ТОП 10:

ІСТОРИЧНА ПРОЗА ПАВЛА ЗАГРЕБЕЛЬНОГО



Серед жанрово-стильового розмаїття романістики П. Загребельного особливе місце належить його історичній белетристиці. Саме творами «Диво», «Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан» він завою­вав популярність і увагу читача, яка з плином часу не меншає. Чому це відбувається?

По-перше, український народ, якого штучно на цілі деся­тиліття було позбавлено його правдивої історії, постійно противився цьому, спрагло тягнувся до глибшого пізнання свого минулого.

По-друге, історичний роман ЗО—60-х pp., який існував в УРСР, був тематично і стильово обмежений, позначений однобокою класовою оцінкою зображуваного. За деяким винятком («Людолови» 3. Тулуб, «Святослав», «Володимир» С. Скляренка, «Мальви», «Черлене вино», «Манускрипт з вулиці Руської» Р. Іваничука, «Меч Арея» І. Білика) україн­ська історична романістика того часу була в цілому не­правдивою, стилістично одноманітною, пристосовницько-агітаційною. Певна річ, такі імена історичних белетристів, як Наталена Королева, Панас Феденко, Микола Лазор-ський та ін. були забороненими в Україні, хоч і знаними за її межами.

Отже, саме Павлові Загребельному завдяки його дослід­ницькій допитливості, творчій активності судилося вирвати український історичний роман із глибокого занепаду, нада­ти йому, наскільки дозволяли суспільно-політичні обстави­ни, «людської» подоби.

Письменник у згаданих творах не просто намагався найоб'єктивніше, найправдивіше перечитати історичне минуле українського народу, а й пробував осмислити його під кутом зору не лише соціальних та національних, а й філософських, загальнолюдських критеріїв, сміливо спроек­тувати порушувані там проблеми на сучасне життя, дати їм власну оцінку. Звісно, численні авторські екскурси-звернен­ня до різноманітних історично-мистецьких джерел, «ішле-тення» їх у розповідь порушує стрункість композиції, часом відводить далеко вбік від основної сюжетної лінії твору. Але попри все митець чимало зробив для розвитку самого істо­ричного жанру, можна сказати, оновив його нестандартни­ми формотворчими елементами, розширив усталені межі поетики.

П. Загребельний прагнув у своїх історичних романах

психологічно найвірогідніше передати історію людської душі на певному відрізку розвитку української нації. Щоправда, варто зважити на те, що це є його власною версією душі. скажімо, Євпраксії, Ярослава Мудрого, Роксо-лани чи Богдана Хмельницького. Але він, як митець, має поаво на таку версію, на її суб'єктивний підтекст, навіть більше_зобов'язаний скористатися своєю мистецькою уявою, художнім домислом, хоча, звісна річ, має дотримува­тись історичної правдивості зображуваного.

Отже, історія людської душі —в центрі історичної рома­ністики Павла Загребельного. Але якщо придивитись уваж­ніше і до інших його творів, то можна зробити висновок:

нічого несподіваного в такому підході автора до зображення історичних подій нема. Прикметною рисою його індиві­дуального почерку (що стосується також творів про сучас­ність) є виключна увага до людини. Це підтверджують також думки-зізнання письменника, розсипані по статтях книжки «Неложними устами». Скажімо, ось такі: «Людина, може, й не безсмертна, але—безмежна»'; «Про сюжет я не думаю ніколи. Головне для роману—людський харак­тер. Візьміть цей характер, штовхайте його поперед себе — сюжет виникне сам по собі»2; «Все, що я досі написав і що напишу, у мене тільки про одне: про збереження людської особистості, людини як найбільшої коштовності»3. Пізнати цю людину, крізь призму її душі пізнати і світ, у якому вона живе, розкрити найпотаємніші грані її психології, підсвідомі та свідомі мотивації її дій, вчинків, помилок, втрат, злетів і піднесень, осяянь і духовного розкріпачення чи, навпаки, закабалення під тиском ефемерних цінностей —ці непрості завдання ставить перед собою П. Загребельний. У цьому секрет популярності його творів і незаперечних творчих здобутків у «Диві», «Євпраксії», «Первомості», «Роксолані», «Я, Богдані».

Роман«Диво» (1968) був першим історичним твором П. Загребельного.

У контексті прози 60-х pp., а надто історичної романісти­ки, він вирізняється, як відзначила відразу ж по його виході ^ критика, цілісністю «художньо-філософської концепції», вчення і трактування автором складного довколишнього

Загребельний П. Неложнимиустами.—К., 1981.—С. 158.Там само.—С. 473. Там само.—С. 474.

світу, людей у ньому ґрунтується на виваженій, добре продуманій філософській підоснові, історичності, загально­людських морально-етичних цінностях.

Роман має оригінальну композицію. Історичне минуле в ньому не просто спроектоване на сучасність. Воно існує поряд із цією сучасністю. У творі поєднано кілька часових площин: період Київської Русі (X—XI ст.), другої світової війни і 60-х pp. XX ст. Об'єднавчим центром цих періодів виступає реальний образ Софії Київської —дивовижної пам'ятки архітектури часів князювання Ярослава Мудрого, збудованої, за художньою вер­сією П. Загребельного, талано­витим майстром Сивооком. Великою мірою це і символіч­ний образ. Так він сприймаєть­ся передусім через те, що довкола нього розгортаються всі події, зображені в романі, на них постійно ніби падає тінь від Софійського собору. Софія, як художній символ і як реальна історична пам'ятка, сконцентрувала в собі весь волелюбний, сильний дух на­роду, його невмирущість, не­скореність, увібрала у свої фрески та мозаїки все його світоглядне наповнення, стала своєрідним самовираженням внутрішньої суті цього народу, його культури, історії, моралі,

 

Софійський собор у Києві. Інтер'єр

власне, втілює в собі його духовність. П. Загребельний ніби ставить читачеві запитання; яка ж вона є? Чому ми, нащад­ки Сивоока, Ярослава Мудрого, мусимо її зберегти в собі та понести у майбутнє?

Автор роману переконливо доводить, що культура Київ­ської Русі тісно пов'язана з первісним язичницьким віру­ванням українського народу, а не лише з християнством. Він багато уваги приділяє болючій проблемі насильницького впровадження християнства на давньоруських землях кня­зем Володимиром. Бо просто і швидко можна було знищити атрибути язичницьких обрядів, скульптури давніх богів, але неможливо заперечити і перекреслити вікові народні уяв­лення про світ, природу, людей. Ця частина народного

світогляду органічно переходила в нові християнські духов­ні та матеріальні скарби Русі, приживалася там, потім пере­ходила в нові часи. Символічний епізод, витворений, звісно ж розкутою авторською уявою: переслідувана позашлюбна дочка Ярослава Мудрого народила сина від Сивоока. «І син його —серед нас. Завжди з його талантом і горінням душі. І диво це ніколи не кінчається і не переводиться»,—таким узагальнюючим акордом завершує Павло Загребельний свій

роман.

Собор не нагадував візантійських церков, звідки

прийшло на Русь християнство, бо не було в ньому просто­ти й суворості, а було «щось буйно-рожеве, приховано-поганське», як у тих дерев'яних язичницьких святинях, що їх у той час палили і нищили по всій Русі. "Він був барвис­тий, як душа й уява народу, що створив його»,—пише

автор.

Але ще більшим дивом у романі постають самі люди. На відміну від попередніх творів, у цьому романі П. Загребель­ний проявив себе справжнім майстром у вималюванні ха­рактеру свого героя, у глибокому зануренні в психологію його душі. Письменник детально виписує складні людські долі. Він не просто стежить за розвитком подій, життєвих колізій, а намагається дати їм філософсько-етичне тлума­чення, причому робить це досить непомітно, ненав'язливе. Сюжет у романі П. Загребельного справді виконує тільки допоміжну роль.

Отже, чи не найбільше диво в романі—сама людина, Сивоок, його дід Родим, тихе дитя природи мала Величка, товариш дитячих літ Лучук, сирота Ісса, князь Ярослав Мудрий, загадкова вільнолюбна Шуйця, її дочка Ярослава, а також учений Гордій Отава, який ціною власного життя намагається врятувати під час війни Софію Київську, його син Борис, що продовжує розпочате батьком дослідження історії створення Сивооком Софії. Всі ці герої дуже різні, але всі творять історію своєї землі, несуть у собі той диво­вижний світ, оригінальний внутрішній космос, що його ні­кому не зруйнувати, як і Софію Київську. З ними пов'язані ' OPaльнo-eтичнi проблеми, порушені в творі, вічні питання життя і смерті, любові й ненависті, людської вартості та тлінності, короткочасності життя, проблеми влади, честі,

ГІДНОСТІ.

Розповіді про свого найулюбленішого героя (бо він же ародився з волі та фантазії автора) —художника-будівни-го Сивоока П. Загребельний приділяє найбільше уваги.

Літа сиротливого, сповненого небезпек, але прекрасного і манливого водночас дитинства Сивоока, його такої ж тривожної юності, роки поневірянь по чужих світах, наби­рання знань і досвіду, утвердження в собі вільного худож­ника і, нарешті, час створення Софії Київської—за всім цим стежимо з цікавістю і тривогою. Життя Сивоока спо­нукає сучасного читача думати не лише над давнім мину­лим своєї землі, а й над наповненням власної душі.

З образом Сивоока насамперед пов'язане питання свобо- , ди людини, її споконвічне прагнення до вільного, розкутого існування в цьому світі, прагнення бути самим собою. Таки-ми були і його прадід, дід Родим, Величка, Лучук, Ісса — всі, хто оточував Сивоока на його непростій житгєвій дорозі, ч Свободолюбний дух наших предків пронизує «Диво» ніби j наскрізь, робить авторську концепцію ціліснішою і вагомі- ;

шою. ,

Неоднозначно подано суперечливий образ князя Яросла­ва Мудрого, Великою мірою він виступає антиподом Сиво­ока, бо є невільником свого високого становища. Твердість, воля, цілеспрямованість, мудрість, самодисципліна супро­воджують князя так само, як і його слабкість, незахище­ність звичайного смертного. Його душа має в собі болюче роздвоєння—П. Загребельний тонким скальпелем психо­лога прагне проникнути туди. Ярослав постає живим, реаль­ним чоловіком, через те читач беззастережно вірить цій художній версії його, створеній автором.

Вимисел, фантазія Павла Загребельного в «Диві» орга­нічно переплітаються з реальним історичним тлом тогочас­ного життя Києва, Новгорода, язичницької пущі, доповнюю­чи та поглиблюючи сприймання зображуваного.

За історичну дилогію про Київську Русь «Первоміст» (1972) і «Смерть у Києві» (1973) П. Загребельний одержав Шевченківську премію. У цих творах Павло Загребельний також подає власну художньо-філософську концепцію ба­чення давноминулих історичних подій, проектуючи її і в день сьогоднішній.

«Первоміст» переносить нас у XII ст. Поштовхом до змалювання досить розлогої картини того часу, до відтво­рення його атмосфери послужила авторові згадка в Іпатіїв-ському літописі про будування Володимиром Мономахом першого мосту через Дніпро. Уява митця реставрує історич- :

ні події, він детально і правдоподібно подає картини воєн­них баталій, життя і побуту наших далеких пращурів. Прикметне, що в цьому творі автор зосереджується на •

показові не історичних осіб, а на звичайних людях, будівельниках і охоронцях мосту, через показ їхнього повсяк­денного життя тор­кається важливих того­часних (спроектованих і на тоталітарне су­спільство, і на суспіль­ство сьогочасне!) су­спільних і морально-етичних проблем.

У романі«Смерть у Києві» П. Загребель­ний також багато уваги приділяє образам про­стих людей (Кузьма Дуліб, Іваниця, дівчина Ойка, коваль Кричко), але центральною по­статтю тут виступає князь Юрій Долгору­кий, нащадок Ярослава Мудрого, одержимий ідеєю єдності землі Руської.

 

 

В. Попов. Ілюстрація до роману П. Загребельного «Первоміст»

Жінка в українській історії. До цієї цікавої проблеми Павло Загребельний примірявся вже й раніше, ніби шукаю­чи в давноминулому гідних претенденток на вираження основної ментальної сутності українського жіноцтва. Свідчення тому —деяка однотипність, світоглядно-моральна схожість його попередніх героїнь із романів «Диво», «Первоміст», «Смерть у Києві»

г^ , І. J

•звісно ж, багата подіями, трагічно-романтичними факта­ми українська історія мала цікавий документальний мате­ріал для художнього осмислення постаті української жінки.

Трагічна і багато в чому повчальна історія життя онуки рослава Мудрого княжни Євпраксії, про яку чимало, але суперечливо розповіли Павлові Загребельному історичні Документи, лягла в художній портрет цієї жінки-—роман

апраксія» (1975). Письменник, вірний своїм естетико-ху-Дожнім настановленням, занурюється у складний внутріш-

 

ній світ героїні, намагаєть­ся найпереконливіше пе­редати його, водночас ви­мальовує її психологічний портрет на тлі широкого історичного контексту до­би.

Те саме стосується і героїні роману«Роксола-на» (1980), легендарної Насті Лісовської з Рогати­на, якій судилося стати улюбленою дружиною ту­рецького султана Сулейма-на, упродовж сорока років «потрясати безмежну Ос­манську імперію і всю Європу». В цілому приваб­ливий і цікавий образ Роксолани у цьому романі П. Загребельного дещо програє поряд із тим, що створив західноукраїн­ський письменник О. На-

Невідомий художник. Портрет Роксолани. XVI п.

зарук у своїй історичній повісті ще у 20-х pp. Причину тут слід убачати насамперед у тому, що Роксолана Павла Загре­бельного в широкому історичному контексті своєї доби ніби «розчинилася», загубилася в безмежжі інших життєвих доль, характерів, світів.

Роман«Я, Богдан (Сповідь у славі)» (1983), навіть попри його вимушений антиісторизм стосовно Переяславської ради, якій, до речі, автор відвів усього кілька сторінок, є ворчим успіхом Павла Загребельного. Критика відгукнула­ся на його опублікування досить схвально, відзначаючи насамперед новаторське тлумачення Загребельним образу гетьмана.

Про Богдана Хмельницького було чимало написано і до П. Загребельного, починаючи від українського фольклору і закінчуючи свого часу забороненим і маловідомим ще и дотепер письменником-емігрантом Панасом Феденком.

Твір мас оригінальну, незвичну форму. Це—роман-монолог, у якому головний герой не просто розповідає сам про себе, а мовби оголює перед нами свою душу, не прихо­вуєжодних її суперечностей, протиріч, слабкостей. Богдан

Хмельницький, позбавлений тут традиційногоореолу вели­кого гетьмана, можновладця, державотворця, постає живою людиною, яка переходить на довгій життєвій ниві різні повороти, мусить витримувати різні випробування долі Варто прислухатися до думки самого письменника про свого героя (яку він висловив за межами твору): «Богдан лля мене в цьому романі—і велика неповторна особис­тість, але водночас і якась невідома сила, досі ще не розга­дана ніким, мовби найвище скупчення народної геніальнос­ті v всьому: в розумі, обдарованості, буйнощах, нестримнос­ті натури, в універсалізмі характеру»'.

Шкода, що в цього українського письменника найпло-дотворніші творчі роки припали на «застійні» часи. Хоча він і вправно вів свій мистецький корабель між рифами, та все ж йому доводилося розпорошувати свої потенційні можливості на речі менш значні і необхідніші для сучасни­ків; до того ж, йому часто бракувало «незалежності розуму» і почуггів. Але доля є доля. І в кожного вона своя, як і в героїв усіх книг Павла Загребельного.

[?] ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Розкажіть про творчий шлях П. Загребельного,жанрово-тематичне розмаїття його художнього доробку.

2. Чи позначилася на його творчості довголітняактивна«кололітературна» діяльність, що припала на часи «застою»?

3. Які риси індивідуального стилю вирізняють П. Загребель­ного з-поміж гурту його сучасників?

4. У чому полягає його популярність у сучасного читача?

5. Схарактеризуйте історичну романістикуписьменника.

6. Чи погоджуєтеся ви з думкою, що саме в цьому жанрі митець досяг найбільш значних творчих успіхів?

'• Що спільного, а що відмінного між «Дивом»і «Собором» О. Гончара?

о. Які проблеми, порушені в цих творах, е спільними? 9. Схарактеризуйте образ Сивоока. Простежте його станов­лення як майстра, художника. Чи є цей образ однозначним?Чи е

ш дещо ідеалізованим, «підтасованим» під основну художньо-Філософську і морально-етичну концепцію автора? і". Схарактеризуйте образ Ярослава Мудрого.

,.,„ ^гребельний П. Великий, славний! Чи не дуже? // Я, Богдан.-1994.— с. 334.

-К„

11. Якою постає в «Диві» наша сучасність? Простежте її крізь призму образів сучасних героїв П. Загребельного.

12. Проаналізуйте образ ученого ГордіяОтави. Чи є він у, вашому сприйманні психологічно переконливим,історично досто-1 вірним? ]

13. Схарактеризуйте жіночі образи у «Диві». Що є між ними І спільного? Чи не є вони однотипними? І

14. Прочитайте роман «Роксолана»П. Загребельного. '

15. Які морально-етичні, а також українознавчі проблеми j порушені в ньому? 'j

16. Схарактеризуйте образ Роксолани. Чи подобається він

вам?

17. Ознайомтеся з романом «Я, Богдан».

18. Що нового вніс П. Загребельний цим твором в українську історичну романістику?

19. Якими художніми засобами користується письменник для змалювання психологічного портрета Богдана Хмельницького?

20. Напишіть твір на одну з тем: «Історична романістика Павла Загребельного», «Жінка в художньо-філософській концеп­ції П. Загребельного», «Провідні ідеї "Дива"», «Проблема митця і його творчої свободи (за творчістю П. Загребельного)», «Мій улюблений герой у творчості П. Загребельного»."

СЭ РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Загребельний П. Твори: У 6 т.—К., 1979—1981.

2. Загребельний П. Неложними устами.—К., 1981; Я, Богдан (Сповідь у славі).—К., 1983; Роксолана.—К., 1988.

3. Дончик В. Істина—особистість: (Проза Павла Загребельно­го).—К., 1984.

4. Фащенко В. Павло Загребельний.—К., 1984.

5. Слабошпицький М. Історія сучасності й сучасність історії// Літературні профілі.—К., 1984. .

ПІНА КОСТЕНКО

(нар. 1930)

 

БЕРЕГИНЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ •

Уже в першій своїй збірці («Проміння землі», 1957) Ліна Костенко напророкувала собі нелегку долю. Схильна до афористичного формулювання поетичної думки, вона один із віршів завершила гіркувато-лукавим висновком:

Щастя треба — на всякий випадок. Сили треба — на цілий вік.

«Треба» —це слово не випадково в неї повторилося.Заним—відчуття свого обов'язку й призначення. Тоді,напочатку шляху, власна життєва місія ще тільки вгадувалася. Але доля хутко підтвердила: так, Ліні Костенко судилося стати в українській літературі 1960—1980-х pp. «цитаделлю духу». Безкомпромісність—ось пароль її поезії. У часи, коли ідеологічний контроль над словом і думкою людини після короткої хрущовської «відлиги» знову став тотальним, від Ліни Костенко вимагалося бути такою, як усі. Але ж недарма вона в тій же збірці «Проміння землі» розповіла нам про художника Верне, який звелів друзям прив'язати його до щогли, коли на морі буде гроза. Щоб змалювати грозу, передати барвами гул стихії, він мав зустріти її з відкритим обличчям, а не ховатися в каюті, спостерігаючи за нею крізь вікно...

В п поезії чується бунт проти стандартизації, спрощення, примітивізації людини. Неповторність—ось друге з ^^іочових понять, смислових знаків волелюбної музи Ати °стенко. Час, який дістався Ліні Костенко для життя, теж потребував від неї самозреченості, віри й відваги.

Своєю поезією за часів безмовності й стандарту вона рятувала честь української літератури...

Біографія поета — в його поезії. Так і в Ліни Костенко:

зовнішню канву ЇЇ життя легко викласти в кількох рядках стислої довідки. Народилася 19 березня 1930 р. на березі Дніпра — в містечку Ржищів, що на Київщині. Батько _-людина неординарного хисту—за часів сталінщияи зазнав лихоліть: був репресований, пройшов крізь ГУЛАГ. Із шес­тирічного віку Ліна Костенко мешкає в Києві. Ще школяр­кою почала відвідувати літературну студію при Спілці письменників України. Потім навчалася в Київському педа­гогічному інституті. В 1952—1956 pp.—Москва, Літератур­ний інститут ім. М. Горького... Закінчила його з відзнакою.

Водночас із Ліною Костенко в тому інституті навчалися Роберт Рождественський, Юнна Моріц, Фазіль Іскандер, вірменський поет Паруйр Севак. О тій самій порі, що й вона, яскраво заявили про себе молоді поети А. Вознесен-ський та Є. Євтуїценко, популярність яких стане однією з прикмет духовного життя періоду суспільної «відлиги». У колі старших друзів Ліни Костенко —-М. Светлов: у його семінарі вона навчалася...

Після повернення з Москви додому Ліна Костенко могла пересвідчитися, що і в Україні дедалі сміливіше розправляє плечі молоде покоління—«шістдесятники».

Духовна біографія Ліни Костенко тісно переплелася з долею українського «шістдесятництва».

Три її перші збірки з'явилися одна за одною;«Промін­ня землі» — 1957,«Вітрила» — 1958,«Мандрівки серця» —1961 р. Наступна ж побачить світ аж... 1977 р.

У віршах, що увійшли до збірки «Проміння землі», домі­нує замилування красою світу, те відчуття органічності та яскравості буття, яке в молодості дарує людині ілюзію її вічності. Первозданність, чистота, органічне злиття з пое­тично-чарівним світом природи...

...І ось—після збірки «Мандрівки серця»—шістнадця­тирічне мовчання. Здається, поетеса собі його таки напро­рокувала—ще тоді, коли писала про схожу на зелених птиць папороть, яка рветься до неба, але лісова гущавінь тримає її, що аж крила переплутались («Папороть»). А ще більше, коли прозорою алегорією натякала на задуху, втрачену свободу,—це у вірші про великих риб, яких море викинуло на берег і вони закам'яніли на граніті, «щоб знали люди, як то важко рибам навічно залишатись без води» («Гранітні риби»),

Алегоричні «гранітні риби»Ліни Костенко —чи не най-пеконливіша відповідь на питання про причини її затяж-",го вимушеного мовчання. Все мало значення. І грома-нська поведінка поетеси з її принциповим нонконформіз-м (небажанням пристосовуватись), який виявлявся у ди-сидентстві, порушенні численних ідеологічних табу. І спов­нені волелюбних мотивів вірші, частина яких друкувалася в закордонних виданнях. І просто—незалежна вдача поете-ги її яскравий талант, що дратував різних чиновних «людей у футлярі». Вона відчайдушне захищала своє право бути самою собою. Не визнавала свавільного втручання в руко­писи своїх збірок з боку цензури й редакторів, Хай ліпше не виходять зовсім, аніж мають з'являтися читачеві покалі­ченими...

Але мовчання буває красномовнішим за слова. Присут­ність Ліни Костенко відчувалася в духовній атмосфері українського суспільства всупереч усьому. Раніше чи пізні­ше її слово мало прорвати загати й перепони.

Сталося це 1977 р. Вже значно пізніше Ліна Костенко зізналася, що її збірка«Над берегами вічної ріки» змогла побачити світ лише після того, як сама вона оголосила голо­дування. Перед тим дві поетичні збірки Ліни Костенко — «Зоряний інтеграл» (1963 р.) та«Княжа гора» (1972 р.) — були заблоковані цензурою.

Від літератури «соціалістичного реалізму» вимагався тотальний мажор —у ліриці ж Ліни Костенко нерідко пере­ломлювалися драматичні колізії буття. І це, загалом, фунда­ментальна особливість її таланту—трагедійний характер світовідчування. У своїх віршах вона й справді промовляє «від імені болю» (А. Макаров). Дисонанси й катаклізми спо­нукають її до творчості значно частіше, ніж гармонія й мажор. Але зосередженість поетеси на дисонансах не є, звісна річ, чимось самодостатнім. За нею вчувається гостре жадання більш розумного й щасливого влаштування люд­ського житгя. Прагнення ладу, краси, затишку, свободи...

«ГАРМОНІЯ КРІЗЬ ТУГУ ДИСОНАНСІВ...». ЛЕЙТМОТИВИ ПОЕЗІЇ

Після 1977 р. (збірка «Над берегами вічної ріки») вона видала історичний роман у віршах«Маруся Чурай» (1979), книжку віршів та поем«Неповторність» (1980), поетичну збірку «Саднетанучих скульптур» (1987),«Вибране» (1989).

У літературних періодичних виданнях друкувалися фрагменти її поеми «Берестечко», нові поетичні цикли, ури­вок із повісті про Чорнобиль.

У 1987 р. за роман у віршах «Маруся Чурай» та збірку «Неповторність» Ліна Костенко була пошанована Держав­ною премією України імені Тараса Шевченка. А 1994 р, за книжку«Інкрустації», видану італійською мовою, їй при­суджено премію Франческо Петрарки, якою Консорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письмен­ників сучасності.

У поезії Ліни Костенко є свої лейтмотиви, тобто наскріз­ні теми, образи.

Вже в перших збірках поетеси болісно зазвучав мотив дитинства, вбитого війною. Потрясіння, пережите поколін­ням її ровесників у роки фашистської навали, довго мучило пам'ять, відлупившись у низці поетичних творів Ліни Костенко (як і в прозі Є. Гуцала, Г. Тютюнника, М. Віш'ра- ' новського, В. Близнеця).

«Мій перший вірш написаний в окопі» —той перший вірш, що його дівчинка з містечка над Дніпром написала «мало не осколком» на стіні окопу, не зберігся: упав снаряд, і стіна з великими дитячими літерами осипалася. Але залишилися спогад, болюче відчуття війни як чогось страхітливого, неприродного, антилюдяного. З цього почут­тя й постали такі вірші Ліни Костенко, як «Смертельний падеграс», «Я виросла у Київській Венеції», «Мій перший вірш написаний в окопі», «У Корчуватому, під Києвом...», «Пастораль XX сторіччя».

За всіма канонами пастораль вимагає ідилічного змалю­вання сцен сільського життя. У«Пасторалі XX сторіччя»Ліни Костенко теж є пастушки, але яка далека вона від іди­лії! Перед нами трагедія: смерть трьох сільських хлопчиків, яких убила війна. Пасучи череду, знайшли залишену в полі гранату, взялися розбирати її—і всі загинули.

Пронизлива драматургія вірша підсилена контрастом. Замість ідилії, обіцяної назвою вірша,—смерть пастушків. Є в цьому різкому протиставленні своя сумна іронія: які вже там пасторалі в цьому кривавому XX сторіччі...

Але вибухова сила контрасту в трагічній «пасторалі» Ліни Костенко остаточно вивільнюється аж у новелістичній кінцівці вірша, де несподівано в разючому зближенні вияв­ляються смерть і життя. Мати одного з загиблих пастуш­ків, приголомшена потрясінням, «розродилась, і стала ушос­те —мати». Це нове народження постає у фіналі вірша про

падокси XX сторіччя як бунт самої природи проти

"шттення, наруги й безуму.

Поважне місце у доробку Ліни Костенко займають вір-

• які в її «Вибраному» складають великий розділ«Душа тисячоліть шукає себе в слові». Більшу їх частину об'єднує мотив іронії історії, парадоксального зв'язку часів.

Ліна Костенко любить зближувати епохи. Історія часто присутня в її поезії. «Душа тисячоліть» озивається до читача своїми уроками, долями, пристрастями. Всім тим, що можна назвати неповторним ароматом часу.

Минуле цікавить поетесу найчастіше своїми перегуками з днем нинішнім і вічністю. Воно має «звичку» так чи так повторюватися — і саме ця повторюваність змушує думати про іронію історії. Звідси—лукава багатозначність цілої низки віршів Ліни Костенко. Ви читаєте про забуте Богом плем'я тода (у вірші, який так і називається «Плем'я тода»), чи про перших румунських художників у вірші їх пам'яті,— і швидко починаєте розуміти, що вам говорять про важливі сучасні речі, які стосуються й вас самих.

Натяки, які складають підтекст вірша, у літературознав­стві називають алюзіями. Цей спосіб надзвичайно пошире­ний у поезіях Ліни Костенко з циклу «Душа тисячоліть шукає себе в слові». Порядки і звичаї соціалістичної ери змушували українського митця тримати зброю езопової мови напоготові.

Тією ж метою—вимушеним маскуванням правдивого слова, адресованого здогадливому читачеві,—зумовлена й притчовість цілої низки віршів Ліни Костенко («Перш, ніж півень запіє», «Притча про ріку», «Місто Ур»). В основі притчі лежить принцип параболи: мова заходить про відда­лений від сучасного автора світ, щоб потім повернутися до дня нинішнього; якийсь окремий факт передає комплекс суспільних протиріч і ставлення автора до нього. У вірші «Кольорові миші», скажімо, йдеться про дівчинку Анну з «шістсот якогось року», яку судять у Вишгороді за дивний «гріх»: з багряних кленових листочків «вона робила... кольо­рові миші», як повідомляє судові сусід-скаржник. Від тієї забавки немає спокою, каже сусід: «чаклунка» Анна збила з пуття його дітей, які забули про свої цяцьки, адже тепер «вночі їм сняться миші кольорові».

Змальована кількома колоритними штрихами сцена суду оголює суть конфлікту й морального змісту вірша: зіткнули-ся ^^вторність і стандарт.

Власне, дівчинку Анну судять за те, що вона—з її

незрозумілою для оточення яскравою фантазією — не така як усі.

Фантастичне закінчення вірша змушує задуматися про вічні істини, про нас самих, нашу здатність протистояти уніфікації й насиллю над індивідуальністю.

З-поміж минулих віків поетесу чи не найбільше ваблять до себе княжі часи —епоха Київської Русі. Причому майже завжди поштовх для поетичного роздуму дають їй саме драматичні, а то й трагічні моменти в долях людей і наро-.j дів — цілком у згоді з особливостями світовідчування Ліни Костенко.

Прикметною рисою характеру її -ліричної героїні є максималізм, а він не визнає компромісів, запобігання перед сильними світу цього, мімікрії. Максималіст про все судить за високими моральними мірками, але й самому собі виставляє суворі вимоги. Нелегка творча доля Ліни'Костен-ко зумовила появу в її поезії мотиву морального спіоїцизму\ митця, який став на прю зі «світом» Недарма серед її супутників і співрозмовників бачимо Сковороду, Шевченка, Пушкіна,—тих, кого світ ловив, але не впіймав... І

У віршах Ліни Костенко про поетів-співців не раз прохоплюється щось особисте, зі сфери її власних болей і гіркот.

Поет, співець у Ліни Костенко—обов'язково з терно­вим вінком на чолі. Він гордо і саможертовно несе свій хрест, він свідомий свого високого призначення, він, кажу­чи словами Пушкіна, «сам свій вищий суд». У портреті незалежного, болісно-гордого митця, іцо його бачимо в ліриці Ліни Костенко, є й така риса: непіддатність компро­місам, неприйняття суєти й пристосуванства.

Про те, що конформізм згубний для таланту, знали давно, але кожна доба створює свої альтернативні ситуації, в яких художникові належить пройти крізь випробування. За змови з власною совістю, половинчастість, компроміси доводиться платити—в українській літературі багато під­тверджень цієї істини (від «Лісової пісні» Лесі Українки до балади «Крила» І. Драча й роману «Спектакль» В. Дрозда). Ліна Костенко теж не раз говорила у своїй поезії про само-руйнацію таланту в ситуації, коли його упіймав світ. Своє­рідним підсумком роздумів поетеси про місію митця, його свободу і стосунки з владою, про тиск гнітючих обставин, що ламають одних, а інших перетворюють на фортецю духу, є її драматична поема«Сніг у Флоренції».

І знову маємо справу з алюзією: на сторінках поеми

- іься про XVI ст„ французьке містечко Тур, де в монас-ид- усамітнився старий італійський скульптор Джован-тир ческо Рустичі,--але, по суті, у творі Ліни Костенко .модельовано духовно-психологічну ситуацію в Україні iq70-x pp. З діалогу двох ченців, яким починається поема, тає ясно, що по обидва боки монастирського муру склала­ся атмосфера, яка гнітить особистість, пробуджуючи страх

і покору. . _

А на перший план невдовзі виступає Старий —

скульптор Рустичі, який на схилі літ приходить до невтіш­ного висновку: «Мене немає, Був». Нерв поеми —диспут Рустичі з флорентійцем, тобто—самим собою, моральний самосуд героя, Історія Рустичі—це історія руйнування таланту під тиском компромісів. Світ зловив його своїми спокусами—настала тяжка розплата. Блискучий митець перетворюється на раба владик і юрби!

Моральна колізія знаходить у поемі максималістську розв'язку. Якщо ти справжній митець, то знай, що ноша твоя незмірне важка. Суєтне бажання змінити терни на лаври обходиться надто дорого — саморуйнацією таланту. Тому, взявши на себе тягар творця, неси свій хрест до кінця, будь сином народу, не розмінюйся на спокуси, стоїч-но долай незгоди, втішайся тим, що вічність—спільник твій, а не скороминущих властителів.

Дивовижна метафора є в поемі Ліни Костенко «Сніг у Флоренції» —створена зі снігу статуя, що розтає, коли пригріє сонце. Слава вельмож ефемерна, вона минає разом із владою. Генії ж—залишаються, як антипод Рустичі Мікеланджело Буонарроті, який не зламався: замкнувся в гордій самотині, у болях за долю республіки, перетворився на фортецю духу, а возвеличувати земних володарів не захотів.

Що ж, нетанучі скульптури щастить створити тільки незламним.

Своєю спрямованістю, характером конфлікту, духом максималізму поема «Сніг у Флоренції» близька до драма-тично'і поеми Лесі Українки «Оргія».

Найбільше гармонії та душевної злагоди — у тих віршах Ліни Костенко, де домінує мотив єднання людини з приро-9°ю. Хоч і їх не назвеш ідилічними картинками («Слайди», «І роза проходила десь поруч», «Ліс», «Біднесенький мій ліс...»). Відчуття гармонії—від абсолютного взаєморозумін-я и взаємодовіри природи та розкритої навстіж душі ричної героїні. Деякі з пейзажних малюнків поетеси

сповнені язичницького духу—щось первіснеє в її одухо. творених, «олюднених» деревах, річках, дощах, горлицях.. Згадки про Стрибога, Берегинь, Перуна тут не випадкові:

атрибутика поганства цілком органічно населяє світ приро­ди у Ліни Костенко. Звідси—гостре відчуття причетності до чогось первозданно-буйного, віковічного, власне —до «душі тисячоліть».

Цікаво, що язичницька атрибутика притаманна саме пейзажній ліриці Ліни Костенко, християнські ж, біблійні образи вона найчастіше використовує як імпульс для алю-зій і притчовості.

Тема відпочинку душі серед гармонійної природи, части­ною якої є й сама .людина, переростає, отже, у мотив апо-каліпсису, зникання життя, викликаного людською нерозум­ністю.

Репутація «царя природи», як колись було названо люди­ну, у літературі трьох останніх десятиріч серйозно похитну­лася. Надто реальною стала загроза самознищення людства, надто тривожні «сигнали» подає природа, у храмі якої людина сьогодні нерідко поводиться просто по-варварськн. Стогін рік і морів, виснаженого, а то й отруєного хіміката­ми чорнозему, розростання грізних озонних «дір» щодня нагадують про це. А що вже казати про величезну кількість зброї (в тому числі й атомної), накопиченої на нашій маленькій та беззахисній планеті і призначеній для нищен­ня, вбивання, плюндрування! А тепер ще й моторошне чорнобильське відлуння...

Колись Ліна Костенко написала про новітніх «неандер­тальців»: «Здається ж, люди, все у них людське, але душа ще з дерева не злізла...». Втім, її гірка іронія, сарказм, знят­тя ореолу з «царя природи» —це не розчарування в «homo sapiens». Це біль і сором, це бажання зачепити сарказмом за живе, вивести людину зі стану агресивної бездумності словом гірким і гострим. За іронією Ліни Костенко, викли­каною гримасами цивілізації, нерідко криється скрушне зітхання або й вигук тривоги, здивування, образи. Сарказм поетеси —то зворотний бік її гострої туги за гармонією.

Рубіконом для неї став Чорнобиль.

Чорнобиль — це межа, трагічний знак, фатум. Людство звідтоді почало нагадувати метелика, який летить на світло, щоб згоріти. І яка сила може зупинити той його самовбив­чий лет?







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.204.194.190 (0.042 с.)