ТОП 10:

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА ПРОЗА ПИСЬМЕННИКА



З іменем Валер'яна Підмогильного в українській літера­турі XX ст. пов'язана (нтелехтуальяо-пси-хололчяа лінія розвитку. У 20—30-х pp. він є найвиразнішим її представ­ником. Згодом ця штучно перервана в 30-х pp. традиція відновиться у прозі В. Шевчука, Н. Бічуї, Ю. Щербака, мо­лодших прозаїків.

Це письменник-психолог, філософ, аналітик. Його прозо­ва спадщина гармонійно вписується в український модерн 20-х pp. з його винятковою увагою до людської особистості, осягненням природи людини через призму різних життєвих обставин і ситуацій, занурення в найпотаємніші порухи її свідомості й підсвідомості. Проза В. Підмогильного засвід­чила спроможність української літератури заперечити свою периферійність та малокровність саме як мистецького яви­ща, ввійти в загальноєвропейський контекст і стати цікавою

для світової громадськості.

Звісна річ, на тлі гучного оспівування революції, виріз-нення з натовпу позитивного (а точніше, ідеалізованого) героя, ілюстрування ідеологічних гасел його оповідання, новели, повісті, романи були, як писала тогочасна критика, «наскрізь несучасні», навіть ворожі «радісному сприйман­ню життя», а сам митець був «занадто суб'єктивним», «класове непримиренним до пролетарської революції», мав «нахил до песимізму і трагічності», «замінював чинники соціальні біологічними». За все це В. Підмогильного надовго було віднесено до виразників інтересів буржуазії, вузького кола інтелігенції, яка творить на догоду ворогів революції та робітничого класу. Ще б пак! Його насамперед цікавив складний, суперечливий, недосконалий світ людського буття та людських стосунків, світ душі, часом незрозумілий і їй самій. Цій культурі художнього мислення Валер'ян Підмогильний не зрадив ніколи.

Таким чином, уже з малою прозою письменника в українську літературу 20-х pp. було внесено нові, свіжі

теми.

В основі більшості ранніх оповідань—особисті вражен­ня молодого автора, учня реального училища, можливо, пригоди й почуття, які колись сколихнули його творчу уяву. Тогочасний його герой—юний гімназист, який зовсім по-дитячому наївно, трохи самовпевнено шуі-ає відповіді на

 

«важкі питання» загадкового, непростого,як виявляється,

дорослого життя.

Андрія («Важке питання», 1917), Женю («Пророк», 1918), Віктора («Добрий бог», 1918), Петра («На селі», 1919) об'єднує щире, закономірне для такого віку бажання само-ствердитися, пізнати довколишній світ способами, що їх «підсовує» пробуджений потяг статі, врешті-решт пізнання перших розчарувань, почуття зневіри в собі, безсилля. Але його юні герої, розчаровуючись, зневірюючись, борсаючись у полоні своїх заплутаних, часом неврастенічних, пережи­вань і думок, шукають виходу. Вони діють, а не знесилено спостерігають. Так, Женя знову пробуджує в собі «проро­ка». Віктор поривається кинути виклик зрадливій коханій (і суспільству!) пострілом у скроню, та в останню мить стримується —любов до життя перемагає.

Гімназист Олесь(«Гайдамака», 1918) приєднується до гайдамацького загону зовсім не з ідеологічних міркувань. Він шукає собі смерті, бо «був зовсім розчарований у житті», йому обридло безсиле тіло, його «не любили дівча­та», «не помічали» в класі, а це так образливо й жорстоко. Суто юнацькі переживання, як бачимо.

В. Підмогильний простежує внутрішні чинники, психоло­гічні мотивації саме такого утвердження молодої людини — через прагнення смерті. До того ж ця смерть має бути незвичною, геройською. Хлопцеві здається, що це вирізнить його, піднесе над іншими, утвердить. Тому він дивується, чому гайдамаки такі боягузливі й так швидко здаються червоним. Бажаючи привернути до себе увагу, вигукує з запалом: «Не забудем!» у відповідь на останній заклик ота­мана: «Хлопці! Не забувайте мене й Україну!». Нарешті, Олесь радіє, що його поцінували —«накинули обвинувачен­ня у змові проти совітської влади», допитують, як доросло­го, гірко жалкує, що не вбили, а тільки дали шомполів, як «нікчемному і нікому не потрібному».

Малий Ваня з однойменного оповідання, вдачею чутли-кий і лагідний, підкорився підсвідомому бажанню відчути фізично свою силу — разом із товаришем жорстоко добив на болоті собаку Жучка, а потім довго і хворобливо пере­живає цей свій вчинок. Молодий ще письменник-психолог показує це як перше життєве хрещення чистої, не зіпсутої Дитячої душі в брутальному й дисгармонійному світі.

Вирізняється з-поміж інших ранніх оповідань В. Підмо­гильного«Старець» (1919). Точний реалістичний малюнок, Тонкий психологічний розтин складних почувань внутріш-

ніх станів героїв. Тут уперше постає образ всемогутнього молоха—великого Міста, що може зробити з людини кого завгодно, підкоривши своїм жорстоким законам. Письмен­ник оголює жахливі моральні наслідки влади Міста над людиною, розкриває в усій непривабливості долю каліки-старця Тимоша,

Уже три роки Тиміш сидить на розі двох вулиць, спосте­рігаючи іцоденну скаженну метушню городян. Тут він просить у них милостиню. Сам є дитям цього Міста й водночас його жертвою —воно забрало в нього ногу, силу, впевненість, залишивши натомість притаєну образу, t} пу злість, зневагу до ситих і багатих, постійну принизливу залежність від них і від ненаситної квартирної хазяйки. Понад усе Тиміш мріє подолати в собі відчуття цієї залеж­ності, приреченості на довічне убозтво, каліцтво, нікчем­ність та непотрібність у цьому Місті й у цьому світі. Врешті, щоб хоч якось звільнитися від безжального до нього світу, відчути себе рівноправним у ньому, наважується звабити сусідку по квартирі Гальку.

У своєму художньому дослідженні людини Валер'ян Підмогильний завжди враховує всі чинники: і моральні, і біологічні. Один із епіграфів до роману «Місто», взятий з твору А. Франса «Таїс» («як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?») можна поставити до всієї творчості митця. Така його світоглядна позиція було суголосною за­гальній тогочасній тенденції «романтики вітаїзму», уважно­му пригляданню до природного, життєвого, біологічного начала в людині. Тому такими живими, реальними сприй­маються герої Валер'яна Підмогильного. Душа, внутрішній світ кожного з них—явище складне і непередбачуване, від якого в багатьох моментах залежить поворот подій, вчинки, поведінка в тій чи тій ситуації, тобто свідомістю часто керує підсвідомість.

Боротьбі двох начал у людині —тваринного і людського присвячені оповідання «Син», «Собака», «Проблема хліба». Голодний побут змальовано також правдиво і вражаюче, «з протокольною художністю». Як знаємо з історії, свого часу мала місце і пореволюційна розруха з голодом і холодом, а 1921 р. в Україні був голод. Проте не опис цих подій є домі­нантою в оповіданнях Підмогильного. Використовуючи тему голоду, письменник художньо досліджував проблему сили і слабості людини: чи ж завжди духовність може перемогти тваринне в ній, чи людина мисляча сильніша від голоду?

Людина і революційні перетворення життя — одна з

провідних тем у творчості Валер'яна Підмогильного. Він показує, як революція не тільки не усуває конфлікту осо­бистості з навколишнім світом, а навіть може поглибити його. Революційні перетворення в будь-якому суспільстві — явище не одновимірне, а надзвичайно складне й досить суперечливе. Таким поглядом філософа оцінює прозаїк світ і епоху, в якій судилося прожити.

Особливо складно сприймає переміни колишня інтелі­генція, яка часто неспроможна знайти своє місце в новому житті. Безпорадним і чужим почувається в новому побуті колишній директор гімназії Володимир Петрович («Сонце сходить», 1924). Безславно, випадково гине колишня помі­щиця пані Ївга, хоч і намагалася пристосуватися до нових умов, працювати «для народу»(«Історія пані Ївги», 1923).

.Не принесли сподіваних наслідків революційні переміни для українського селянства, воно не одержало обіцяної землі, було обкладене непосильним податком, колективіза­ція робилася примусовим способом.Все це викликало справедливе незадоволення, спричиняло драматичні ситуа­ції. В Україні ширився повстанський рух—так звана третя революція.

Ці складні суспільні проблеми по-своєму осмислює і В. Підмогильний (цикл «Повстанці», оповідання «Іван Босий», повість «Третя революція»). Про це писали також Г. Косинка та М. Івченко.

Повість«Третя революція» вперше опублікована 1925 р., виходила й окремими виданнями.

У ній історична подія — взяття махновцями Катерино­слава — зображується через родинну трагедію чиновника Григорія Опанасовича. Особисто для нього теперішня ситуація—частина єдиного ланцюга (революції), який приніс йому лише нещастя: мети попереду тепер немає, «його мрію про піаніно й невеличкий власний будинок розбила революція». Вона відібрала в нього старшого сина, який учився на інженера. Племінниця Оксана закохується в батька Махна, який убив її чоловіка. Бачимо суцільний хаос, що оточує тепер убоге і небезпечне існування колись заможної родини, відчувається цей хаос і в душах люд­ських. Своєрідним міфічним ореолом вирізняється образ Махна, який здійснює «таємничий похід по землі», уособ-•^оє собою якусь недосяжну внутрішню силу і волю. Але його Валер'ян Підмогильний не ідеалізує. Махно показаний і як хижий звір, що звик усіх підкоряти й перемагати. Так само неоднозначно передано і стихію повстанського руху.

Підмогильний-аналітик не оспівує іне прославляє його, а намагається оголити всі суперечності, складнощі, неминучу трагедію, яку несе з собою будь-яка війна, боротьба. Махновці щойно пограбували дім Григорія Опанасовича. Оксану знаходять у кімнатці при кухні: там вона лежала «потворною купою зганьбленого тіла». Ось тобі і обраниця володаря сили і волі. І це несе третя революція людям? Як бачимо, В. Підмогильний нічого не «підмальовує», не ро­бить і ніяких висновків, читач має сам думати і по-своєму сприймати.

Що є довколишній світ, який поставав перед зором авто­ра, той світ, що так щільно може обступити людину ізіякого часом неможливо вирватися? —це питання постійно) цікавило письменника. |

В оповіданні«В епідемічному бараці» (1921) ще зовсім) молодий автор зумів передбачити ситуацію, в якій невдовзі опинилися розчарована інтелігенція і суспільство в цілому в пореволюційний час. Епідемічний барак—алегорія страш­ної небезпеки, яка може поширитися страшною епідемією за межі середовища, що її породило.

Усі дійові особи, всі мешканці бараку ведуть безбарвне, жалюгідне, по-суті приречене існування, їхні душі шукають надійного пристановиська і ніде його не знаходять. Лікар із «підстаркуватим, байдужим обличчям» механічно і втомле­но виконує свій обов'язок. Хворі не одужуютьвсе одно. Його не тішать навіть квіти, принесені медсестрою Прісею. Фельдшер принагідне тікає від «миршавих жовтяків» пори­балити, але й там йому дуже незатишно. Ніхто не відгу­кується на постійні фанатичні молитви сестри Одарки Калинівни. А медсестру Ганнусю переслідує страх —ніколи не розлучається з малолітнім сином. До ночі вони сидять над річкою в німій покорі перед заіубленою долею. Почи­нають снитися страшні видіння веселунці медсестрі Прісі. Розпочавши роман із начальником станції, вона поступово переконується в короткочасності та ефемерності свого щастя. Описуючи ці важкі душевні стани своїх героїв, Валер'ян Підмогильний не дошукується їх першопричин. Будь-які висновки має робити сам читач.

Повість«Остап Шаптала» (1922) була першим великим твором митця і першою психологічно-філософською повіс­тю в українській пореволюційній літературі. В її центрі —-проблема життя і смерті в почуттєвому вираженні. Остап надто любить свою хвору сестру Олюсю, щоби швидко та безболісно змиритися з її передчасною смертю. Але згодом

вонастає уособленням недосяжної мрії—смерть звільнила й від непосильного тягаря життя, мук, хвороби, страждань. Це зрозумів Остап. Від жорстокої до нього дійсності він намагається втекти у свій внутрішній вимріяний світ:

«Тепер мрія жила в ньому і, коли тихо було навкруги, вона неясними обрисами мерехкотіла перед очима, і Шаптала побожно схиляв перед нею голову».

Остапа вже не хвилюють спогади про живу Олюсю, він «був певний, що повинен віддати комусь своє життя во ім'я мрії». І така людина знаходиться—врятована ним дівчина Лася (навіть ім'я подібне). Але реальна Лася не може за­ступити мрію — Олюсю. Остап же живе тільки мрією. Відтак — розчарування і глибока травма його душі. Мрію на землю опустити неможливо. В таких психологічно складних пошуках живуть, страждають герої Валер'яна Підмогильного.

РОМАНИ. «ПОВІСТЬ БЕЗ НАЗВИ...»

Роман «Місто», написаний 1927 р., двічі видавався в Харкові (1928, 1929 pp.), 1930 p. з'явився російською мовою. Свого часу привернув найпильнішу увагу критики та гро­мадськості. Було проведено кілька публічних дискусій, на яких обговорювався твір.

У 20—30-х pp. був оціненийяк «ворожий пролетаріату», «ідеологічно хибний», у якому соціальне замінено біологіч­ним, село протиставляється місту, як твір «наскрізь несу-часний, ворожий радісному сприйманню життя».

Тодішня проза здебільшого однозначно оцінювала маргі­нальну [від лат. margo (marginis) —край, межа] проблемати­ку, без заглиблення у психологічний підтекст складних взаємин міста і села (твори Г. Шкурупія, Г. Коцюби та ін.). Маргіналами тоді називали вихідців із села, які ставали міськими жителями. Особливо прикметною в цьому плані була повість І. Микитенка «Брати». На догоду тогочасній партійній політиці в ній було показано «синтез міста і села в єдиному процесі соціалістичного будівництва», розкрито потребу союзу робітників і селян. Усе, що писалося про село не в такому—пафосно-оптимістичному—річищі за-^ДЖувалося, розглядалось як вороже справі революції, антирадянське. В українській літературі вироблявся курс на Уславлення колективізму, робітничого класу, а психологіч-иии аналіз тогочасних проблем, взагалі увага до людини, її

внутрішнього світу вважалися дрібнобуржуазною ідеоло­гією, неприйнятною для соціалістичного мистецтва.

Хоч як це дивно, але й до недавніх часів літературознав­ство розглядало цей твір В. Підмогильного в негативних тонах; автора звинувачено в увазі до мистецької богеми, в невмінні побачити й відтворити позитивні процеси, іцо визначали обличчя пролетарського міста. Водночас радян­ська література активно цікавилася маргінальною проблема­тикою. Для В. Шукшина, Г. Тютюнника найближчим, най­болючішим, а тому найсильнішим у художньому вираженні став саме тип людини, котра волею різних обставин опи­няється між селом і містом, яка, потягнувшись до міського, так би мовити, кращого життя, не знайшла себе в ньому, а скоріше загубила, скалічивши свою душу. стала «люденям» у цьому світі. Таким є й герой В. Підмогильного.

«Містом», по суті, започатковувалася нова українська урбаністика, саме в ньому маргінальний характер уперше в пореволюційні роки було розкрито глибоко, психологічно вірогідно,' в дусі класичних взірців Дж. Лондона, П де Мопассана, Оноре де Бальзака, а також Панаса Мирного, Л. Толстого. Водночас роман В. Підмогильного є цілком оригінальним, самостійним і значною мірою автобіографіч­ним.

Ось як у 1929 р. письменник пояснював свій задум:

«Написав "Місто", бо люблю місто і не мислю поза ним ні себе, ні своєї роботи. Написав ще й тому, щоб наблизити, в міру змоги, місто до української психіки, щоб сконцентру­вати його в ній, і коли мені частина критики закидає ''хуто­рянську ворожість" до міста, то я собі можу закинута тільки невдячність проти села. Але занадто вже довго жили ми під стріхами, щоб лишатись романтиками їх»'.

Усвідомлюючи потребу вивчитися, щоби потім поверну­тись у село, Степан Радченко іде до Києва. Колишній повстанець, секретар спілки Робземлісу, здібний, рішучий, сповнений нових сподівань, переконаний, що він—«поза сила, покликана із сіл до творчої праці. Він, як йому здаєть­ся, один із тих, що повинні стати на зміну гнилизні мину­лого й сміливо будувати майбутнє», тож він уважає, що «не ненавидіти треба місто, а здобути... Таких, як він, тисячі приходять до міста, туляться десь по льохах, хлівах та бурсах, голодують, але працюють і вчаться, непомітно підто-

Див.: Універсальний журнал.—1929.—№ 1.—С. 45.

чуючи його гнилі підвалини, щоб покласти нові й непохит­ні. Тисячі Левків, Степанів і Василів облягають ці непман-ські оселі, стискують їх і завалять. В місто вливається свіжа кров села, що змінить його вигляд і істоту. І він—один з цієї зміни, що їй від долі призначено перемогти».

Чи ж переміг Степан Радченко Місто? Якимвін став сам, яку духовну еволюцію пройшов, що пережив—ці питання найперше цікавлять Підмогильного-психолога. І са­ме цим вабить нас роман.

Степана досить легко прийнято до інституту, він швидко освоївся за нових обставин, здобув у собі певність, почав писати твори і став письменником, невдовзі прийшли до нього слава та достаток. Це сходження було настільки

 

•А-Марчук. Із серії «Місто»

стрімким, що видається абсурдним, невірогідним. Степан розумний, повороткий, місто навчило його практицизмові та прагматичності, довело, що замість мрій треба діяти. Він навчився використовувати кожен сприятливий момент, що його посилала йому доля Але що він одержав у душу нато­мість? Радість переможця? Гіркоту втрати? Солодкість памяті? Чи сум і підсвідому тугу за чимось безповоротно втраченим? Мабуть, усе це разом, бо хисткою і нетвердою в нього стала земля під ногами. Ось на молодіжній вечірці Степан спостерігає за «собі подібними», в його душі підні­мається хвиля протесту: «Невже й він такий? Невже вічна Доля села бути тупим, обмеженим рабом, що продається за посади и харчі, втрачаючи не тільки мету, а й людську пдність?» Він,як бачимо, самокритично оцінює себе і

довколишній світ, але неможе втриматися від спокус, що їх пропонує йому місто, а насамперед можливостей зробити собі вдалу кар'єру. Підмогильний тонким скальпелем психо­лога розтинає душу свого героя, показує його роздвоєність. Ось чим переймається Радченко на літературному вечорі:

«Він заздрив їм, і не ховав від себе цього, бо теж хотів висунутись і бути обраним. Сміх і оплески, що були наго­родою тим щасливцям, мало його не ображали, і кожен новий з них, з'являючись коло катедри, ставив йому болюче питання, чому це не він, бо він хотів бути кожним із них, однаково—прозаїком чи поетом».

На відміну від Левка, який уперто і цілеспрямовано штурмує науку, щоб понести її в село, Степан щиро нама­гається визначити свою нову роль—своє теперішнє міське життя.

Місто виявилося сильнішим від Степана, воно перемогло його, зробивши з нього справжнього індивідуаліста, товсто­шкірого кар'єриста-пристосуванця.

Чи задовольняє це Радченка? Адже рівночасно досяг багато чого, про що на початку своєї міської кар'єри тільки мріяв,—добре житло, престижну роботу, славу? Мабуть, що ні. Згадаймо, як він шукає собі жінок, як швидко розча­ровується в них... Надійка, проста дівчина з села; Тамара Степанівна, дружина господаря першої квартири, вдвічі старша; мила, жвава, корінна городянка Зоська, що через нього ж заподіє собі смерть; нарешті, «завмерла маска» Рита, яка манить за собою... Степан використовує кожну з них у своєму сходженні на вершину слави, достатку. Водно­час він хапається за кожну нову жінку, як за свій поряту­нок, хоч і тимчасовий: йому погано, він самотній, його. мучить тяжкий дисонанс, душевна роздвоєність. Недарма невдовзі його потягло до світлої, чистої Надійки, з якою колись разом приїхав до міста. Але та цнотлива дівчина зникне під впливом великого молоха —міста, безповоротно змінившись. Він тоді в розпачі кинеться розшукувати Зоську, щоб вибачитися, але зіткнеться з безжальним спові­щенням: «Та вона ж отруїлась!» Як бачимо, місто не дало Степанові найбільшого —душевної гармонії, спокою,

Наприкінці твору він зустрічається з Ритою, як остан­ньою фортецею своєї безпритульності в цьому великому світі парадоксів, знову «буяє радістю знайдення», навіть сідає писати «свою повість про людей»: «Збіг на шостий поверх», розчинив вікно в «темну безодню міста. Воно покірно лежаловнизу...» Але ми вже не віримо, що Сте-

пан — щасливий переможець, думаємо про скороминущість його радості. Надто часто марився йому рідний степ, на­стирливо прориваючись крізь раціональні заборони, особ­ливо в миті неспокою, коли місто притискало його до стін­ки своїми законами, вимогами і спокусами. Та внутрішня роздвоєність між істинним «Я» і «Я» привнесеним буде присутньою в ньому тепер завжди. Щоправда, його душа зробилася настільки прагматичною, що відразу цього не відчуває. Тільки збоку можна роздивитися малість і дріб'яз­ковість його запитів і поривань, тільки уважно придивив­шись, можна роздивитися його самотність і розгубленість, відчути хибність почуття самовдоволеного завойовника. Звернімо увагу на такі характеристики: «Що більше Степан свою кімнату встатковував, то чужішою вона йому була», «вечори обнімали його лячним неспокоєм, почуття страшної самотності гнітило його, І він терпів божевільний біль люди­ни, що втратила особисте...»

Тривожно, болісно ставлячи в центр свого роману маргі­нальний характер, психологічно глибоко, правдиво дослі­джуючи його соціальну природу, автор не робить ніяких ідеологічних акцентів, не підносить і не виправдовує свого героя, не нав'язує читачеві готових висновків, примушує самому думати над особливостями людської природи, яка неодмінно має плоть і душу, яка неодмінно переживає двоборство цих начал і є невід'ємною часткою складної дійсності.

«Невеличка драма». Цей твір (1930) за життя автора так і не вийшов окремою книгою. Після журнальної публікації був засуджений партійною критикою як зразок «дрібнобур­жуазного біологізму і фрейдизму».

У романі Валер'ян Підмогильний із властивою йому схильністю до психологічного аналізу звертається до теми, яка здавна цікавила світову літературу і так виразно, оригі­нальне звучала в романах А. Франса, Гі де Мопассана, Оноре де Бальзака та багатьох інших,—внутрішній світ людини і можлива його несумісність із довколишнім зовнішнім середовищем.

Тема ця українським митцем розглядається теж, власне, через «вічну» колізію: стосунки чоловіка і жінки, різних за своїм світобаченням, життєвою позицією, вихованням, •^спільним статусом. Оригінальність трактування Валер'я-ном Підмогильним цієї колізії в тому, що його герої — носії типових українських характерів, які живуть у пореволюцій-

номусуспільстві та є безпосередніми учасниками важливих процесів, що в ньому відбуваються, а саме: розквіт міщан­ства з його пристосовницькою, кар'єристською, меркан­тильною психологією, масове продукування людей-гвинти­ків, бездумних виконавців чужої волі, наступ урбанізації на емоціональну свідомість українців, нарешті, поява нового типу інтелігенції (власне, напівінтелігенції—псевдопатріо-тів, фарисеїв і прагматиків). Але в «Невеличкій драмі» письменник лишається вірним своєму творчому кредо. Ці процеси як такі менш за все цікавлять Підмогильного-психолога. Вони виконують роль необхідного суспільного середовища, тла, на якому досліджується людина, її внутрішній світ, розглядаються різні характери. Письменни­ка цікавить, які духовні вартості стануть рушієм суспільного поступу. Подібні питання привертали пильну увагу багатьох українських митців наприкінці 20-х pp.: Ю. Яновського («Майстер корабля»!, В. Винниченка («Сонячна машина»), М. Івченка («Робітні сили»), М. Хвильового («Вальдшнепи»), Є, Плужника («Недуга») та ін.

Отже, в центрі «Невеличкої драми» —нещаслива любов­на історія простої діловодки Марти Висоцької та професора біохімії Юрія Славенка. їхню історію Валер'ян Підмогиль-ний розповідає невимушене, психологічно тонко, з необхід­ною дозою іронії.

Марта, як і герой роману «Місто» Степан Радченко, приїхала до Києва, аби розпочати нове життя, завоювати, як і він, місто. І хоча вони обоє постають перед нами жертвами цього могутнього молоха, доля їхня складається по-різному. Степан деградує поступово, сам того не підо­зрюючи, кожне його нове сходження на щабель достатку, слави стає новим витком його падіння. Марту ж місто відкинуло, розчавило відразу. Втім, її любовна трагедія —то лише необхідна умова її морального загартування. На цю думку наводить і назва твору—«Невеличка драма». В ній закодовано екзистенційну ідею —людина, з її маленькою душею, є лише непомітною піщинкою на тлі велетенського Всесвіту з його глобальністю, а тому власні трагедії ви­даються так само непомітними, маленькими, «невелички­ми». Але ця ідея звучить у романі підтекстово. Найрельєф-ніше виокремлюється сам образ Марти у його контрастно­му протиставленні зовнішньому світові. Марта уособлює справжню українську духовність. Вона чиста, не торкнута корозією честолюбства та кар'єризму, мрійлива, поетична, досить освічена дівчина, чутлива, схильнадо романтичних

фантазій.Тож у місті почувається чужоріднимтілом, невписується в середовище ситих, недалеких і примітивних міщан —співмешканців по квартирі Іваничуків, співробіт­ників-службовців, особливо начальника Безпалька. Водно­час є сильною, цілком сформованою особистістю. Такою її задумав автор. Вона не піддається залицяльникам, які чужі для неї,—інженерові Дмитрові Стайничому чи колишньому лікареві Льові Роттеру. Перший —то втілення нового типу керівника, прагматичного і категоричного, другий —ідеа­ліст, надто відірваний від реального життя. Це для Степана Радченка жінки могли виконувати роль «підсобних» сходи­нок до мети. Марта—глибша і сильніша натура. Вона береться власними силами вирішити свою долю. Проте автор не ідеалізує свою героїню. Мрії та фантазії, які були сутністю її єства, завадили дівчині розгледіти чужорідність і фальш її обранця—професора Юрія Славенка. Шалена пристрасть засліплює Марті розум, окрилює й підносить, але водночас поглиблює прірву між світом світлих, високих ілюзій і прагнень її максималістської душі та прозаїчною, раціоналістичною, жорстокою дійсністю, в якій поки що розкошує розрахунок, прагматичність, кар'єризм, пристосу­ванство. Місто, яке уособлювало для Марти нове життя, антилюдяними, незрозумілими законами, що їх вона не може визнати за свої моральні орієнтири, розтоптало чисту, по-дитячому відкриту й беззахисну душу. Славенко поки­нув Марту (для нього вона лише дивакувата діловодка з мізерною платнею) та одружився з донькою професора Ірен. Марту ж письменник лишає на роздоріжжі, перед вибором. Стомлена, вона самотньо спить у своїй кімнаті. Читач уже сам мусить поміркувати, чи збереже вона, навчена таким гірким досвідом, свою душу, свій багатющий внутрішній світ від зазіхань світу зовнішнього, а чи зло­миться, втратить власне «Я», як то робить більшість.

«Один із найблискучіших і найсерйозніших творів не тільки В. Підмогильного, а й усієї тодішньої української літератури»',—так охарактеризував письменник Валерій Шевчук«Повість без назви...», що створювалася автором напередодні арешту, в 1933—1934 pp.' Уперше вийшла Друком у незакінченому вигляді 1988 р. У підзаголовку дається таке уточнення: «...до того ж цілковито неймовірна,

Шевчук В. Полинова зоря Валер'яна Підмогильного // Укр. мова і літ. в школі.— 1991.— №2.— С. 77.

вигадана від початку до кінця автором, щоб показати сутич­ку деяких принципів, важливих для нашого дня і майбут­нього».

Фабула досить проста: її стрижнем є історія харківського журналіста Андрія Городовського, який, потрапивши до Києва у видавничих справах, несподівано і незрозуміле для себе вирізнив у натовпі жінку. Навіть не встиг запам'ятати її обличчя, не те що усвідомити, чим саме вона його прича­рувала. Андрій вертається до Києва і починає пошуки, які поглинають його, зрештою змінивши життєву позицію. Здається, пошуки ті будуть безкінечними та безуспішними, але не в тому суть. Головним для Андрія стає сам процес шукання —як прагнення людини до певної мети в житті, що допомагає їй самій очиститися, проясніти, випростатися, набути вартості та цілеспрямованості.

На шляху своїх пошуків Городовський зустрічає худож­ника Безпалька і фізика Пащенка —двох протилежних за світобаченням типів. Всі троє і є уособленням різних життє­вих принципів, «важливих для нашого дня і для майбут­нього».

Що є існування людини? Життя —це сукупність хао­тичних випадковостей чи упорядкована доконечність? Життя — це абсурд, а чи має свою цінність? Ці та подібні екзистенційні питання намагається осмислити Валер'ян Підмогильний.

Нагадаємо, що екзистенціалізм (від лат. existentia—існу­вання) як модерністська течія в європейській літературі оформився на початку 40-х pp. XX ст. і найвиразніше про­явив себе у творчості Ж.-П. Сартра, А. Камю. Тому можна твердити, що ці екзистенціалістські тенденції, іцо відобрази­лися в «Невеличкій драмі» В. Підмогильного, були цілком новаторськими на початку 30-х pp. не лише для української літератури. Вони розширювали ідейно-естетичні пошуки інтелектуального роману, що вже з'явився в ній.

Прагматичний, діловий, організований художник Без­палько дуже дбає про порядок свого існування: все сплану­вав та обміркував, знає, чого хоче від життя,—його влашто­вує «філософія радісного осла». Це тип людини-пристосу­ванця, який задля власного спокою ладен продати душу кому завгодно. Продасть—і не буде тим особливо пере­йматися.

Цілком протилежний художникові (здавалось би, творчій та вільнолюбній людині) фізик Пащенко. Замість раціона­лізму й розрахунку попереднього героя, він у житті ке-

рується принципом випадку. Для нього довколишній світ — хаотичне нагромадження випадковостей, а людина в ньо­му — «квола, недолуга істота, що пробивається у всесвіті з блимаючим каганчиком свого розуміння». Але саме Пащен­ко —типовий людиноненависник, безпомічний і слабоси­лий, хоча рішуче не визнає цього. Він уважає себе мало не напівбогом («все пізнав і пережив»), а істинним світом — світ своїх примарних ілюзій, що тримається, власне, на гашишній цигарці. Його позицію відкидає Андрій Городов­ський: «Ви—безсилий злобитель, безсилий невдаха... вики­день життя. Ви потвора... ви намагаєтеся забруднити все велике в людині —її розум, натхнення, її пориви й любов...» Це екзистенціалістське відчуження Пащенка від суспільства, в якому йому судилося жити, не хоче повтори­ти Андрій Городовський. Він шукає власного шляху. В цих пошуках — сенс його життя.

|?| ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Розкажітьпро життєвий ітворчий шлях Валер'яна Підмо­гильного.

2. Що ви можете сказати про Підмогильного-перекладача?

3. Хто були його літературні вчителі?

4. Які твори зарубіжної класики найбільше вплинули найогоіндивідуальний стиль?

5. Що спільного у Валер'яна Підмогильного з А. Франсом, Оноре де Бальзаком, Гі де Мопассаном?

6. Що таке типологічні та контактні зв'язки?

7. Чому В. Підмогильний належав до попутницьких організа­цій «Ланка» і МАРС?

8. Яких ідеологічних позиційвін дотримувався?

9. Які риси характеризують його світобачення?

10. Чому ми називаємо В. Підмогильного автором інтелек­туально-психологічної прози?

11. Які ще твори української літератури XIX—XX ст. репре­зентують цю течію?

12. Назвіть риси індивідуальногостилю В. Підмогильного.

13. У чому полягає його новаторство?

14. Проаналізуйте новелу «Гайдамака».

15. Як би ви визначили її тему?

16. Що найголовніше в ній: образ гімназистаОлеся чи воєнні події, серед яких він опиняється?

17. Які риси індивідуального стилю автора тут проявляються?

18. У чому алегоричність оповідання «В епідемічному бараці»?

19. Який, на ваш погляд, суспільно-історичнийконтекст«Невеличкої драми» і «Міста» В. Підмогильного?

20. Прочитайте ці твори і зробіть порівняльну характеристику двох маргінальних типів — Марти і Степана.

21. Як, на вашу думку, може скластися подальша доля Марти і Степана?

22. Схарактеризуйте жіночі образи роману «Місто».

23. Яка, на вашу думку, їхня роль в ідейно-художній структурі твору?

24 Чи став Степан Радченко щасливим? Чи «завоював» він місто?

25. Яку роль у творі виконують другорядні образи?

26. Чому ми кажемо, що це роман інтелектуально-психологіч­ний?

27 ник а?

Як проявилися в ньому індивідуальніриси стилю письмен-

28. Напишіть твір-роздум на одну з тем: «Образ Міста в однойменному романі Валер'яна Підмогильного». «Роман "Місто" в контексті прози В. Підмогильного», «Психологізм роману "Місто"», «Образ Степана Радченка», «Жіночі образи в "Місті" В. Підмогильного», «Мала проза В. Підмогильного», «Внесок В. Підмогильного в українську літературу XX ст.».

Ш РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Підмогильний В. Оповідання. Повість. Романи.—

К., 1991. без назви //

2. Підмогильний В. Листи з Соловків; Повість Вітчизна.— 1988.—№ 2.

3. «Дуже вам вдячний щиро і товарне ьки...»: Листи Валер'яна Пілмогильного до Миколи Зерова//Слово ічас.—1991.— № 2.

4. Підмогильний В. Листи до Ілька Борщака//Всесвіт.—1991.— № 12.

5. Мельник В. Суворий аналітик доби: Валер'ян Підмогильний в ідейно-естетичному контексті української прози першої поло­вини XX ст.—К., 1994.

6. Ласло-Куціок М. «Місто» В. Підмогильного і французький роман XIX ст. // Шукання форми: Нариси з української літе­ратури XX ст.—Бухарест, 1980.

7. Шевчук В. У світі прози Валер'яна Підмогильного//Дорога в тисячу років: Роздуми, статті, есе.—К.,1990.

8. Шевчук В. Полинова зоря Валер'янаПідмогильного //Укр.мова і літ. в школі.— 1991.—№ 2.

9. Костюк Г. Валер'ян Підмогильний // Українське слово:

Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.—К., 1994.— Кн. 2.

 

?ВГЕМ ПЛУЖНИК

(1898—1936)

ЯСКРАВА ЗІРКА УКРАЇНИ

Це літературне ім'я одного з найзначніших майстрів пое­тичного слова України XX ст. Скромний, гранично щирий і цілісний, що визначило і Плужникоае словесно-образне мистецтво, він стрімко прогресував як літератор уже в 20-х pp. В облозі тоталітарної ночі сталінщини, яка злочин-но перетворила наше відродження на розстріляне, поет-філософ до останніх днів на Соловках залишився вірним собі, власній шляхетній і чесній музі. З осягненням поетич­ної, прозової та драматургічної спадщини Є. Плужника його творчий внесок усвідомлюватиметься дедалі ваго­мішим.

26 грудня 1898 р. уже багатодітна родина дрібного купця Павла Плужника поповнилася сином Євгеном — наймолод­шим і найулюбленішим. Сталося це у слободі Кантемирівці на Воронежчині (край був заселений козаками з України в XVII ст.). Змалку опанував рідну українську мову, в гімна­зійні роки запізнався добре і з літературою — звісно, в час поза навчанням. Учився, поки було йому цікаво; зате читав досхочу, ласуючи цукерками. Мусив міняти гімназії (Воро­неж, Богучар, Ростов), закінчивши освіту аж 1918 р. в місті Боброві. Тамтешній учитель-словесник на підставі ранніх проб поетичного пера російською мовою провістив юнакові майбутні літературні успіхи. Пролягали Євгенові шляхи і на Полтавщину—спершу в канікулярний час. А того ж 1918 р. вже вдівцем батько Євгена Павло перебрався туди, У свої рідні краї над Пслом, аби порятувати вцілілих дітей иіД родинних сухот ізнайти безпечніший притулокза тривожної доби.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.206.48.142 (0.043 с.)