Еволюція І. Франка як письменника.

Концепція національного письменства Франка істотно змінювалася в різні періоди його життя, так само, як змінювалася й естетико — художня програма його творчості. Може, жодний інший український письменник не виявив такої динаміки зміни ідей, програм, творчих засад, як Франко.

У пошуках власної концепції він пройшов через полеміку з народовцями й москвофілами, змушений був відмежовуватися від національно — романтичної теорії окремішності й позитивістської ідеї "людськості", відштовхувався від соціалізму й націоналізму, здійснював пошуки універсального морально-гуманітарного ідеалу та поборював кризу позитивістської свідомості.

Франко — той письменник, творчість якого важко періодизувати. У його творах одночасно співіснують різні тенденції, елементи "старого" й "нового" стилю, які по-різному поєднуються і трансформуються. "Обличчя" творчості того чи того часу визначається лише за домінантними ознаками, поряд із якими ще існують давніші, старіші та водночас зароджуються й уже функціонують нові, характерні для наступного періоду. При цьому еволюція Франкової творчості розглядається не як поступальний і рівномірний рух. Динаміка розвитку його творчості складніша й різноманітніша, покликана багатьма факторами об'єктивного й суб'єктивного характеру, зокрема тонкими перебігами процесів психології творчості. Отож виокремлюємо три періоди Франкової творчості.1-й — середини 70-х років XIX ст. — короткотривалий, обмежений трьома (1873—1876) роками, коли побачили світ дебютна поетична книжка І.Франка "Баляди і розкази" та його роман "Петри і Довбущуки". Період характеризується романтичною свідомістю молодого автора (сам Франко назвав його "періодом молодечого романтизму"), який в історії української літератури можна співвіднести з пізнім романтизмом. Пошук "іскри божества в дійствительності", що нею "наділений дух людський", визнання, що "поезія — то індивідуалізування ідеалу", який, своєю чергою, "єсть поняття якогось предмета, із котрого виключені всякі темнії, злії, неінтереснії і підлії свойства" [26, 394], — ось естетична платформа І.Франка, викладена у першій теоретичній спробі "Поезія і її становисько в наших временах" (1876). Для творчості письменника цього періоду характерні романтичні сюжети й мотиви, звернення до готики, протиставлення ідеального минулого безрадісному сучасному тощо. Однак уже в цей час можна помітити певний злам у естетичних поглядах автора, викликаний панівною позитивістською філософською доктриною того часу. У названій праці Франко стверджує й таке: "Дійствительність най буде підставою поезії, — а тогди она буде мати ціну для дійствительності. Не романтичнії фантасмагорії, но життя, яким ми всі жиєм, най представляє нам поезія, а тогди лишень стане нам вона вірною подругою в житті" [26, 399]. "Іскра божества в дійствительності" віднаходиться поетом у довколишньому реальному оточенні: з-під пера Франка того ж 1876 року виходять оповідання "Лесишина челядь", "Вугляр", "Два приятелі", які суттєво підривають романтичну естетику автора.

ІІ-й — середини 70-х — 80-х років — позначений позитивістською свідомістю автора, що виявилась у своєрідному маніфесті "Література, її завдання і найважніші ціхи" (1878), де оголошено програму "наукового реалізму" — індивідуальну еманацію позитивізму як концепту філософського й натуралізму — як естетичного. Цей концепт утверджується шляхом пошуку, спостереження, дослідження, експерименту, з'ясуванням причинно-наслідкових зв'язків між предметами та явищами. Реалізм в описуванні явищ дійсності, чітка наукова методологія, використання у творчості здобутків науки, — зокрема медицини і психології, — домінування "правди" над "естетичними правилами" характеризують творчість (передусім прозу) І.Франка того часу. її ще можна назвати літературою факту. Цикл "Борислав", оповідання "На дні" і "Муляр", "Сам собі винен" і "Слимак", "Добрий заробок" і "Хлопська комісія", "Пироги з черницями" і "Місія", "Чума" та "Яць Зелепуга", повісті "Воа сопзігісіог" і "Не спитавши броду" та незавершений роман "Борислав сміється" виразно демонструють намір Франка "збирати матеріали, ескізи та оповідання для змалювання образу нашої суспільності в різних її верствах, у різних змаганнях, працях, заробітках, стражданнях, поривах, ілюзіях та настроях. Принагідні оповідання знайомих, фігури, здибані в вагоні залізниці, власні спомини та спостереження, — все те перетворювалося звільна, протягом літ у більші або менші оповідання та ескізи" [33, 400]. Художній твір Франка цього періоду часто можна порівняти зі своєрідним документом, у якому точно вказуються місце і спосіб здобуття інформації про ту чи ту подію людського буття.

"Науковий реалізм" Франка природно виростає з його романтичних настанов; він дає чимало можливостей для збагачення як тематики (з'являються оповідання й повісті з життя робітників, заробітчан; промовиста тема руйнування та люмпенізації бориславського селянства тощо) так і жанрової природи творів (показовими стають образок, ескіз, "студія", зокрема психологічна, а також оповідання й новели, близькі до нарису та газетного репортажу). На сторінках його творів з'являються представники суспільного дна: деградовані та проскрибовані, маргінальні особистості, злочинці, повії; а також постаті з деформованою психікою. Настанова на студіювання факту остаточно руйнує стару усно-оповідну наративну манеру, натомість дослідження людської психіки покликує до життя техніку "потоку свідомості" (одним із перших з європейських письменників Франко використовує її в оповіданні "На роботі", 1877), одностороннього діалогу тощо.

Слід, однак, зазначити, що концепція "наукового реалізму" зазнавала у творах Франка видозмін і трансформацій. Не виходячи загалом поза межі позитивістського бачення й розуміння світу, письменник щораз більшу увагу звертає на психологію особистості, на найтонші нюанси перебігу її психіки, на її підсвідомість тощо. Помітно, що психологія персонажа (у новелах "Мавка", "Вільгельм Телль", "Поєдинок") більшою мірою унезалежнюється від зовнішніх впливів та умов формування. Щораз важливішу роль у сюжеті й композиції творів відіграють ірреальні мотиви (сновидіння, візи), які й дають змогу випрозорити найпотаємніше у людській психіці. У цей період (особливо у 80-і роки) закладаються передумови для наступного, якісно нового етапу Франкової творчості.

Не слід, проте, забувати про згадані вище "романтичні скоки" письменника: саме у цей час з'являється його повість "Захар Беркут", яка засвідчила тяглість романтичних традицій у творчості митця. Романтичними рисами (хоч і не домінантними) позначені й такі твори Франка, як "Мавка", "Панталаха" та ін.

ІІІ-й — 1890—1900-х років, коли спостерігається рух Франкової естетики до модернізму. Власне, на початку 90-х років письменник формулює концепцію "ідеального реалізму": "Вірне те, що література в міру дозрівання поглиблюється, — але вияснимо собі характер того поглиблювання! Воно йде не від індивідуальної психології до соціології, а навпаки, від соціології до індивідуальної психології. За показами науки пішла новіша література і побачила одну з своїх головних задач у психологічному аналізі соціальних явищ, у тому — сказати б — як факти громадського життя відбиваються в душі і свідомості одиниці і навпаки, як у душі тої одиниці зароджуються і виростають нові соціальні категорії" [34, 363]. До свого колишнього творчого підходу Франко ставиться тепер надто критично: "Та й ще одно, оте вічне говоріння про аналіз життя, характерів, душ чи навіть економічних відносин, що буцімто має бути метою, навіть найвищою метою поетів-белетристів. [...] Поетова задача противна аналізу: з розрізнених явищ, які підпадають під наші змисли, сотворити цілість, пройняту одним духом, оживлену новою ідеєю, сотворити новий, безсмертний животвір. Се синтез в найвищім розумінні сього слова" [35, 110]. З огляду на те, що в модернізмі синхронізувалися різні часові площини й філософсько-естетичні системи, сучасні й минулі, він став явищем культури синтезу6. Нова художня система органічно абсорбувала й поєднала у собі елементи різних стильових напрямів, різних літературних епох. Вона, як нам здається, віддзеркалює всю еволюцію творчої психології митця.

Витворенню цієї синтетичної системи сприяв насамперед факт багаторічної тривалості Франкової творчості, упродовж якої автор побував у силовому полі кількох стилів (романтизму, натуралізму, реалізму, модернізму). Саме модернізм, неоднозначний у своїх вимірах і категоріях, виплеканий на ґрунті попередніх стильових систем, став синтезуючим актанто