Західноукраїнська та еміграційна поезія й проза.

Найяскравішою постаттю в західноукраїнській ліриці між­воєнного двадцятиліття був Богдан-Ігор Антонич. Його збір­ки, за словами літературознавця М. Ільницького, засвідчили «стрімкий і сповнений внутрішньої напруги, розвиток та­ланту поета, який прийшов до уславлення "зеленої єванге­лії" природи, до "незнищенності матерії"». Своєрідний по­черк виробив Б. Кравців, котрий спромігся поєднати роман­тичні настрої з «неокласичною» дисципліною віршування («Дорога», 1929; «Промені», 1930; «Сонети і строфи», 1933;

«Остання осінь», 1940). Власний шлях у поезії торував С. Гординський, відомий також як маляр та мистецтвозна­вець. У своїй творчості він еволюціонував від імпресіоніс­тичних картин, збагачених авангардистськими віяннями, до строгих класичних форм («Барви і лінії», 1933; «Слова на каменях», 1937; «Вітер над полями», 1938; поема «Сновидів»,

1938).

Українська література збагатилася також талановитими прозовими творами, що з'явилися з-під пера західноукраїн­ських та емігрантських письменників. Серед потоків модер­них стильових течій У. Самчук обрав собі шлях класичного реалізму. Відомий прозаїк, духовно близький до представ­ників «празької школи», він своєю повістю «Марія» (1933) довів невичерпні можливості цього стилю, в річищі якого працювали І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко та ін. Письменник одним із перших звернувся до художньо­го осмислення найбільшого лиха українського народу — голодомору 1932—1933 pp., розкривши його на прикладі гіркої долі селянської родини. Події розгортаються довкола Центрального персонажа — Марії (від її сирітського дитин­ства до сумної старості), котра постає символом української жінки, втілюючи в собі національний культ матері та єван­гельський образ Божої Матері. Повість «Марія» —звинува­чувальний літературний документ проти широкомасштабно­го нищення українського села, свідомо реалізованого біль­шовиками, Прагнення прозаїка бути «літописцем україн­ського простору» з усією повнотою здійснилося в романі-трилогії «Волинь» (1928—1937), де детально розкривається життєвий шлях Володька Довбенка на драматичних зламах національної історії першої половини XX ст.

2* 35

Поглиблений інтерес до минувшини рідного краю, що його переживала творча інтелігенція міжвоєнного двадцяти­ліття, зумовив появу низки повістей і романів, в основу яких покладалася героїчна тематика києво-руського чи козацького періодів. Увагу тогочасного читача привернули повісті Катрі Гриневичевої («Шоломи на сонці», 1928;

«Шестикрилець», 1935), спрямовані на художнє осмислення подій у Галицько-волинській землі на межі XII—XIII ст., зокрема непересічна постать князя Романа Мстиславича та боротьба за утвердження запроваджуваних ним державо­творчих ідей, коли його справу довелося продовжувати вже простим галичанам—полонинським пастухам на чолі з Дужем.

Помітною у прозі тих літ виявилася трилогія Б. Лепкого «Мазепа», яку він почав писати ще у 20-х pp. Монументаль­ний твір про героїчну спробу українства визволитися з-під московського ярма характеризувався перевагою романтич­ної манери зображення над аналітичним осягненням подій початку XVIII ст., спричиняючи ліризацію оповіді, посилен­ня в ній ефекту авторської присутності.

Унікальним явищем в українській історичній прозі 30-х pp. був доробок Наталени Королевої, в жилах якої текла іспанська та українська (сіверська) кров. Захопив­шись археологічними студіями, письменниця цілком свідомо обирала коло своїх літературних мотивів, переосмислювала або євангельські сюжети про Ісуса Христа («Во дні они», 1935; «Quid est ventas?», тобто «Що є істина?», 1939), або гостродраматичні події пізнього середньовіччя, коли було винайдено порох—«диявольський вогонь» (повість «1313», 1935), або ж фатальні сторінки з періоду панування рим­ського імператора Публія Енія Адріана із II ст. н. е. («Сон тіні», 1938), або ж родова хроніка іспанського пращура пи­сьменниці з XVI ст.—Карлоса Лачерди, який завдяки Ада­мові Дуніну-Борковському оселився на благодатній Волині («Предок», 1937).

Період другої світової війни. «Празька школа» існувала за інерцією під час другої світової війни, розв'язаної фашистською Німеччиною та більшовицьким СРСР, які змовилися переділити світ (горезвісний пакт Ріббентропа — Молотова). Із закінченням війни «празька школа» відійшла в історію. В ці трагічні роки окрему сторінку в українській літературі складає поезія та пісенність Української повстанської армії, що друкувалась у виданнях ОУН—УПА

(«На чатах», «Ідея і чин», «Чорний ліс» та ін.). Серед авторів (Марко Боєслав, Марта Гай, П. Гетьманець та ін., що заги­нули в боях з німецькими чи радянськими окупантами), вирізняється постать надзвичайно талановитого Мирослава Кушніра, який збагатив українську поезію романтизованим світом, великою волею до життя. Оточений більшовицьки­ми карателями біля села Дібча, він підірвався гранатою восени 1944 р., як напророчив собі в одному з віршів. Чима­ло авторських пісень УПА поширилися серед народу як баладні, ліричні, маршові та сатиричні пісні.

Під час другої світової війни на території, окупованій німецькими фашистами, виходила українська періодика [газети «Українське слово» (Київ), «Нова Україна» (Харків), «Волинь» (Рівне), журнал «Літаври» (Київ)], де друкувалися твори тогочасних письменників, як і на сторінках журналів «Пробоєм» (Прага), «Український вісник» (Берлін) тощо. У Львові та Празі діяло «Українське видавництво», завдяки якому з'явилися повісті «Старший боярин» Т. Осьмачки, «Тигролови» І. Багряного, «Юність Василя Шеремети» У. Самчука та ін. Наталена Королева двома подачами опуб­лікувала цикл «Легенди Старокиївські» (1942—1943), пере­йняті непереборним духом героїчного епосу давньоукраїн­ської минувшини. З'явилися у 1944 р. цікаві поетичні збір­ки, як-от: «Каравели» Юрія Клена, «Луни літ» Михайла Ореста—брата М. Зерова, «Вибрані поезії» С. Гординсько-го та ін.

Друга світова війна позначилася піднесенням понівече­ної, але повністю не знищеної національної свідомості і в деяких творах радянських письменників. Ці твори поодино­ко з'являлись у потоці патріотичної риторики під одним і тим же гаслом: «За Родіну! За Сталіна!». Те, що виходила газета «За Радянську Україну» чи працювала українська радіостанція в Уфі та Саратові, ситуації не змінювало. Лише такі вірші, як «Я утверждаюсь!» П. Тичини, «Любіть Украї­ну» В. Сосюри, цикл «Україна» А. Малишка, кіноповість «Україна в огні» О. Довженка, драма «Ярослав Мудрий» І. Кочерги, поеми «Похорон друга» П. Тичини, «Данило Галицький» М. Бажана, «Мандрівка в молодість» М. Риль­ського та ін. повертали українській літературі втрачене

L чуття історичної, життєвої та художньої правди, небезпеч­ної для комуністичного режиму. Тому, скажімо, «Україна в огні» не сподобалась Й. Сталіну. О. Довженко, як ніхто серед радянських митців, спромігся сказати гостре, ви­страждане слово про трагедію війни і тому був жорстоко

покараний ізоляцією від світу, вміло організованою більшо­виками.

Мистецький український рух (МУР). Восени 1945 р. на західнонімецьких землях сформувався МУР, до складу якого ввійшли вчорашні «пражани» (У. Самчук, Є. Мала-нюк, Юрій Клен, Оксана Лятуринська), поети Західної України (Б. Кравців, С. Гординський, Ю. Косач та ін.), наддніпрянці, котрі здебільшого перебували у таборах «насильно переміщених осіб» (скорочено ді-пі): мово- та літературознавець Ю. Шерех (Шевельов), літературозна­вець, прозаїк В. Петров (Домонтович), літературознавець І. Кошелівець, І. Багряний, Л. Полтава, В. Барка, Т. Осьмач-ка, І. Костецький та багато інших.

Невдовзі з'явився однойменний альманах, який переріс у збірники літературно-мистецького спрямування (з'явилося три випуски), друкувалася серія «Мала бібліотека МУРу», газети, журнали, календарі тощо. Втім, не тільки бурхлива видавнича діяльність була притаманна представникам МУРу. Талановита українська інтелігенція, зокрема пи­сьменники в еміграції, мали проблему, яку вони намагалися розв'язати.

Вважалося, що українська література, всупереч не­сприятливим історичним умовам, хоч би де вона писалася, має спільне ідеологічне коріння. Отож, розвиток її індиві­дуальних та групових відгалужень можливий за спільної співпраці. Тому, здавалося, можна було об'єднати розрізне­ні струмені української літератури. Одначе така спроба вия­вилася невідповідною конкретно-історичній ситуації. Це з'ясувалося вже на першому з'їзді МУРу, де У. Самчук порушив питання про «велику літературу», зосереджену на служінні національній ідеї. Відтак спалахнула дискусія, в якій вбачався відгомін літературної дискусії 1925—1928 pp. та полемічних спалахів міжвоєнного двадцятиліття.

Нерозв'язані, задавнені проблеми національного, со­ціального та художнього характеру знову загострили проти­стояння українського письменства. З одного боку опинили­ся прихильники народницької традиції в літературі — «неопросвітяни» (І. Багряний, Ю. Косач та ін.), а з іншого— «СЕропеїсти» (Юрій Клен, В, Державин, М. Орест, В. Шаян та ін.), які, враховуючи досвід М. Хвильового, М. Зерова та ін., орієнтували українське письменство на європейське, звинувачували керівництво МУРу у застарілому «плужан-стві», тобто ідейній самообмеженості літературних угрупо-

вань 20-х pp., а невдовзі створили незалежне літературне об'єднання «Світання», Водночас вони протестували і проти деяких проявів «донцовізму», зокрема нетерпимості до від­мінної думки, бо «шлях до майбутнього лежить через умін­ня мислити й розуміти, а не через начотництво, сліпу віру і завжди обмежений фанатизм». Частина українського пи­сьменства, засвоївши уроки минулого, пропонувала вихід літератури на широкий простір творчості, але, на жаль, не знайшла належної підтримки.

Це призвело до розколу МУРу, що проіснував чотири роки. Одначе за такий короткий відтинок часу все ж таки здійснилися спроби, хай не зовсім вдалі, об'єднати розпоро­шені сили українського письменства. Пощастило якщо не ввести розмежовані стильові потоки в одне могутнє річище, то бодай підбити підсумок ідейно-естетичних пошуків по­передніх десятиліть, усунути хибні, гальмівні концепції «неопросвітництва», які обмежували літературний процес, відмовитися від ілюзорних теорій «національного реалізму». Відпала потреба підміни жанрів, оскільки література визна­валася відповідною своїй природі.

Діяльність МУРу завершила перший період української літератури XX ст., заклавши підвалини для наступного її розвитку, щоправда, завантаживши її і своїми нерозв'яза­ними проблемами.