обмежений також у використанні одиниць мови, що належать до різних часових зрізів, до соціальних та тер. видозмін нац. мови. Щодо відкритості стиліст. системи мова худож. л-ри найближче стоїть до розм. стилю, вона активно послуговується мовою фольклору. В історії української літературної мови X. с. посідає особливе місце. З худож. творчості І. Котляревського започатковувалася нова українська літературна мова. X. с. тривалий час залишався єдиним повнокровним стилем у писем.-літ. практиці, оскільки ін. стилі через обмежені державою сусп. функції укр. мови не мали природ. розвитку. У X. с. витворюються зразки норм літ. мови, відбувається модифікація, оновлення експресив. засобів, передається нац. колорит емоц. відображення дійсності. X. с. послуговується позанормат., некодифікованими мовними засобами: архаїзмами, історизмами, діалектизмами, неологізмами (загальномовними та авторськими), некодифікованими розм. висловами, якщо вони відповідають вимогам естет. міри, стиліст. доцільності. Вивчається X. с. у таких аспектах: стиль індивідуальний, стиль окремого худож. твору або жанру, функціональний стиль. З кожним пов’язані особливі підходи, спец. методи дослідження. У плані історії укр. літ. мови ґрунтовне значення мають мови письменників словники та словопокажчики до їхніх творів (Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка, І. Котляревського, В. Стефаника, І. Франка). Серед л-ри з питань вивчення мови класиків укр. л-ри вирізняється структурно-рівневий підхід до аналізу X. с.

Худож. тексти засвідчують виникнення і розвиток поет. словника укр. мови (див. Поетична мова), народження символ. значення лексем, формування усталених асоціат. зв’язків слів. Естет. функції семантично багатовимірного худож. слова розкриваються на тлі його текстових і позатекстових, мовокраїнозн. конотацій. X. с., як мова образна, багата на тропи, фігури мови, протиставляється нехудож. стилям, а серед останніх найвиразніше — офіційно-діловому стилеві. За характером емоц.експресив. засобів X. с. об’єднується з публіцистичним стилем, а також із розмовною мовою.

Худо́жній стиль — це стиль художньої літератури, який використовується в поетично-художній творчості. Провідним завданням художнього стилю є вплив на людську психіку, почуття, думки через зміст і форму створених авторами поетичних, прозових текстів. Художній стиль передбачає попередній відбір мовних засобів для створення літературних художніх текстів. У художньому стилі широко використовуються всі мовні засоби, увесь лексичний потенціал мови.

Художній стиль реалізований у формі драми, прози та поезії, які у свою чергу, розподіляються на відповідні жанри.

Київська Русь

Головна стаття: Давня українська література

Українська література має тисячолітню історію. Початки її належать до часів формування Київської Русі. Однак іще в передісторичну добу (до ІХ ст.) предки українців мали розвинену усну творчість. Визначною пам'яткою того часу є літопис «Повість минулих літ», який є не тільки джерелом історичних відомостей, а й хрестоматією епічних пісень, легенд та переказів епохи Київської Русі. Поетичним шедевром давньої літератури є «Слово о полку Ігоревім». Цей героїчний епос увібрав у себе найкращі зразки народної творчості того часу і став надбанням та гордістю всього слов'янського світу.

Середньовіччя

Головна стаття: Українська латиномовна література

Значний інтерес викликає художнє надбання XV—XVIII ст., яскравим виразником духовного контексту доби в якому є забезпечена глибоким історичним корінням полімовність. Саме на цей час в Україні припадає створення основного масиву новолатинської літератури (термін європейського літературознавства, який охоплює твори різних жанрів, написані латинською мовою, починаючи з епохи Відродження). Літературна латиномовна спадщина європейських народів, попри низку спільних ознак, володіє виразними національними рисами. Тісна взаємодія із польсько-литовськими складовими західного світу в коді літератур результувала вироблення українськими митцями прийнятного способу духовно-культурного синтезу власної та перейнятої традицій.

Самобутнім явищем середньовічної літератури є полемічні твори Івана Вишенського, Мелетія Смотрицького, Феофана Прокоповича та ін. Вершина давньої української літератури доби бароко — творчість поета і філософа Григорія Сковороди (1722—1794). «Український Сократ» мандрував Україною та країнами Центральної Європи, щоб ближче пізнати людей. Наскрізною для філософії Григорія Сковороди є проблема щастя, яка мислиться ним через розкриття божественної суті людини, виявлення таланту, закладеної в неї Богом, що забезпечує працю за покликанням. Слова філософа «Світ ловив мене, та не впіймав», які він заповів викарбувати на своїй могилі, стали ще одним свідченням відданості Григорія Сковороди духовному життю перед земними суєтністю і марнотою.

Незважаючи на тривале забуття і винищення латиномовного спадку, в Україні ще й досі збереглося безліч творів етикетного, наукового, історіографічного та богословського напрямів. Їх можна знайти у відділах стародруків бібліотек Києва, Львова, Чернігова, Ніжина та інших.