І Вишенський. Послання до єпископів.

Найгострішим за соціальною спрямованістю і найдосконалішим з художнього боку твором І.Вишенського є «Послання до єпископів», де полеміст мовби підсумовує усе сказане ним раніше про зрадництво вищої духовної влади, про суспільно-політичне становище на Україна на та конкретних прикладах показав неймовірно тяжке життя уярмленого народу.Композиційно твір досить стрункий. Починається він коротким вступом, після чого йде розповідь про нечестиве життя єпископів, які не виконують шести заповідей божих. Далі автор подає конкретну характеристику кожного з них, що проголосили унію. Друга частина твору складається з чотирьох тез, у яких він полемізує з єзуїтами та уніатами з приводу зміни церковних обрядів, про можливість контролю простих людей над церквою, про підлеглість патріархам і, нарешті, про брестське «чудо». Закінчується послання своєрідним закликом до боротьби з католицизмом та світською шляхетською владою, де звучить віра у великі потенціальні можливості нескореного народу. Нагадуючи шість заповідей Христових, І. Вишенський показав, що єпископи та інші уніатські владики не тільки не виконують їх, а й глумляться над ними. Ніхто з владик не привітав подорожніх, не допоміг хворим, не відвідав в’язнів, навпаки, вони самі били, лаяли парафіян, кидали до в’язниць своїх супротивників або катували їх до смерті, як це трапилося з грошовим малярем Пилипом. Уніатські владики безбожно грабували бідних, відбирали у них коней, волів, овець, здирали грошові податки, посилали на тяжкі роботи. Бідні день і ніч працювали, а владики з їхньої кривавої праці одягалися у дорогий одяг, наповнювали мішки і шкатулки грошима.

Слово про Закон і Благодать» Іларіона Київського.

Під 1051р. у літописі говориться, що князь Ярослав Мудрий поставив Іларіона-русина митрополитом Святої Софії. Таким чином, Іларіон став першим руським митрополитом, якого князь призначив на цю високу посаду без дозволу візантійського патріарха. Іларіон був головним речником Ярослава, його мудрим порадником та однодумцем. Саме він започаткував формування Софійського гуртка книжників і став першим і головним його представником. Існує гіпотеза, що Іларіон після того, як був позбавлений митрополичого престолу, жив у Печерському монастирі як чернець під іменем Никон.1037 р. Іларіон на честь освячення Софійського собору написав і виголосив «Слово про Закон і Благодать».

Структура «Слова про Закон і Благодать» митрополита Іларіона старанно продумана. Твір складається із трьох взаємопов’язаних і взаємодоповнюючих одна одну частин.

Починається твір своєрідним заспівом, звеличенням Бога. Перша частина твору – «Про закон, даний Мойсеєм і про Благодать, і про істину» Це похвала Богові, який не забув про людей і постраждав за них, для їх спасіння. Образ Ісуса Христа постає як синтезована сутність, в якій поєдналися два начала – божественне і людське. ефекту впливу на слухача і читача автор досягає за допомогою системи яскравих образів: закон – місяць, благодать – сонце. Старий заповіт прочитується Іларіоном на двох рівнях – як хронологія, історичний опис подій, і символічному – передісторія Нового Заповіту. Перша частина твору має більшою мірою теологічний характер і спрямована на тлумачення Біблії. Друга частина твору – «Похвала каганату нашому Володимиру» - це фактично похвала Русі та її хрестителю Володимиру. Поділяється дана частина на три підчастини: історична, де описано те, як всі землі шанують і прославляють свого учителя, який навчив їх православній вірі, тут замальовується Володимир як рицар Духу; хвала Володимиру; завершальний поклик. Іларіон порівнює Володимира з біблійними та історичними діячами. Третя частина «Слова про Закон і Благодать» - похвала князю Ярославу Мудрому, який постає як гідний продовжувач справи Володимира. Завершується твір молитвою до Бога від усієї землі нашої, тобто руської. Мета, яку ставить перед собою Іларіон, - з’ясувати й утвердити статус новохрещеної Русі у контексті сакральної та сучасної йому істрії. Отже, «Слово про Закон і Благодать» Іларіона – політичний маніфест, талановито представлений автором у формі церковного послання.

«Хожденіє» ігумена Даниїла

Саме церковнослов’янське слово «паломники» походило від звичаю приносити з собою пальмовий листок, знак, символіка якого формувалася спогадами про Неділю ваїй (Пальмову), тобто Вхід Господній до Єрусалиму, коли мешканці міста зустрічали Ісуса Христа як тріумфатора, стелячи одяг та зелене листя на дорогу перед ним Паломник не тільки маніфестував цим свою духовну присутність серед прихильників і послідовників Христа, що йде на жертовну смерть, але й засвідчував входження до сакрального простору Святої Землі своєї церковної спільноти.

Найдавніший український паломницький твір, «Житье и хожденье Данила Русьскыя земли игумена» (далі – «Хожденіє» Данила ігумена), став і найпопулярнішим зразком цього літературного жанру. Ігумен Данило жив у другій половині ХІ – на початку ХІІ ст. Очевидно, він був настоятелем одного з монастирів на Чернігівщині.Згадувані в «Хожденії» походи Балдуїна І, що відбулися протягом 1106–1108 рр., дозволяють точніше встановити ймовірну дату паломництва: 1106–1107 рр.

Ігумен Данило жив в історичній лаврі прп. Сави Освяченого. Він відвідав Єрусалим, Вифлеєм, околиці Йордану. Його супроводив досвідчений старий палестинський монах. Достовірність почутої інформації автор перевіряє, розпитуючи авторитетних для нього осіб.В «Хожденії» виділяють вступ, опис маршруту подорожі, опис палестинських святинь, епілог та опис великоднього богослужіння на Гробі Господнім з чудом пасхального вогню. Сам предмет оповіді вимагає від паломника власного вправляння в аскетичних подвигах, особливо покори й молитви.Споглядання руським ігуменом Святої Землі розгортається в постійному супроводі Церкви.

Молитва трактується як запорука успішної подорожі й належного сприйняття її наслідків. Розповідаючи про повернення до Єрусалиму, ігумен Данило говорить, що мандрував Палестиною. Подорож ігумена Данила постає насамперед молитовним подвигом, що здійснюється за його народ і батьківщину. У всіх святих місцях згадував їх, перш за все молився за князів усіх і потім вже свої гріхи замолював.

Києво-Печерський Патерик.

Це художній витвір двох ченців Києво-Печерськ. Монастиря – єпископа Симона та ченця Полікарпа. Дійшло дві редакції патерика – Арсеніївська та Касіянівська. Основу складають листи Симона і Полікарпа. У 1215-1226 Симон був єпископом Володимира Суздальського. Він звернувся з листом до ченця полікарпа, щоб відмовити його від наміру стати єпископом. Він надсилає 9 оповдань з життя 11 печерських ченців із різноманітними повчаннями. У відповідь Полікарп написав листа до Печерського ігумена Акиндина і ще 11 оповідань про 13 ченців. Це була лише літературна форма твору, а не автентичне листування, бо Полікарп та Акиндин жили в одному монастирі. Тобото потреби листуватися не було. Пізніше ці два твори було об’єднано, додано інші матеріали про Печерський монастир. Таким чином постав патерик, тобто збірка оповідань про життя ченців, описи визначних епізодів із цього життя.

У патерику всі персонажі – представники аскетичного подвижництва: пістники євстратій і пімен, безкорисливий лікар Агапіт, затворники…

Всі твори обєднані однією ідеєю – апологією чернечого подвижництва. Літ-ні стилі авторів відрізняються. Симон пише простіше, стиль близький до літописного, виклад скомпонований та впорядкований, без ухилів убік. Полікарп надає оповіданням суб’єктивного забарвлення, розсипає історичні, легендарні згадки.

Легенди про заснування печерського монастиря – одне із величних чудес Бога. Всі твори є окремими оповіданнями, з власними сюжетами і героями. Оповідання про преподобного святошу, князя Чернігівського – розповідь про князя черні., який став ченцем печ монастиря під іменем Микола. Автор описує його подвижницький шлях, те, як багато і важко працював, лікував інших.

Віршування.

Панівне становище в літературному процесі другої половини XVII— XVIII ст. займає поезія, чи точніше — віршована література. Разом з поетичним доробком попередньої епохи (кінця XVI — першої половини XVII ст.) вона творить величезний пласт давньої української силабічної поезії, багатство якої починає освоюватися тільки в нові часи. Бібліографія нотує понад дві тисячі оригінальних текстів віршів і пісень цього періоду, не рахуючи великої кількості варіантів. Лише незначна частина з них свого часу була надрукована: зразки етикетної, епіграматичної, панегіричної і духовної поезії, окремі книжкові видання польськомовної поезії Лазаря Барановича, кілька текстів Феофана Прокоповича, Михайла Козачинського. Основний масив поезії світського і духовного змісту, поетичний доробок провідних поетів того часу — Івана Величковського, Климентія Зиновієва, Семена Дівовича, Івана Некрашевича, Григорія Сковороди та ін. залишився в рукописах. Ця поезія поширювалася в численних списках, рукописних пісенниках і виконувала призначену їй роль.Авторами поетичних творів були високі церковні ієрархи і рядові священики та ченці, вчителі, студенти, урядовці, мандрівні дяки, письменні селяни, для яких поетичне слово було засобом духовного самовираження й самоутвердження. В цілому це була масова поезія, що творилася в рамках, регламентованих бароковою естетикою образів і поетично-стильових структур, від високого, елітарного до козацько-селянського, низового бароко. Високе бароко представляли яскраві поетичні індивідуальності Лазаря Барановича (польськомовна поезія) та Івана Величковського. Низове бароко знайшло свій вияв у творчості Климентія Зиновієва, бурлескно-травестійній та сатирично-гумористичній поезії.