ТОП 10:

НА ТВОРЧИХ ВЕРШИНАХ. ЗБІРКА «РАННЯ ОСІНЬ»



Родинний затишок, спілкування з побратимами (вколіприятелів і знайомих Плужника—В. Підмогильний, Г. Ко­синка, Б. Антипенко-Давидович, Т. Осьмачка та ін.) сприяли розвиткові творчості. Та й відносна свобода слова ще існу­вала. Проте загострення хвороби влітку 1926 р. зумовило кліматичне лікування (Крим, Кавказ). Докучала й голобель­на офіціозна критика, закидаючи Плужникові нелюбов до людей, песимізм, неприйняття радянської дійсності. У ті роки це межувало з політичним доносом. У відповідь поет не знижував відповідальності перед собою і хистом, ширив творчі обрії. В період українізації почав перекладати худож­ню прозу—не завжди задля заробітку (оповідання А. Че­хова, твори Гоголя, «Тихий Дон» М. Шолохова), спробував невдовзі себе й у романному жанрі. Разом із В. Підмогиль-ним уклав словник «Фразеологія ділової мови».

Друга Плужникова книжка (й остання, яку він сам підго­тував до друку),«Рання осінь» (1927), умістила вже друко­вані та нові вірші. Заголовний образ збірки символічний. Оскільки осінь—пора щедрого ужинку, мудрої просвітле­ності природи перед завмиранням, автор уподібнив ранній осені власну зрілість із її надіями філософа на наближення

до істини речей, поета — на проникнення в глибини явищ і станів. У збірці переважають медитативні мініатюри (здебільшого в них 2—3 строфи-катрени), настрої спокійної стриманості й скептичного переосмислення. Темами й мотивами творів найчастіше є рефлексії ставлення до природи, особистісне саморозкриття, філософія життя і смерті, юності й старості, морські мотиви, теми книг і читання, поезії та критиків.

Ставлення до природи у Плужника інтелектуальне. Воно показове паралелями між її станами і людським життям, підпорядковане пошукові психологічної єдності («Сни і споживай Те, що придбало літо. Сни і згадуй...»), ідентич­ності змін (як юності «колишні мрії досвід заступає» — «Так дерева відцвівши навесні, Тільки на те годують соком віти, Щоб в дні серпневі, теплі та ясні, Упав на землю овоч соковитий»). Витончена краса та ясність образу єднає тут Плужника з Рильським-«неокласиком». Спільною в них є засада ставлення до природи (висловлена вже в назві:

«Вчись у природи творчого спокою...»). Нерідко поетичний ефект досягається через оригінальну й майстерну персоні­фікацію (у вірші «Падає з дерев пожовкле листя...» —упо­дібненням осені до приблукало!' з хуторів до міста задумли­вої селянки), порівняння («креслять Засинений осінній небосхил Падучі зорі,—наче сіє тесля Сріблясту тирсу з-під оглистих пил...»). Унаслідок накладання на матрицю природи внутрішнього стану автора—наприклад, відліт журавлів у теплі краї у вірші «Чіткіші лінії і фарби спокій­ніші...» витлумачено по-плужниківськи характерно: «Але ж нудьга яка — вперед летіти, щоб повернутися назад!»

Нетрадиційними (здебільшого) є мариністичні (морські) тексти «Ранньої осені». Море в Плужника—«безбрежна самота», зрідка світла, частіше зловісне затуманена, збуре­на. Ця загрозлива, на відміну від суходолу, стихія здатна посиротити матір, дівчину, поглинути корабель чи перетво­рити його на летючого Голландця. Вірші «Над морем висо­ко...», «Синє море обгорнули тумани» та ін. поповнили філософське осягнення поетом природи новими гранями. Брак гармонії в природі лірик наче намагається компенсува­ти, відшукавши її в людській душі. Зродити її може чуття, сформульоване в поезії «Немає сумніву...» так: «Бути само­му хочеться мені». Це не сум від того, що юність відійшла, не самозосередженість творця, про якого Пушкін писав:

«Ты—царь, живи один». Це замкненість у собі самому як в останньому надійному прихистку. Бо ж не терпить суєти

і намір філософа й поета Плужника видобути правду —хоч би в рядках: «Мало прожити життя,—Треба життя зрозумі­ти» («Мрії від серця відтяв...»). Подибуємо в нього варту того, щоб її пам'ятати, поетичну формулу розумного самообмеження — запоруку внутрішньої гармонії людини:

...мало людині треба. Спогадів трохи, тютюн, кімната... Інколи краєчок неба... ...Симфонія Дев'ята...

Вірші Плужника переливаються, наче намисто, продов­жують ідейне осереддя попереднього тексту інтелектуаль­ною грою на відтінках думки чи емоції (ознака імпресіоніс­тичного стилю). Так, неприкаяність героя в місті, ладного, як Нільсон чи Івасик Гелесик, линути з гусьми геть із нього, олюднює надвечірню мрію в постаті «тихої дівчинки» («Вчора над містом летіли гуси...»). Згодом вона, волошкова, з'являється у спогаді про давню зустріч, уводячи мотив утраченої молодості («Дівчинку здибав колись маленьку,..»). Любовний вірш «Річний пісок слідок ноги твоєї...>• зупиняє час, навіки вкарбовуючи в серці героя відбиток того мило­го сліду —такого малого і такого великого (бо за ним —усе кохання, люба дружина, спільне життя). Другий у мікроцик-лі про любов, «Цілий день якийсь непевний настрій.,.», теж вірш із натури і також пов'язаний із Г. Коваленко, мистець­ки ввів мотив смертного холоду (через померзлі айстри). А чергова поезія «Це закон: замруть червоножили...» поглиб­лює мотив смерті філософськи: вона, як і старість у подаль­шій поезії «Є острови, яких нема й на мапі...»,—всіх рівняє. До речі, будучи письменником, здатним прозирнути в майбутнє, Плужник передбачив передчасний свій кінець під соловецьким небом. І якщо цей жереб прийняв без нарікань, то не міг сприйняти спокійно людську байдужість до загиблих, брак пошанівку до мертвих (косар пощербив черепом своє знаряддя та без емоцій відкинув знахідку зі словами «Порозкидало вас!»,—віри; «Косивши дядько на узліссі жито...». Тут рідний край постає безіменним кладо­вищем). Поезія ж «Туман стіною, Часом загуде...» доповнює образ країни ще такими промовистими штрихами — збезлюдніла, бездоріжня (болотяна) земля.

Нові мотиви вніс лірик у змалювання взаємин із книжкою, відтворення комплексу «поезія—поет—крити­ка». Так, вірші Плужника вводять у коло його лектури від Некрасова й А. Барб'єдо Р. Тагора, виявляють читацький

підхід («На сторінках чужого твору Правду свою шукати!»). Врешті показують дуалістичне (подвійне) ставлення до книжки: без неї зовсім «лихо». Проте й залежність від неї неприємна («проклята звичка руки сторінку перегортати»).

Вірші про складання віршів демонструють високу вимог­ливість до себе, поетичного ремесла і непереборність творчого потягу («Напишеш, рвеш... І пишеш знову!»), що може й мучити. Формулюють кредо лірика, за яким із вичерпаними думками «віршувати годі». Містять щирі авто-характеристики: Плужник прагнув звіряти душу рядкам самобутнім,—«не казаним ніким», точно відчував своє творче зростання («Цвітуть думки, а на слова скупіше...»). Та відкрита формула успіху зовсім не додавала оптиміз­му—непростий бо фах (у «поезії хіба вряди-годи Якогось змісту набіжиш малого»). Вміння оцінити себе і власні можливості на тлі доби, явищ дійсності (цю здібність — інтроспекцію —іспанський філософ Ортега-і-Гассет уважав ознакою найвищої культурно-творчої спроможності люди­ни) породжувало настрій, умовно кажучи, антилітератур-ний. Тоді Плужник замість віршувати прагнув лише «мов­чання мудрого». Гостро відчував марність слова («Тепер мене хвилює мало...»), зокрема в осягненні невичерпної ду­ші, гіркоту поетового дару («Яка нудьга мережити рядки...»). Відвідував митця й іронічний насміх над «усезнайством» деяких критиків. А в вірші «Їх меншає —я знаю тільки двох...» розмірковування над естетичним ідеалом «неокла­сиків» (імовірно, М. Рильського і М. Зерова) привело, за В. Державиним, до чистого естетизму, вилилось у визнання самодостатності мистецтва, його автономності.

Своєрідним заповітом нащадкам видається прикінцева медитація «Хай чужина комусь вбирає очі...». Вона була відгуком на письменницьку моду 20-х pp. їздити за кордон і писати потім про побачене. Плужник же, хоч і любив мандрувати, підкреслив потребу насамперед пізнати рідну країну:

Для мене ж досить — певне, до загину — Кількох губерній чи округ тепер, Що на землі становлять Україну — УРСР.

Бо що мені та слава галаслива Про ті дива за тридев'ять морів, Коли я досі і малого дива — Землі своєї ще не зрозумів.

Таким дивом, до розуміння якого треба піднестися, є й лірика «Ранньої осені». Її краса неспокою, відзначив рецен­зент Ю. Меженко, хвилює уяву, має магічну силу впливу, як і амулет із Нового Світу (з вірша «За давнини якийсь дикун незнаний»),—над нею читач «Не раз забуде про державні злидні, В той амулет втопивши погляд свій...».

«РІВНОВАГА». ВІРШІ ПОЗА ЗБІРКАМИ

Від кінця 20-х pp. Є. Плужник не без успіху пробує себе в нових родах літератури — прозі та драматургії. Створив два кіносценарії (не збереглися). Тоді ж почав книжку пое­зій«Рівновага», закінчену 1933 р. (доба репресій надала заголовкові рис «чорного» гумору). Опубліковано ж її було, на жаль, десятиліттям пізніше в Німеччині —завдяки дру­жині, що зуміла її зберегти в еміграції. Ця збірка, що виріз­няється цілковитою природною правдивістю, є посвідкою великості автора, досягнення ним апогею художницької сили, а водночас —і доказом щирості мистецького генія української нації. Це — «документ перемоги духової люди­ни, яка знайшла "тишу" (рівновагу душі) серед какофонії доби» (Ю. Лавріненко), вже сталінсько-репресивної. Тексти згруповано у три розділи, наскрізна нумерація яких підкреслює цілісний характер книжки. Перший представляє вже відомі мотиви. Деякі розробляє глибше (море), будучи їхньою філософською квінтесенцією. Другий дає оригіналь­ні ідейно, емоційно та естетично модифікації «світових» образів. Третій об'єднує мотив любові. Нове опрацювання цих довічних тем справжньої лірики позначалося, зокрема, тісним пов'язанням образу моря з життям людини. Плеск води і шелест пісків чарують душу («Ніч... а човен—як срібний птах...», «Як все живе, течуть піски пустелі...»). Задивлена в глибини моря й неба, вона благоговійно сприймає безмір світотвору, ті потойбічні сфери, які в мате­ріалістичному світі вичерпано «підручником для семиріч­ки». Романтичні мотиви перейшли у вірші про море збуре­не«Еирує море...», «Морський орел...», що завдяки поєд-нанню зорових і слухових образів відтворюють шаленство стихії. Витончений п'ятистопний ямб, наростаюча експресія окличного фіналу (про орла перед бурею: «О мудрокрилий!

ін летить Додому!») надають творам неокласицистичного ^рактеру.

Плужник —поет щедрого (часто прихованого) літератур­ного спілкування. Декотрі «морські», «нічні» та «єгипет­ський» вірші Про пустелю—«царство Сетове» та бурю-хамсин емоційно та образно впадають у лад циклів Лесі Українки («Кримські спогади», «Весна в Єгипті»). Північний вітер Аквілон, звертання «Вітай... пустине!» (дослівно латинське «Ave») відсилають до давньоримської традиції («Тепер на півночі горять сніги...»). Рай —до Біблії, зістав­лення ж себе з Адамом («Дві паралелі, два меридіани...») зближує Плужника з «адамістом» В. Свідзинським. Інші тексти по-своєму трансформують упізнавані назви Т. Шев­ченка («Минають дні»), Ф. Ніцше («По той бік пристрас-і ті...»), афоризми Геракліта, образи Чехова і поета Б. Лепко-го. Коли до цього культурологічного поля додати твори другого розділу, стане очевидно: Плужник прилучав поезію до рідкісного в ті роки інтелектуального струменю, європеї­зував її.

Спасенний за часів загального «барабанного» оптимізму обладунок скепсису стає в пригоді поетові й тоді, коли він украй рідко, як та ж Леся Українка, згадує свою хворобу. Як наслідок, створено іронічний афоризм: чи «повнота життя лиш спільний дар фармакопеї і температури?». Скептицизм шириться й на літературну творчість—їй не перерости «масштаб повітовий» за засилля домислів та багатослів'я («Що менше слів, то висловитись легше...»). Взірцем для поета Плужник-естет бачить вишукану і проду­ману красу старих східних килимів («День відшумів...»). Водити пером має суворий голос правди в серці письменни­ка — одинока розрада за несприятливих обставин, зовніш­ніх щодо нього. Дістаючись ядра правди про себе самого, Плужник «матеріалізує» в слові «найбільшу міру Утоми й виснаги в дорозі». Приводить героя на грань буття і небуття («Душе моя!..»). Констатує: відчай переміг («Знесилений, німий...»). Цей крик душі спливає в фіналі розділу знамен­но-точним присудом, увиразненим алітеративно:

Суди мене судом суворим Сучаснику! —Нащадки безсторонні Простять мені і помилки, й вагання, 1 пізній сум, і радість передчасну,— і Їм промовлятиме моя спокійна щирість.

Середній розділ із семи віршів показовий упевненими кроками по літературно вже «зораному» полю, культуроло­гічною глибиною. В ньому—чи не єдина в українській

красній словесності варіація на мотив трагічних коханців ученого Абеляра та його вихованки Елоїзи. Під пером Плужника, який, певно, знав писання про них Війона, Петрарки, Руссо, йдеться про зустріч Елоїзи з уже мертвим чоловіком, її «подвиг любові, Що кохання перебула...» Свій зображально-виражальний ракурс знайдено й у творі про взаємини прусського короля Фрідріха II і великого Вольте­ра. Їхній стислий обмін репліками у згоді з історичною правдою прокреслив характер Фрідріха, розкрив несуміс­ність музики і муштри.

«Світові» образи Дон Кіхота і Гамлета вилилися на папір, по-перше, з дотриманням їх смислу існування в Сервантеса і Шекспіра. По-друге ж —у зв'язку з явищами української літератури і подіями навколо неї (це «друге дно» текстів докладно розкрите в примітках упорядника до видання «Поезій» Плужника 1988 р.). Сенсом Плужниково-го «Гладкого Панчо...» є ствердження права героя на помил­ку,—у випадку дона з Ламанчі «помилки — бодай в літера­турі—Прекрасніші за всяку правоту!». Активне осмислен­ня нерішучості принца датського, яку М. Бажан назвав станом, що породжує фашизм, навпаки, реабілітує нудьгу і вагання. Тож вірш «Ходить... Все ходить...» —яскравий вияв уміння реагувати полемічне і посутньо.

Вірші про Колумба і Гогена, хоч і сперті на історичні факти, мають темою не іспанське завоювання 1492 р. чи втечу французького художника з Парижа на острів Таїті. Головне в цих текстах—авторові роздуми, пафос ствер­дження. Відповідно—«відваги, мудрості й снаги» людини, здатної здійснити мрію і створити міф («Подолано упертість Ізабелли...») чи творчого «прозріння благословенного», що відкриває нові обрії, здобуває світ («На широкім ведеться світі...»). Самобутність точного до деталей Плужникового таланту тут, між іншим, виявляє в першому випадку ціка­вий контраст ораторського письмата історичного непорозу­міння («Індію відкривши, обіймає Америки якоїсь бере­ги!..»), у другому—відповідність викладу сюжетам таїтян­ських картин Гоґена.

Третя частина «Рівноваги» вводить тему любові через «офелпвський» настрій («Це ж спокій—плисти за водою;

4е ж безум—жити навмання!»). Експозиційні в ліриці кохання вірші «Суха й тендітна лінія плеча...» та «Не іуючи, перебирала ти...» в сув'язі зовнішнього і психологіч­ного передали перетворення дівчини в жінку. Втім, другий ^Р можна тлумачити й інакше (в аспекті втрати мрії).

Власне, годі шукати тут шалу кохання. Єдиний вірш Плужника про спрагу вуст і гарячий поклик тіл—із друго­го розділу. Але й його, немов дорогоцінний камінь в оправу, взято у філософське кільце-контраст: «По той бік пристра­сті народжується ніжність»—«По той бік пристрасті— байдужості приділ». Діалектика почуття представлена і в третій частині збірки (вірш «Мовчи! Я знаю...»). При­страсть, що розлучила героїв назавжди, прекрасно вкладена ліриком між два контрастні рядки: «...Як пізно ми серця свої спинили... Як роз'єднали рано ми вуста». В інших вір­шах об'єктом —спогади про першу любов на символічному тлі природи, ліричне («Обутріло...») чи іронічне !«Ваш, такий наївний...») портретування. Справжнім шедевром «Рівноваги» є поезія антично-гармонійної краси «Вона зі­йшла до моря...», що може позмагатися довершеністю обра­зів із картиною С. Боттічеллі «Народження Венери». Перед нами —незвичайна вродливиця та владарка морської стихії.

Лінивий рух — і ось під ноги ліг Прозорий вінчик — кинута намітка, І на стрункім стеблі високих ніг Цвіте жарка, важка і повна квітка — Спокійний торс, незаймано-нагий!

Спадає вал... Німують береги... 1 знову плеск... І затихає знову... То пальцями рожевої ноги Вона вгамовує безодню бірюзову.

І відкрива обійми їй свої

Ця велич вод, усімвітрам відкрита,—

Здається, повертає Афродіта

У білий шум, що породив її!

Гармонія краси і хаос світу, рівновага тіла й душі, налаштованої на прекрасне, з одного боку, та біль, виклика­ний несумісністю гасел із дійсним буттям,—із іншого, є тими драматичними полюсами, що їх незрівнянно перелив у слово сухотний поет. Є дані, що після «Рівноваги» Плужник мав намір підготувати збірку пародійних віршів-портретів, а потім іще одну—«про велику Любов». Серед намірів, здійснених у віршах поза збірками, привертає увагу той, що названий від супротивного,—«Я тепер спокійний за майбутнє». Автор став туг на шлях, що його проклала повість «Іван Іванович» М. Хвильового, а саме —-сатиричної компрометації «нового» побуту 20-х pp. Із відновленням «пульки» й сигар у колі головбуха центро-

 

 

Боттічеллі. Народження Венери. фрагмент

тресту Соломона Борисовича Фурункула та журналіста Макухи-Подорожнього (потенційно майстерний добір імен не поступається булгаковській вигадливості). Твір «Три­дцять третій... чи тридцять четвертий...» вирізняється анти­воєнним пафосом. Його персонажі генерали (а доки вони є,—каже пацифіст Плужник,—війна буде) цинічно вирахо­вують рік початку нової війни і просторікують: час солда­там «героям геройськи померти...». В одній із останніх публікацій автор, наче підсумовуючи творчий шлях, заповів майбутньому колезі вільне проростання думки словом і відповідальність за нього («Поетові»). Цим відзначився сам ілужник, «співець во стані», ворожому людині й людяності тоталітаризмом.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.231.247.139 (0.009 с.)