Здобутки літератури української діаспори сер-кін. 20 ст.

Нью-Йоркська група — неформальне об'єднання українських еміграційних поетів, яке виникло в 1950-х роках у Нью-Йорку. Твори членів угрупування написані в стилі модерн і мали інтелектуальний та певною мірою елітарний характер. Члени групи зосереджувались на естетичній вартості своїх творів і свідомо уникали суспільних та політичних тем у своїй творчості, реагуючи цим на попередню завелику політизованість української літератури за кордоном та в СРСР. Нью-Йоркська група відрізнялася від європейских літературних угрупувань авангардних літераторів тим, що не видавала маніфестів та не мала власної літературної програми оскільки її члени мали цілком різні стилі і погляди.

Хоч назву одержала від місця перебування її ініціаторів, включала також поетів, які мешкали в інших країнах. До неї відносять Б. Бойчука, Женю Васильківську, Патрицію Килину, Б. Рубчака, Емму Андієвську, Ю. Тарнавського, Віру Вовк. До групи тяжіли також малярі Л. Гуцалюк, С. Геруляк, Ю. Соловій. Датою її народження засновники вважають 21 грудня 1958, коли під час дружньої бесіди в кав'ярні виникла назва групи й були намічені плани періодичного видання "Нові поезії" та видавництва. Поети "Н-й.г." в естетичному плані орієнтувалися на поетику модернізму, відхід від традиційних норм та засвоєння нових течій у світовій літературі. Склад групи змінювався. Женя Васильківська та Патриція Килина з часом відійшли від літературної творчості, натомість до групи "примкнули" поети молодшого покоління: Ю. Коломиєць, О. Коверко, М. Царинник, Р. Бабовал, Марія Ревакович. На сьогодні про "Н-й.г." можна говорити як про історико-літературне явище, яке деякі дослідники, зокрема Я. Розумний, співвідносять із творчістю українських поетів-шістдесятників.

Поети, яких об’єднують назвою «Нью-йоркська група», ніколи не мали якоїсь єдиної естетичної та мистецької платформи. Група не визнавала жодних формальних обов’язків, для цього її учасники були надто індивідуалістичними. Пізніше їм було навіть важко згадати, як почалася група, хто запропонував назву. На останнє претендувало одразу кілька поетів. Загалом спогади й оцінки post factum не завжди були послідовними і не завжди збігалися. Існувала домінанта, яка всіх об’єднувала, певне спільне завдання, яке кожен виконував по-своєму, змагаючись за власну оригінальність і власний неповторний голос. Ішлося про феномен свободи творчості, радикального, повного, остаточного відриву від ґрунту «рідних» традицій, від хуторянства та провінціалізму, від усього того, що є змістом поняття літературних традицій, від самої мови української літератури в тому вигляді, в якому вона склалася на початок 50-х років. І якщо попередні спроби такого відриву чи розриву вирізнялися недостатньою радикальністю, то Нью-йоркська група в «класичний» період своєї творчості – десятиліття 60-х і 70-х свідомо йшла до кінця. В сенсі радикального відламу від попередніх традицій Емма Андієвська, таким чином, близька до Тарнавського, Бойчука, Рубчака, хоч би й що вона з цього приводу говорила.
Від самого початку всіх членів групи об’єднувало радикальне несприйняття народництва з його мовою і пафосом, а відтак патріотичні, національні мотиви, кліше, навіть форми видавалися неприпустимими. Догмою стала думка про те, що все, на чому відбилася хоча б тінь патріотизму чи навіть політики, вже з цієї причини не може бути якісним із мистецького погляду. Намагаючись розірвати всі обмеження, поети Нью-йоркської групи відразу наклали серйозне обмеження на можливу тематику: жодного патріотизму, жодної політики, жодних сліз за бідною Україною. Такі сентименти були не на часі. На часі була новизна, нова мова, вихід за межі старої мови і традиції, старої філософії, старих почуттів.
У перші роки свого існування Нью-йоркська група не вдавалася до жодних теоретичних пояснень своїх завдань або естетичних поглядів. Однак про існування таких завдань свідчили самі художні тексти, не схожі ні на що, будь-коли писане українською мовою. Домінантним дискурсом був екзистенціалізм, який виявлявся в різних формах, метафорах та жанрах. Самотність і нудьга людини, ув’язненої в місті (поезія і проза членів Нью-йоркської групи були винятково урбаністичними), скутої власним тілом, душею, думками та переживаннями, її сум’яття і тривога не раз діставали блискуче формальне втілення. Часом, щоправда, екзистенціальна нудьга втілювалася у творах нудних і невдалих, але такою буває плата за будь-який експеримент. Адже експеримент упродовж років залишався головним гаслом. Експеримент завжди майже без винятку поєднувався з раціональністю (і поезії Нью-йоркської групи, і художні світи, ними сконструйовані, мали виразний раціональний акцент). Нарешті, раціональність, екзистенційність, експериментальність комбінувалися з інтелектуалізмом. Усі поети цієї групи писали інтелектуальну поезію. Це була поезія вдумлива, сповнена підтекстів, алюзій, поезія з подвійним дном, хоча кожен вибирав і випробовував індивідуальні шляхи філософських та інтелектуальних пошуків.
Усі члени Нью-йоркської групи замірялися на здійснення концептуального перевороту в літературі. Це підтвердили дещо пізніше – на початку 60-х років – перші статті з приводу Нью-йоркської групи, перші спогади, перші теоретизування її членів.
Члени Нью-йоркської групи вважали, що критики й поети мають остаточно зійти з сакральних постаментів. Не існує теми, яка була б заборонена для митця. А критик більше не має права диктувати, як писати поетам. Одночасно критичні судження самих членів Нью-йоркської групи, як правило, були гострими, часто непримиренними до опонентів

Богдан Рубчак (рік народження 1935) У 1956 р. з’явилася перша збірка Б. Рубчака «Камінний сад». Від початку його лірика мала новаторський характер, що виразилося у заміні великої («епохальної») проблематики естетичними студіями малих речей та непомітних світові явищ (т. зв. мінімалізм), у вільних віршових формах як альтернативи канону. Та від книги до книги («Промениста зрада, 1960»; «Дівчині без країни», 1963; «Особиста Кліо», 1967; «Марену топити», 1980), його лірика випрозорюється й художньо дисциплінується. Образність і тонка рефлексійність дедалі більше виявляються не в миттєвому екзистентному зрізі, а в площині вічної проблематики й класичних тем. Нові його вірші – це взагалі майже виключно сонети з усією притаманною цьому жанрові формально-змістовою строгістю. І це не формальний, а філософсько-естетичний вибір, рух поетичної свідомості в напрямі до класичної традиції.
Риси індивідуальної поетики Б. Рубчака: відчуженість од рідного світу й неможливість цілковитого прийняття іншого, роздвоєність між мовно-культурними стихіями України й Америки, між різним простором і часом з їхніми реаліями – все це виразилося в пливкій, неопредмеченій, майже позбавленій земної конкретики авторській стилістиці. Вся вона статична, зіткана з умовностей значень і форм, переносності понять, абстрагованості символів та емоційних обертонів. «Трудно висіти вічно, як міст, між двома далекими берегами», – сказав Богдан Рубчак іще в 1956 р.
Юрій Тарнавський (рік народження 1934) Юрій Тарнавський, перша збірка якого «Життя в місті» з’явилася за океаном 1956 р., – чи не найдивніший поет уже відомої ширшій громадськості Нью-йоркської групи. «Я грюкаю кулаком в свої груди, та тільки горбата самота відповідає, усміхаючись широко, пригадуючи, що вона теж жіночого роду». Ця метафора з поеми Ю. Тарнавського «Оперене серце» почасти відображає творчу позицію автора, котрий і в модерновому контексті Нью-йоркської групи вирізняється абсолютно осібною манерою письма, що його порівнюють з іменами А. Рембо, П. Неруди, Ж.-П. Сартра, А. Камю та інших новаторів. У 1969 р. в Америці виходить збірка «Без Еспанії». Калейдоскопічні фрагменти, штрихи, відлуння сонячної землі, є тільки віддзеркаленням вражень, пливких чуттєвих станів, матеріалом утривалення особистісної екзистенції, яка є одним наскрізним змістом усіх картин. Лірика в прозі, де маємо відтворення екзистенційних моментів низкою підрядних асоціацій та рефлексій, кожна з яких додає свого відтінку до цілісного відчування життя. «Від’їзд» дає свого відтінку в тому, що зникає з очей і вивітрюється зі слуху, у відійманні деталей світу від свідомості – прийменник «від» служить єдиним рушійним стрижнем абсолютно статичного поетичного змісту. Взагалі статичність – основоположна риса поезій Ю. Тарнавського. І це цілком природно, бо стани, які пережив і утривалює в образах поет, розвитку не мають – вони навіки лишаються такими, якими були. Час над ними влади не має.
Ю. Тарнавський демонтує звичний порядок речей і явищ, нормативний образ світобудови, прагнучи сягти першопоштовху, першопричини її возведення.
Емма Андієвська (рік народження 1931) Емма Андієвська народилася 19 березня 1931 р. на Донеччині. Двадцятирічною емігрувала з матір’ю на Захід. Жила і навчалася у Франції, Америці, Німеччині. Починаючи з 50-х років систематично виступає з поетичними та прозовими книжками.
Дебют Е. Андієвської («Поезії», 1951) був дуже успішним: його порівнювали з появою в літературі Павла Тичини та Артюра Рембо. Тоді ж Е. Андієвська пише прозові твори, переважно ліричні мініатюри, так звану прозопоезію. Велика проза Андієвської не знаходить такого захопленого відгуку, як поезія. Видовжене речення, ускладнений синтаксис, сприймаються як застарілі явища. У 80-х роках, видавши ряд поетичних збірок – «Кав’ярня» (1983), «Спокуси святого Антонія» (1985), «Вігілії» (1987), «Архітектурні ансамблі» (1988), – Е. Андієвська велику увагу приділяє малярству.
У діаспорній критиці творчість Е. Андієвської була віднесена до Нью-йоркської групи, яку об’єднало спільне прагнення «обнови в літературному вислові» (Віра Вовк). Сама ж поетка заперечує приналежність до цього літературного угрупування. Оскільки її поетичні експерименти спрямовані не так на руйнацію узвичаєної поетичної мови, як на означення українським словом різних світоглядних позицій. Експериментування її щільно торкаються до індійської духовної традиції, де Андієвську приваблює знання про багатовимірну множинність реальності. Зі східною метафізикою пов’язуються інші уподобання, зокрема, захоплення грецьким філософом Плотіном та сучасником, американським письменником-філософом К. Кастанедою. Естетичним ідеалом у літературі стає для неї Стефан Малларме. Вся сучасна поезія, вважає письменниця, проходить «у тих залах», які відкрив французький символіст. Саме тому Е. Андієвська віддає перевагу герметичній, закодованій поезії.
Значна частина поетичної творчості Е. Андієвської 50-60-х років має виразний екзистенційний відтінок. Ця поезія пройнята пошуком метафізичної вічності: «Все смертне пробує у вічність зазирнути». І лише буття Бога – бездоганне буття, його не можна осягнути словом. На основі цих роздумів буде написано роман «Герострати».
Вдаючись до короткого жанру притчі, параболи Е. Андієвська постає майстром влучного, афористичного письма, творцем ірраціональної оповідки, що ґрунтується на основі чудесної метафори. Центральною антиномією її малої прози є раціональне та ірраціональне. Перше консервує застарілі поняття, замикає пізнання в певні рамки, обмежуючи досвід; друге – знімаючи всілякі умовності, вивільняє, розпросторює дух. Власне, боротьба духу та розуму є визначальною для цієї прози, як і для всієї творчості Е. Андієвської вцілому.
Герой-оповідач, як правило, має незрозумілу для оточення пристрасть до поза реальної дійсності, що в повсякденному житті не має особливого смислу, а лише забавляє і звеселяє душу. Герої Е. Андієвської – пристрасні мандрівники, вони здійснюють кругосвітні подорожі, не виходячи з помешкання. Ключові слова «подорож», «віддалі», «мандрівка», «простори» не відповідають природним, а представляють істинну безконечність, поза конкретним часопростором. Отже, естетичним і духовним ідеалом стає безмежна, глибинна просторовість. Туди ж спрямована «дія» героя, яка не є фізичним прикладанням зусиль, а зосередженням, спогляданням, це дія – метафізична.
Роман «Герострати» – перший великий прозовий твір Е. Андієвської. Тут зроблено спробу об’єднати художній текст з філософським трактатом. Основу філософського змісту становлять чотири чітко окреслені ідеї. Ідея людини, ідея Бога, ідея вічності та ідея великої людини. Міф про геростратів і велику людину становить основну мотивацію сюжету. Суть його полягає в тому, що всі люди загалом пасивні або активні герострати: одні вірять у Бога і у нього домагаються вічності, інші, виходячи з того, що Бога немає, домагаються вічності у людей. Історія з давнім греком, що прагнув увічнити своє ім’я, спаливши храм Артеміди в Ефесі, знаменує еру активного геростратизму. Антична ремінісценція, з якою пов’язана назва роману, становить частину міфу. Людському бажанню вічності протиставляється істинне бажання небуття. Християнські та буддистські ідеї становлять підтекст авторського міфу. Зокрема, у полеміці з біблійними догмами Е. Андієвська намагається дати свою відповідь на вічні питання буття.