Українські латиномовні письменники 16-17 ст.

Українські латиномовні письменники 16-17 ст.

Латиномовні твори української літератури, написані протягом XVI - XVIII ст., а саме різноманітні види етикетної поезії: панегірики (енкомії), епіталами, генеліакони, епіцедії, патетичні вірші, парамітетику, які оспівували людину, її земне життя і здобутки. Стефан Яворський народився в містечку Яворі біля Турки (тепер Львівська область) у сім’ї дрібномаєтного шляхтича, можливо, родом з Наддніпрянської України, бо пізніше родина Яворських оселяється у селі Красилівці неподалік Ніжина. Яворський прийняв чернецтво під іменем Станіслава, але невдовзі, виступивши з критикою окремих положень католицизму, викликає цим невдоволення святих отців, залишає Вільно й повертається до Києва, де 1698 року зрікається уніатства і складає іспити перед духовною владою та професорами Колегіуму на магістра вільних мистецтв, філософії і теології. З того року викладає у класі поетики, пише вірші та складає орації. Згодом укладає власний курс філософії. Стає популярним у Києві оратором і поетом, знайомиться з гетьманом Іваном Мазепою, складає панегірик його родичу полковникові Івану Обидовському. Пише курс психології, використавши новітні досягнення європейських учених у цій галузі. Яворський в роки викладання написав також твори з догматики «Про святу Трійцю» та «Про церкву». В той час починаються його суперечки й незгоди з Феофаном Прокоповичем. 1715 року закінчив головну свою полемічну працю «Камінь віри». 1721 року Яворського призначено главою Священного Синоду Російської православної церкви, але, вже тяжко хворий, він майже не брав участі в його роботі, фактично керував Синодом віце-президент Феофан Прокопович. Помер Стефан Яворський 24 листопада 1722 року. Поховано його у Переяславі-Рязанському, у Донському монастирі, під церквою Стрітення. Стефан Яворський був одним з найосвіченіших діячів свого часу, автором цілого ряду глибоких літературних, філософських і теологічних праць, що відіграли помітну роль в культурно-освітньому житті України кінця XVII століття. Стефан Яворський як викладач Києво-Могилянського колегіуму, поет і оратор був дуже популярний в освічених колах київської еліти. Також немало латиномовних творів містить літературно-публіцистична спадщина тих, без чиїх імен сьогодні важко уявити давню українську літературу: Герасим і Мелетій Смотрицькі, Лаврентій Зизаній, Павло Беринда.

Житія Бориса і Гліба

Невдовзі після загибелі 1015 р. синів Володимира Святославича Бориса і Гліба, вбитих за наказом старшого брата Святополка, поширилося їхнє шанування в Україні. Час канонізації святих Бориса і Гліба визначають по-різному. Інші схиляються до дати 1072 р., під яким у «Повісті временних літ» наведено розповідь про перенесення мощів Бориса і Гліба. Наприкінці XI ст. шанування святих Бориса і Гліба приймається Візантією, в церкві св. Софії в Константинополі встановлюється їхня ікона. Найдавніший варіант розповіді про смерть Бориса і Гліба - літописна оповідь 1015. «Сказання про страсть і похвала святих мучеників Бориса і Гліба» невідомого автора. Найдавніший список - в Успенському зібрнику XII cт. Але сам твір виник в XI ст. Відрізняється від літописного оповідання більшою повнотою, художньою довершеністю, популярністю викладу. Автор показав, як гірко було молодим князям розставатися з життям, хоч вони й усвідомлювали, що мають скоритися як феодали і як побожні храстияни. Вони отримують перемогу над собою, але ця перемога нелегко їм дається. Образи Бориса і Гліба наділені праводоподібністю. Про душевні переживання Бориса говорить і його зовнішній вигляд: люди бачать його «дряхла і печалію облияна». Він молиться, дізнавшись про неминучість смерти, «въ тузѣ і печалі, удрученомь серцемь, а душею радостьною, жалостьно гласъ іспущающе».

В «Сказанії» внутрішні монологи набувають форму то молитовних звірень, то ліричного плачу за своєю долею. Вдало використовуються художні деталі, за допомогою яких розкривається настрій героїв. Посилюється публіцистичне звучання твору.

САТИРА

«Сатира»— гостра критика чогось, окремих осіб, людських груп чи суспільства з висміюванням, а то й гнівним засудженням вад і негативних явищ у різних ділянках індивідуального, суспільного й політичного життя, суперечних з загальнообов'язковими принципами чи встановленими ідеалами. Художні засоби сатири— гротеск, пародія, іронія в різних література літературних жанрах — поезія поезії, проза прозі, драматичній творчості. В образотворчому мистецтві сатирі притаманні гумористично-сатиричний малюнок, карикатура.
Сатира в Україні
В Україна Україні сатира відома з найдавніших часів у фольклор народній творчості, у літературі розвинулася з 16 століття 16-17 століття, зокрема в творчості Вишенського й інших творах полемічної літератури. Сатиричне забарвлення мали деякі твори вертепного і шкільно-театрального репертуару, зокрема популярні в 17-18 століття інтермедії. Зразками суспільно-політичної сатири 18 століття були сатирична коляда «1764 года декабря 23 дня к. P.» невідомого автора, «пасквільні стихи» ченця Києво- Києво-Печерської Лаври Ієремії, «Плач киевских монахов» (1786), «Прибавок к плачу киевских монахов» (1792), приписуваний І. Некрашевичеві діалог «Замисл на попа» та інші. Його діалоги й гумористичні листи, акростих закарпатського священника І. Пасхалія «Пастырю душевный…», «Доказательства Хама Данилея Кукси» (друга половина 18 століття) проти дворян-багатіїв, «Сатира на слобожан» (приблизно 1765-1785 85), вірші на п'яниць і пияцтво тощо. Сатиричними за спрямуванням були деякі вірші й Григорія Сковороди й особливо «Енеїда» (1798) Івана Котляревського з висміюванням тогочасних суспільних вад.

Вертеп

Вертеп — це старовинний пересувний ляльковий театр, який ставив релігійні й світські п’єси. Вертепна драма виникла в ХVІІ ст.Ось як описує цей театр український етнограф і фольклорист ХVІІІ ст. М.Маркевич: «Наш вертеп є похідний будиночок із двома поверхами. Він зроблений з тоненьких дощок і картону. Верхній поверх має балюстраду, за балюстрадою відбувається містерія1: це Вифлеєм. На верхньому поверсі трон царя Ірода; долівку обклеєно хутром для того, щоб не видно було щілин, якими рухаються ляльки. Кожну ляльку прикріплено до дроту. Вертепник уводить її у двері й водить у потрібному напрямку. Розмова від імені ляльок відбувається поміж дячками, співаками й бурсаками то пискливим голосом, то басом — відповідно до потреби. Уся друга частина вистави відбувається на нижньому поверсі».

Отже, у верхній частині будиночка розігрувалися сцени релігійного змісту («свята» частина драми), а в нижній — із світського життя, як правило, комічного характеру («народна» частина драми). У верхній частині діяли святі й сатана, тут відбувалися сцени поклоніння пастухів і волхвів. Ця частина драми закінчувалася смертю Ірода, тож після цього люд мав би веселитися, тому із цього моменту дія переносилася на нижній ярус. Тут улюбленцями глядачів були Запорожець (Солдат), Шинкарка, Дяк, Дід і Баба. Якщо перша частина має книжне походження (вона написана книжною мовою,
у якій багато церковнослов’янізмів), то друга є витвором народу, у ній спостерігаємо віддзеркалення тогочасного українського побуту.

Історія Русів.

Історіософський трактат, написаний у формі політичного памфлету. Основна ідея літопису – антитиранізм та утвердження природного права всіх народів у т.ч. і українського на власну державність. Політичний ідеал автора – незалежний статус України. Історія русів започаткувала період національного відродження. Твір було написано рос мовою, укр. Переклад І.Драч. серед імовірних авторів Історії називають Григорія і Василя Полетик, Олександра Безбородька, Архипа Худорбу. Для стилю літопису характерні поєднання елементів художнього, наукового, ораторського, епістолярного, публіцистичного стилю.

"Історія Русів" - розповідь про історичний розвиток України від давнини до другої половини XVIII століття.З часів другої половини XVIII століття дійшов до нащадків рукопис "Історія Русів" невідомого автора. "Історія Русів" - це історична праця, одна з перших про нашу історію з давнини до 1769 року - саме ця дата востаннє згадується у творі. "Історія Русів" - це книга, яка користувалася особливою шаною серед історичної прози, бо справедливо описувала погляд українців на історію. Проти-церковний дух її письма носив політичний характер, бо книга посилювала національну свідомість української інтелігенції того часу.Про історію написання цього твору нам відомо те, що його рукопис було знайдено в 1828 році, в 1846 році його було видано в Москві, а в 1956 - в Нью-Йорку. Однак книга була дуже поширена в рукописному варіанті. Свого часу нею користувалися письменники, коли писали твори на історичну тему. Серед таких письменників був і Т. Шевченко. "Історія Русів" активно й таємно поширювалася серед інтелігенції того часу, бо невідомий автор цього твору сміливо прославляв козацьку минувшину, висловлював думку про власну форму самоврядування українського народу. Герої "Історії Русів" - Б. Хмельницький, І. Полуботок - ватажки козацької доби нашої історії. Книга сповнена почуття національної гідності, демократизму, тому і привертала увагу сучасників. А ще "Історія Русів" цікава тим, що правдиво зображує українську минувшину і вперше порушила питання про місце України в тогочасній політичній ситуації - саме в цьому її політичне значення.
У книзі знайшло також відображення єднання України з Литвою, Польщею, Росією, дається пояснення того, що це домовленості рівних сторін, які не поступаються одна одній у жодній сфері тодішнього життя Отже, невідомий автор "Історії Русів" - це патріот, який відстоював демократичні погляди, мабуть, тому і не поставив свого імені на цьому історичному творі, але ми, його нащадки, вдячні йому за мужність, за правдиве відтворення нашої історії.

Юрій Дрогобич

ДРОГОБИЧ (Котермак) Юрій.Народився у Дрогобичі. Вчився у Краківському та Болонському університетах — найбільших у той час гуманістичних центрах Європи. Одержав ступінь доктора філософії та медицини у Болонському університеті, де протягом 1478 — 1482 рр. викладав математику й астрономію. У 1481 — 1482 рр. займав посаду ректора університету медиків та вільних мистецтв. Повернувшись до Кракова, працював професором медицини й астрономії в 1487 — 1494 рр.У Дрогобичі народився і, очевидно, одержав початкову освіту Юрій Котермак - відомий учений, педагог і письменник, ректор Болонського університету, професор Краківського університету, перший український автор друкованої книжки, що вийшла в Римі 1483 р. Наш земляк прибрав собі прізвище Дрогобич.Творчість Д. має яскраво виражений гуманістичний характер, що виявляється, зокрема, у його поглядах на природу, Бога, людину. Д. високо цінував людський розум, вірив у його силу і можливості, у здатність пізнання таїн світу та його закономірностей, у спроможність людини використовувати результати пізнавальної діяльності на своє благо. Вважав, що завдяки розумові як головному критерію істинності можна легко "осягнути обшири неба незбагненно великі", пізнати "таїни у підмісячнім світі й силу могутню зірок". Проблему співвідношення небесного й земного світів розв’язував у дусі неоплатонівської ідеї космічної любові, якою, гадав, сповнений Всесвіт. На думку Д., людина завдяки своїй доброчесності може уподібнитись до Бога. Поряд із християнським Богом у творах Д. фігурують інші надприродні сили, що втручаються в хід іст. подій і впливають на їхній перебіг.Найвідоміші з творів Дрогобича — "Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року", "Прогностична оцінка поточного 1483 року", "Трактат з шести розділів про затемнення" (1490) — написані латиною. Праці Д. містять наукові дані з астрономії, географії, в тому числі визначення географічних координат таких міст, як Львів, Дрогобич, Феодосія (Кафа), Вільно, Москва. Праці Д. були добре відомі у багатьох країнах Європи — зокрема, в Італії, Франції, Німеччині, Угорщині, Польщі їх переписував для себе, наприклад, відомий нім. гуманіст Г. Шедель, у своїй науковій діяльності використовував нім. історик метеорології Г. Гельман.

 

Києво-Печерський Патерик.

Це художній витвір двох ченців Києво-Печерськ. Монастиря – єпископа Симона та ченця Полікарпа. Дійшло дві редакції патерика – Арсеніївська та Касіянівська. Основу складають листи Симона і Полікарпа. У 1215-1226 Симон був єпископом Володимира Суздальського. Він звернувся з листом до ченця полікарпа, щоб відмовити його від наміру стати єпископом. Він надсилає 9 оповдань з життя 11 печерських ченців із різноманітними повчаннями. У відповідь Полікарп написав листа до Печерського ігумена Акиндина і ще 11 оповідань про 13 ченців. Це була лише літературна форма твору, а не автентичне листування, бо Полікарп та Акиндин жили в одному монастирі. Тобото потреби листуватися не було. Пізніше ці два твори було об’єднано, додано інші матеріали про Печерський монастир. Таким чином постав патерик, тобто збірка оповідань про життя ченців, описи визначних епізодів із цього життя.

У патерику всі персонажі – представники аскетичного подвижництва: пістники євстратій і пімен, безкорисливий лікар Агапіт, затворники…

Всі твори обєднані однією ідеєю – апологією чернечого подвижництва. Літ-ні стилі авторів відрізняються. Симон пише простіше, стиль близький до літописного, виклад скомпонований та впорядкований, без ухилів убік. Полікарп надає оповіданням суб’єктивного забарвлення, розсипає історичні, легендарні згадки.

Легенди про заснування печерського монастиря – одне із величних чудес Бога. Всі твори є окремими оповіданнями, з власними сюжетами і героями. Оповідання про преподобного святошу, князя Чернігівського – розповідь про князя черні., який став ченцем печ монастиря під іменем Микола. Автор описує його подвижницький шлях, те, як багато і важко працював, лікував інших.

Віршування.

Панівне становище в літературному процесі другої половини XVII— XVIII ст. займає поезія, чи точніше — віршована література. Разом з поетичним доробком попередньої епохи (кінця XVI — першої половини XVII ст.) вона творить величезний пласт давньої української силабічної поезії, багатство якої починає освоюватися тільки в нові часи. Бібліографія нотує понад дві тисячі оригінальних текстів віршів і пісень цього періоду, не рахуючи великої кількості варіантів. Лише незначна частина з них свого часу була надрукована: зразки етикетної, епіграматичної, панегіричної і духовної поезії, окремі книжкові видання польськомовної поезії Лазаря Барановича, кілька текстів Феофана Прокоповича, Михайла Козачинського. Основний масив поезії світського і духовного змісту, поетичний доробок провідних поетів того часу — Івана Величковського, Климентія Зиновієва, Семена Дівовича, Івана Некрашевича, Григорія Сковороди та ін. залишився в рукописах. Ця поезія поширювалася в численних списках, рукописних пісенниках і виконувала призначену їй роль.Авторами поетичних творів були високі церковні ієрархи і рядові священики та ченці, вчителі, студенти, урядовці, мандрівні дяки, письменні селяни, для яких поетичне слово було засобом духовного самовираження й самоутвердження. В цілому це була масова поезія, що творилася в рамках, регламентованих бароковою естетикою образів і поетично-стильових структур, від високого, елітарного до козацько-селянського, низового бароко. Високе бароко представляли яскраві поетичні індивідуальності Лазаря Барановича (польськомовна поезія) та Івана Величковського. Низове бароко знайшло свій вияв у творчості Климентія Зиновієва, бурлескно-травестійній та сатирично-гумористичній поезії.

Філософські твори Сковороди

Григорій Сковорода залишив нам різноманітну творчу спадщину. Це і ліричні вірші, частина з яких стали народними піснями, і гострі викривальні вірші, у яких ми бачимо засудження вад тогочасного суспільства, і глибокі притчі, і повчальні байки.

Філософські трактати: Вдячний Еродій, Вбогий Жайворонок.

У притчі “Вдячний Еродій” він висміяв прагнення українського дворянства механічно наслідувати французам і німцям, розповів про мавпу, яка дає своїм дітям особливе “благородне” виховання. Це виховання здійснюється французькими учителями, що вчать мавп говорити французькою, співати, грати, танцювати, володіти світськими манерами. Г.С.Сковорода був прихильником гармонійного виховання, розуміючи його як єдність розумового, фізичного, морального і естетичного виховання.
Мислитель обстоював необхідність навчання всіх дітей, незалежно від їх соціального стану. Школи мають бути доступними для навчання та рідномовними. Сковорода глибоко переконаний, що суспільство, у якому не буде насильства, духовної неволі може виникнути шляхом поширення освіти. Він підкреслював важливе значення морального виховання, головним завданням якого є виховання людяності, благородства і вдячності. Сковорода схвалює батьків, котрі вчать дітей життєвої мудрості, критикував тих, хто заохочує до чванливості, егоїзму (“Вбогий Жайворонок”). Таких батьків, хто передоручав виховання дітей нянькам, порівнював із зозулями. Писав, що в кожній людині змалку закладені великі творчі здібності. Природа, вільні нахили, а не штучна виправка є основою виховання. Пропагує ідею сродної праці. Аналогічні думку жайворонку. Головним і початковим пунктом премудрості є знання про Бога, але длядосягнення цього вищого щабля пізнання людина повинна пізнати саму себе,пізнати свій шлях, бо "не можна ніяк пізнати Господа, не пізнавши самого себе". Істинне щастялюдини — у ній самій, тому треба намагатися досконало пізнати себе ізаволодіти цим щастям. Людина, яка не пізнала себе і не вгамувала своїхпристрастей, мало чим відрізняється від тварин. Пізнаючи себе і навколишній 'світ, людина самоутверджується, розвиває свої природні нахили іздібності, обирає свій шлях і усвідомленою "спорідненою" працею виконує своє земне призначення.

Козацькі літописи.

місце в історії української літератури відводиться козацьким літописам. У них ми бачимо героїчну епоху визвольної боротьби XVII—XVIII ст., видатні успіхи козацьких походів, перемогу над ворогами. Тільки освічена частина суспільства — козацька старшина — заводить щоденники, в які записуються всі події. Так з'являються «козацькі літописи». Майже в усіх зображено видатного діяча Богдана Хмельницького так само, як і в думах та історичних піснях.
Одним із ранніх літописів є «Літопис Самовидця». Автор детально розповідає про період з 1648 по 1702 р. Написаний твір українською літературною мовою того часу. Самовидець показав визвольну війну як боротьбу заможного козацтва за свої привілеї, за владу. Він не зрозумів ролі Б. Хмельницького, який очолив боротьбу народу проти гнобителів, що переросла у визвольну війну. Та все ж автор у багатьох випадках описав правдиві історичні події. Козацький літопис Григорія Граб'янки має назву «Дъйствия презглъной брани». У ньому показано діяльність Б. Хмельницького до кінця його життя, висвітлюються причини розв'язання війни між Україною і Польщею: безчинства польської шляхти на Україні. Бачимо детальні описи війни, а після смерті Хмельницького — боротьбу між Сомком і Брюховецьким за гетьманську булаву. Самійло Величко створив історичний твір про героїчну боротьбу українського народу в 1648—1654 рр. під проводом Б. Хмельницького. Літопис складався з 4 томів: «Сказаніє о войнъ козацкой з поляками...», «Повъствованія лътописная о малоросійских і оных отчасти поведеніях, собранная и здесъ описанная». Автор детально подає складні події з історії України, коментує їх.
Саме твори Самовидця, Граб'янки і Величка передали нам традиції середньовічного літописання, використавши фольклорні принципи осмислення історії нашого народу. Ці літописи є окрасою української літератури барокового періоду.

Новаторство Ф Прокоповича.

– один із найвидатніших державних і культурних діячів першої третини 18ст. – вважається представником і рос., і укр. культур та літератур. Народився 1681р.в сім’ї дрібного торговця в Києві. його світське ім’я - Єлеазар. Він виховувався у свого дядька, який був намісником Київського братського монастиря і ректором Києво-Могилянської академії.Але невдовзі постригся в ченці і поїхав до Рима. Повернувшись до Києва, він перейшов у православ’я і постригся в чернецтво під ім’ям Феофана. Він був глибоко освіченою людиною свого часу, в його бібліотеці нараховувались до 30 тис. книг різними мовами. Поетична спадщина відігравала визначну роль в історії укр. і рос. літ-ри. Він виступив новатором у поезії. Особливо велике значення мав його глибоко патріотичний віршований твір-панегірик «Епиникіон..» написаний 1709р. як талановитий лірико-епічний відгук на перемогу російського війська над шведськими загарбниками і зрадником укр..народу гетьманом Мазепою під Полтавою. Драма «Володимир» написана в 1705 р. В стінах Києво-Могилянської академії силами студентів було поставлено її, якій судилося стати видатним явищем в історії давньої укр. драматургії. Тема твору - запровадження християнства на Русі, показ боротьби проти християнства представників язичництва. Драма написана укр. літературною мовою із домішками церковнослов’янізмів. Хоч п’єса має 5 актів, вона відтворює тільки один епізод із життя Володимира – прийняття ним християнства. Драматург наділяє Володимира якостями князя-реформатора. У душі князя боряться дві сили - звичка до усталеного життя і прагнення нового. Драмою живо цікавляться історики літератури та театру. Про неї писали І.Франко,М.Возняк та ін. Феофан Прокопович — визначний український діяч епохи Відродження, Реформації, Просвітництва. Різносторонність обдарувань, енциклопедичність знань, видатні досягнення в галузі науки, політики, без сумніву дозволяють поставити його в ряд геніїв людства. Праці Ф.Прокоповича торкаються фізики, філософії, математики, астрономії, логіки, наук про державу і право, теології.

Апокрифічні твори.

Апокрифи (від гр. апокрифос — таємний, прихований. Апокрифічні перекази прийшли на Русь із Візантії, Болгарії, Палестини. Отже, апо­крифи — це твори на біблійну тематику, що доповнювали або уточнювали Святе Письмо, але з певних причин не були канонізовані церквою. Виникали, як правило, у народ­ному середовищі, а наявний тут художній вимисел сприяв їх значному поширенню. Тематично апокрифи поділяються на три основні групи: старозаповітні (народні розповіді про створення світу, перших людей), новозаповітні (апокрифічні євангелія Якова, Томи і Никодима), есхатологічні,які містили цікаві розповіді про кінець світу і Страшний Суд, про потойбічну долю праведників і грішників.Найвідомішим новозаповітним апокрифом є "Ходіння апостола Андрія", що його Нестор увів до "Повісті врем'яних літ". "Ходіння Богородиці по муках" — це есхатологічний апокриф. Вагомий внесок у вивчення апокрифів зробив Іван Франко, підготувавши 5-томне видання "Апокрифи і легенди з українських рукописів" До світської перекладної літератури належать наукові праці, історичні твори, повісті, вірші. Найпопулярнішимим були "Шестодневи", "Фізіолог" та твори енциклопедичного характеру — "Ізборники", "Бджола"." Шестодневи " — це популярні у візантійсько-слов'янській літературі твори, які трактують християнське поход­ження світу. Причому, це трактування має яскраво виявлений суспільний і літературно-художній характер, коли поряд із християнськими догмами бачимо прояви і власне авторської думки. Отже, в основі " Фізіолог " — це популярна зоологія, і популярний біологічний твір, що в алегорично-символічній формі ви­кладає важливі положення християнської науки й, опи­суючи справжні та вигадані прикмети звірів, подає зразки для наслідування і повчання.Авторами "Фізіолога" називали знаме­нитих отців церкви — Василя Великого, Іоанна Золотоустго, Амвросія, Ієроніма.

Літопис Григорія Грабянки

Літопис Григорія Грабянки датується 1710р., був написаний на замовлення гетьмана І.Скоропадського. тут проголошується автономний статус України під протекторатом Москви. У літописі описано події від найдавніших часів до 1709р., а основна увага приділяється нац..-визв.війні. для стилю літопису характерні белетризація (художність) оповіді, її епічність, драматичність, високий патетичний стиль.

Протягом довгого часу вчені намагалися розглядати літопис Грабянки як історичне джерело. Але згодом, з введенням в науковий обіг цілого ряду документів, вдалося встановити, що твір містить багато фактичних помилок. В ньому знайшли своє яскраве втілення риси, які становлять естетичну домінанту того часу — риси барокко.

У передмові до літопису Григорій Грабянка визначає мету свого твору та з'ясовує ті причини, що спонукали його взятися за перо. Він хоче, щоб діяння козаків, а особливо перемоги під проводом знаменитого вождя Богдана Хмельницького, не прийшли в забуття, і тому він задумав написати цю історію, спираючись на різні вірогідні джерела. Грабянка розповідає про історію козацтва від найдавніших часів до 1709 року. За змістом літопис можна поділити на три частини. 1. розповідається про події від початків козацтва до народновизвольної війни, 2. найбільш розлогій, — про саму війну, 3. літописець розповідає про те, що відбувалося на Україні після смерті Богдана Хмельницького. Для викладу Грабянка обирає форму «сказаній» — більших або менших розділів, з яких і складається твір, кожне з яких має свою внутрішню драматургію.Центральна постать літопису Грабянки — Богдан Хмельницький. Це головний герой твору, в якому автор поєднує риси реальної історичної особи та ідеального вождя. В зображенні Грабянки він залишається недосяжною вершиною, прикладом для наступних поколінь. За переконанням автора, Хмельницький має дві основні заслуги — визволення України від «дуже тяжкого ярма лядського з допомогою козацької мужності» та возз'єднання України з Росією. Інші образи твору подано не так повно. Всі постаті у Грабянки — Василь Золотаренко, Яким Сомко, Іван Самойлович, Дем'ян Многогрішний, Іван Виговський, Іван Брюховецький, Петро Дорошенко та інші мають певні риси історичних осіб. Але перші четверо (а особливо Я. Сомко) є також ідеалізованим втіленням доброго начала, а троє останніх — втіленням злого.

Літопис Самовидця

Однією з найвидатніших історіографічних пам’яток і одним з найдостовірніших історичних джерел XVII ст. є літопис Самовидця. Ця пам’ятка має цілком світський, загальноукраїнський характер. Самовидець – псевдонім. Твір було написано козацьким сотником Романом Ракушкою-Романовським. Політична позиція автора – автономний статус козацької держави під протекторатом іншої держави. Літопис охоплює події 1648-1702 рр. головна увага зосереджена на нац.-визв війні. Літопис було написано в часи гетьманування Івана Мазепи іочевидно на його замовлення.

Як історичне джерело (його автор був очевидцем подій) літопис Самовидця містить повідомлення про такі події і явища, які не збереглися в жодних документах або ж передані тенденційно, з фактичними помилками. Мова і стиль літопису Самовидця позбавлені книжності, риторичних прикрас і впливу польської чи латинської літератури. Автор не дотримується літописної стильової традиції, яка тоді була поширена на Україні.Літописець є виразником інтересів заможного козацтва російської орієнтації, разом з тим його погляди пронизані українським козацько-старшинським патріотизмом. Причини війни він бачить у гонінні на православ’я, в обтяженні козаків повинностями з боку Польщі, в тому що козаків примушували панщину робити. Характерною рисою автора літопису є та, що в описові подій він виявляє себе не як козак-воїн, а скоріше як спостерігач. Він рішучий противник шляхетської Польщі, Криму й Туреччини та їх прибічників у середовищі козацької старшини. Літопис Самовидця складається із вступу, який оповідає про стан України перед Хмельниччиною, і двох головних частин:

- перша присвячена часам Хмельниччини й Руїни (до 1676 включно) й написана, правдоподібно, значно пізніше описуваних подій;

- друга — доведена до 1702 включно, становить Літопис у стислому розумінні цього слова, написаний на Лівобережжі, найповніше (з уваги на локальні новини) у Стародубі. Літопис Самовидця написаний українською мовою того часу, близькою до народної

Інтермедії до п'єси Якуба Гаватовича.

До найдавніших українських інтермедій належать інтермедії, що їх додано до драми Якова Гаватовича. В 1619 р. виставив він на ярмарку в Кам’янці Струмиловій, який припадав на свято Іоана Хрестителя, польську драму на тему смерті того святого. До драми додав автор дві українські інтермедії — «Продав кота в мішку» і «Найкращий сон». Обидві інтермедії збереглися в латинській транскрипції. Обидві мають ціну, бо мова в них народна, постаті — живі, малюнки народного побуту — свіжі.Обидві інтермедії відзначаються чітким окресленням дійових осіб. Особливо виразно відтворено образи селян – Климка і Стецька із першої інтермедії. Вони розкриваються в конкретних ситуаціях. Стецько – людина довірлива, трохи хвалькувата і наївна, легко піддається на різні умовляння. Климко ж, навпаки, спритний, шахраюватий. Аналогічно зображені і персонажі з другої інтермедії – Максим, Грицько і Денис.Інтермедії насичені колоритним українським гумором, у їхній зміст вплетені численні елементи з різних фольклорних творів. Діалог жвавий і природний, насичений цікавими побутовими деталями, діалектизмами, які відтворюють тогочасне життя і народну мову. Зокрема, в інтермедіях описується їжа, ярмаркування тощо. Цікавими є сценки, де герої другої інтермедії Максим та Грицько розповідають про рай та пекло.

 

Українські латиномовні письменники 16-17 ст.

Латиномовні твори української літератури, написані протягом XVI - XVIII ст., а саме різноманітні види етикетної поезії: панегірики (енкомії), епіталами, генеліакони, епіцедії, патетичні вірші, парамітетику, які оспівували людину, її земне життя і здобутки. Стефан Яворський народився в містечку Яворі біля Турки (тепер Львівська область) у сім’ї дрібномаєтного шляхтича, можливо, родом з Наддніпрянської України, бо пізніше родина Яворських оселяється у селі Красилівці неподалік Ніжина. Яворський прийняв чернецтво під іменем Станіслава, але невдовзі, виступивши з критикою окремих положень католицизму, викликає цим невдоволення святих отців, залишає Вільно й повертається до Києва, де 1698 року зрікається уніатства і складає іспити перед духовною владою та професорами Колегіуму на магістра вільних мистецтв, філософії і теології. З того року викладає у класі поетики, пише вірші та складає орації. Згодом укладає власний курс філософії. Стає популярним у Києві оратором і поетом, знайомиться з гетьманом Іваном Мазепою, складає панегірик його родичу полковникові Івану Обидовському. Пише курс психології, використавши новітні досягнення європейських учених у цій галузі. Яворський в роки викладання написав також твори з догматики «Про святу Трійцю» та «Про церкву». В той час починаються його суперечки й незгоди з Феофаном Прокоповичем. 1715 року закінчив головну свою полемічну працю «Камінь віри». 1721 року Яворського призначено главою Священного Синоду Російської православної церкви, але, вже тяжко хворий, він майже не брав участі в його роботі, фактично керував Синодом віце-президент Феофан Прокопович. Помер Стефан Яворський 24 листопада 1722 року. Поховано його у Переяславі-Рязанському, у Донському монастирі, під церквою Стрітення. Стефан Яворський був одним з найосвіченіших діячів свого часу, автором цілого ряду глибоких літературних, філософських і теологічних праць, що відіграли помітну роль в культурно-освітньому житті України кінця XVII століття. Стефан Яворський як викладач Києво-Могилянського колегіуму, поет і оратор був дуже популярний в освічених колах київської еліти. Також немало латиномовних творів містить літературно-публіцистична спадщина тих, без чиїх імен сьогодні важко уявити давню українську літературу: Герасим і Мелетій Смотрицькі, Лаврентій Зизаній, Павло Беринда.

Житія Бориса і Гліба

Невдовзі після загибелі 1015 р. синів Володимира Святославича Бориса і Гліба, вбитих за наказом старшого брата Святополка, поширилося їхнє шанування в Україні. Час канонізації святих Бориса і Гліба визначають по-різному. Інші схиляються до дати 1072 р., під яким у «Повісті временних літ» наведено розповідь про перенесення мощів Бориса і Гліба. Наприкінці XI ст. шанування святих Бориса і Гліба приймається Візантією, в церкві св. Софії в Константинополі встановлюється їхня ікона. Найдавніший варіант розповіді про смерть Бориса і Гліба - літописна оповідь 1015. «Сказання про страсть і похвала святих мучеників Бориса і Гліба» невідомого автора. Найдавніший список - в Успенському зібрнику XII cт. Але сам твір виник в XI ст. Відрізняється від літописного оповідання більшою повнотою, художньою довершеністю, популярністю викладу. Автор показав, як гірко було молодим князям розставатися з життям, хоч вони й усвідомлювали, що мають скоритися як феодали і як побожні храстияни. Вони отримують перемогу над собою, але ця перемога нелегко їм дається. Образи Бориса і Гліба наділені праводоподібністю. Про душевні переживання Бориса говорить і його зовнішній вигляд: люди бачать його «дряхла і печалію облияна». Він молиться, дізнавшись про неминучість смерти, «въ тузѣ і печалі, удрученомь серцемь, а душею радостьною, жалостьно гласъ іспущающе».

В «Сказанії» внутрішні монологи набувають форму то молитовних звірень, то ліричного плачу за своєю долею. Вдало використовуються художні деталі, за допомогою яких розкривається настрій героїв. Посилюється публіцистичне звучання твору.

САТИРА

«Сатира»— гостра критика чогось, окремих осіб, людських груп чи суспільства з висміюванням, а то й гнівним засудженням вад і негативних явищ у різних ділянках індивідуального, суспільного й політичного життя, суперечних з загальнообов'язковими принципами чи встановленими ідеалами. Художні засоби сатири— гротеск, пародія, іронія в різних література літературних жанрах — поезія поезії, проза прозі, драматичній творчості. В образотворчому мистецтві сатирі притаманні гумористично-сатиричний малюнок, карикатура.
Сатира в Україні
В Україна Україні сатира відома з найдавніших часів у фольклор народній творчості, у літературі розвинулася з 16 століття 16-17 століття, зокрема в творчості Вишенського й інших творах полемічної літератури. Сатиричне забарвлення мали деякі твори вертепного і шкільно-театрального репертуару, зокрема популярні в 17-18 століття інтермедії. Зразками суспільно-політичної сатири 18 століття були сатирична коляда «1764 года декабря 23 дня к. P.» невідомого автора, «пасквільні стихи» ченця Києво- Києво-Печерської Лаври Ієремії, «Плач киевских монахов» (1786), «Прибавок к плачу киевских монахов» (1792), приписуваний І. Некрашевичеві діалог «Замисл на попа» та інші. Його діалоги й гумористичні листи, акростих закарпатського священника І. Пасхалія «Пастырю душевный…», «Доказательства Хама Данилея Кукси» (друга половина 18 століття) проти дворян-багатіїв, «Сатира на слобожан» (приблизно 1765-1785 85), вірші на п'яниць і пияцтво тощо. Сатиричними за спрямуванням були деякі вірші й Григорія Сковороди й особливо «Енеїда» (1798) Івана Котляревського з висміюванням тогочасних суспільних вад.

Вертеп

Вертеп — це старовинний пересувний ляльковий театр, який ставив релігійні й світські п’єси. Вертепна драма виникла в ХVІІ ст.Ось як описує цей театр український етнограф і фольклорист ХVІІІ ст. М.Маркевич: «Наш вертеп є похідний будиночок із двома поверхами. Він зроблений з тоненьких дощок і картон