Полудень хисту: збірка «вересень»

Нову книжку видано 1927 р. у Харкові. Вона містила здебільшого пейзажно-особистісну лірику попереднього п'ятиліття з неабияким хистом оригінального філософуван­ня. Глибиною і щирістю саморозкриття вирізняється ху­дожня сповідь і водночас життєве кредо та естетична декла­рація «Не в Бога смерті...». Показовою є самоідентифікація Свідзинського—«паростка», «листка на гілці», «дитяти» буяючої одвіку і довіку, як каже він, творчої сили і світлої радості. Злиття ліричного героя з голубим, світом краси землі є виявом особливого творчого стану духу—спивання солодких медів гармонії життя.

Почугтя естета й гордощі патріота злились у лірика понад усе в рядках:

Там, на рідній межі

Волині дрімливої

І України Подільської

Як чарувала мене,

Як звала

Краса моєї землі!

Основу цього, як і багатьох інших віршів, становить пое­тизація буйноцвітної природи аж до найменшої травинки. А чи й до джмеля, що «надлетів відкілясь, І зник раптово в ранішнім блиску». Читання таких рядків дає щоразу відчута тя прилучення до таїни довкілля, повертає людині сенс її

існування в єдності зі світом, наближає до розуміння вічності. Мало хто з сучасників підносився до такого рівня осягнення і відтворення природи — почасти Микола Фі-лянський, Олександр Олесь у кращих ліричних зразках, а ще хіба Богдан-Ігор Антонич. Художня натурфілософія Свідзинського—феномен неповторний, облагороджуючий душу в зеленому храмі світу.

З віршів «Вересня» постає як образ «малої батьківщи­ни», так і всієї України —краю квітучих черешень і крива­вих восени шипшин, землі м'яких вечірніх тіней і дівочого журного співу. Плеканцем її «полів сумовитих і тиші грабо­вих гаїв» є сам автор. Хоча його ліричному «Я» випадало (згідно з символічною «автобіографією» у віршах «Коли я був у цій країні?» і «Був я в південній землі...») спостерігати красоти півдня і півночі,—«Та над отчину мою не знайшов я милішого краю: Небо Вкраїни одно—радість нетлінна очам».

Переважають у збірці, проте, негромадські мотиви— як і в усій ліриці Свідзинського. Поет писав насамперед про міцніючу владу осені над природою, власним життям. Весна, літо на здебільшого сумовито-елегійних сторінках «Вересня» —спогад, сон, мрія. Вірші книжки ваблять філо­софськими роздумами над проминальністю часу, відлітан­ням юних днів із їхніми радощами в далеку незвороть. Головне ж—віднайденням способу протистояти руйнівній дії часу: «Ми серце сонцем одягнім—В долині бідній і понурій Світ незгасанний хоронім» («Над парканами...»).

Неповторного забарвлення індивідуальному голосові лірика надало не тільки несуєтне споглядання світу, а й спокійна мудрість його слова. Він поставив свої образи у віршах, «ажурних, мов статуетки зі слонової кістки» (І. Муратов), на службу нелегкому завданню—розкриттю багатоманітних зв'язків буття людини і всесвіту.

Ліричний герой «вересневих» поезій (наприклад, «Як повно кругом...») здатен почути таємну мову природи:

Стану я в полі, Зайду в глибінь лісову, Тисячі уст живих Шепчуть мені одно:

Як повно кругом Солодкої тайни!

Неодмінними в такого роду поетичних медитаціях-розду-wax є багатство і сумовитість самоототожнень. Із звичайні-

сіньким листочком, що, як і ліричний герой, єдиний саме такий—назавжди: так само упитий красою землі, розкри­тий у творчому пориві назустріч сонцю, але й приречений на віддання «землі байдужій». Із рибою, що голубою водою прослизає крізь вічка сіті золотоокого рибалки, залишаючи­ся свідомою: колись-таки вона в неї потрапить. У свідомості цього неминучого Свідзинський підносить радість існуван­ня. Навіть думки про власну смерть асоціюються в нього («Настане день мій судний...») із вічною мандрівкою всього на землі з одного стану в інший.

Інтермеццо поетового духу на лоні матері-природи збага­тило нашу лірику справжніми дивами мистецьких знахідок. Так, вірш «Біла пушинка...» виявляє надзвичайне багатство образної уяви у змалюванні лету кульбаб'ячої насінини. Метафорично ототожнивши її з кораблем аргонавтів, які пустились у плавання добувати нову землю сильному роду своєму, Свідзинський ужив славнозвісний розмір гекза­метр —уперше в такому контексті. Це й витворило висо­кий стиль новаторської образності — «Гордо пливе кора­бель, до завзятого бою готовий. Тільки ж і війська на нім, що одно непомітне зеренце».

Присвятивши неримовані дактилічні рядки силі трави, якій можуть позаздрити деякі люди, поет виявив себе не­абияким майстром художнього фіналу. В ньому йдеться про весняну лицарську метаморфозу зеренця-парашута: після «сіверкої осені» й «непорушної зими» з нього виходить кільчик тоненький. До часу тулиться боязко —і,

Голову потім підвівши, упевнено гляне круг себе. «Буду владати цією країною. Чуєте, трави? Тут розцвіту, розхилюся, розсію потужний нащадок. Слово незламне моє. Зачувайте, готуйтесь до бою».

Нерозривний зв'язок із життям свого народу спричинив народження творів дещо іншого типу. Наприклад, вірш «Широка вулиця...», присвячений приятелеві А. Воронцю. Його можна умовно віднести до рубрики «з народного житгя», хоча є тут пейзажний зачин. Його змінює лаконіч­ний опис хати-ліплянки та її мешканця «Микити-діда, лір­ника сліпого». Заслуханий у денний гомін села, заколиса­ний ним, цей «темний старий» зазнає жорстокого насміху дитячої громадки. Недружня чергова зустріч з нею гармоні­зується в кінці цього етюду про неналежні міжлюдські взає­мини миродайним утручанням природи. У фіналі —лірник

з уже проясненим обличчям, заслуханий музичними імпро­візаціями трав'яних цвіркунів.

Шевченкову традицію мотиву дівочої долі творчо про­довжує елегія «Одна Марійка, друга Стефця звалась...» — одне з тих писань Свідзинського, що має звучання соціаль­не (побутове) «з відблиском історичної трагедії на долях людей» (І. Дзюба). За формою це спогад ліричного героя про зустрічі з двома юнками, які «...цвіли, Перевиваючи дівочі дні Смутливими піснями України». Пізніше повернен­ня до рідного села викликало в оповідача невеселі вражен­ня. Адже саме воно померхло й посмутніло восени. Та коли село ще відродиться весною — зникла в гробі забутому «Темна синь очей І чиста ніжність юного чола, Отінена хустинкою простою»,—Марійчина.

Вражає художня наснага лаконічного тексту. Тут маємо вимовне порівняння улюбленого типу з докладним і свіжим «тим, із чим порівнюється» (дівчата цвіли, «Як островок горошку голубого На житнім полі»). По-новелістичному скупо прокреслено трагедію людських відцвітань (зіставлен­ня домовини героїні—й стану рідного довкілля: осінній лист засипає село, як той «гріб забутий»). Тут і щемний ліро-драматизм характеристики зовнішніх рис Марійки, і трагізм мови (в тому числі—почуттів) уже молодої матері Стефці. За подивом з того, що її немовля «як та калина червоніє», коли вже місяць удома нема й скоринки хліба, стоїть сама неприкрашена правда життя українського села 20-х pp. І поет, який утратив 1933 p. батька ймовірно від голоду, дуже далекий від спущеного «згори» казенно-бара­банного оптимізму.

Лірика Свідзинського про кохання вносила нові моменти в традиційне змалювання любовного почуття в українській поезії. Філософська за своїм характером, вона вирізняється неприкрашеністю, глибиною художнього слова, самою кра­сою переживання. Так, останній чотиривірш спогаду «В моїй уяві...» майстерно розгортає освячене пам'яттю плети­во асоціацій, пов'язаних із звучанням імені коханої. Поет не заримовує його, як це робив В. Сосюра з іменем Марії. Натомість «імені твойого звук» дає імпульс різнотипним образам. Зоровому—«Як огнекрилий мак у полю». Слухо­вому—«Як зорні наспіви куколю». Нюховому—«Як пахо-Щі подільських лук». Усі людські відчуття служать облаго-роджєнню почуття, довгій пам'яті про дорогу безповоротну итрату. Коли кажуть: геніальні поети здатні передчути майбуття власне чи своїх близьких, то тут маємо саме той

випадок. Адже постійний у Свідзинського мотив утрати коханої назавжди пов'язаний із розривом з дружиною, що стався 1930 p. (вона, як пише В. Шевчук, здається, не витримала випробування щоденними нестатками і браком перспектив), а згодом її смертю від тифу все того ж трагіч­ного 1933 p.

Одначе залишилися випрозорено-печальні й таємниче-величні його рядки: «Відійшла ти з померклого світу В тай­ну західних яеж, І розвіяв вечірній вітер Пахноту твоїх чис­тих одеж».

 

М. Жук. Ксилографія «Вечір»

За допомогою тавтології, метафоричного основного предмета порівняння цитований однойменний вірш довер­шено втілює емоційну єдність природних і людських станів («І спочило місячне сяйво На пониклім колоссі вночі, Як голівка твоя русява Спочивала мені на плечі»). Модерний стиль лірика витворюють «олюднення» природи й символі­зація її барв, образні ретроспекції, накладання вражень від різних органів чуття в їхньому підпорядкуванню думці. Ця чудова творчість на інтимні теми була своєрідною маніфес­тацією цінності такої лірики в добу, чільний співець якої В. Еллан-Блакитний проголосив: «Хай гине і пам'ять ніжних на землі!».

Свідзинський же писав:

Вийду з кола твого золотого. Та не згасять ніколи роки.•^Зорне світло круг серця мойого, Слід небесний твоєї руки.

Таємниця чару поета—в заколисуючій музиці вірша', в рідкісне тактовній взаємодії з казковими і народнопісенни­ми аплікаціями («Вранці іній...», «Ой упало сонце...», «Ти, місяцю-молодику...»). Ця музика розкриває секрети «праці» з рідним фольклором: лірик начебто аранжував його творчо, як робив це краянин Свідзинського і теж вихова­нець Кам'янець-Подільської семінарії композитор М. Леон-тович. Заслуга творця віршів полягає у високій культурі, збагаченні (як-от ямбічного) класичних розмірів та строф (наприклад, тріолета—в диптихові «Вечірні тріолети»). Після Миколи Вороного до Свідзинського, здається, ніхто не згадував про восьмирядковий вірш із кружляючими повторами. Але оцінки «Вересня» деяких критиків (Я. Сав-ченка) були негативними. Авторові закидали, що, «запізнив­шися» прийти в літературу, він начебто перебував «цілкови­то поза нашою добою» (начебто радянський час позбавив людей усього людського в серці). Коли, за висловом самого поета, критика полаяла його за фаталізм —він подумав, що не має «хисту, і перестав друкуватися. Писав лише для себе та доньки. Не писати я не міг!». Так повторився показовий Для оцінки літературної атмосфери «синдром Щоголіва»:

 

Наприклад, у «М'яко вечір...» — самобутній варіації на мотив любов­ного виклику. З музичністю тут взаємодіють барви: епітет «темно-синій погляд» — особливо сильного емоційного забарвлення в українській лірич­ній традиції (В. Сосюра, «Коли поїзд у даль загуркоче...»).

під впливом несправедливого критичного розносу В. Бєлін­ським харківських видань той чутливий український лірик минулого століття зламав перо і теж, якщо писав, то лише для читача «найвужчого» —родинного...

«ЯК ЛІТНІ ХМАРИ ІЗ-ЗА ЗЕЛЕН-САДУ...»

Збірка «Поезії» —вінець письменника. Підсумком і вер­шиною творчості В. Свідзинського стала остання прижиттє­ва книжка, видана 1940 р. у Львові. До неї увійшло, поряд із кількома передруками, понад півсотні нових віршів, три казки, зразки перекладів. «Поезії» —остання після тривало­го мовчання спроба знайти свого читача, привселюдно поді­литися найдорожчим. Після негативних оцінок його лірика, до честі поета, змінилася мало. Вивершилися постійні моти­ви, додалися до них нові. Про поглиблення епічного дихан­ня автора свідчить поява віршових казок і балад.

Лінію «Темної» продовжив «Угляр», написаний 1928 p. Вірш від початку тяжіє до кінематографічної пластики епі­зодів, оновленого побутопису. Характерною є структура метафор із типовою для поезії того часу настановою на очуднення образу (наприклад, пейзажного: «горбів піщаних білі ребра»). У центрі твору—скупий часовий відтинок із життя персонажа, яким воно було і сто, і двісті років тому,—«Попродав чорний вугіль, чорний сам»... Естетична увага до звичайних трудів і днів людини, щирий демокра­тизм і реалістичність єднають українського поета з фран­цузькими художниками «барбізонської школи»'.

«Поезії» фокусують заповітні настрої автора — збудува­ти в душі тишу, внутрішній мир і спокій, такі необхідні для зродження слова; присвятитися праці—невідлучному складникові життєвого ідеалу. Для оформлення цих думок Свідзинський цікаво оперував умовністю казок. Так, мирно­го спокою бажає героєві рослина «лядвенець рогатий» — той, що «сплітає золоті китиці в траві» («Я буду шукати тиші»). Про потребу привчати себе поволі до праці колись казав оповідачеві морський король, наказуючи йому, підлі'¹''

Гурт художників ЗО—60-х pp. XIX ст. (Т. Руссо та ін.), які працювали у французькому селі Барбізон. Утверджували естетичну цінність націо­нального пейзажу, підносили демократичних персонажів (орачі, жниці й под.).

кові: «За вітряком холоне сонце в полі—Візьми його та й принеси до нас» («Круг мене знов...»).

Спраглість одухотвореної самоти,—а в поета це стан, що передує доброчинній дії на благо людей,—викликала в нього симпатії не до «камінного грамузда міста», що будує соціалізм. Бо ж у ньому, згідно з рядками вірша «Листок на холод скаржиться листку...» (1939), «як хижак, гніздиться лютий глум». Протилежним місту є опоетизований автором сільський край весняного світу, замаяного вербовим пухом. Він населений босим рибалкою, який кидає невід у річку, хлопцями, які на конях у воду в'їжджають. Утомлена любов'ю травнева земля з хмарою над нею, що проповзає повагом, як равлик із своїм будиночком. Усі образи такого гатунку зливаються в драматичному вірші «Сизий голубе вечора...» (1932) в манливий образ «шум-ясенової» рідної землі. Й ліричний герой бажас зір посмучених, тихих вод нестурбованих, У дусі єднання з природним світом набру-нених садків біля чепурних хатин поет вітає село: «Чолом тобі, Землі ласкавої куточку милий!» («Охайно позамітано двори», 1938). Таке привабливе «хуторянство» письменника-європейця, схильного «оклонити миром» села полудень свого віку, оновити душу хоч би згадкою про колишні щасливі дні—оригінальне в художньому вияві.

Ставши членом Спілки письменників 1936 р., Свідзин­ський як чесна людина не пристосувався до профануючих справжнє мистецтво режимних вказівок. Є в нього кілька творів, що відбивають сподівання на розквіт Батьківщини і людини. У них він теж залишається собою. Пише щиро, простосерде. Так, жовтень «колись поставив нас» лишень «у брамі життя нового... і нових надій» (мовляв, давно пома­нив і зник —«Жовтень», 1939). А в сонеті «Блукаю вдень...» є картина, як серед нічних «інших лук» «...холодом північ­ної роси Торкаються мене невидні руки І з темряви, з Вели­кої розлуки Звучать давно безмовні голоси». Цю символіст­ську багатозначність не без підстав розшифровують як натяк на сталінські репресії проти українських письменни­ків (близьких авторові «неокласиків» —М. Зерова та ін.).

Добірне зерно справжньої поезії, глибина думки, рівне, без естетичної слабини, образне письмо розкривають у Свідзинському мислителя-гранослова, мовотворця-новатора. Наприклад, угілюючи популярний у словесності мотив «Дівчина набирає в криниці воду», лірик розгортає цілісну ^Дожньо-філософську картину, вдаючися до метонімії й синекдохи: «...важко гупає відро Об цямрину. На дні зринає

тьмяне серебро Колись блискучих днів. Уже десь повне. Відваливсь Мовчанням кутий стан» («Ключами кличуть журавлі...»). Того ж рівня майстерності—справжні шедев­ри «Вино зорі...», «Негода», «Огонь», «Старезний сад...», «Мати» з заключною їй осанною «Мир тобі, радосте світа, Мир, благословенна'», римовані дитячі вірші—фантазійні ілюстрації до малюнків донечки («Така мальована хата...») чи й на китайському фаянсі («Вибігає на море човен...»). А ось такий катрен із «Передмови до казки» взагалі вводить у творчу лабораторію Свідзинського —автора балад і казок:

1 ум втрачав свою звичайну владу Над дійсністю, і видива чудні, Як літні хмари із-за зелен-саду, Зринаючи, являлися мені.

У жанрах віршової ліро-епіки. Вже у ''Збірці «Поезії» частково видрукувано цикли, що в повнішому складі мали ввійти, згідно з волею автора, до його наступної книжки. Це «Пам'яті 3. С-ської» (всього налічує 7 творів), «Балада» (всіх—4) і «Зрада» (9). Крім того, до лірично-епічного набутку належать три казки й легенда, поема «Суд».

Балади Свідзинського вирізняються в історії цього жанру в нашій поезії стислістю епічної розповіді, казковіс­тю подій і майстерністю описів. «Встану рано...» взагалі заснована на мотиві чарівних казок — марного чатування героя в нічному саду на дивного звіра на зразок однорога. В інших баладах—«Коли над вільхами...» і «Темними ріка­ми...» —також романтично-казкове тло дії, фантастичні істоти як її учасники. Подекуди автор свідомо моделює традиційні формули «Ступай, мій коню, На незайману обо-лоню. Три роси обіб'єш, Три криниці вип'єш, Здійсниться наша мрія — Станемо на вогненного змія!». Таке повернен­ня адресанта балад у далеку прабатьківщину його душі (чутого чи й читаного епосу народу) до того ж примножене естетично незрівнянним ліричним хистом. Його яскравий вияв — поряд, в описові настання ранку, небезпечного всякій нечисті: «Раптом на сході Немов хто косою—черк! І вдруге, світліше —дзінь!...Заясніли межі, вівса... Стала краса».

Фольклорно-демонологічний світ балад—своєрідний серпанок, що покриває біографічність зображеного. Так, у першому з творів циклу «Зрада» показано визволення князівни від чарів. Подальший сюжет тему переосмислює,

пов'язуючи з родинним розривом, коли дружина переїхала з дитиною до іншого міста. Забравши в героя його радість, силу, мужність і друзів, невдячна й жорстока князівна назавжди залишає його в баладі сам на сам із тугою та нерозумінням: «...як же недобрим бути, Коли небо таке голубе!». Аналогічно балади IV «Я іду вздовж ручаю...» і IX «Під вікном моїм...» увічнили ті самі болісні переживан­ня,—з від'їздом рідних для поета вже вдома «казки нема». Від душевного болю він ладен чарами перетворитися на золотаву квітку буркун. Утрата життєвих перспектив уви­разнена таким промовистим образом: герой збирає тепер лиш «тьмяну сухозлітку Того, що молодість дала», а він згу­бив так необачно. Ці писання є прикладом того, як огнисте диво творчості перетоплює сердечну журу в чисте золото слова, що то ним «засвітивсь сам од себе...» Поет.

Дітям адресовано казки Свідзинського—зулуська «Нанана Боселе» та українські «Чудесна тростка» й «Сопіл­ка». Вони мистецьки втілюють міжнародні мотиви, причому не тільки фольклорні. Скажімо, відповідником до розповіді про врятування хороброю вдовою Нананою дітей, а з ними багатьох людей і худоби, з черева великого слона є біблійна історія Йони в китовому шлунку. Майстерність африкан­ської казки показують колоритні тропи («капловухий кат»-слон—«наче скирта лугова, оперта на стовпи»), передача стилістики усної розповіді, зокрема, ритмотворчими пауза-ми-цезурами кожного рядка. «Нанана Боселе» вправно поєднує казкову фантастичність (у череві слона леліє кови­ла і райдуга встає з-за гір) і природність реакцій — радості визволених.

«Збаяні» Свідзинським українські казки збудовані:

«Сопілка» —на основі народної «Казки про дивну сопілку» (раніш її записала, художньо опрацювала Леся Українка), а «Чудесна тростка»—«Оха» (цю казку звіршував учитель Тичини поет М. Жук, переосмислив М. Коцюбинський — «Хо»). Перша вирізняється психологічним розкриттям стану Оленки-братовбивці («Сопілка»), друга—етнографічною барвистістю («Тростка»). Згадаймо хоча б епізод сватання матері, яка прибралась у чобітки зеленого сап'яну, плахту-синітку, поярковий пояс, шовковий очіпок, лляну намітку і біленьку катанку, йдучи до лихої царівни (вона хитрощами викраде, вже в свого чоловіка, чарівну тростку, його ж самого замурує в стовп, від чого героя вирятують, як у казці Б. Шергіна, його кіт і кінь):

«А чого вам, госпосю, треба?»

«Так і так,—відкачує жінка,—

Єсть у мене синок-сокільчик,

Да такий хорошень—не сказати!

Чорнобривий, ставний, як кленочок.

Ще й до того багатий кріпко.

Чи не підете заміж за нього?».

Поетові казки з повним правом можуть уважатися класикою української дитячої літератури.

Творчість поза збірками (1912—1940). Розсипані в різ­них періодичних і неперіодичних виданнях і вперше зібрані в збірках 1975 і 1986 pp., ці писання числом понад 130 вір­шів органічно продовжують мотиви та образи прижиттєвих книжок, зокрема: календаріуму природи, що в «Осінніх хмарах...» геніально злучено з «горем землі»; любовної ліри­ки, де є свій шедевр—вірш «Кощаво гримлять трамваї...». Людські трагедії тут зафіксовані коротко і сильно («Проста повість. Денікін —синів, Старого догризли сухоти»), як і взагалі жорстокість доби. У текстах «поза збірками» теж живе дух казки і таємничість міфу («Заклинання», «До школи», «Чаклун» та ін.). Відчувається увага до подій, здава­лося б, дрібних, але відтворених незрівнянно («Умер годин­ник токотливий...»). Творчу манеру автора вирізняють неви­черпна мовотворчість із скарбниці рідної місцевості («роз­тока», «прицвітень», «імшедь» та ін.—див. примітки автора у виданні 1986 p.), ненав'язливість виховної думки («Іде хлопчик...»). До цього долучилися релігійні образи (янго­ла—в «Туман, туман...»), навіяння літературної традиції (перекладеного Свідзинським «Слова о полку Ігоревім» —у «Над рікою Дінцем»), нові форми —ліро-драматичного етюду («Стеся») прекрасного філософського викінчення, оригінальної баркароли («Лагідно шумлять айланти...»), повчальної легенди (кавказька «Сонцева помста») і, врешті, поеми («Суд»).

Цей твір по-новому підносить «громадську постать поета» (А. Чернишов). «Суд» —ліро-епічний твір у части­нах; остання подає мову персонажів за законами драми. Поему створено на кшталт Шевченкових (про дівочу недо­лю). У зав'язці село —деідеалізоване. Воно порівнюється з затоптаним у порох сірим крилом убитого птаха, подане в одвічних деталях: «Помервлені стріхи стиснених хат, Поре-пані ноги дітей, дівчат, Тини, повітки, дурман, бузина...». До того ж село гниє «в рабській розпусті» під впливом

панського дворища і його господаря-князя, щедрого на плату за дівочі пестощі. Сюжет поеми розкриває драму юнака і дівчини. Павло рушає на заробітки в Америку, щоб заробити грошей для одруження з Антосею, та повертаєть­ся запізно. Хоч автор не був цілком удоволеним «Судом» (бо не включив до «Поезій»), але поема, вміщена в журналі «Україна» 1988 p.,—непересічна. В цьому впевнюють пре­гарні пейзажі й драматичні зустрічі (Павла —з вагітною від пана Антосею), жаский контраст мирного й воєнного стану світу. Індивідуалізованими є характери естета-князя, що зневажає селян, і месника йому за власну і народні кривди Павла.

філософію життя і смерті Свідзинського завершив цикл із 7 віршів «Пам'яті 3. С-ської» (1930—1936), що є відгуком на втрату дружини. Вже експозиція ліро-філософської трагедії «Увечері прийду...» овіяна містичним передчуттям неминучого, яке є вже в очах героїні. Вірш другий «Роздум-но, важко ступали коні...» малює останній її шлях. «Сама непорушна», вона вела всіх на «дивне посілая, де жадного дому»,—смерть символізує перехід у великі прекрасні простори: «Повіяв подих Тиші великої». Кульмінація циклу «Коли ти була зо мною, ладо моє...» —болісне звіряння в тяжкості втрати, що знищила світ героя", розірвала його ночі та дні. Раніше «...були вони як крила ластівки: Верх чорний, спід білий, а крило одно» (цей образ виявляє зв'я­зок життя і смерті). Тепер вони як розламаний камінь— «Колють і ранять, ладо моє». Наслідком пережитого є мистецька неспромога (бачачи відтепер «тільки видиме», «казки» вже не створиш, як скрушно каже поет).

Четвертий вірш «Нема тебе на землі!..» сполучує розу­міння невідворотності того, що сталося, з живою пам'яттю й інтонаціями голосінь. «Тебе, мою райдугу, розібрано, І розібрано, і поділено...». Дивовижний фінал гармонізує трагедію. Витворюється перспектива перемоги повсюдного життя: навіть над гробом «Сіє-повіває чебрик, Щедрик творящого літа».

Казка «І довго шукав я живущої води...» засвідчує мимо­вільний початок одужання. Хоча герой (сам автор) ще марно шукає засобу вивести свою Еврідіку з підземного Царства, але він уже здатен помітити неповторну красу («Із-за дерева випорснув побігущий дощ І оббризкав мене з золотої лійки. Сніг лежав, пухнастий, як росомаха, Ліниво витягщи дебелі лапи...»).

Прикінцеві поезії циклу «Тінь на пісок набережний

упала...» та «Уже туркавки в лісі...» згадують «руку тонку»;

підносять «дорогоцінну повіки» любов, навіть протистав­ляють її «непотрібному в цім крузі тліннім» бугтю; гостро звинувачують: «Ти любив мене, як зорі і світ, І одняв у мене зорі і світ»... Цикл, у якому сумна краса і сила любов­ної пам'яті—без аналогій в українській поезії XX ст. (за винятком «Панахидних співів» П. Тичини), продовжено в гроні поезій «Моя радість самотня...», «Ти увійшла нечут-но...», «На землі настигає...» і «Теперішнє! Мов хатка картя-на...» з промовистими рядками «Майбутнє Тобою стало —й відступило в давнє».

У низці віршів 30-х pp. Свідзинський сформулював заса­ди свого поетичного мистецтва. Воно має бути вірним «трьом радостям неодійманим» —праці, самотності (це не тільки «чиста святість самоти» творця, а й самотність звільнення від дріб'язкового задля осягнення посутнього) і мовчанню, тобто внутрішній тиші, що дозволяє духовному окові сягнути таємниць світу.

Письменницька творчість, за Свідзинським,—долання темряви, що клубочиться; торкання зору світлом розуму, якому скоряється все, а він —нікому й нічому («Ти, вуст моїх слово вірне...»); фокусування сонця в дзеркалі душі («Із мурованого покою...»); молитва на мертвім полі та пронесення в ніч винограду відновлення («Холодна тиша...»). Ліричні розмисли про душу поета взагалі відобра­жають художню практику самого автора. Він шукав і знахо­див «...чуда в звуках у світлі, В старому гаю, на квітчастій болоні»; думкою-словом з'єднував «...небо і землю, Як дві ласкаві долоні», голубив «...світ, Як голівку малого хлопчи­ка», проте й тремтів «від холодного слова» та мріяв «про інші оселі' І про радощі невгасанні» («Душа поета»).

На окрему згадку заслуговують художні переклади В. Свідзинського, що творилися паралельно з оригінальни­ми писаннями. Знавець п'яти мов та ерудит, він ще у 20-х pp. припав до Кастальських джерел античної літерату­ри. Інтерпретував за всіма канонами перекладознавства зразки загальнолюдської мудрості еллінів (Гесіод, вибране з поеми «Роботи й дні») та міфопоетичного мислення римлян («Сонців палац» Овідія—фрагмент «Метаморфоз»). Згодом

Протиставляв чужому йому містові (мешкав на околиці Харкова) мрію про -дім у рідній стороні, життєву гармонію серед саду дерев і квітів, трави та блиску зорі («У рідній моїй стороні...»).

 

долучив комедії Арістофана «Хмари», «Оси» і «Жаби», видані 1939 р. Уже ці переклади явили можливості україн­ської мови (зокрема, покликаного до натхненного словесно­го змагання перекладачем-суперником її лексичного багат­ства) та її універсального звучання. Витлумачивши ще «Сло­во про похід Ігорів» і «Овечу криницю» Лопе де Веги, ро­мантичну класику О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, Г. Келлера, «Дворянське гніздо» І. Тургенева, твори Максима Горького і Янки Купали, поет дав найвищі взірці вправності перекла­дача, «стилістичного чуття і шляхетності духу, озвученого в

слові» (І. Дзюба).

Письменник, який не бажав служити своїм талантом тоталітарній машині, був арештований перед приходом німців до Харкова. «Доблесні чекісти» спалили його живцем разом із іншими конвойованими в сараї під Куп'янськом. Сталося це масове аутодафе 18 жовтня 1941 р. Одна ця страшна загибель могла стати приводом для звинувачуваль­ного вироку режимові, який лицемірно перекладав десяти­літтями відповідальність за ту жорстоку страту на німецькі бомби. Проте, казав Володимир Свідзинський незадовго до смерті, «не все горить». Ні полум'я, в якому він зник назав­жди, ані «тлін—беззубий костогриз» («Сарай»), а тим більше — офіційні тавра критики виявилися невладними над визначним творцем нових елементів і форм національ­ного художнього космосу.

[?] ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Розкажіть про життєвий шлях В. Свідзинського.

2. Що, на вашу думку, було «акумулятором» творчості поета?

3. Як розумів В. Свідзинський завдання творчості? Підтвер­діть свої міркування текстами.

4. Якими рисами поетичного хисту вирізнявся поет у колі своїх сучасників?

5. Чи є щось спільне між В. Свідзинським та Б.-І. Антони-чем?

6. Що стоїть у центрі світобачення В. Свідзинського? Відпо­відь обґрунтуйте аналізом віршів митця.

7. Прокоментуйте висловлювання В. Стуса про В. Свідзин­ського: «Замкнутися, щоб зберегтися. Змаліти, щоб не помилитися У власній суті. Стати збоку, щоб не бути співучасником».

8. Означте провідні мотиви збірки «Вересень».

9. Проаналізуйте поезії «Дитинство», «І цей листочок, як я...», "Голубими очима вдивляється в небо дитя...».

10. Знайдіть серед поезій митця ті, в яких звучить мотив єднання людини з природою.

11. Визначте провідні мотиви збірки «Поезії». Що спільного в ній порівняно з попередньою?

12. Чи можемо ми говорити про ціліср(сть поетичного самови­раження В. Свідзинського? ' ' ''

13. Як співіснують мрія і дійсність у віршах митця?

14. За добіркою віршів В. Свідзинського у хрестоматії «Укра­їнське слово» (т. 1) знайдіть казкові мотиви його поезій. Яке їхнє значення?

15. Як ви розумієте вірш «Холодна тиша. Місяцю надлама­ний...» узагалі та ті три ключові образи зокрема, що стосуються творчої позиції автора?

16. Чим характерні вірші Свідзинського про кохання? Порів­няйте їх із творами на цю тему Лесі Українки, П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, Є. Плужника.

17. Знайдіть у них образи-символи і проаналізуйте їх.

18. Проведіть віршознавчі спостереження над циклом «Зрада» (розмір, рима, строфіка). ¹

19. Як у віршах, присвячених дружині, відкривається розумін­ня поетом життя людини та її смерті?

20. У чому ще полягає філософічність поезії В. Свідзинського?

21. Напишіть письмову роботу «Мої роздуми над поезією Володимира Свідзинського».

Ш РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Дзюба І. Володимир Свідзинський // Письменники Радянської України.—К., 1987.—Вип. 13.

2. Веретєиченко О. Поет і його доля; Раис Емануїл. Володимир Свідзинський//Володимир Свідзинський: Медобір.—Сучас­ність.— 1975.

3. Славутич Яр. Володимир Свідзинський // Розстріляна Муза.— К., 1992.

4. Соловей Е. Володимир Свідзинський: неканонічна традицій­ність// Сучасність.— 1996.—№ 2.

5. Степанов ф. «Не можу... мушу» // Кур'єр Кривбасу. — 1995.— № 41—12.

6. Слгус В. Зникоме розцвітання особистості // Українське слово:

Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.—К., 1994.—Кн. 1.

7. Шевчук В. Образ поета // Вітчизна.— 1985.—№ 9.

8. Яременко В. Лірика Володимира Свідзинського // Володимир Свідзинський. Поезії.—К., 1986.

 

БОГОАМ-ІГОР АИТОНИЧ •

(1909—1937)

ЛЕМКІВСЬКИЙ МЕТЕОРИТ

Б.-І. Антонич під час отримання літературної премії Львівського товариства письменників та журналістів 31 січ­ня 1934 р. за свою збірку «Три перстені» (1934) шокував шанувальників поезії несподіваними для них міркуваннями:

«Я не мандолініст ніякого гуртка. Не вистукую верблів на барабані дерев'яного пафосу. Знаю добре, що криця й бунтарство, котурни й сурми наших поетів це здебільша векслі без покриття»'. Не тільки читачі, а й письменники були збентежені таким відвертим зізнанням, яке йшло врозріз із традиційним уявленням про роль і місце націо­нального митця в культурі бездержавної нації, власне Украї­ни. Так воно історично склалося, що вона впродовж кількох століть не мала жодної сили, крім літературної, спроможної стати на сторожі свого зневаженого народу, формувати його волю до свободи. Коли у минулому столітті письмен­ники мусили виконувати роль політиків, педагогів, пропо­відників тощо, бо бракувало національне свідомих фахівців, то в період міжвоєнного двадцятиліття ситуація змінилася (починаючи від національної революції 1917 р.). Тепер уже такі фахівці, хоч і в обмеженій кількості, з'явилися. Перед митцями відкрилася можливість якомога повніше реалізува­ти свій талант відповідно до його внутрішньої природи, не Розпорошувати його у позахудожніх сферах. Тому Б.-І. Ан-тонич зважився скористатися цією можливістю, вийти за межі куцих гурткових інтересів. На його думку, «де блукають і губляться діячі, політики, публіцисти, філософи

Антонич Б.-І. Становище поета//Україна: Наука і культура; Щоріч­ник.—К., 1990.—Вип. 24.— С. 239.

тощо, там більше й письменники стають безпорадні, або спрощують себе до ролі групових гітаристів»'. Найбільше, чого не сприймав Б.-І. Антонич,—некомпетентності у будь-якій сфері людської діяльності. Вимога, аби митці бралися за своє діло, були самими собою у творчому пошуку, вже мала свою традицію у нашій літературі. Таку проблему порушували Леся Українка («У пущі»), М. Вороний, котрий обстоював принцип «цілого чоловіка», «молодомузівці», «хатяни» та ін.

На жаль, переконання Б.-І. Антонича не могло знайти сподіваної підтримки у громадськості, сформованої пере­важно на народницьких уявленнях: мовляв, письменник мусить безвідмовно служити суспільству. Тому виникло дещо викривлене сприйняття Б.-І. Антонича як дивака, як людини «апатріотичної», нездатної збагнути соціальної дійсності, перейнятої прагненням «відокремитись» од неї. Майже ніхто не намагався збагнути позицію поета, котрий насправді вважав літературу соціальним явищем і навіть виправдовував агітку, але за умови, якщо вона «талановита і потрібна». Його національне та громадське сумління під­тверджується багатьма віршами, що ввійшли до збірок або лишилися поза ними («Листопад», «Просвіті», «Франко», «Угору стяг!» та ін.). Високий рівень національної свідомо­сті Б.-І. Антонича засвідчують слова, написані напередодні передчасної смерті (6 липня 1937 р.) й присвячені трагедії Круг: «Крути! Крути! Час розплати близько». Не цурався він і громадської діяльності, зокрема брав участь у роботі львівської «Просвіти» як музика та маляр. Був він і серед представників літературного об'єднання «Листопад», де гуртувалися поети католицького віровчення. І це не окремі епізоди його творчої та життєвої біографії.

Б.-І. Антонич не міг стояти осторонь нагальних проблем тогочасної, немилосердної до нього, дійсності. Йому судило­ся народитися 5 жовтня 1909 р. в лемківській родині греко-католицького священика і вже змалечку відчути «меншо-вартісність» українця, обстоювати національну та людську гідність чи то в Сяноцькій гімназії їм. королеви Софії, чи згодом —у Львівському університеті, майже сполонізовано-му, як свого часу І. Франку та В. Стефанику пережити гіркі хвилини національного приниження. Йому, вже магістру філософії, одному із здібних учнів професора Г. Гертнера

Анліонич Б.-І. Становище поета.—С. 238.