Проблема авторства Слово о полку ігоревім.

Автор "Слова" — носій певної суспільної ідеології, неповторного світогляду свого часу. Автор "Слова" малює картину феодальної України-Русі, описуючи як князівські чвари і крамоли, так і прагнення князів до слави, яку вони можуть здобути власною мужністю і героїзмом у змаганнях за вітчизну. У творі відчувається патріотичний сум автора, коли він говорить про поразку Ігоревого війська. Незважаючи на те, що Русь розривали міжкнязівські усобиці, автор "Слова" все ж вихваляє свого, очевидно, сюзерена — Святослава та Ігоря.Та автор "Слова" цілком належить своїй добі. Отож наївно було б його ідеалізувати, гадаючи, наче він мав сьогочасні поняття. Для нього, звичайно, найближчі над усе були інтереси його кола, інтереси князівські, але не інтереси народної маси, що правила за об'єкт своєрідних, як на наш погляд, економічних операцій". На думку Перетца, "Слово о полку Ігоревім" оберталося у дуже вузькому колі, а сама пам'ятка мала суто світський харак­тер. Саме воно було головним джерелом для автора літо­писного оповідання про похід князя Ігоря на половців. На думку Д.Чижевського, "Слово о полку Ігоревім" — твір двірської поезії, а не народної. Про це свідчить і подібність між "Словом" і західним старовинним епосом.Таким чином, "Слово о полку Ігоревім" є промовистим суспільно-політичним і літературним маніфестом того часу, ('творене серед князівсько-дружинної еліти, воно було незаперечним виразником ідеології владної еліти України-Русі, репрезентувало її змагання за славу у героїчній боротьбі проти ворогів. "Слово о полку Ігоревім" створено в системі тодішніх політичних ідеалів Руської держави. Воно справило вагомий вплив на подальший розвиток книжної літератури, а постало в системі усної (не народної) епічної творчості часу Київської держави.

Поняття "давня українська література".

Давня українська література – це література 10-18 ст, поділяється на культурно-історичні епохи:1.Середньовіччя – 10-15ст.2. Ренесанс – 16ст.3.Бароко – 17 ст.

Вивчення д. укр. літ. почал. у 19 ст. і відразу постало питання нац. Приналежності літератури. Спадщиною укр.. народу є все те, що було створене на території суч. України її автохтонним населенням від найдавніших часів до сучасного періоду.

До наших днів дійшло два види пам'яток давньоруської літератури: перекладні та оригінальні. Із прийняттям християнства, будівництвом храмів і запровадженням шкільної освіти зростає попит на християнську церковну літературу, богослужебні книги, що й обумовило виникнення перекладної літератури (біблійні книги, апокрифи, «житія», патерики й ін.). Перекладна література приходила на Русь головним чином із Візантії. Процес перенесення, «вживления» чужоземних пам'яток сприяв не тільки культурному збагаченню наших предків, засвоєнню ними філософського, культурного, морально-етичного досвіду інших народів, а й стимулював розвиток оригінальної творчості.

Оригінальна давньоруська література представлена у жанрах літописання («Повість минулих літ», «Київський літопис»), «повчань» («Поученіє» Володимира Мономаха), ораторсько-моралізаторської прози («Слово про закон і благодать» Іларіона), агіографічних творів, або життєписів святих («Сказання про Бориса і Гліба», «Києво-Печерський патерик») та ін. Найвидатнішою пам'яткою літератури Київської Русі є анонімне «Слово о полку Ігоревім».

Бурлескна творчість мандрівних дяків.

В історії давньої укр. Літ. Особливе місце відводиться творчості студентів, прозваних народом «мандрівними» дяками. До цієї категорії належали вихідці з бідних родин, які не мали ніяких засобів для прожиття та навчання і змушені були в період канікул йти в народ заробляти шматок хліба. Перебуваючи серед народу, студенти освоювали багаті здобутки народнопоетичної творчості. Це допомагало писати їм оригінальні твори – вірші та книжні пісні. Основною темою для написання різдвяних творів мандрівних поетів була загальновідома сценка про пастухів та популярний сюжет про царя Ірода. Майже все літературне надбання, що належало перу студентів, входить до кращої частини укр..літератури 17-18 століття. Високим ідейно-художніми якостями ця література має завдячувати насамперед фольклору. Студенти користувалися поетичними здобутками усної творчості вміло, добираючи з неї найцікавіше і найцінніше. Це здебільша гумористичні та бурлескні твори, вірші-травестії, пародії, сатири: поема про попа Негребецького,Мандрівними дяками було складено чимало орацій на великодні теми. Джерелом для написання цих творів, як і різдвяних були також біблійні апокрифічні оповідання, хоча вони були біднішими і менш драматичними, ніж різдвяні. У великодніх апокрифічних оповіданнях поетів особливо приваблювали зображення пекла та історія, в якій розповідалось про мандрівку Бога в підземне царство, де він задумав навести порядок. Велику кількість віршів склали мандрівні поети про своє життя. Чимало віршів написано дяками про життя школярів та їх навчання в школі. У віршах про школу часто говорилось про важкі умови навчання.

 

Ідейно-тематичні групи байок Г. Сковороди. Ідея «сродної праці»

Григорія Сковороду можна назвати «батьком» українського байкарства, адже до нього цей специфічний жанр не був властивий давній українській літературі. У 1769 — 1774 рр. Г.Сковорода написав 30 прозових байок, що склали знамениту збірку "Байки харківські". Першу частину байок у кількості 15 Сковорода написав трохи раніше, а в 1774р., живучи в селі Бабаях, поблизу Харкова, він написав ще 15 байок і подарував весь збірник з 30 байок своєму приятелеві Панасу П’янкову.

Жанр байки не був тимчасовим захопленням Г. Сковороди, до нього він звертався і у своїх філософських творах, вплітаючи в їх тексти байкові сюжети.

Кожна з них має розгорнутий сюжет, композиційно складається з двох частин — основного сюжету і "сили", тобто моралі. В окремих байках "сила" переростає у невеличкі трактати. Тексти байок пересипані народними фразеологізмами, прислів'ями і приказками, літературними афоризмами. У них виразно простежується місцевий український колорит. Дійовими особами виступають тварини, речі і люди. В цілому байки Сковороди мають критичний, викривальний характер, та водночас пронизані гуманістично-демократичними ідеями, насичені дидактичним матеріалом. Сковорода уславляв високі моральні якості людини: чесність, доброту, працьовитість, скромність, природний розум, засуджував прагнення до багатства, чинів, пишного одягу, високих титулів.

Викриваючи паразитизм і тупість панівних класів, їхню гонитву за багатством і чинами, Сковорода возвеличує чесну працю, дружбу і приязнь між людьми ("Собака та Вовк", "Соловей, Жайворонок та Дрізд", "Сова і Дрізд", "Собака та Кобила", "Зозуля та Косик").

Окремі байки Сковороди написані на міжнародні байкові сюжети, зокрема сюжети байок Езопа ("Жайворонки", "Гній та Діамант", "Орел і Черепаха", "Жаби"), їх ідейно-тематичне спрямування споріднене з його оригінальною байкарською творчістю. У байці "Жайворонки", наприклад, розвивається ідея сродної праці. Орел вчив Черепаху літати, але наука ця закінчилася "з великим шумом та грюком". Авторський висновок зводиться до суто сковородинського афоризму "багато хто не за призначенням починає велике діло, та погано кінчає". Цей же сюжет опрацьовано і у байці "Орел і Черепаха". В байці «Бджола та Шершень» автор подає алегоричні приклади людей, один з яких займається важкою, але сродною працею і є щасливим, а інший страждає, паразитуючи на чужих здобутках.

У байках Сковороди знайшли свій подальший розвиток сатиричні мотиви давньої української літератури. Письменник фактично завершив українську байкарську традицію XVII — XVIII ст., вивів байку як літературний жанр на шлях самостійного розвитку.

Літопис Григорія Грабянки

Літопис Григорія Грабянки датується 1710р., був написаний на замовлення гетьмана І.Скоропадського. тут проголошується автономний статус України під протекторатом Москви. У літописі описано події від найдавніших часів до 1709р., а основна увага приділяється нац..-визв.війні. для стилю літопису характерні белетризація (художність) оповіді, її епічність, драматичність, високий патетичний стиль.

Протягом довгого часу вчені намагалися розглядати літопис Грабянки як історичне джерело. Але згодом, з введенням в науковий обіг цілого ряду документів, вдалося встановити, що твір містить багато фактичних помилок. В ньому знайшли своє яскраве втілення риси, які становлять естетичну домінанту того часу — риси барокко.

У передмові до літопису Григорій Грабянка визначає мету свого твору та з'ясовує ті причини, що спонукали його взятися за перо. Він хоче, щоб діяння козаків, а особливо перемоги під проводом знаменитого вождя Богдана Хмельницького, не прийшли в забуття, і тому він задумав написати цю історію, спираючись на різні вірогідні джерела. Грабянка розповідає про історію козацтва від найдавніших часів до 1709 року. За змістом літопис можна поділити на три частини. 1. розповідається про події від початків козацтва до народновизвольної війни, 2. найбільш розлогій, — про саму війну, 3. літописець розповідає про те, що відбувалося на Україні після смерті Богдана Хмельницького. Для викладу Грабянка обирає форму «сказаній» — більших або менших розділів, з яких і складається твір, кожне з яких має свою внутрішню драматургію.Центральна постать літопису Грабянки — Богдан Хмельницький. Це головний герой твору, в якому автор поєднує риси реальної історичної особи та ідеального вождя. В зображенні Грабянки він залишається недосяжною вершиною, прикладом для наступних поколінь. За переконанням автора, Хмельницький має дві основні заслуги — визволення України від «дуже тяжкого ярма лядського з допомогою козацької мужності» та возз'єднання України з Росією. Інші образи твору подано не так повно. Всі постаті у Грабянки — Василь Золотаренко, Яким Сомко, Іван Самойлович, Дем'ян Многогрішний, Іван Виговський, Іван Брюховецький, Петро Дорошенко та інші мають певні риси історичних осіб. Але перші четверо (а особливо Я. Сомко) є також ідеалізованим втіленням доброго начала, а троє останніх — втіленням злого.