Концевич Є. Таємна зброя Валерія Шевчука // Україна: Наука і культура.—К.. 1991.—Вип. 25.—с. 373.

" Див.: Сучасність.— 1992..— Ne 3.— С. 55.

в самій людині, що є свобода духу, мораль, віра, честь, обов'язок, смерть, безсмертя, влада, дружба, любов.

Валерій Шевчук ніколи не служив політиці чи ідеології, тому в його творах не знайдете викривального чи звеличу-вального пафосу, як, приміром, у Олеся Гончара. Якщо він і викриває щось, то не вади, а зло, яке суперечить самому житгю, гармонії у світі та в людських стосунках. Якщо возвеличує когось, то не вождів та героїв, а людину й добро, яке вона робить. При цьому в мистецькій палітрі прозаїка немає засобів для прямого авторського втручання в текст, відсутні ліричні відступи чи публіцистика. Він не нав'язує власної думки чи почуття читачам. Через вуста героїв, їхні судження, переживання передаються авторські роздуми, його погляд на світ. А то вже воля читача — сприймай цей світ чи відкидай.

Водночас авторова присутність відчувається майже скрізь. Передовсім в образі оповідача, який безпосередньо втілює в собі образ самого Валерія Шевчука. Згадаймо Семена-затворника («На полі смиренному»), хлопця Івана («Дім на горі»), Іллю і Петра Турчиновських («Три листки за вікном»). Хай це певною мірою історичні особи, але скільки рис, думок, почувань, сьогоднішніх переживань самого автора перебрали вони на себе!

Невід'ємною рисою індивідуального стилю письменника є його притчовість, тобто наявність яскраво висловленої (стосовно В. Шевчука вираженої через художні образи) моралі, повчання. Часто він використовує також євангелічні притчі. Зокрема, через усю його творчість проходить біблій­ний мотив притчі про блудного сина.

Не треба забувати також, що Валерій Шевчук — письменник-книжник. Він добре обізнаний з надбаннями сві­тової культури, на формування його індивідуального стилю надзвичайно вплинуло мистецтво давньоукраїнське, яке він глибоко студіював, а невдовзі й перекладав під час свого вимушеного вилучення з літературного процесу.

Особливо вплинула на нього традиція культури бароко.

Згадаймо, що бароко (від італ. barocco —дивний, химер­ний) як мистецький стиль зародилося в Італії у XVI ст. Звідти воно поширилося по Європі. У XVII—XVIII ст. через Польщу, Чехію, Хорватію потрапило в Україну та Білору­сію. А затим уже його шлях проляже до Росії.

У стилі бароко писали такі давньоукраїнські митці, як Лазар Баранович, Іван Величковський, Стефан Яворський, Григорій Сковорода. Мета їхньої творчості — піднести

16* 467

людину з прозаїчних буднів повсякденного життя до висо­ких сфер духовності. Всі засоби поетики українського баро­ко (стилістичні прикраси, метафори, гіперболізація, умов­ність, алегоричність образів та ситуацій, перевага ірреаль­ного над реальним, символізм тощо) були спрямовані збуди­ти уяву людини, її емоції, переживання, але, насамперед, для «високого бароко» характерною була «гра розуму».

В індивідуальному стилі Валерія Шевчука переважають риси необароко. Це—певний культурний світогляд, що є продовженням традиції українського бароко за нових умов.

Окрім використання поетики бароко у тканині своїх творів, Шевчук трансформує теми, мотиви, проблеми, ідеї бароко в сучасному вираженні довколишнього світу, люди­ни в цьому світі, а також внутрішній світ людини.

Його герой, як і людина бароко, часто загадковий, дива­куватий, начебто не зі світу цього, його оточує фантасмаго­ричний, суперечливий світ — незрозумілий і несприйнятли­вий. Він любить усе земне і звичайне, та, певна річ, спрагло тягнеться до чогось небесного, вічного. Він має душу і тіло, переживаючи, отже, роздвоєння, його переслідує внутріш­ній драматизм, але то лише очищає душу, підносить її над

буденністю.

Найяскравішим прикладом необарокового стилю є роман-балада Валерія Шевчука «Дім на горі».

Створювався він у 1966—1980 pp., а вийшов у світ

1983 p.

Цікавою є історія написання. Ось як розповідає про це сам В. Шевчук: «Книжку "Дім на горі" я писав мовби з кінця, тобто з другої її фольклорно-фантастичної частини "Голос трави". Писалася вона поволі: спершу одне оповідан­ня, котре я відкладав убік—хай вилежиться, тоді друге й так далі. Мав щастя, що мене ціле десятиліття не друкували, отож міг собі дозволити таку розкіш—не поспішати. А коли згодом переглянув усі ті оповідання, побачив, що вони утворюють певну цілість. І от вона собі лежала, я відчув, що чогось їй бракує. І дописав тоді першу частину—роман-преамбулу, що, власне, дав назву цілій книжці—"Дім на горі". Тим самим у творі розлилась часова перспектива, увиразнились елементи притчі, що промовляє до нас не якимись силогізмами моральних повчань, а художніми образами, котрі не потребують логічних коментарів»'.

Див.: Сучасність.— 1992.— N» 3.— С. 55.

Отже, твір складається з двох частин: повісті-преамбули «Дім на горі» і другої частини, яка має назву «Голос трави. Оповідання, написані козопасом Іваном Шевчуком і прилад­жені до літературного вжитку правнуком у перших» і об'єднує 13 оповідань.

Певно, працюючи над обома частинами роману, Валерій Шевчук не задумувався над тим, що підсвідоме втілював у ньому специфічне барокове світосприйняття, яке відбилося вже на самій композиції твору. Уявімо зразки барокової архітектури в Києві: Андріївська церква, Марийський па­лац, брама Заборовського у Софійському соборі, церкви Києво-Печерської лаври, Видубицький монастир... Краса, чарівність, розкіш, незбагненна велич цих споруд водночас спонукає до високих роздумів над чимось важливішим, аніж повсякденні проблеми і звичайна життєва метушня.

«Дім на горі» асоціюється з подібними бароковими спорудами. Друга частина—«Голос трави»—ніби основа цієї споруди, своєрідне підніжжя. Тринадцять оповідань в алегоричній, замаскованій формі розповідають про реальне життя. Фольклорно-міфологічна їх основа виконує роль не екзотичного тла: міфи, легенди, перекази були невід'ємною частиною світовідчуття наших предків, привносили в нього своєрідну духовну корекцію. Тому так тісно переплетено тут реальні картини з фантастичними, умовними, ірреаль­ними.

Життя героїв перебігає мовби в якомусь химерному (бароковому) світі, який, однак, суттю своєю нічим не відрізняється від світу реального. В ньому так само відбу­вається протиборство між добром і злом, світлом і тінню, людина постійно шукає сенсу свого буття, самої себе, прагне розібратися в довколишньому світі, в якому панують страх, непевність, неспокій. Кожне оповідання—своєрідна притча, морально-етичний постулат, до якого варто прислу­хатися, щоби вижити в такому світі. Про перемогу тут не йдеться. Автор анатомізує, тобто художньо досліджує сутність добра і зла («Відьма», «Чорна кума»). В оповіданні «Панна сотниківна» він тривожиться душевною роздвоєніс­тю людини. Згадаймо, ця проблема хвилювала і давнє українське бароко. Він навіть показує, як ця роздвоєність може погубити («Перелесник»). Особливу увагу звертає на відповідальність кожного за свої вчинки на цій землі («Свічення»). І, певна річ, усі герої В. Шевчука свідомо чи шдсвідомо прагнуть внутрішньої чистоти, гармонії («Швець»),

Той дім на горі побіля річки Тетерів, довкола якого розгортаються події повісті-преамбули, уособлює своєрідну фортецю нашої духовності, той ідеал, до якого прагне жива душа. Дарма що той дім не розгаданий до кінця, загадковий і недоступний декому. Зате традиція дому є стійкою: там володарюють жінки — зачинательки та продовжувачки роду, хоронительки моралі. Чоловіки тут з'являються вряди-годи; їм належить доля блудних синів. Лише від тих, хто нап'ється води тут, на горі, з рук жінки, народжуються дівчатка. Хлопці народжуються від таємничих прибульців, які зваблюють жінок усупереч їхній волі,—«джиґунів». Спочатку вони з'являються в подобі сірого птаха, який пе­ретворюється в чоловіка, а потім так само таємниче зникає. Зате залишаються по них нащадки—Хлопці, покликані бути творцями — поетами, художниками. Так народився козопас Іван, який згодом залишить нащадкам свої тринад­цять напівфантастичних оповідей, так народився і син Галі Хлопець, який ті оповідання «приладить до літературного вжитку». Сама по собі напрошується думка про те, що першопоштовхом творчості є неземна, диявольська (не

Божа!) сила.

Взагалі сюжет повісті «учуднений» багатьма засобами. Важливе значення має в ньому й символіка, зокрема кольо­рів (синій, сірий, жовтий, зелений), образів (як реалістич­них, так і умовно-фантастичних).

Цікаво, що ця символіка тісно пов'язана із суто бароко­вими мотивами, які пронизують твір. Наприклад, мотив небесної дороги. Автор пояснює його як «символ життєвого шляху», йдучи по якому, «кожна людина відчуває потребу ступити не лише на житейську дорогу, а й на ту, що прова­дить до вічності»'. Піднімаючися крутою стежкою до будинку, що височів на горі, недавній фронтовик Володи­мир навіть не підозрював, що від того життя його круто зміниться, там він знайде спокій і душевну гармонію—він підсвідоме змушував себе підніматися вгору.

Мотив самотності водночас є прокляттям та благом. Відчуття самотності переживають усі герої твору, в різний час і за різних обставин вона відіграє свою роль.

Мотив блудного сина, заснований на біблійній притчі, передає горе вигнання з рідного дому-фортеці, своєрідну втечу від світу, від себе і радість повернення —знаходжен-

Див.: Сучасність.— 1992.— № 3.— С. 56.

ня себе, пізнання законів природи і світу. Символ дому в поєднанні з цим мотивом означає своєрідне благо, форте­цю, міцну основу, а дорога, яка веде з цього дому,— прокляття.

Над романом-триптихом «Три листки за вікном» Валерій Шевчук також працював упродовж тривалого часу — з 1968 р. по 1981 р. (надрукований 1986 р.) Як уже зазначало­ся, за нього автора удостоєно Шевченківської премії та премії фундації Антоновичів,

Хоч і заснований він на конкретному історичному мате­ріалі з XVII, XVIII і XIX ст., тобто є твором історичним, та основною його рисою є фі.\ософічність. Валерій Шевчук художньо досліджує «українську душу» в розрізі трьох істо­ричних епох: бароко, просвітництва, романтизму. Ця «укра­їнська душа» в пошуках відповідей на вічні питання про сенс буття на землі проходить своєрідну еволюцію.

Три герої-оповідачі (вони ж є і історичними постатями) Ілля Турчиновський (який закінчив повний курс Києво-Могилянської академії), його онук писар Петро Турчинов­ський та Киріяк Сатановський прагнуть з'ясувати: що є добро, а що є зло. Кожен із них по-своєму це робить, але в цьому пізнанні вони мовби переймають естафету один від одного.

Вирушає в життєві мандри непогрішний тілом і помисла­ми Ілля Турчиновський (повість «Ілля Турчиновський»), вирушає з надією «обійняти світ душею», добром поборю­вати зло і в такий спосіб пізнати сенс буття. Але довко­лишньому світові неприйнятна його янгольська чистота, він почувається в ньому заблуканим і розполовиненим, так і не сягнувши довгожданої істини.

Його онук писар Петро Турчиновський (повість «Петро утеклий») продовжує ці пошуки. Його бунт проти чужого, жорстокого світу стихійний, його опозиція до нього і до того зла, що зараз бенкетує, стійка, несхитна. Сили душевні Петро черпає з самої природи життя на землі.

У третій повісті «Ліс людей, або "Чорна книга" Киріяка Сатановського» праправнук Іллі Турчиновського гімназій­ний учитель Киріяк Сатановський весь у активному діянні, хоч його світовідчуття засноване на спогляданні та засу­дженні довколишніх подій, вчинків і помислів людей. Себе ^ж ніби підносить над цим жорстоким, часто абсурдним світом, не усвідомлюючи зла в самому собі, навіть не нама­гаючись глибоко пізнати його. Одначе вийти йому з «лісу

людей» так і не пощастило, він стає надламаною гілкою,

однією з багатьох.

Отже, в «Трьох листках за вікном» Валерій Шевчук спромігся простежити складну, суперечливу історію станов­лення духовності українського народу, його морально-етич-;

ного кодексу упродовж трьох століть —адже як він наголо­шує в одному із своїх інтерв'ю, «всі оці тисячу років мільйони індивідуальностей боролися, падали, гинули, зво­дилися, будували і руйнували не тільки матеріальні цінно­сті, але й себе і свою суть, свою духовну структуру»'.

«НА ПОЛІ СМИРЕННОМУ»

Це роман-притча, роман-травестія.

Поштовхом до написання послужила пам'ятка житійної літератури «Києво-Печерський патерик» (кінець XII—по­чаток XIII ст.), що його Валерій Шевчук ретельно досліджу­вав. Але «На полі смиренному» не є цілковитою сучасною інтерпретацією «Києво-Печерського патерика», його сучас­ною версією. Валерій Шевчук у своєму історичному романі вийшов далеко за межі життєпису ченців Києво-Печерсько­го монастиря. Згадаймо зізнання оповідача Семена-затвор­ника, чиїми вустами часто промовляє сам автор: «Своє писання я замислював ширше від Полікарпового, бажаючи переповісти не тільки його історії, а додати ще й своїх. Зокрема, хотілося мені, щоб ця оповідь не звучала одно­значно: про лихе та важке; мислив я більше про людей вивищеного духу розказати, великих мучеників та учителів, тих, від кого і я набрався добромислительного духу»².

Твір складається з 12 розділів, у кожному з яких розпо­відається про життя котрогось із ченців Києво-Печерського монастиря: про Лаврентія, який утихомирював біснуватих;

біснуватого Прокопа; прозорливого Єремію, який постійно стежив за всіма і вмів помітити небезпечні явища довкола;

Про колишнього великого князя чернігівського святошу Миколу, який не вмів цінувати того, що мав; про Прохора, який знав таємницю печення хліба з лободи і утворення солі з попелу; про Ісакія, який мав у душі сумнів після з'явлення йому Христа; про Теофіла, який щодня чекав

' Див.: Слово і час.— 1991.— № 12.— С. 42. ² Шевчук В. Птахи з невидимого острова.— К., 1989.— С. 180.

своєї смерті; про лікаря Агапіта і вірменина; про Іоанна-затворника, який із плоттю своєю боровся; про дивацтва ченця Григорія, котрий холопів до монастиря заманював;

про Федора, який шукав спокою для душі,- але так і не знайшов; про Семена-затворника, який усі ці історії взявся переповісти.

Як бачимо, перед читачем постає вельми строката карти­на життя Києво-Печерського монастиря. У багатьох історіях беруть участь також преподобні отці: ігумен Никін, Іоанн, Єремія. Водночас це досить цілісна картина. Звернімо увагу на тло, що супроводжує дію,—воно сіре, часто оповите мороком. Якийсь вихолощений пейзаж, постійно іде дощ або сніг, від якого ченці намагаються сховатись у своїх келіях чи печерах,—але там теж безпросвітний морок. Це підкреслює сумніви, вагання, пошуки, страждання героїв. Усі вони караються, ведуть себе дивакувате, мовби прийшли не зі світу цього. Вони постійно роздумують над сенсом людського буття, власне, намагаються пізна­ти його таємницю і знайти себе в ньому. Ці спроби і пошуки закінчуються тра­гічно — майже всі герої гинуть або втрачають своє істинне обличчя. Але ця трагічність катарсисна, вона очищає душу, виви­щує її, в пізнанні світу людина пізнає себе, в пізнанні цьому вона у щось вірить.

 

Кожен із розділів має притчовий підтекст, варто лише уважно вчитатися в нього. Але автор не на­в'язує притчової моралі — в ній кожен повинен розі­братися сам. Він не вислов-•^оє і своїх оцінок, не на­магається розставити ак­центи. Його оповідь — це ^оєрідне психологічно-фі­лософське дослідження ха­рактерів, типів людей у

Києво-Печерська лавра. Північний фасад Троїцької надбрамної церкви

певних ситуаціях. Автор узагалі любить грати роль спостерігача, як і його опо­відачі.

 

Так, скажімо, у третьо­му розділі довідуємося про Єремію Прозорливого. Цей чернець володіє рідкісною властивістю — вміє. побачи­ти те, чого не помічають інші. Якось під час служби він в образі купця в білому плащі побачив біса. Той розкидав довкола квіти ліп-ки. Кому вони ліпилися до

Києво-Печерська лавра. Фрагмент іконостаса Троїцької яадбрамної церкви

одягу, той засинав і бачив гріховні сни. У цьому Єремія зізнається ігуменові. Відтоді одержав благословення за всіма стежити, а коли іцось не так—наставляти на шлях істинний, або ж доносити ігуменові. Єремія тішиться, «коли братію за його виказом карали», постійно всіх підозрює. Єдиною втіхою йому в житті стала втіха стеження. Але автор не засуджує Єремію. Скоріше він жаліє його. В розді­лі дев'ятому бачимо Прозорливого цілковито самотнім, від­стороненим від усіх, бо нікому в цьому житті не зробив добра, а тільки страх викликав до себе.

Отож, розповідаючи ніби про конкретне життя одного з ченців, їхні історії, Валерій Шевчук у цілому досліджує світовідчуття людини з далекого від нас XII ст. А був то час «молодого» християнства. У свідомості людей часів Київ­ської Русі ще існувала пантеїстична, поганська віра — поклоніння матері-природі, первісній красі життя, взагалі почування себе розкутим, вільним дитям землі. О тій порі поряд із канонами християнської церкви ще існувала досить стійка до них опозиція. Хоча, звісно, аскетизм, добровільне відречення себе від «гріховного» довколишньо­го світу також існувало. Все це знайдемо в романі «На чолі смиренному». Особливо цікавим для нас може бути внутрішнє роздвоєння тогочасної людини, складне боріння її духу з плоттю, нових поглядів із старими, прадавніми, а також спробою знайти певний розумний компроміс. Варто згадати розділи про Ісакія, якому явився Христос, Теофіла, котрий щодня смерті чекав, Іоанна-затворника, що з плоттю своєю боровся, Агапіта-лікаря.

Перед нами постає тогочасна людина, яку переймають

сумніви. Так, наприклад, чернець Ісакій «був у світі і пропа­дав від туги», підсвідоме відчуваючи якусь свою незатиш­ність у цьому новому своєму монастирському житті. Відтак стає затворником у печері. Невдовзі в розпачі питає Агапі-та: «Звідки знаємо ми, що треба вірити в Бога саме так, як віримо? Скажи-но мені, хто більше Богові служить: той, хто добро на землі сіє, чи той, хто з плоттю своєю воює?»'. Але відречення від світу не рятує Ісакія від смертельної туги. «Той, кому він уклонявся», явився до нього в затворницьку келію, серед слів утіхи були і такі: «Не треба заради мене світ ненавидіти, бо не задля ненависті я прийшов. Не треба тіло своє умертвляти, бо не для смерті я є: життя —уділ мій, і світ оцей Бог створив —не диявол!»².

І послав Христос до нього чарівну дівчину, як випробу­вання сили душевної у болючому протистоянні: витримаєш танець із нею — вийдеш до сонця і світу, бо лише вони життя творять. Хотілося Ісакію піти цим шляхом, але не зміг дотанцювати до кінця — не вистачило снаги — її віддав «заради сліпої облуди». Вертає він у пітьму своєї келії затворницької, ще більші сумніви його переймають, але поневолена плоть убила і силу духу в ньому, вбила само життя.

Так ненав'язливе, спокійно письменник піднімає пробле­му суперечностей між церковними догмами та істинною вірою, власне, пропонує читачеві задуматися нам цим, само­тужки дійти певних висновків для себе.

Розділ дез'ятий перегукується з цією сумною розповіддю про Ісакія. Доля Іоанна-затворника схожа на його. У сні Іоаннові привиджується дівчина Настка, яка кличе до себе,—то плоть озивається. Але людина добровільно прирі­кає себе на смертельні муки, навіть не усвідомлюючи, як глибоко помиляється. Чиста, світла Христова віра не потре­бує фанатичних жертв — така мораль цієї історії. Вона звучить не лише з тексту оповіді, а й з вуст самого оповіда­ча Семена: «Хто проти своєї природи іде, проти Бога нава­жується—сумнівається-бо в силі промислу Вишнього»³.

Християнство не могло цілковито заперечити, відкинути попередні, первісні уявлення людей про світ і себе в ньому, Щоб укорінитися,—воно мусило ставати на стезю розум-

Шевчук В. Птахи з невидимого острова.— С. 72.