Довженко О. Україна в огні.— С. 409.

душі українського народу. Такий символічний зміст передає картина весняної повені в повісті.

Затоплює щороку Десна береги, сади і хати, а Сашко разом із батьком рятують на великому човні людей. Якраз | на Великдень — світлий час Воскресіння господнього (прикметна довженківська деталь!): «Сходило сонце. Карти­на була незвичайна, неначе сон чи казка. Осяяний сонцем, перед нами розкрився зовсім новий світ. Нічого не можна було впізнати. Все було інше, все краще, могутніше, веселі­ше. Вода, хмари, плав—все пливло, все безупинно неслося вперед, шуміли, блищало на сонці». Це символічна картина. Образ води — один із прадавніх образів-символів очищен­ня, оновлення. Як зрадів би художник очищенню і оновлен­ню своєї України! То і в цьому його вина?

Світ «Зачарованої Десни» глибокий, невичерпний до дна, він також широкий та безмежний, як і людське пізнан­ня. Скільки заховано в ньому думок, почуттів, переживань великого художника! У ньому—духовна опора кожного українця.

[?] ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

І. Розкажіть про Довженка-кінорежисера.

2. Які події у життєвій долі митця ви назвали б визначальни­ми для становлення його романтичного світовідчування? В чому проявляється це світовідчування?

3. Прочитайте «Щоденник» О. Довженка. В чому, на вашу думку, трагізм його творчої долі?

4. Які риси характеру митця простежуються в його «Щоден­нику»?

5. Що письменник думає про історичне минуле України?

6. Як він оцінює в «Щоденнику» її сучасне?

7. Знайдіть у «Щоденнику» роздуми про роль митця в сучас­ному йому суспільстві.

8. Судячи зі «Щоденника», скажіть, чи вірить О. Довженко у

щасливе майбутнє свого народу?

9. Прочитайте оповідання «Незабутнє». Яка його ідея?

10. Схарактеризуйте образ української дівчини Олесі. Чи Вразив він вас? Чи правдивий він?

11. Чому кіноповість «Україна в огні» було заборонено?

12. Які думки викликає у вас цей твір?

13. Якими рисами національного характеру наділено членів

родини Запорожців?

14. Чи проявляється Довженко-романтик у кіноповісті?

15. Якими художніми засобами користується письменник, показуючи трагедію українського народу і трагічні долі окремих людей? ^-'»

16. Які почуття викликає у вас Христя? Чи скоїла вона злочин?

17. Прокоментуйте слова німецького офіцера про український народ: «У цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п'ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту... Ти знаєш, вони не вивчають історії. Диво­вижно. Вони вже двадцять п'ять літ живуть негативними лозунга­ми одкидання бога, власності, сім'ї, дружби! У них від слова "нація" остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників... От ключ од скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні до чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного».

18. У чому оригінальність жанрової форми «України в огні»?

19. Прочитайте «Зачаровану Десну».

20. Проаналізуйте народні характери в ній на основі образів родини малого Сашка.

21. Знайдіть у тексті кіноповісті підтвердження думок автора про злагоду між людьми.

22. Як у творі показана природа?

23. Простежте, як там переплетено реальність із вигадкою, фантазією.

24. Якою бачить письменник людину в своєму омріяному світі зачарованої Десни? Підтвердіть свої роздуми текстом.

25. Хто ще з українських митців створив автобіографічні повісті про дитинство? Чим серед них вирізняється кіноповість О. Довженка?

26. Напишіть твір на одну з тем: «Україна у творчості О. Довженка», «Роздуми О. Довженка про долю українського народу», «Світ зачарованої Десни», «Українські характери у відтворенні Довженка», «Людина і земля у філософському осмис­ленні О. Довженка».

ЁЭ РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1- Довженко О. Твори: У 5 т.—К., 1983—1985.

2. Довженко О. Україна в огні: Кіноповість, щоденник.— К., 1990.

3. Довженко О. Господи, пошли мені сили: Щоденник, кіноповіс­ті, оповідання, фольклорні записи, листи, документи.—Харків, 1994.

4. Корогодський Р. Хресна дорога до «Зачарованої Десни»:

[Передмова].—Там само.

5. Полум'яне життя: Спогади про Олександра Довженка.—

К., 1973.

6. Куценко М. Сторінки життя і творчості О. Довженка.—

К., 1975.

7. Довженко і світ: Творчість О. Довженка в контексті світової

культури.—К., 1984.

8. Кошелівець І. Олександр Довженко: Спроба творчої біогра­фії.—Мюнхен, 1980.

9. ГІлачинда С. Олександр Довженко: Роман.—К„ 1980.

10. Коваленко М., Мішурін О. З Довженкової криниці: Спогади і статті.—К., 1984.

11. Царинник М. Плянетне видиво: міфотворче світовідчування Олександра Довженка // Сучасність.— 1973.—№ 10—12.

12. Корогодський Р. Довженко у полоні // Сучасність.— 1992.— № 2; Довженко й український П'ємонт // Сучасність.—

1993.—№ 6.

13. Дзюба І. Знаки духовної співмірносгі: Штрихи до світового контексту естетики Олександра Довженка//Дивослово.— 1996.—№ 1.

ЄВГЕН МАПАНЮК •

(1897—1968)

ПРКА ДОРОГА ВИГНАННЯ

Парадоксально: Є. Маланюк— один із найпомітніших українських поетів XX ст. навіть не уявляв собі, що йому судилася терниста письменницька доля. А втім, вона вияви­лася типовою для молодих емігрантів, передовсім учасників нещасливих для нації визвольних змагань 1917—1921 pp. Поразка Української Народної Республіки викликала у них, на відміну від старшого покоління, не розпач, а пошуки нових шляхів боротьби за незалежність рідного краю. Тому вони в нових для себе умовах змінили багнет на перо. Для Є. Маланюка такий вибір мав принципове значення.

У його жилах завжди нуртувала кров запорожців, котрі в середині XVIII ст. заснували серед херсонських степів Архангел-город (нині —Новоархангельськ). Тут і народився Є. Маланюк 2 лютого 1897 р. у родині українських інтелі­гентів, де зберігалася пам'ять про козацьку славу та чумаць­ку минувшину (дід Василь). Батько його брав активну участь у культурному житті краю. Мати (походила з чорно­горців-переселенців) мала тонку, вразливу душу, захоплюва­лася поезією Т. Шевченка та М. Лєрмонтова. Є. Маланюк зізнавався: «Матері я завдячую дві речі: серце й мистецтво. Батькові —життєву мою невдачу». Поет мав на увазі байду­жість до службової кар'єри свого батька Филимона, його життєву невлаштованість.

Особливе місце у формуванні інтелекту Є. Маланюка відіграло Єлисаветградське реальне училище. Тут працюва-^ли висококваліфіковані викладачі, навчалися брати Тобіле-^вич1—корифеї українського театру, В. Винниченко, Є. Чи-Каленко, Ю. Яновський та ін. Найповніше здібності Є. Ма-•^анюка розкрились у точних науках, зокрема в математиці.

Водночас він виявив неабиякий інтерес і до літератури. Його учнівські твори про «Повчання» Володимира Монома­ха, «Ходіння» ігумена Даниїла, «Слово о полку Ігоревім» та ін. привертали увагу самостійністю аналітичного мислення. Водночас тематика києво-руської доби, розкрита Є. Мала-нюком в училищі, правила за основу його пізніше сформо­ваної історіософії. Підтриманий викладачами-словесниками його нахил до літературознавчих студій (наприклад, роботи про вплив літератури на життя чи про творчість російського поета Жуковського) згодом розвинувся у серйозних дослід­женнях з проблем мистецтва, історії українського письмен­ства, відображених, зокрема, у двох «Книгах спостережень» (1962, 1966).

Після закінчення Єлисаветградського реального училища Є. Маланюк, зваблений точними науками, вступив до Пе­тербурзького політехнічного інституту. Та навчатися йому не довелося. З вибухом першої світової війни він добровіль­но подав документи до Київської військової школи. Закін­чивши її, спізнав жорстоку дійсність фронтового життя. Дослужився від прапорщика до підпоручника.

Пізньої осені 1917 р. Є. Маланюка—командира куле­метної Сотні 2-го Туркестанського полку відкликали до штабу 1-ї Туркестанської стрілецької дивізії, керованої полковником І. Мішковським —у майбутньому видатним військовим організатором збройних сил гетьмана П. Скоро­падського та Армії УНР. Цей досвідчений вояк («живе втілення запорожця, що зберігся до XX ст.») справив вирі­шальний вплив на подальшу долю Є. Маланюка, котрий, не вагаючись, пішов служити відроджуваній нації. До цього кликала козацька кров, що живила його серце. Відтоді життя Є. Маланюка стало невіддільним від визвольних змагань, від Армії УНР. Її злети й поразки пізніше осмис­ляться у його поемі «П'ята симфонія» (1953), присвяченій загиблому в 1919 р. начальникові штабу Дієвої армії Василе­ві Тютюннику, близькому другові Є. Маланюка. У суворі роки виборення свободи та незалежності, закладання основ національної держави остаточно окреслився характер поета, викристалізувалась його націоцентрична концепція. Що­правда, він тоді іншої ролі для себе, крім військової, не уяв­ляв.

Так склалося, що Україна не змогла зберегти своїх, віка­ми вистражданих, завоювань. Під брутальним тиском московсько-більшовицьких сил Армія УНР, а разом з нею старшина Є. Маланюк, змушена була покинути стероризо-

вану і незахищену Батьківщину. Попереду прослалися без­радісні простори інтернованих таборів на території Польщі, гірка доля вигнанця у «пісках емігрантських Сахар».

Є. Маланюк одним із перших оговтався у безвідрадній ситуації, яку очевидець П. Шох іронічно назвав «голодним обірваним Запоріжжям за колючими дротами». Поет нале­жав до тих, котрі, за його ж словами, не відчували «об'єктивного жаху», тому вчасно переорієнтувалися, перейнялися тими проблемами, що їх поставила історія. Їхньою відповіддю на її виклик стала художня література — традиційний вибір українства на його тяжкому шляху до свободи. За умов національної трагедії то виявився чи не найрозумніший вихід зі скрути у боротьбі за Україну «вже не військовою зброєю, лише зброєю мистецтва й культу­ри». Так обґрунтував Є. Маланюк свій вибір. У таборі інтернованих вояків Армії УНР поблизу Каліша він та його ровесники усвідомили, що швидке повернення додому неможливе, що слід самоутверджуватися на новій основі. Вони об'єднались у літературне угруповання «Веселка», видавали однойменний часопис, жили інтенсивним культур­ним життям, налагоджували зв'язки з довколишнім мис­тецьким оточенням, зокрема з польськими «скамандрита-ми» (Я. Івашкевич, Л. Стафф та ін.). Тут закладалися підва­лини естетики української літератури в еміграції, передов­сім «празької школи». Формувалися вони переважно завдя­ки Є. Маланюку, який, до речі, дебютував разом із М. Селегієм та М. Осикою в альманасі «Озимина» (1923). На його переконання, література покликана виконувати свій обов'язок у розбудові понівеченої національної культу­ри, пробуджувати національну свідомість та державницьку волю. Такої мети можна досягги за однієї, досить вагомої, умови: література не повинна втрачати своєї визначальної властивості, тобто ознак мистецтва, узалежнюватися від політики та ідеології. Що більше за письменством збері­гається творчої автономії, то суттєвішим буде його внесок у Духовний розвиток рідного народу. Лише недалекоглядна критика, яка вимагала від митця передовсім виконання службової ролі, вбачала суперечність там, де йшлося про природний розвиток таланту. Уже на початку свого творчо­го шляху Є. Маланюк мав принципові розходження з Д- Донцовим у поглядах на дану проблему, хоча з ідеологом Українського націоналізму його єднали інтереси формуван-чя нового типу українця, сповненого волею до життя, потреба перегляду особливостей національного характеру

тощо. Але поета не влаштовувала надто вузька партійна розмежованість та протистояння української еміграції, що призводило до розпорошення нечисленних національне свідомих сил.

Активний діяч Ліги українських націоналістів, співробіт­ник її часопису «Державна нація», він уже у 30-х pp. віді­йшов від безпосередньої політичної діяльності, усвідомив­ши, що найповніше свій духовний потенціал зможе реалізу­вати на поетичній ниві і цим принести користь українсько­му народові. То була надійна його пристань, адже в особис­тому житті йому не завжди таланило.

Після похмурого піщаного Каліша Є. Маланюк переїз­дить до Чехо-Словаччини, навчається у відомій під час міжвоєнного двадцятиліття (1921—1939) Українській госпо­дарській академії, що в Подебрадах, налагоджує дружні стосунки з українською творчою молоддю, стає провідною постаттю у колі «празької школи». Він намагається торувати незалежний шлях у літературі. З такою метою очолює у Варшаві літературне угруповання «Танк» (1929), що розпа­лося не без втручання Д. Донцова. Подібна ситуація склала­ся і з квартальником «Ми» (1933), перше число якого реда­гував Є. Маланюк, а потім «зненацька» (власне, під впли­вом Д. Донцова) відмовився від своїх обов'язків. Зате входив до авторського складу «Вісника». Навіть за таких несподіваних поворотів Є. Маланюк завжди вмів зберегти творчу автономію.

Не вельми щастило йому і в особистому житті. З пер­шою дружиною Зоєю Равич, яку він дуже любив, змушений був розлучитися, з другою — Богумилою Савицькою його роз'єднала друга світова війна. По війні він опинився на території Західної Німеччини, активно включився у діяль­ність МУРу. Але невблаганна доля вигнанця вимагала від Є. Маланюка скуштувати гіркого хліба «другої еміграції», податися за океан, до Сполучених Штатів Америки, де на нього ніхто не чекав. Тут, на чужині, де диплом інженера виявився непотрібним, доводилося боротися за виживання, працюючи на різних роботах. Перед поетом відкрилася перспектива самітника у скромній квартирі в передмісті Нью-Йорка, Квінсі, на вулиці форест Гілс, 75. У цьому помешканні він і помер 16 лютого 1968 р. Сталося так, як Є. Маланюк завбачив у вірші «Лютий», написаному ще 1939 р.

Однак і в Америці поет не втратив свого творчого

вогню, став почесним головою об'єднання українських пи­сьменників «Слово».

Лірика Є. Маланюка мала спільні риси з лірикою української еміграції, передовсім «празької школи». Йдеться про історіософічні мотиви, вольові імперативи, обстоюван­ня будівничих і принципове заперечення руйнівних чинни­ків як у суспільстві, так і в мистецтві. Звідси —несприйнят-тя авангардизму, хоча «пражани» користувалися певними елементами його поетики, критичне ставлення до стильових тенденцій модернізму і традиції вітчизняного письменства, вилучення з неї сентиментальних, надміру чуттєвих, роз­слаблюючих мотивів. Центральною темою лірики «празької школи», а відтак і Є. Маланюка, стала вольова особистість. Вона випробовувалась у поетичних текстах, переносилася звідти у життя.

Ліричний герой Є. Маланюка начебто витесаний з гру­бого каменю: вражає своїм суворим виглядом, відображає світогляд безкомпромісного максималіста, перейнятого загостреним чуттям часу. Історіософічні видіння, охоплені бойовими кличами Київської Русі, обвіяні гарячими вітрами Дикого поля, насичені вольовою енергією І. Мазепи й П. Орлика, мали колір «державної бронзи». Якихось емо­ційних, просвітлених нюансів, притаманних Наталі Лівиць-кій-Холодній, О. Стефановичу чи О. Ольжичу, тут не спо­стерігалося. Поет не дозволяв собі щонайменшого душевно­го розслаблення. Тому такими суворо монолітними ви­даються збірки його першого періоду творчості: «Стилет і стилос» (1925), «Гербарій» (1926), «Земля й залізо» (1930), «Земна мадонна» (1934), «Перстень Полікрата» (1939), «Вибрані поезії» (1943). У міжвоєнне двадцятиліття склалася думка, що в доробку Є. Маланюка інтимні мотиви відсутні, крім хіба книжки «Гербарій», упорядкованої ним під час перебування у Каліші. Яким же щирим було здивування літературної громадськості, коли поезія витончених сердеч­них переживань ринула на сторінки повоєнних видань автора, який називав себе «імператором залізних строф». Датовані переважно 20—30-ми pp., вони вражали рідкісним -Рицарським ставленням до світу, до жінки, засвідчували ^сокі чесноти Є. Маланюка, ревно ним приховувані від ^ороннього ока. Однак і в другий період (збірки: «Влада», 1951; «Поезії в одному томі», 1954; «Остання весна», 1959;

«Серпень», 1964; «Перстень і посох», 1972) він лишився вірним своєму центральному образові —Україні. Слова "Де ж знайти нам від тебе кращу Серцем, повним тобою

вщерть?» стали смисловою основою його життя та твор­чості.

Міцно куті, максимально спресовані строфи Маланюко-вої лірики розгортали образ України у різних значеннях, у перехрещенні контрастних понять, насичених одночасно почуттям любові та ненависті, надії та розпуки. З одного боку, Україна поставала символом класичної довершеності, уподібненої до Давньої Греції («О моя степова Елладо, Ти й тепер класично ясна»); з іншого—«Чорною Елладою», «Аятимарією» («Тавро каліченого народа, Втіха ката й мати яничар»). Є. Маланюк не міг пробачити своїй, найдорожчій у світі, Батьківщині малодушності, небажання стати держав­ною нацією, зрадництва власним інтересам, рабської поко­ри завойовникам. Велика синівська любов спонукала його дивитися правді у вічі, хоч би якою гіркою вона була:

Невже калюжею Росії Замре твоя широчина?...А над степами вітер віє, А в небі гуркотить весна.

Подібні гнівні інтонації звучать і в інших творах поета («Псалми степу», «Варязька балада», «Убійникам» тощо), зокрема у «Посланії», де осмислюються пророчі слова Т. Шевченка з вірша «О не однаково мені». Тут Є. Мала­нюк висловив відому формулу, в якій відбито сумну долю українства: «Як в нації вождів нема, Тоді вожді її поети». Справді, в Україні столітгями не було іншої сили, яка мог­ла б стати провідником свого народу. Є. Маланюк причини національного лиха вбачав не тільки у зовнішніх чинниках, а й у внутрішніх: «Нас можна як народ знищити лише шляхом самознищення». Тому не випадково він звертається до своєї музи: «Вчини мене бичем своїм...». «Кривавих шляхів апостол», як називає себе Є, Маланюк, мислив опо­зиційними символами, як-от «стилет» і «стилос», тобто зброя і перо. Перекладаючи роль «стилета» на «стилос», він намагався замінити життєспраглою енергією чуттєво-розслаблену душу України, збагатити прекрасний образ «степової Еллади» образом «залізного Риму». Звертання до них мало історичні підстави. Адже Україна здавна належала до чорноморсько-середземноморського ареалу, тому в ній досі вчуваються віяння античності. Про це Є. Маланюк (як і Ю. Липа) писав у своїх культурологічних дослідженнях. «Внук кремезного чумака, Січовика блідий праправнук» не тільки переглядав вітчизняну історію, а й творив новий

героїчний епос у текстах лірики, виповненої металевого тембру. Хоч він, цей тембр, дещо послабиться у поезіях 50—60-х pp., одначе збережеться строга віршована форма, за оболонкою якої нуртуватиме сильний темперамент, схильний до шляхетних переживань, до роздумів над людською долею, зокрема долэю вигнанця. Небезпідставно О. Тарнавський назве Є. Маланюка «українським Одіссеєм в Америці». Туга за Батьківщиною ятритиметься невигой­ною раною в душі поета. Спогади набудуть яскравого вигляду. Він з ними ділитиметься у колі найближчих друзів (М. Бутович, М. Аркас, Б. Рубчак, Б. Олександрів та ін.). На повернення у свій край, понівечений комуністичною Москвою, сподіватися було марно. І все-таки йому пощас­тило побувати бодай коло України. У 1962 р. Є. Маланюк приїхав до Варшави, де зміг побачитися з дружиною Богу-милою Савицькою та сином.

Справжнє повернення Є. Маланюка сталося пізніше, як тільки-но Україна стала незалежною державою. Сього­часний читач має змогу безпосередньо ознайомитися з лірикою поета, що назавжди увійшла до -золотого фонду нашої літератури.

МУЗА БОЛЮ, СУМЛІННЯ І ГНІВУ

«Стилет чи стилос? Не збагнув...». У 1925 р. з'явилася збірка Є. Маланюка «Стилет і стилос» з виразними рисами дисципліни поетичного мовлення, вольовими настійними вимогами (тобто імперативами), потужними історіософічни-ми візіями. В ній окреслилися стійкі стильові ознаки не лише поета, а й інших представників «празької школи» (Ю. Дарагана, О. Ольжича, Олени Теліги, Л. Мосендза, Наталі Лівицької-Холодної та ін.). Назву їй дав провідний мотив, найвиразніше проявлений у вірші «Стилет чи стилос? Не збагнув...». Власне, тут загострювалася давня проблематика світової літератури: що має бути визначаль­ним у художній творчості —краса чи служіння суспільним інтересам. Ця полеміка в інтерпретації Є. Маланюка відоб-^^{>азилася в} символах стилоса (паличка для писання на воща­чій дощечці) та стилета (невеликий кинджал з тонким тригранним клинком). Вони не протиставлялися, як зазви­чай велося серед письменства, схильного до пориву високо­го мистецтва, або до «зображення життя у формах життя».

Частка «чи» у формулі Є. Маланюка виконувала неаби-

яку смислову роль, вказуючи на певну нерішучість лірично­го героя перед неминучим вибором. Тому символ.терезів як втілення долі поета за такої невизначеності завбачає трагіч­ні наслідки вагання, зумовлює потребу подолання подвійної ситуації («Двояко Вагаються трагічні терези»).

З одного боку, в перебігові ліричного сюжету розкри­ваються привабливі «береги краси», таємничі цнотливі краєвиди, виповнені гіпнотичного чару, а з іншого—жор­стока дійсність з неминучими бурями, «галасом бою», «бо­жевіллям хвиль». Пристати тільки до одного з цих світів — значить стати зовсім іншим, ніж знайтися у протилежному світі: збутися або витонченим естетом, або революціонером, котрий займається позалітературною діяльністю.

Для Є. Маланюка було неприйнятним однобічне роз­в'язання такої непростої ситуації, досить задавненої на теренах українського письменства. Адже часто тут критерій краси відсувався на другий план задля ідеї служіння мистецтва народним інтересам, потреби пробудження та формування національної свідомості. На цьому, зокрема, наголошував історик літератури С, Єфремов. Таку позицію поділяли народники (П. Грабовський, Б. Грінченко та ін.), а в XX ст.—чимало емігрантів, насамперед Д. Донцов, який вимагав від письменників буги головно «виховниками» нації, власне, виконувати не основну роль за рахунок визначальної —естетичної.

Є. Маланюк мав дещо відмінну думку стосовно діяльнос­ті митця, вважаючи його (генія) «внутрішнім змістом мистецтва», незалежним від напрямів і шкіл, а процес творчості —таємничою «містерією», що відбувається за притаманними тільки їй законами. Відтак поезія трактувала­ся як рівновелика, непідлегла будь-якій сфері природи чи суспільства. І чим повніше вона розкривалася як мистецтво, тим відповідніше задовольняла громадські інтереси.

Могутній вплив художнього слова на людську свідо­мість — неспростовна істина. Її поділяв Є. Маланюк. Але ніколи не вдавався до ототожнення поезії з політикою, ідео­логією чи військовою справою. Будь-яка підміна естетичних понять поняттями позахудожньої сфери була для нього неприйнятною. Недарма у вірші «Епілог», що завершував збірку, між промовистими образами «стилет»—«стилос» вживався єднальний сполучник «і» задля врівноваження протилежних значень.

Слово «безмежжя» у поезії «Стилет чи стилос? Не збагнув...» однаково стосується як «берегів краси», так і

«набряклого вітром обрію». Ліричний герой органічно поєд­нує у своїй душі два, на перший погляд несумісні, світи, які, не втрачаючи своїх конкретних характеристик, взаємозба­гачуються у новій якості. Є. Маланюк виходив із відповід­ного розуміння своєрідності українського письменства, змушеного реалізувати свій талант у несприятливому для творчості національному середовищі. Він мусив торувати шлях до незалежності та державності України, виконувати чимало позалітературних функцій, тому що завжди браку­вало національне свідомих фахівців, але при цьому лишати­ся митцем, писати свої твори за законами краси. Така проблема ніколи не поставала перед письменниками істо­рично визначених у власних державах націй (англійської, французької, шведської, російської тощо).

Є. Маланюк не тільки порушив визначальне питання української дійсності, а й знайшов необхідне його роз­в'язання, присвятивши цьому все своє творче життя.

«Знаю — медом сонця, ой ладо...» Давня Греція, або Еллада, вважається колискою європейської цивілізації, зразком досконалої краси, взірцем високої етики. Відтак нічого дивного не сталося, коли Є. Маланюк уподібнив Україну, що належить до Європи, до Еллади. Адже земля, крізь яку здавен пролягав шлях «із варягів у греки», завжди вражала чужоземців природною артистичністю, пісенністю, естетичним чуттям та моральними чеснотами.

Називаючи Батьківщину «антично-ясною», поет мав на увазі не односторонній благотворний вплив на неї еллін­ського світу. Для нього Україна була здавен невід'ємною частиною чорноморського та середземноморського природ­ного і духовного середовища, безпосередньо причетною до античної культури. Ці думки він доводив у вишуканих коротких науково-критичних нарисах (есе), що з'явилися Двома виданнями «Книги спостережень» (1962, 1966), суго­лосних публікаціям інших письменників-емігрантів, зокрема Ю. Липи.

Такі міркування Є. Маланюка позначились і на його історіософській ліриці, одним із прикладів якої є вірш «Знаю—медом сонця, ой Ладо...». Тут символ «степової Ьллади» поєднував у собі два світи—античний та націо­нальний, пов'язаний з архетипом «степу», що виразно Розкривається у характері українців, статечно-неспішних у

езмежжі широких краєвидів. Водночас образ степу прихо-иував трагічний зміст, явлений в історичній перспективі,

означаючи постійний «коридор», що заповнювався непро­ханими ординськими навалами, ототожненими у вірші з «половецьким хижацьким ханом». Природний зв'язок України з чорноморським та середземноморським середо­вищем прирікався на ненастанні криваві розриви. Одначе він зберігався у глибинах колективної свідомості, передо­всім у міфах, в іменах деяких богів, які мають наддніпрян­ське походження (Артеміда, Арей та ін.). Недарма Є. Мала-нюк згадує Ладу, відому у грецькому варіанті як Лето, в латинському—як Латона, рівнозначну Ладі—праукраїн-ській великій богині весни та подружньої злагоди, зображу-

 

М. Жук. Панно «Біле і чорне»

ваній зазвичай з дитям на руках, із пшеничним колосом, квітами, червоним яблуком. Вона вказує на історичну тяглість української дійсності від сивої давнини до сього­дення, закарбовану в національних архетипах, дарма що вона щоразу нищилася «гураганом» половецької, більшо­вицької чи будь-якої іншої орди. Україна завжди була для поета непорушною у своїй суті, постаючи в історичних формах та барвах: то «вишневим цвітом», то «...блакитним мітом (тобто міфом) В золотім полудневім меду».

Є. Маланюк болісно переживав вимушену розлуку з Батьківщиною, що властиво всім емігрантам, сприймав її вже у вигляді «фата-моргани», недосяжного міражу, Щ°

ввижався хіба що блукальцям у пустелі. Відтак з'явилася гіркотна метафора «На пісках емігрантських Сахар», навія­на, очевидно, безпросвітними буднями у каліських таборах інтернованих вояків, розташованих серед пісків. Тут Є. Маланюк змушений був уперше відчути дошкульний подих вигнання, але не втратив віри повернення до втраче­ного раю («Нам немудрим —даремний дар!»), до України.

«Біографія». «Біографія» —то ліричний життєпис Є. Маланюка, який зазнав суворої емігрантської недолі, але не втратив сили духу і віри в повернення на Батьківщину, звільнену від іноземної більшовицької окупації.

У творі йдеться насамперед про загострені внутрішні переживання перед лицем жорстокої правди. В них уга­дуються жорсткі реалії особистого життя поета та фрагмен­ти національної руїни. «Кривавих шляхів апостол», як себе називає Є. Маланюк, заприсягається, попри найважчі ви­пробування та неминучі перешкоди, світити «смолоскипом Тобі Одній», тобто Україні.

«Біографія» складається з трьох частин, цілком самостій­них, пов'язаних ідейним змістом. Така віршована компози­ція відома як триптих. Починається твір з енергійних, коротких речень, що містять у собі напругу рішучої дії, жагу якнайповнішого самоздійснення всупереч несприятли­вим обставинам. Іншого напрямку, як «проти течій», лірич­ний герой не знає, усвідомлюючи, що йому доведеться простувати до обраної мети «без шляху, без батька, без предтечі», покладатися лише на власні сили. Навіть прире­чений на нерозуміння, на «самоту», на забуття, він спрома­гається «Все чути. Всім палать. Єдиним бути...», перетвори­тися на суцільний згусток волі.

Ліричний герой (а відтак.і автор), керований загостре­ним чуттям відповідальності за постійно нівечену долю «страждальної землі», уподібнюється скульптору («Вирізьб­люю німий життєпис На дикім камені століть») або кон­структору («...конструюю вічний образ На сірім цоколі ^су»). Жорсткі метаморфози вольової думки, коли не Дозволялося найменшого внутрішнього розслаблення, за­свідчували не лише нову якість поетичного мислення Є. Ма-ланюка, а й зрілість національної свідомості, яка віднаходи-^ла Шляхи здійснення українства у чітко дисциплінованих 'V РМах. Вибір поета поставав із твердого переконання, яке

Діляли й інші письменники-емігранти: «Мушу випити ке-^их До краю». Гіркий трунок вигнання спонукав до форму­ло,,., ^

вання в їхній творчості нового типу українця, перейнятого невситимою волею до життя, розбудив у ньому приспану віками націо- та державотворчу енергію.

«Строфи». Поняття «строфи» стосовно твору Є. Мала-нюка вжито як віршований жанр, відмінний від значення однойменного терміна, що вказує на поєднання у певному вірші кількох рядків, пов'язаних між собою відповідною

системою римування.

Власне, тут чотири катрени, кожна пара яких оформлена через смислове протистояння. Теза, тобто думка, висловле­на у двох перших катренах, заперечується думкою двох наступних катренів (антитеза). Лірична композиція набуває своєрідного стильового забарвлення. Спочатку розгортаєть­ся картина, виповнена щедрого сонячного світла та неви­черпного добробуту, відбита у надійному плинному потоці згармонійованого часу,—адже мовиться про край, у якому споконвіку «лагодою сяє стиглий лад». Рівновага зображен­ня закоренилась у багатство буйного саду, у міфи врожай­ного літа, що втаємничуються в дійстві очищення через живий вогонь, передовсім у «ворожбі упайла». Смисловий колорит подій закріплюється вічним колуванням. Поряд із парним римуванням вживається кільцеве, оповиваючи початок і кінець кожної строфи. Так витворюється ефект надійного, замкненого на своєму достатку світу.

Після такої пластичної, випогодженої замальовки (тези), близької до «неокласичної» поезії М. Рильського, вже на­ступні два катрени—перейняті зовсім відмінною тональні­стю, стихією рвучкої експресивної ритмоінтонації, тривож­ною напругою риторичних фігур. Щойно гармонійний простір заповнює «безверхе бойовисько», толочить «козаць­ке перекотиполе», неспроможне вкоренитись у ґрунти рідної землі. Цією навдивовижу точною метафорою Є. Ма— ланюк вихопив істотні риси української душі, нездатної до| внутрішньої самодисципліни, схильної до отаманства, такої, і що зумовлює національний хаос. Ось вона, сумна правда, козацтва: маючи славну історію, воно втратило можливість утвердитися в ній через внутрішні чвари та розбрат, зникло разом із Військом Запорозьким та Гетьманщиною. Розмір­ковуючи над суворими уроками минувшини, поет не з'ясо­вує причин національної руїни, даючи змогу читачеві само­му розкрити їх, побачити їх у собі, у власній ментальності та зробити відповідні висновки. Зобразивши непривабливе «козацьке перекотиполе», він лишає питання відкритим;

«Чи проковтне страшним простором степ. Чи дикий чвал той перейме Мазепа». Тут окреслюється фатальне україн­ське питання —«Бути чи не бути?», або розпорошитися без сліду, або зупинити нарешті той «дикий чвал», або зникну­ти безвісти, або самоствердитись у собі, беручи за приклад вчинок того ж І. Мазепи та продовжуючи його справу до логічного завершення.

«Візія». Чимало сюжетних ліній сходяться до основного доцільного напряму—Страшного Суду, яким має заверши­тися людська історія. Ними живилася здавен світова та українська література. Тому вірш «Візія» Є. Маланюка —не виняток. Трактуючи дійсність із такого погляду, він розгля­дав її крізь призму нещасливих національних реалій, загос­трював як моральний максималіст проблему особистої відповідальності за своє життя, за свій рід, за долю нації. Про це писали Т. Шевченко («Кавказ», «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм...»), І. Франко («Моисей») та ін., не приховуючи гніву з приводу байду­жості національного духу до свого пробудження, примирен­ня зі своїм рабським животінням. Сприймаючи українську руїну як неминучу данність («Все, що має статися, вже сталось»), Є. Маланюк був переконаний, що невдовзі «щоденний галас» неминуче «перетне архангельська сур­ма». Грізний апокаліптичний образ, взятий з релігійно-містичної християнської літератури, виповненої суворих віщувань про кінець світу, символізував кару за гріхи перед нацією, хоч би ким вони здійснювалися: чи зайдами-заво­йовниками, чи зрадниками рідної землі. Суд, за припущен­ням поета, має бути абсолютно чесним і непомильним. Ні Божа Мати, ні Юрій Змієборець не спроможуться заступи­тися за будь-яку неправедну душу. Вона «без стін і без одежі Встане перед карою Руки».

Читаючи такі поезії, виповнені гніву та ненависті, дарем­но припускати, ніби вони були написані жорстокосердим автором. Навпаки, подібні твори з'являлися від великої любові, від намагання пробудити своїх грішних краян, спонукати їх до рішучого самоствердження як вільних осо-оистостей, викликати в них могутню волю до життя, перей­шовши нелегкі шляхи душевного очищення.

Вірш «Візії», в якому відчуваються грізні інтонації Свято-^го -'"с'ьма, Шевченкових пророцтв, було написано 1933 р. аме тоді в Україні більшовики організували голодомор, а в імеччині до влади прийшли нацисти. Навіяний драматич-

¹⁰* 291

ними подіями міжвоєнного двадцятиліття, твір переймався не розпачем, а вірою в обов'язкову, хай по-суворому здій­снену справедливість у світі та в Україні. Поет сподівався, що це станеться невдовзі: «Літаки закрутяться, мов листя, Башти захитаються й падуть». Насправді історія внесла серйозні корективи у передбачення Є. Малднюка: Україна здобула незалежність мирним шляхом.

Слушні викривальні застереження поета тим, хто зав­жди намагався «заснуть, втекти, Сховатись 3d Мазьпу й Крути». Тому він, добре знаючи українську дійс ність, звер­тався до своєї музи: «Вчини мене бичем своїм». Звісно, бук­вальне прочитання таких пружних, енергійним поезій — абсурдне. Мовиться про головне: Є. Маланюк і в еміграції, і на Батьківщині був і лишається оголеним, чесним сумлін­ням нації.

В

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

ї. Розкажіть про життєвий шлях Є. Маланюка.

2. Чому він вирішив стати поетом?

3. Якими рисами відрізняється Маланюк ранній і ід пізнього?

4. Які завдання ставив поет перед українською літературою?

5. Які мотиви властиві ліриці Є. Маланюка?

6. Назвіть особливості його індивідуального стилю.

7. Чим відрізнялася поезія Є. Маланюка від тієї, що творила­ся у цей час в Україні?

8. Якими рисами поет подібний до інших предстсівників

«празької школи»?

9. У чому полягає історіософічність лірики поета?

10. Простежте, як у ній поєднано громадянські, патріотичні

мотиви з інтимними?

11. Проаналізуйте вірш «Стилет чи стилос? Не збагнув...» Що ':

означають символи стилета і стіїлоса?

12. Які ще символічні образи присутні в поезії Є. Маланюка?

Знайдіть їх, проаналізуйте.