ТОП 10:

ДОВЖЕНКО — ПРОЗАЇК. ОСОБЛИВОСТІ ЙОГО ПОЕТИКИ



Олександр Довженко був кінорежисером, сценаристом, письменником, художником, публіцистом водночас, працю­вав у різних видах мистецтва. Художні й документальні фільми, кіносценарії, кіноповісті, драми, оповідання, публі­цистичні статті —ось його творчий доробок.

Але в цілому все це—єдиний неповторний Довженків світ, створений мовби в один час і одним подихом. Він не

мав висхідної еволюції. Все життя митець мріяв написати «велику книгу про український народ», яку назвав би «Золоті ворота». Те, що йому за тоталітарного режиму по­щастило створити, можна умовно вважати такою книгою.

Довженко був навдивовижу цілісною натурою. Його твори доповнюють один одного: в них перегукуються теми, проблематика, ідеї, переходять із одного в інший мотиви та образи.

Можемо говорити про єдину для фільмів і кіноповістей, оповідань поетику О. Довженка.

Але Довженко-прозаїк, безперечно, виростав із Довжен­ка-кінорежисера. Починаючи з «Арсеналу», сам писав сценарії для своїх фільмів.

В українській літературі він започаткував новий жанр — кіноповість — повість, написану з урахуванням специфіки кіно.

Втім, стосовно О. Довженка це визначення неточне. Він не писав свої прозові твори, щораз думаючи про те, як вони виглядали б на екрані. Засоби кіномистецтва (детальне розроблення діалогу, увага до кольору, монтаж окремих епі­зодів і картин, часом не пов'язаних між собою, переміщен­ня часових і просторових площин і т. ін.) були складовою поетики письменника, тобто складовою його індивідуально­го стилю, його художнього почерку. Як поет, він сприймав довколишній світ через художні образи. Але він сприймав його, бачив крізь операторську камеру, вихоплюючи те найяскравіше і найприкметніше, що передавало, втілювало суть явищ, понять. Він пов'язував і компонував його, оте побачене, як режисер.

Перу митця належать кіноповісті: «Арсенал», «Аеро-град», «Щорс», «Україна в огні», «Повість полум'яних літ», «Мічурін», «Земля», «Зачарована Десна», «Поема про море».

Кожен із цих творів має свою специфіку. Так, «Зачаро­вана Десна» взагалі писалася не для постановки фільму і за всіма жанровими ознаками її правильніше було б назвати ліричною повістю. А от«Україна в огні» більше нагадує кіносценарій.

Окремо варто зупинитися на трагічній історії, пов'язаній із цією кіноповістю.

На сторінках «Щоденника» є чимало записів тих часів, коли вона створювалася, і ще більше—коли була заборо­нена. «Що його робити, ще не знаю. Тяжко на душі і тоскно.І не тому тяжко, що пропало марно більше року

роботи, і не тому, що возрадуються вороги, і дрібні чинов­ники перелякаються мене і стануть зневажати. Мені важко од свідомості, що "Україна в огні" —це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, ніко­му, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегі­рика»',—записав О. Довженко 26 листопада 1943 p.

У кіноповісті письменник звертається донайтрагічнішихсторінок із історії Великої Вітчизняної війни —до їїпочатку та відступу радянських військ на схід.

 

Олександр Довженко і Андрій Малишко. Фото воєнних років

У центрі твору — так само трагічна доля хліборобської родини Лавріна Запорожця, яка уособлює долю всього українського народу, зганьбленого, розтоптаного окупанта­ми. Чимало тут ліричних відступів, роздумів про теперішній суспільний устрій, історичну долю України, про україн­ський народ у цій страшній війні — схвильований автор не стримувався, він сміливо відкривав вражаючу правду про палаючу в огненному кільці між двох імперій Україну. У творі не було піднесеного пафосу, оспівування тріумфаль­ного руху Червоної Армії, жодного слова—про «натхнен­ника героїчних зусиль» радянського народу Сталіна. О. Довженко, нібито підкорений, зломлений митець, раптом

повівся сміливо й несподівано. Виокремити Україну, загово­рити про неї стривоженим голосом відданого сина — це була страшна «крамола» в ті часи.

Уже влітку 1942 p. написав перші варіанти кіноповісті. У 1943 p. вона була остаточно завершена. Окремі уривки тут же надрукували часописи «Литература и искусство», «Знамя». Тоді ж Ті прочитав М. Хрущов, який був при владі, в цілому схваливши та пообіцявши окриленому авторові надрукувати найближчим часом. Одначе наприкінці року «батько всіх народів» Й. Сталін висловив своє негативне ставлення до нового твору Довженка. В січні 1944 р. скли­кано навіть спеціальне засідання політбюро ЦК ВКП(б), на якому затавровано Довженка як «куркульського підспівува­ча», «ворожого політиці партії та інтересам українського й всього радянського народу». Тільки 1966 р. кіноповість уперше надруковано після тривалого замовчування, що­правда, з багатьма цензурними купюрами.

За моральною розправою не забарилися й організаційні заходи —Довженка виведено зі складу комітетів і редколе­гій, вдруге звільнено з посади художнього керівника Київ­ської кіностудії (вперше це сталося 1941 р.). А щоб дати йому можливість «виправитися», «покаятися» —назавжди вислано з України. Для нього це було найжорстокішим по­каранням, відтоді він постійно почуватиметься «україн­ським ізгоєм». А цей запис у «Щоденнику» —як розпачли­вий крик душі: «Я почуваю себе на грані катастрофи... так мені нестерпно тяжко на душі... Мене одцуралися всі. Вся Україна. Я в повному остракізмі, тяжчому за смерть. Невже я такий страшний злочинець, що мене одцуралась Україна? Що ж я зробив таке? Яке зло? Кому? О прокляті, прокляті прикажчики, душителі, братовбивці! Ви замучили, нащо ви замучили мене?»'

Чимало думок, висловлених у кіноповісті, знаходимо і в «Щоденнику» О. Довженка.

Записи в ньому почав робити 1941 р., а з березня 1942 р. вони стають регулярними і тривають до останніх днів.

У них чимало задумів, планів, начерків, підготовчих матеріалів до майбутніх творів, цікавих історій, почутих від інших людей. Але найцінніші ті, що стосуються душевного стану самого письменника, його власних переживань, Думок із приводу тих чи тих подій, оцінки різних ситуацій.

Довженко О. Україна в огні.— С. 226.

Довженко О. Україна в огні.— С. 282.

«Щоденник» розкриває невідомого Довженка, часто неспо­діваного і суперечливого, Довженка-людину, який тяжко страждав у цьому світі.

Водночас «Щоденник» —це промовистий документ страшної доби тоталітаризму. Він допомагає краще зрозумі­ти літературу цього періоду, її специфіку, драматизм долі багатьох українських митців.

Окрема сторінка творчої спадщини О. Довженка—опо­відання періоду війни, але вони органічно вписуються в ту цілісну «книгу про український народ», безпосередньо перегукуються з кіноповістями «Україна в огні» та «Повість полум'яних літ».

У більшості оповідань помітні ті самі риси індивідуально­го стилю письменника: умовність ситуацій, контрастні сюжетні зіставлення, увага до окремих найприкметніших деталей, яскравих образів. Усе це служить не детальному зображенню, а сутнісному, поетичному вираженню важли­вого, вирішального, найсуттєвішого в долях героїв, їхніх характерах і поведінці. За кількома рядками Довженкового оповідання часом більше змістового наповнення, аніж у кількатомових епопеях тих часів... Попри зовнішню пафос­ну декларативність, яка була лише необхідною даниною «жорстокому кесарю», письменник спромігся передати страждання, трагедію українського народу в кровопролит­ній війні, змусити людей замислитися над долею своєї гнаної, але ніким не скореної нації. Варто звертати увагу на підтекст оповідань Довженка. Він виконує першорядну роль. І тут митець справжній, тут він ніколи не фальшивив:

у своєму щирому вболіванні за Україну, за її майбутнє, у проникливому погляді на її історичне минуле, у співпережи­ванні за долю кожної конкретної людини.

Ось, скажімо, «на колючому дроті» в однойменному творі сходяться двоє нібито смертельних ворогів: командир партизанів Петро Чабан і колишній куркуль Максим Забро­да. Але вони сини одного народу — це підкреслює деталь:

пісня про чайку, яку співають полонені. Вони рівновеликі в суперечці, кожен боронить свою правду—перед нами розкривається трагедія цілого народу.

Прикметна деталь — О. Довженка шанують, досліджу­ють у цілому світі, не цікавлячись ідеологічним контекстом і пафосом його творів. Це лише в нас сприймання художни­ка засновувалося насамперед на цьому. Незакомплексова-ного читача або глядача Довженко притягає силою есте­тичного впливу художніх образів, мистецьким «вирішен-

ням» вічних, болючих проблем, що хвилюють людство спо­конвіку. А серед проблем цих Довженка-романтика цікав­лять передусім ті, що засновані на контрастах: нове і старе, добро і зло, красиве і потворне, життя і смерть, любов і ненависть.

Згадаймо кіноповість«Земля» і фільм за цієюж назвою,який приніс режисерові світову славу.

Поза сумнівом, сюжет базується на актуальній темі тих часів —колективізації. Автор міг легко збитися на звичайну агітку. А створив величну симфонію людського буття на землі. Довженко показав землю як вічне джерело, з якого все починається, незалежно від зміни суспільного ладу. Землю бачимо і сонячного полудня, всю встелену яблуками та грушами, і в пору цвітіння садів, і місячної прозорої ночі, на ній орють і садять, народжуються і вмирають, із неї виходять і в неї вертають. У цьому бутті гармонійно єднаються різні прояви людських переживань, емоцій.

Можна зосереджуватися на промовистій символіці твору: дід Семен —уособлення всього українського народу, Опанас—класу середняків, Василь Трубенко—це нова людина, майбутнє, Хома—куркульство, яке відживе, зникне, але тепер заважає поступові нового, Трактор — це прогрес на селі. Одначе тоді загальна картина виглядатиме мертвою та одноплощинною. Гармонійна викінченість твору досягається вмілим поєднанням цього символічного підтек­сту з метафоричними образами, окремими деталями. Так, у пейзажних картинах-епізодах природа оживає і глядач-читач відчуває свою мало не фічичну єдність із нею. До того ж метафора у Довженка завжди несе в собі глибокий філософський зміст.

Ось похорон Василя Трубенка. «Несли його мимо садів, які він так любив, і мимо поля розквітлих соняшників, плоди і квіти майже торкались його чистого обличчя, і тут багато хто не міг витримать і плакав від нестерпного проти­річчя й протесту»',—ця картина говорить про те, що Василь —дитя матері-природи, її частка, відламана наглою смертю гілочка яблуні. Але життя непереможне, воно вічне, як вічна радість його відчуття —саме це означає образ сонячного дощу, який «ніби змив всі рештки смутку і скорботи з людей. В кожній його краплині яскріло обіцяння ^"оржества життя». Ці краплі бачимо на екрані, а в кінопо-

Аовжешо О. Т. 1.— С. 134.

вісті автор, надзвичайно ліричний, емоційний, «розтлума­чує» значення цього образу. Це сприймається ненав'язливе, бо й увесь стиль оповіді наче зітканий з емоційних роз'яснень, У цьому полягає специфіка жанру кіноповісті.

Довженко любить поєднувати реалістичні сцени з умов­ними. Скажімо, в «Арсеналі» портрет Тараса Шевченка раптом оживає і задмухує лампадку. Письменник часто користується художнім перебільшенням, тобто гіперболою, що є прикметною ознакою його романтичного стилю. В «Арсеналі» кулі не беруть Тимоша, українського робітни­ка, бо він уособлює непереможний пролетаріат. Тяжкопора­нений Іван Орлюк («Повість полум'яних літ») продовжує

бити ворогів.

У багатьох творах письменник вдається до зміщення різних часових площин. Згадаймо «Зачаровану Десну». Скільки разів у бачені очима малого Сашка картини «вривався» автор—через ліричні відступи або введення в текст сучасних йому описів.

Утім, якраз ці риси поетики митця для «Землі» не харак­терні. Стиль викладу в ній досить м'який, плавний, без несподіваних гіперболічних поворотів, потрібних для яскра­вішого вираження, підкреслення ідеї чи мотиву. Розповідь ведеться повільно, розмірене, як і саме життя, як і плин вічних вод Десни. Одна картина змінює іншу. Ось Василь і Наталка стоять біля перелазу. Типова розмова закоханих молодих людей. Картина змінюється іншою, теж поки що спокійною: «Він іде по дорозі крізь місячну повінь. Легкий пил під ногами. Роса на траві. Темні коні пасуться. Ось їх слід у росі. Он їх спини вилискують» —картина вічності життя. І начебто ніщо не віщує небезпеки. Раптом тінь якась—ні, то здалося. Он хлопець іде городами—наступ­на картина. Все там росте, рухається, пахне —Довженко передає радість сприймання довколишнього світу, саме життя у найприродніших його проявах. Картина танку Василя —у ній радість відчуття повноти життя: «Ніколи ще не танцював Василь з такою насолодою й радістю. Заклав­ши праву руку за голову, а лівою взявшись у боки, здава­лось, не ступав —линув над селом у хмарці золотавої куря­ви, збитої могутніми ударами ніг, і довгий курний слід клуботів за ним над тихими завулками». На цьому тлі —• раптовий постріл і смерть, така нагла і найменш очікувана. Її не хоче сприймати ні розум, ні серце. Цей образ танку Василя (тепер ми усвідомлюємо, що то прощальний танок із

життям) —як вираження торжества розквітлого молодого життя—запам'ятовується назавжди.

Взагалі чи не основна риса стилю О. Довженка —яскра­вість образів, які утворюють довкола емоційно й естетично вражаючі епізоди, картини. Саме їх рух, зміна створюють сюжет, що відіграє, власне, лише допоміжну роль. Ці обра­зи в основному асоціативні, вони змушують напружено пульсувати думку, віднаходити відповідні емоції, паралелі, можливо, присутні і в нашому особистому сприйманні, переживанні світу. Тому вони обов'язково знаходять відгук у будь-якій душі, відкритій красі й пізнанню.

«ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА»

У преамбулі до кіноповісті О. Довженко причину її написання пояснює такими чинниками: спогади, викликані «довгою розлукою з землею батьків» і бажання «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первіс­них джерел».

9 листопада 1946 p. признавався в листі до матері й сестри: «Правда, похвастатись на добре вельми вже життя я не можу. Життя моє не дуже добре, трудне і невеселе. Проте до всього привикають люде, привик і я терпіти пома­леньку... пишу одну повість про діда, батька, матір і про все, одне слово, сосницьке життя,—ще коли я був маленьким, мамо, у вас і щасливим, коли дід казав мені: "Цить, Сашко, не плач, поїдемо на сінокіс, да накосимо сіна, да наберем ягід, да наловимо риби, да наваримо каші". Про всяке таке старовинне, що щезло вже, минуло давно і ніколи, нікому не вернеться, як не вертаються літа, ще хочу написати. Чомусь я часто, коли не щодня, згадую про Сосницю і про вас усіх, особливо про батька і про Вас, моя рідна старенька мамо. Очевидно тому, що й сам уже сивий, і день мій вечо­ріє вже, і хоч не гнеться ще спина і хожу ще рівно я, як дід Семен, оглядуватися став назад, почав визирати в холодне чуже вікно — а чи не пливуть до мене в гості молоді літа Деснянською водою на дубах. Ні, не пливуть».

В українській літературі можна знайти чимало оповідань, повістей про «босоноге дитинство» —всі вони доситьсхожіміж собою. А от «Зачарована Десна» і дотепер залишається ^уиним унікальним у цьому жанрі твором. Учому ж полягає ч феномен?

Перш ніж відповідати на це запитання, треба задумати-271

ся, що ж таке процес художньої творчості. Це явище настільки складне й загадкове, що ніколи вичерпно не може бути осягнуте і зрозуміле. Навіть самим письменни­ком, який може бачити лише зовнішні спонуки написання твору і навіть не підозрювати про спонуки внутрішні — підсвідомі. А вони в кожного митця абсолютно індивідуаль­ні, незалежні від його волі та бажань.

Згадаймо все творче життя О. Довженка Воно було надзвичайно складне і трагічне. Минало в постійній залеж­ності від зовнішніх обставин, під постійним ідеологічним

тиском.

Читаючи «Щоденник» Довженка, бачимо: він розумів

своє підневільне становище, свою неспроможність проти­стояти злу, брехні, несправедливості, неспроможність порвати пута своєї позолоченої кліті (квартира в Москві, дача в Передєлкіно, державні премії) та стати вільним художником. Від цього так багато і довго страждав. Він неминуче мав прийти до своєї «Зачарованої Десни», яка в його творчій біографії означала щось значно більше, аніж автобіографічна повість про дитинство.

Працював над твором упродовж 14 років, щоразу вертаючись до неї, наче з підсвідомого бажання напитися живлющої води. Так і тримався на світі з 1942 р. по 1956 p. «Зачаровану Десну» не писав задля постановки чи навіть опублікування, писав для себе. Тільки в березні 1956 p. журнал «Дніпро» видрукував повість, а наступного року, вже по смерті Довженка, вийшла окрема книжка.

Перші записи в «Щоденнику», які стосуються «Зачаро­ваної Десни», датуються 1942 p. Зокрема, 5 квітня Довжен­ко занотував: «А вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один собі у маленькій кімнатонь-ці сміявся і плакав. Боже мій, скільки ж прекрасного і доброго було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться! Скільки краси на Десні, на сінокосі і скрізь-усюди, куди тільки не гляне моє душевне око...»'.

«Зачарована Десна» з'явилася як сповідь змученого митця, як найнадійніша моральна опора для власного духу і для духу свого народу, який гине в полум'ї другої світової війни, і як виправдання перед цим народом, Україною,

людьми і самим собою.

Безперечно, це автобіографічний твір, надзвичайно лі-

Ловженко О.Україна в огні.— С. 130.

ричний, суб'єктивний. Письменник вільно пішовза спогада­ми про своє раннє дитинство. Але при тому не був обмеже­ний цензурою, ідеологічними догматами, бо писав для себе. Дав волю і теперішнім своїм роздумам, почуттям, стаючи хоч на короткий час чистим дитям природи, дитям світу, хай більше уявного, аніж реального. Внутрішнє авторське «Я» знайшло тут найповніше виявлення, а романтичне сві­товідчування одержало найчистіше, без примусової рафіна­ції, втілення.

Маємо двох ліричних героїв, два обличчя авторського «Я»: малий Сашко як носій спогадів, і зрілий майстер, який •гі спогади перепускає через свій гіркий життєвий досвід, через свої страждання, синтезуючи, збираючи їх у художні образи.

Малий Сашко сам по собі уособлює душу письменника. Автор цим образом підсвідоме мовби хотів сказати: поди­віться, люди, ось моя душа перед вами, чиста, безгрішна. Звернімося до тексту.

Сашко вперше нагрішив: у городі вирвав рядок моркви, бо так хотілося їсти. Прабаба помітила і посилає, за своєю звичкою, на нього прокльони, а тим часом «в малині лежав повержений з небес маленький ангел і плакав без сліз. З безхмарного блакитного неба якось несподівано упав він на землю і поламав свої тоненькі крила коло" моркви. Це був я». Всі грішні в родині, у кожного своя провина. До цього часу «фактично святим був на всю хату один я. І от скінчилась моя святість. Не треба було трогати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж мені буде?». Скільки почуття вкладає письменник у ці рядки! Йому жаль себе. Багато разів доводилося вже у зрілому віці пережива­ти подібні ситуації, почуття «поверженого з небес малень­кого ангела», каятися невідомо в чому, невідомо перед ким...

Сашко залазить у старий човен і починає мучитися питанням: що такого зробити «для поновлення святості». Підсвідоме автор пропускає в текст ось цей висновок, який надалі цензори викреслюватимуть із усіх видань «Зачарова­ної Десни»: «Ні один, мо', нещасливий комуніст, вигнаний з партії, не думав так про своє поновлення, як думав колись я. маленький, у човні лежачи. Що ж його діяти? Як жити в світі?»'. Це питання постійно мучило'Довженка-митця, воно







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.231.21.123 (0.011 с.)