ТОП 10:

АРКИ І ШИБЕНИЦІ («ПАТЕТИЧНА СОНАТА»)



Задум «Патетичної сонати» тісно пов'язаний із давнім наміром М. Куліша написати «кінороман з доби війни і революції», план якого він досить детально виклав у листі До І. Дніпровського ще 1924 р.

«Ми перш за все—ідеї». Прикметною рисою драми М. Куліша є її поліфонія (багатозвуччя). Виявляється вона,

Танюк Л. Читайте «Мину Мазайла», товариші! // Вітчизна.— 1989.— 1—С. 70'.

зокрема, в багатоплановості конфлікту. Письменник В. Петров не випадково назвав п'єси драматурга кіния 20-х pp. ідеологічними. У «Патетичній сонаті», де час дії охоплює проміжок між лютим і жовтнем 1917 p., теж є боротьба ідей. Вона пронизує людські долі, великою міро визначає стосунки між персонажами. «Ми першза все ідеї!»,—каже захисниця Української Народної Республі Марина Ступай. І це справді так. Гострі політичні прої стояння 1917 p. розводять людей по різні боки барик< Майже кожен із персонажів драми уособлює певну іде мрію, зрештою—політичну силу.

 

Генерал Пероцький — монархіст, який спить і бачить1 «єдіную-нєдєлімую Росію». Його син Андрій, корнет царської армії, вітає Лютневу революцію. В його образі вгадуються риси російського демократа. Ідею соціальне' революції, що її символізує червоний прапор, несе більшо­вик Лука, а з ним —і кілька другорядних персонажів, «Учи­тель запорозької крові» Іван Іванович Ступай-Ступаненко радіє, що «Україна воскресла»: інтелігент, щира й трохи наївна людина, він понад усе прагне національної солідар­ності, намагаючись примирити заради України червоний і жовто-блакитний прапори. Кульмінацією ідеолопчног конфлікту є сцена п'ятої дії, в якій символом гострого по} тичного протистояння стає зіткнення двох прапорів: жовт блакитного з червоним. Проте час від часу з'являється третій—андріївський (символ російської монархії).

Ось у цьому «бермудському трикутнику» й борсаєть українська доля. «Патетична соната» М. Куліша—саме п це: про болісний пошук Україною своєї долі на роздорі. жях історії

Трагедія гуманізму. І все ж п'єса М. Куліша не ли відтворює ідеологічні протистояння 1917 р. Поруч драмою української долі центральною темою «Патетичн сонати» є трагедія гуманізму в обставинах соціально-полі тичних потрясінь. Загубленість людини в політичному вихо­рі, знецінення індивідуального життя в суспільстві, зайнято­му грандіозними ідеями,—цей біль Куліша відчувався і в його «Народному Малахієві».

У «Патетичній сонаті» є сцена, в якій захисники різних політичних прапорів спотикаються об ноги убитого. Хто він—більшовик, монархіст чи захисник УНР, не зовсім зрозуміло. Просто людина. Її й у землю закопали нашвидку­руч, поспіхом, так що тепер, пробігаючи, всі спотикаються

дж поки не витримує хтось із матросів: «Чоловік не недо­курок, щоб його втикати отак в землю...»

Красномовна сцена! Ну, добре,—мовби говорить нам Аоаматург,—хай соціальна революція, хай національне визволення,—а що з людиною? Їй як? Вона—мета чи

засіб?

Схоже, що лише засіб. Ось як уявляє собі завтрашнє

«благоденствіє» більшовик Гамар: «Буде наш весь світ»,— піднесено, з хворобливим азартом звертається цей «солдат революції з простим серцем» невідомо до кого.—«Наш місяць. І вітер наш... Хай ставлять шибениці, хрести... Справляють хай молебні, співають "Отче наш",—світ, друзі, буде наш! Із шибениць ми зробимо арки. Хрести разом з капіталізмом пронесем і поховаємо на старих кладовищах на зорі соціалізму. А самі рушимо вперед!,.» Чимось моторошним віє від цих слів, мовлених більшови­ком Гамарем. Наш вітер... Наш місяць... Весь світ—наш...

Хай навіть так—але ж для чого шибениці й хрести в цьому фанатичному прямуванні до вселенського щастя? Це мука Кулішева: чи не розчиняється в революційних бурях гуманістичне начало? Як поєднати дороги революції та дороги кохання, класове й загальнолюдське?

Ідеологічний конфлікт ускладнюється тим, що лінія барикад проходить не лише крізь свідомість, а й крізь душі людей. Ілько Юга, ставши врешті-решт «солдатом революції з простим серцем», убиває Марину—свою кохану, свою мрію. Так йому велить революційний обов'язок.

«Фанатична націоналістка» чи українська Жанна д'Арк? Актриса А\іса Коонен, яка виконувала роль Марини Ступай на сцені Камерного театру в Москві 1931 р., назва­ла свою героїню «фанатичною націоналісткою», готовою на будь-яку жорстокість, на злочин. Але все одно, в її інтер­претації Марина поставала сильною, яскравою особистістю.

На початку п'єси Андре Пероцький називає Марину «Моя Жанна д'Арк», У ній і справді є щось від Жанни Д'Арк. Передусім—саможертовність в ім'я національної ідеї. Жанна вела за собою французьке військо. Марина ж До останку бореться з усіма, хто зазіхаєна українську волю. З монархістами, більшовиками, навіть із російськими Демократами, виявляється, їй не по дорозі.

Марина — воїтелька за національну ідею. Вона хоче «своєї держави», яку символізував би синьо-жовтий прапор. З уст Марини часто звучать різкі слова про більшовизм,

про ілюзії щодо можливості збудувати Українську державу під московським крилом. Красномовними є й репліки дівчи­ни, якими вона гасить наївну національну патетику свого батька. Коли Марина зауважує, що замість мрій українцям потрібнішими були б гармати й кулемети, то це є не стільки виявом її агресивності й войовничості, скільки констата­цією сумного факту: традиційна українська мрійливість не раз заважала збудувати «свою державу».

По суті, Кулішева героїня бунтує проти малоросійства. Вона уособлює той тип вольового, відданого національній ідеї, цілеспрямованого українця, про якого мріяли Д. Дон-цов, Є. Маланюк, О. Теліга та інші представники україн­ської політичної думки, діячі національної культури, які болісно переживали поразку УНР.

Образ Марини Ступай у «Патетичній сонаті»—це приклад того, як герой виходить з-під влади автора. «Фана­тичка» національної ідеї, яка організовує повстання проти більшовиків, член комітету Золотої Булави з підпільною (чеховською!) кличкою Чайка, виявляється трагічним персо­нажем.

Романтик чи «кат національної ідеї»? Один із конфліктів у поліфонічному творі М. Куліша — це конфлікт Ілька з самим собою. У ньому борються романтик, мрійливий, закоханий у Марину-мрію юнак,—і «солдат революції із простим серцем», який в ім'я класового обов'язку не зупи­ниться ні перед чим. Душа Ілька розривається між двома мріями: Мариною-Україною і соціальною революцією. Своєрідним утіленням другого «Я» Ілька Юги (його «солдатського» начала) є більшовик Лука. «Мій неромантич-ний друг»,—так називає його Ілько. Цей персонаж нагадує доктора Тагабата з новели М. Хвильового «Я (Романти­ка)»,—так само, як Ілько Юга з його внутрішнім конфлік­том нагадує чекіста з роздвоєною душею з того ж твору.

Юга довго не знаходить виходу зі свого «подвійного кола». Його ваблять революційні зорі—але й світло кохан­ня теж. Тільки в тім саме й річ, що класове й загальнолюд­ське вступають у гостру суперечність. Та й ідеали соціаль­ної та національної революції Ількові узгодити нелегко. Точнісінько як нелегко було узгодити їх у реальному житті цілому поколінню української інтелігенції—від В. Винни-ченка до М. Хвильового, Ю. Коцюбинського і... самого М. Куліша. Багато його ровесників обирали ідеал «червоної України». Але виходило, що задля нього вони—самі того

не бажаючи — змушені були вбити свою Марину з її мрія­ми про «свою державу».

Ілюзія обертається трагедією.

Трагедією оберталась і друга ілюзія: сподівання, що арки можна зробити із шибениць. Та хіба існує соціальна ідея, навіть найпрекрасніша, найблагородніша в своїй початковій суті, заради якої варто було б платити життям — однієї людини, сотень, а тим більше—тисяч і мільйонів людей? І кому потрібні арки, якщо вони з шибениць?

У п'єсах М. Куліша кінця 20 —початку 30-х pp. і справді чується «біль і протест розчавленої людини». А після «Пате­тичної сонати» він ще встиг написати сповнені політичних дискусій «діалоги» «Вічний бунт» (1932), драми «Прощай, село» (1933) та «Маклена Граса» (1933). У них знайшли розвиток ті мотиви, які мучили письменника і в попередніх його творах.

Після самогубства М. Хвильового М. Куліш розумів вла­сну приреченість. Двійники його Луки й Гамаря вже вирі­шили, що в храмі вселенського щастя має бути і шибениця Миколи Куліша. Його арештували, коли він ішов на похо­рон свого друга І. Дніпровського.

Один із соловецьких в'язнів згадував, що Куліш на Соловках був тяжко хворим та безпорадним, знаходився там в ізоляторі, був хворий на туберкульоз, але його не перевели до шпиталю.

Тепер уже відомо, що письменника в один із днів (з 27 жовтня по 4 листопада) 1937 р. було розстріляно в урочищі Сандормох біля Медвежегорська, що в Карелії. Можливо, режисери цього трагічного дійства вважали, що червоні зорі соціалізму після того світитимуть ясніше. По­милились. Не стало людини—залишились її біль і мис­тецтво.

[?] ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Складіть біографічну канву М. Куліша: дати й головні події його життя.

2. Зіставте спогади дружини письменника Антоніни Куліш і роман Ю. Японського «Вершники» (новела «Дитинство»). Які факти й деталі біографії драматурга оживають там?

3. У чому полягала життєва драма М. Куліша?

4. Схарактеризуйте перше десятиліття творчої роботи М. Ку-ліша. Які його хронологічні межі? До яких жанрів звертався пи­сьменник? Які проблеми порушував?

5. Чому перша драма М. Куліша («97») мала такий великий успіх?

6. Чого прагне Малахій Стаканчик і чим обертаються його наміри? Покажіть, як у вчинках МалахіЛ "виявляються його фана­тизм і донкіхотство.

7. Як ви розумієте поняття «малахіанство»? Чи правомірна, на ваш погляд, думка, що Малахій—це «гомо совєтікус»?

8. Чому М. Куліш стверджував, що темою його комедії «Ми­на Мазайло» є міщанство і українізація?

9. Мина Мазайло—українець чи малорос? Яких ви знаєте літературних попередників цього героя?

10. Що вас приваблює в Мокієві, а що відштовхує?

11. Які «афоризми» тьоті Мо'гі з Курська вам запам'яталися? Як вони характеризують її?

12. У чому дядько Тарасрозходиться з Мокієм, а в чому—з Мотроною Розторгуєвою?

13. Чи зустрічалися у вашому житті типи, змальовані М. Кулі-шем?

14. Розкрийте суть ідеологічного конфлікту в драмі «Патетич­на соната».

15. Якій ідеї підпорядковано вчинки Марини Ступай? Чи має її образ символічні відтінки? Якщо так, то які?

16. Чому Ілько Юга вбиває Марину? Чим зумовлена роздвоє­ність його душі? Чи можна стверджувати, що романтик Ілько перетворився в «солдата революції з простим серцем»? І що значить—просте серце?

17. Як у творі розкривається трагедія гуманізму в епоху рево­люційних потрясінь?

ёэ РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Куліш М. Твори: У 2 т.—К.,1990.

2. Шерех Ю. Шоста симфонія Миколи Куліша // М. Куліш. Твори: У 2 т.—К., 1990.—Т. 2.

3. Куліш Антоніна. Спогади про Миколу Куліша // М. Куліш. Твори: У 2 т.—К., 1990.—Т. 2.

4. Лаврженко Ю. Микола Куліш //Розстріляне відродження:

Антологія 1917—1933рр.—Мюнхен, 1959.

5. Кузякіна Н. Микола Куліш у «Гарті», Урбіно і ВАПЛІТЕ //Літ. Україна.—1988.—4 лютого, 11 лютого, 18 лютого.

6. КузякінаН.Ув'язнений за суворою ізоляцією // Київ.— 1993.—№ 7.

7. Танюк Л. Читайте «Мину Мазайла», товариші! // Вітчизна.— 1989.—№ 1.

ВАПЕР'ЯН

Піпмогппьнии

(1901—1937)

«ЖИТТЯ ПЕРЕЖИТЕ, МОВ ШЛЯХ ЗАБОЛОЧЕНИЙ...»

у 20—30-х pp. Валер'ян Підмогильний був відомим і популярним письменником, автором кількох збірок опові­дань, романів «Місто», «Невеличка драма», перекладів українською зарубіжної класики. Мав вірних друзів-одно­думців Є. Плужника, Г. Косинку, Т. Осьмачку. Б. Антонен-ка-Давидовича. Мав дружину Катерину Іванівну, актрису Театру юного глядача, шестилітнього сина Романа. Обірва­лося все несподівано—у грудні 1934 р. арештований, а невдовзі висланий на Соловки, звідки вже не повернувся. Надовго було заховано до спецфондів його твори, а саме ім'я якщо і згадувалося, то лише в негативному контексті. Навіть після посмертної реабілітації 1956 р. твори цього талановитого прозаїка в Україні не перевидавалися.

Перебуваючи у спецізоляторі Соловецької тюрми, він напружено працював — це допомагало витримувати таку важку самотність. Читав, перекладав, писав нові оповідання і навіть романи, вивчав марксизм-ленінізм і точні науки — не хотів гаяти часу, бо над усе сподівався повернутися. «Дорога Катю, як ти живеш? Винний перед тобою страшно і неоплатно,—писав у листі до дружини,—ти добра, ти вибачиш, я знаю. Мила, рідна, як я хочу, щоб ти була здорова, бадьора, щоб тобі було добре! ... Що написати про себе? Все до решти я передумав, побачив, що в житті я скрізь був неправий, і ніколи життя не здавалося мені таким прекрасним, як зараз. Тепер я розумію і люблю нашу велику країну, тепер я з нею, я маю надію коли-небудь до неї повернутися»'. Катерина Іванівна з Романом кілька

Див.: Вітчизна.— 1988.— № 2.— С. 103.

років поневірялася на Томщині, потім в Алма-Аті, після війни повернулася до Києва, Роман став студентом медін­ституту. У 1950 p. пішов із життя зовсім молодим, так і не дочекавшися звістки про батька...

Чим же завинив Валер'ян Підмогильний перед своїм народом, за що був названий його ворогом і вбитий у роз­квіті творчих сил?

Народився 2 лютого 1901 р. у селянській родині в селі Чапля на Катеринославщині (нині це Дніпропетровськ, його околиця). Тоді село було власністю графа І. Воронцова-Дашкова, в економії якого і працювали батьки. Для Ва-лер'яна та його сестри Нати могли наймати вчителя фран­цузької. А мама взагалі була «природженим інтелігентом», як згадують односельці.

Хлопець закінчив церковно-парафіяльну школу. З 1910р. по 1918 р. навчався в 1-му Катеринославському училищі. Багато читав, вивчав французьку й німецьку, пробував пи­сати вірші та оповідання, вміщував їх у шкільному журналі під псевдонімом Лорд Лістер (вплив популярних тоді при­годницьких творів про Ната Пінкертона).

Перше відоме оповідання«Важке питання» написане шістнадцятилітнім В. Підмогильним і присвячене було вирі­шенню гімназистом Андрієм «важкого питання» статі, «чо­ловічої зрілості». Вже 1919 р. в катеринославському журна­лі «Січ» з'являються оповідання «Гайдамака» і «Ваня». Саме в той час майбутній письменник посилено вивчав іноземні мови: французьку та німецьку.

Після закінчення училища Валер'ян стає студентом щойно утвореного Катеринославського університету. Викла­дали тут Петро Єфремов (брат академіка, літературознавця Сергія Єфремова) та знавець української історії, культури Дмитро Яворницький, який очолював кафедру українознав­ства. Отже, майбутній письменник мав добрих учителів, відданих патріотів. У 1921 р. у збірнику «Вир революції» П. Єфремов під псевдонімом В. Юноша помістив розлогий аналіз перших оповідань молодого прозаїка під промовис­тою назвою «Поет чарів ночі». На той час В. Підмогильний уже мав друкованими не лише оповідання в пресі, а й першу книжку«Твори. Т. І», видану 1920 р. в Катериносла­ві. До неї увійшли оповідання «Старець», «Ваня», «Важке питання», «Пророк», «Гайдамака», «Добрий бог», «На селі», «На іменинах», «Дід Яким», написані здебільшого під час навчання в училищі. Ця збірочка засвідчила появу на літе­ратурному видноколі оригінального, самобутнього таланту,

який пішов шляхом абсолютно новим для українського мистецтва 1917—1920 pp.,—шляхом модернізму, глибокого заглиблення у психологію людської душі, її художнього пізнання.

У 1920—1921 pp. учителював у рідних краях: Павлограді, Катеринославі, тоді й створив цикл «Повстанці». Частина цих оповідань друкувалася в катеринославській газеті «Український пролетар», повністю 1923 p. вони вийшли окремим виданням за кордоном. Тоді ж пише і повість «Остап Шептала», опубліковану 1922 p. вже в Харкові.

Восени 1921 p. Валер'ян Підмогильний вирушає ближче до культурно-мистецьких центрів — на Київщину. Спочатку живе в мальовничому курортному Ворзелі. Там одружуєть­ся з донькою священика Катериною Червінською. А не­вдовзі подружжя перебирається до Києва. Тоді тут іще сяяв банями Михайлівський Золотоверхий собор, а до святої Софії можна було потрапити крізь головний вхід — браму Заборовського. Вабили непорочною первозданністю Дніпро­ві кручі... Але над усім цим панувало типове непманське, дрібнобуржуазне міщанське середовище. «Живчик» літера­турного, мистецького життя знаходився в пролетарському Харкові, який з 1919 р. став столицею УРСР. Тому багато українських письменників (як П. Тичина, В. Еллан) переїз­дять туди. Однак Валер'яна Підмогильного вабить Київ, що був осторонь столичного галасу, навкололітературної штов­ханини та суперечок. Підмогильні поселяються в будинку на розі Великої Житомирської, неподалік Сінного базару. За свідченнями сучасників, двері їхнього помешкання ніко­ли не зачинялися. Ю. Смолич пригадує Валер'яна як люди­ну «відвертої, розкрийдушу вдачі», «найбільш інтелектуаль­но заглибленим, душевно тонким, або, по-простому кажучи, найбільш інтелігентним»' серед тогочасної київської мис­тецької публіки. Він працює редактором видавництва «Книгоспілка», а з 1925 p.—у редакції журналу «Життя й революція». Близько сходиться з місцевою українською інтелігенцією, яка об'єдналася в АСПИС: Л. Старицька-Чер-няхівська, Н. Романович-Ткаченко, П. Филипович, М. Зе-ров, Г. Косинка, Б. Антоненко-Давидович. Невдовзі це бага­толике об'єднання розпалося—відокремилися «неокласи­ки» (П. Филипович, М. Зеров) і утворилася «Ланка». Назвав ч так Валер'ян Підмогильний. Це була організація без стату-

Сліолич Ю. Твори: У 8 т.— К., 1986.— Т. 7.— С. 600.

Мовчан

ту і прогреми. Вона вважалася «попутницькою», тобто не приймала агітаційних гасел нової ідеології, була терпимою до більшовицької влади, але служити їй не бажала. Не бажали того В. Під могильний, Є. Плужник. Т. Осьмачка, Б. Антоненко-Давидович, Марія Галич, Г. Косинка. З 1926 р. «Ланка» називалася МАРСом і стала, власне, київською філією ВАПЛІТЕ. До згаданого товариства долучилися Б. Тенета, Д. Тась (Могилянський), Д. Фальківський та ін. Членство визначатиметься талановитістю постаті, прагнен­ням вивести українську літературу в широкий європей­ський світ.

Одне слово, у Києві Валер'ян Підмогильний з головою поринув у творчість. Він був душею товариства. Як згадує дружина Г. Косинки, «враження справляв дуже серйозної, неговіркої людини. Але коли теми розмов були близькі його серцю, раптом у його очах з'являлися яскраві іскринки і він радо підтримував бесіду, виявляючи енциклопедичні знан­ня»'. Недаремно його називали «університетом на дому».

Оповідання В. Підмогильного друкуються по різних часописах, виходять окремими збірками, найповніша серед них—«Проблема хліба» (1927). Він у цей час багато пере кладає зарубіжної класики.

Та найбільшу популярність принесла публікація роману «Місто», що вперше з'явився 1928 р. у Харкові. Було орга­нізовано кілька диспутів, під час яких обговорювалися Нй так здобутки, як «хиби» нового твору. Не сприйняв одно­значно пролетарський Харків цього роману, бо за ідейною спрямованістю він був надто далеким від вимог більшовиць­кої партії й тих завдань, які нав'язувалися новому мистец­тву. Чимало нападок зазнав письменник від марксистсько-ленінської критики за «Місто», але продовжував іти тим

самим шляхом.

У 1929 р. Підмогильний переїздить до Харкова, невдовзі у видавництві «Рух» йому запропоновано посаду консуль­танта з іноземної літератури. Перед ним, як перекладачем, розгорнулося широке поле діяльності.

У 1930 р. журнал «Життя й революція» друкує новий його роман «Невеличка драма», також неоднозначно сприйнятий читачами і критикою. Хмари над головою письменника вже збиралися—-починався час масових репресій. Останній твір, який побачив світ за життя авто

Мороз-Стрілець Г. Голос пам'яті: Спогади.—К., 1989.—С. 111.

pa,—оповідання «З життя Будинку». З великою, як на ті часи, сміливістю в ньому алегорично показано напружену, тривожну атмосферу періоду «культу особи». Будинок по­стає закодованою метафорою суспільства, в якому запану­вали загальна підозрілість, словоблудство і неприхована де­магогія, де людяність витіснено жорстокістю, законність — безпідставними звинуваченнями, арештами ні в чому не винних громадян.

У 1933—1934 pp. Валер'ян Підмогильний пише «Повість без назви...», яка залишилася незавершеною в архівах митця аж до наших днів. Перебуваючи в слідчому ізоля­торі, він просить дружину зберегти її, передрукувати з чернеток.

8 грудня 1934 p. Валер'яна Підмогильного було арешто­вано. Понад місяць тривали вис нажлцш допити, які закінчи­лися самонаклепом і визнанням усіх"??о1винувачень. наперед запланованих органами НКВС. Його разом із М. Кулішем, Є. Плужником, Г. Епіком, В. Поліщуком, О. Ковінькою та ін. засудили до десятирічного ув'язнення з конфіскацією осо­бистого майна за участь у контрреволюційній організації, яка мала нібито здійснити терористичні акції проти радян­ської влади, утворити «незалежну буржуазну республіку». 9 червня 1935 р. Валер'ян Підмогильний прибув на Солов­ки, до спецізолятора, як особливо небезпечний політичний злочинець. У листах звідти (їх збереглося 32) намагається заспокоїти рідних, бо щиро сподівається повернутися...

9 жовтня 1937 р. особлива трійка НКВС переглянула справи «політичне неблагонадійних», серед них і В. Підмо­гильного, і присудила вищу міру покарання —розстріл. Ви­рок було виконано в один із днів між 27 жовтня і 4 листо­пада 1937 р. в урочищі Сандормох Медвежегорського райо­ну Карелії—напередодні 20-річчя Жовтневої революції.

СВІТОГЛЯДНА ПОЗИЦІЯ МИТЦЯ

У невеликій автобіографічній замітці Валер'ян Підмо­гильний так підсумував свій шлях: «Очевидно, є люди, що своє життя можуть згадувати, як суцільну смуту радості. с- люди, житгя яких насичене і радостями, і печалями. Можливо, ці люди найщасливіші, бо справжнє щастя може відчути той, хто зазнав горя.

Я оглядаюсь на пережите. Де мої радощі? Життя пере­бите, мов шлях заболочений. Шлях, що ним не йдуть, а

6*163

бредуть, повільно пересуваючи ноги, не в силі скинути важкий налип багна. Стомлений у першому кроці, знемо-жений у подальших, я шукаю світлої плями на пройденому шляху і не знаходжу...»'. Така оцінка свого життєвого шляху засновується на особливостях характеру і особливос­тях світобачення митця.

Він реаліст. Довколишній світ сприймає таким, який він є,—жорстоким, складним, суперечливим. Він також песи­міст—у тому світі його ваблять темні барви, саме їм надає особливого значення. Ось іще зізнання письменника;

«Батьківське поле вузенькими двома чи трьома смугами в різних місцях... й коли приходила мати з іншими матерями, ;

сусідками збирати врожай, то був він, врожай той, вельми негустий і непоказний на зріст. 1, заносячи серп над негус­тим стеблом жита, тужили матері. То вони співали... В пам'яті моїй не зосталося бадьорого материного співу. Смуток, печаль—правдивий відбиток життя... Я прислухав­ся до того співу. Спів той осів у пам'яті підсвідоме»2.

Здавалось би, на тлі такої песимістичної позиції міг з'явитися митець, у творах якого переважав би розпач, зневіра, трагедійне начало. Але там ми цього не знаходимо, хоч образ смерті присутній у багатьох творах, а трагедійне начало є супровідним його світовираженню. Вмирає Олюся в повісті «Остап Шаптала», труїться Зоська у романі «Місто»... Але роман про вмираючу любов, розчарування і душевну кризу В. Підмогильний називає «Невеличкою драмою», надаючи цим словом перевагу іншим цінностям та життєвим орієнтирам. Драматичний етюд «Смерть», напи­саний у період найбрутальніших нападок вульгаризатор­ської критики, не вселяє відчуття безвиході чи жаху, образ смерті сприймається як рятівне вивільнення душі від непо­сильного тягаря.

Річ у тім, що Валер'ян Підмогильний по-філософському, зважено і спокійно сприймає найболючіші життєві драми, негаразди, поразки. Він намагається їх осмислити, психоло­гічно дослідити, знайти їм пояснення, хоча ніколи не розставляє своїх оцінних акцентів, особливо ідеологічних. Його, як художника, політика та ідеологія взагалі не цікав­лять. Ті чи ті суспільні події, як, скажімо, національно-визвольна боротьба українського народу, для нього є не

Див.: Вітчизна...—С. 92.

/д,Ич.. іди чгипч... '—. >/—.

ЦДАМЛМ України.—ф. 107.—On. 1.—Од зб. 5.—Ари. 2.

об'єктом політичного відображення, а шматком довколиш­ньої дійсності, на якому зупинилася його мистецька увага,

Він був ще зовсім молодим, коли Україною котилася революційна хвиля. Юнак сприйняв її, вочевидь завдяки особливостям свого характеру, надто помірковано і врівно­важено, як на молоду і, здавалось би, гарячу голову. Тому закономірно, що не поспішав оспівувати і возвеличувати нові ідеали, як те робила більшість початківців. Врешті, політико-ідеологтчні теми спочатку обминав узагалі.

В. Підмогильний був дуже заглиблений у самого себе, тому так умів сприймати і чужі страждання, тому йому була цікавою людина як така, в комплексі усіх своїх поганих і гарних рис, людина жива, реальна, її складний внутрішній світ, єдиноборство в ньому духовного та біологічного начал.

Світогляд письменника формувався значною мірою під впливом зарубіжної літературної класики, а також психоло­гії. Він студіював 3. Фрейда, на основі чого навіть написав психоаналітичну статтю про творчість І. Нечуя-Левицького. Цікавився філософією Ф. Ніцше, А. Шопенгауера. З усіх французьких митців, яких так багато і плідно перекладав, найбільше цінував А. Франса, чий роман «Таїс» про долю куртизанки з античної Александр!!' вчив дивитися на світ по-філософському, цінувати в людині її природні якості, її волю і розкутість. «Філософські сумніви» французького мислителя Анатоля Франса були суголосні життєвій та світоглядній позиції Валер'яна Підмогильного. Він був надто освіченим і самозаглибленим, щоб сприймати на віру якісь догми, а тим більше писати за чиїмись вказівками. Писав про те, що найбільше вабило його як художника. За таку позицію і послідовність у поглядах Валер'ян Підмогильний поплатився фізичним життям, але повністю зберіг себе як творчу особистість.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.175.191.150 (0.021 с.)