ТОП 10:

Чальним. Тому поетичні тексти Б.-І, Антонича не знаходили



належного прочитання.

Зокрема, певне утрудненнявикликали колоритні мета­фори вірша «Вишні»:

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

Насправді нічого «незрозумілого» тут не спостерігалося. Поет, хоч як це звучало парадоксально, виявився прихиль­ником літературної традиції, але забутої, занедбаної, вилу­ченої зі свідомості не лише широкого читацького загалу, а й митців. Мовиться про сфрагіту, тобто про вживання імені чи прізвища певного автора у написаному ним творі. Ним користувалися в античну добу (наприклад, Фокілід), в арабському й тюркомовному віршуванні (Гафіз, Махтумкулі та ін.).

Українська поезія майже не знала сфрагіти, хоча деякі Гі прояви подибуємо за барокової доби на межі XVII— 'XVIII ст, (І. Величковський, Я. Інок та ін.), щоправда у зашифрованій формі, та в XX ст. в авангардистів, скажімо, в М. Семенка: «Сонце (драстуй) тебе вітає бунтливий Семенко».

Звернення Б.-І. Антонича до такого творчого досвіду письменства зумовлювалося не його прагненням заповнити своєю постаттю ліричний простір. Поет керувався іншими настановами. Він уважав себе рівновеликим будь-якій істоті чи рослині, був позбавлений амбітних уявлень про людину як «царя природи». І все ж невипадково його «перевтілен­ня» в «хруща», адже йдеться про входження у всесвіт шевченківської лірики, в якій Б.-І. Антонич посідає скромне місце, уособлюючись в образі хруща (пригадаймо відомий вірш «Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть»). Поет чітко вказує на джерела своєї творчості, тому завжди «цвітуть натхненні вишні, кучеряво й п'янко».

Сучасні Б.-І. Антоничу митці, передовсім авангардисти, вважали такі образи, як «вишня», а відтак «калина», «топо-ля» і т. ін., застарілими штампами, невідповідними урбанізо-ваному світові. Поет не поділяв подібних думок, знаходив у традиційних, народнопісенних тропах невичерпний зміст,

позаяк вони символізували істотні риси національної свідо­мості.

Водночас реалії одуховленої української дійсності,напогляд Б.-І. Антонича, осяяні божественним світлом,що^оціюєтьсяіз Святим Письмом. Тому не випадково наголо-

шується: «моя країно зоряна, біблійна й пишна». Тому в ній неминучі таємничі «вечори з Євангелії».

«ТРИ ПЕРСТЕНІ»

«Три перстені» —найзагадковіша поезія Б.-І. Антонича. Ключ до часткового її декодування міститься у вірші, зали­шеному поза збіркою:

І кров, і ртуть — вогонь і холод, іцо жилами пливуть крізь тіло,— мов перстень, час навколо непереможно і всеціло.

Мовиться про символ безкінечного руху, немовби замкненого на собі, а насправді розімкненого у нерозривно­му довічному поєднанні початку та кінця світотворення. Ця ідея потверджувалася в «Елегії про перстень ночі», «Елегії про перстень пісні» та «Елегії про перстень кохання», що входили до складу збірки «Три перстені», яка отримала назву від однойменного вірша. То—три світи, де водночас перебуває ліричний герой, не втрачаючи своєї цілісності.

Тріада тут не випадкова. Числова символіка постійно присутня у доробку Б.-І. Антонича, який спирався на міфо­логічну та біблійну традицію, відштовхувався від неї у власному образотворенні. Вочевидь, брався до уваги й досвід національної символіки.

Декодування числа три на його смислові складники спрямовує на рівноваріантні ймовірні відповіді, кожназ яких—правомірна. Три зорі, яким надаються за народним світобаченням космічні властивості, можуть стосуватися і фактичних проявів поетового життя, означати бодай три його імені —Богдан-Ігор Антонич. Одначе символіка числа три цим не вичерпується: три зорі виявляються «трьох перстенів ясне каміння», переносяться у сферу вічного коловороту, втіленого в коштовному камені. Такими ж бага­тозначними видаються образи вірша. В його ліричному сюжеті, ймовірно, переосмислюється похоронний обряд. Відтак «квітчаста скриня», в якій мали б зберігатися певні цінності, асоціюється з домовиною; наявний у ній «співнии корінь» —з ліричним героєм, оповитим «п'янливим зіллям», обставленим воском, тобто свічами, і т. д.

Одначе не про смерть ідеться, а про постійно відроджу­ване життя як подолання смерті. Тому в художньому дійстві

 

згадуються «зелені краплі яворові», а також «роса музична й срібна й синя», пов'язана, за міфологічними уявленнями, із зорею, із світотвірними силами. Життя триває, переходя­чи з однієї форми в іншу, постійно одуховнюючись. Відтак «підноситься угору дах» —до неба, до Бога, до сонця, схожого на вогненного птаха. Внаслідок цього постійно відроджуваного процесу оновлюється світ, знаходячи щора­зу неповторний «ранок, спертий на вориння».

«АВТОБІОГРАФІЯ». «АВТОПОРТРЕТ». «РІЗДВО»

В одному із своїх віршів—«Елегії про співучі двері» Б.-І. Антонич писав про лемків, що вони «моління шлють Христу і Духу», а водночас їм ворожить «в таємних кручах давня Лада». Поет не осуджував своїх краян за «двовір'я», яке історично склалося на українських землях, не тільки тому, що язичництво та християнство у народному уявленні віддзеркалюють і доповнюють одне одного. У світобаченні українця відсутнє протиставлення вір: вони—рівновеликі прояви божественної першосутності.

Тож не дивно, коли у ліриці Б.-І. Антонича (як і П. Тичи­ни) суворий біблійний Бог врівноважувався яскраво-соняч­ним Богом поганської космогонії. Тут традиція наших дале­ких предків-дайбожичів співіснувала з традицією християн. Вона позначилась на багатьох творах поета, який завжди уникав релігійної крайності. Так, у вірші «Автобіографія» він самоназивався у такий спосіб: «п'яний дітвак із сонцем у кишені», «закоханий в життя поганин». Дана самохарак­теристика мала для нього глибокий сенс. Недарма він пере­годом знову звернеться до неї, візьме її епіграф до іншого свого твору «Автопортрет». Пильно вдивляючись у свою душу, Б.-І. Антонич намагався висвітлити її істотні риси, Щоб осягнути самого себе, збагнути джерела інтенсивного «сонцепоклонництва», «сп'яніння» магічною красою життя:

Я, сонцеві життя продавши за сто червінців божевілля, захоплений поганин завжди, поет весняного похмілля.

Б.-І. Антонич не погоджувався, коли його називали «безрозсудним поганином самого почування»,—адже він не вдавався до «оязичення християнства» чи—навпаки. Часто в одному творі з'являлися мотиви двох вір, як у вірші

«Різдво», де сюжет християнської містерії, тонко помережа­ний язичницькими елементами, розгортався в українському середовищі. Волхви уподібнювалися де лемків: «Прийшли лемки у крисанях І принесли місяць круглий», тобто хліб. Згаданий тут символ місяця пов'язувався здавен із дохрис­тиянським святом Різдва. До речі, язичницький місячний знак—«золотий горіх» опинився в долоні Матері Божої, втаємниченої у долю її небуденного Сина. Вона знає його трагічне майбутнє, але нічого вдіяти не може, покладаючись у всьому на Господнє провидіння.

«СЕЛО»

Б.-1. Антонич уважається поетом надзвичайно самобут­нього поетичного мислення мускулястими, багатоплановими тропами. Це справді так. Але весь його доробок не зводить­ся лише до них. Хоч як це звучить парадоксально, суто авторських образів у ліричних текстах Б.-І. Антонича не так і багато. Свідчення цьому—вірш «Село». В основу його покладено архетипи, тобто прообрази, закорінені у глиби­нах колективної свідомості. Вони складають підвалини національної та загальнолюдської символіки.

За видимими картинами сільського погідного пейзажу прочитується особливий зміст. Принаймні уже перші рядки («корови моляться до сонця») відсилають читача до сивої минувшини, коли Україна перебувала під зодіакальним знаком Тільця (Тура), між рогами якого подеколи зобража­лося сонце. Відгомін цього «сонцепоклонницького» культу ще й досі вбачається у шанобливому ставленні багатьох індоаріїв, а отже, й українців, до корови. Він наявний у яскравому образі того ж сонця, що «полум'яним сходить маком», в образі неба, наділеному несподіваним епітетом «конопляне». Мовиться не про відомі рослини, а про симво­ли світотвірних сил — вони часто використовуються у. народних обрядах. Не випадковий тут і явір, що означає світове дерево. Не випадкові кужіль, колиска як уособлення світового круговороту. До них досить часто звертався поет у своїй творчості, роблячи їх опорними у процесі власного образотворення.

Крім інтенсивного сонячного мотиву, у вірші «Село» з'являється місячний, теж пов'язаний з давніми вірування­ми українців, але вплетений в одомашнене сільське середо­вище («від воза місяць відпрягають»), тобто йдеться про

гармонійне чергування ночі й дня, зв'язане з. непорушним світовим круговоротом.

Міфічна дійсність набуває соковитого забарвлення, лункого свіжого повнозвуччя, тонкого суголосся із життєви­ми, зазвичай опоетизованими, реаліями: «Вливається день до долини, мов свіже молоко до миски». Вона, оновлю­ючись у невпинному коловороті явищ, уникає повторень. Для неї характерні постійні метаморфози, тобто перетво­рення однієї форми на іншу за збереження суті. Українці здавен вірили в переселення душ, у здатність людської душі перейти в рослину чи в тварину. Тому природне довкілля вважалося живим організмом, оберігалося від наруги, освя­чувалося, породжуючи високу екологічну культуру, знище­ну утилітарним втручанням цивілізації. Антоничева мета­морфоза «Струнка тополя тонша й тонша, мов дерево ставало б птахом» розвиває мотив перевтілень, широко відображених у фольклорі, окреслює постійний рух оду-шевленої природи, здатної бути тополею і водночас птахом.

Поетичні тексти Б.-І. Антонича розкривають значеннєві глибини архетипів, колективна свідомість набуває непов­торної авторської інтерпретації. Відтак постає нова художня дійсність на перетині міфічної та реальної, зосереджуючи в собі глибини та перспективи невичерпного національного генія.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Розкажіть про життєвий і творчий шлях Б.-І. Антонича.

2. Якби поет жив в УРСР, яку б, на вашу думку, мавдолю?

3. Які причини непорозуміння Б.-І. Антоничаз читачами?

4. Поясніть естетичні погляди Б.-І. Антонича.

5. Хто були літературні вчителі поета?

6. Що спільного між Антоничем і Тичиною?

7. Схарактеризуйте збірки Антонича «Три перстені», «Зелена Євангелія».

8. Як би ви означили міфосвіт Антоничевої поезії?

9. Яке місце посідає метафора у поезії Б.-І. Антонича?

10. Що означають архетипи у вірші «Пісня про незнищенність матерії» ?

11. Яку роль виконує сфрагіта у вірші Б.-І. Антонича «Вишні»?

12. З'ясуйте роль символіки у вірші Б.-І. Антонича «Три перстені».

ІЗ. Поясніть єднання поганських і християнських мотивів у

ліриці Б.-І. Антонина (на прикладі віршів «Автобіографія», «Авто­портрет», «Різдво»).

14. Розкрийте міфологемну основу вірша Б.-І. Антонина «Село».

15. Охарактеризуйте властивості сюрреалізму Б.-І. Антонина (вірш «Ротації»).

16. Напишіть твір-роздум на одну з тем: «Моє розуміння поезії Антонича», «Поезія Антонича в моєму житті», «Український образ світу у поезії Б.-І. Антонича»,

Ш РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Б.-І. Антонин. Поезії.—К.. 1989.

2. Б.-І. Антонин. Велика гармонія: Поезії.—К., 1993.

3. Б.-І. Антонин. На другому березі: Роман, поезії, есе//Сучас­ність.— 1992.—№ 9.

4. Б.-І. Антонин. Національне мистецтво: Міжзмістом і фор­мою // Україна: Наука і культура;Щорічник.— Вип. 24.— К., 1990.

5. Весни розспіваної князь:Слово про Антонича.—К.,1989.

6. І.льницький М. Богдан-ІгорАнтонич.—К., 1991.

7. Славутич Яр. Відземлепоклонства до християнства? //Слово і час.—1993.—№ 8.

8. Новикова М. МіфосвітАнтонича // Сучасність.— 1992.—№ 9.

ІВАН КОЧЕРГА •

(1881—1952)

МОДЕЛЮЮЧИ ІСТОРІЮ

Іван Кочерга —один із найцікавіших українських драма­тургів XX ст. Він залишив сценічну спадщину, багату на естетичну і філософську думку. Людинолюб-мрійник і драматург-мислитель, який завжди сповідував незалежність мистецьких принципів, він, попри несприятливість доби, творив драматичну класику, що витримала найтяжче випро­бування —часом.

Життєва і творча праця початку століття. Син залізнич­ного службовця Антона Кочерги Іван народився 6 жовтня 1881 р. у містечку Носівці неподалік од Ніжина. Після закінчення гімназії в Чернігові здобув юридичну освіту в університеті Києва (1903). Набутий фах виявився в п'єсах увагою до морально-етичних колізій, колоритними образа­ми давніх правників і термінами. Марудна канцелярська служба в Чернігові й Житомирі не вдовольняла спраглого До краси юнака. Вдома він вибудовує інший — романтич­ний світ. Його атрибутами на робочому столі є фаустівські предмети: пісковий годинник і череп, гусяче перо й книжка.

Вільний час Іван віддавав театрові. З 1904 р. виступав із статтями про події театрального життя Чернігова, з рецен­зіями. Були вони російськомовними: молодий Кочерга не покладав надій на успішний розвиток української культури за шовіністичної політики російського уряду. Добре бачив згубні наслідки адміністративно-цензурних деформацій Розвитку драматургії: «сіру безталанність малоросійської» "ересічної продукції, бідність репертуару труп. І це в царині

літератури для театру, яку вважав найдієвішою в духовному вихованні людини!

У 1910 p. з-під пера І. Кочерги вийшла перша п'єса — романтична драма-казка«Песня в бокале». Річ рідкісна:

одразу було віднайдено свій жанр і сценічний часопростір (давнє місто, на цей раз німецьке). Дебют відбив вплив на ранню творчість драматурга улюблених німецьких (Е. Гоф-ман, Ф. Новаліс, Л. Тік) і французьких (А. Мюссе, Е. Рос-тан) авторів-романтиків. У першій п'єсі Кочерги зародилися мотиви та образи пізніших драм. Це —теми влади долі над людиною; невідповідності життя і мрії; невблаганності часу;

пошуку щастя. Інші твори 10-х pp. за всього розмаїття прикметні тими самими романтико-символічними, умовно-метафоричними формами. Вони служать здебільшого роз­криттю «тих шляхів, які проходять люди у своїй свідомо­сті», В етюді ж «Изгнанник Вагнер» у монологах компози­тора звучать потаємні думки Кочерги про єдиний об'єкт мистецтва — прекрасне, ідеальне. Про театр — не ярмарок суєти, а справжній храм, де глибокий ентузіазм потрясав би «в унисон все сердца целого народа» {I. Кочерга),

Наприкінці 10—20-х pp. письменник працював у Жито­мирі — спершу в робєельінспекціЇ, потім у редакції місцевої газети. На той час він, свідок краху самодержавства і діяч культури відродження, покликаного національною револю­цією, свідомо перейшов до творчості мовою, від якої колись відмовились його русифіковані предки. Комедія«Фея гірко­го мигдалю» (1925) стала, між іншим, і доказом досконалого володіння рідним словом, започаткувавши новий етап твор­чості —етап звернення до національних старожитностей (дія відбувається в Ніжині 1809 p.). Це період творення жи­вих драматургічних характерів, уже не ускладнено-абстрак-тних. Так, герой комедії, молодий і вродливий граф Бжо-стовський, поживши в прекрасних, як казка, містах Європи, став речником почуття патріотичного: «ніде, ніде так не билося моє серце, як тут, на лівому березі Дніпра, поміж левад і садків рідної України».

За веселим варіантом «Попелюшки» (граф шукає ту, що вміє пекти печиво його дитинства, ладен із нею одружити­ся) стоять, як бачимо, глибші ідеї. Зокрема, філософські -— єдність етичних та естетичних ідеалів у любові до Батьків­щини, рідного народу. Також — гуманістичні: думки героїні Лесі про необхідність «дати волю та розв'язати світ» людям замість того, щоб кріпацьким «потом та сльозами безтур' ботне життя влаштовувати», «Фея гіркого мигдалю» показа-

ла зросле вміння передати історичний і локальний колорит, увиразнити персонажів (відчуття характеру є в мові, вчин­ках), у тому числі друтопланових (як студент Цвіркун, кан­целярист Кряква, родина Дзюб, управитель Пшеманський).

Драматургічний набуток кінця 20-х pp. Творчим успіхом І. Кочерги стала історична драма«Алмазне жорно» (1927), заснована на подіях 1768 p. Вихідна позасценічна ситуа­ція—придушення Коліївщини російським військом, код-нянська розправа, під час якої щербилися польські «сокири на гайдамацьких шиях». Напружена і символічна драматич­на дія сконцентрована навколо пригодницького мотиву розшуків дорогоцінного алмаза. Ця родинна коштовність князів Вількомірських, названа за величину жорном, зникла у вирі бурхливих подій. Урешті алмаз відшукала дівчина Стеся, ведена бажанням урятувати в такий спосіб життя коханому — ватажкові повсталих Василю Хмарному. Та алмазне жорно відбирає в неї граф Ружинський. За напру­женими перипетіями —трагічна розв'язка. Стеся божево­ліє; Василь же провалює голову графові справжнім млино­вим каменем, що протиставлений «неоціненному, але ціл­ком нікчемному панському алмазу» як символ (згідно з автокоментарем із листа Кочерги до режисера В. Василька) «і праці, і помсти поневоленого народу».

Драматург композиційне вправно синтезував ліро-драма-тичність любовної лінії та героїку козацько-гайдамацької зневаги до смерті (мужні троїсті музики, Хмарний) із гумо­ристикою народного дотепу та емоційних розрядок (коміч­ний дует Лозки і Прозки); поєднав трагізм історичної народної (страждання українців у магнатському ярмі) та особистої доль . (Офелії-Стесі); навантажив найважливіші оорази —Стесі, цього живого втілення самопожертви в ім'я визволення людини; милосердного, попри втрату рідних від гайдамацьких рук, єврея Цвікловіца; схильного до задуми, контрастуючого з пихатою шляхтою судді Дубровського — шляхетною непідлеглістю злим вітрам доби. Піднісши пере­могу гуманності й справедливості над помстою, Кочерга в Добу сталінщини подав голос на захист благородніших засад ^спільного і міжлюдського життя, міжетнічних стосунків, ^им оновив класичну традицію («Драмована трилогія» 11 • Куліша).

Прихильник творчого пошуку, автор драми-феєрії «Марков пеклі» (1928) сповна використав художні можли-^ті факту зникнення в 20-х pp. вагонів будматеріалів на

залізниці Гришине—Рівне, що його розслідував Кочерга-працівник інспекції. У пригоді при цьому стала багатюща фантазія.

Реальний план перших двох дій (у них командир Марко, схожий на героїв ранньої прози Ю. Яновського владною рішучістю та наганом, у пошуках військового майна прибу­ває на станцію «Плутанина», одначе злягає в тифозній га­рячці) змінюється умовно-фантастичним наступних. У них розгортаються пригоди в пеклі Марка, дівчини Марусі та безпритульного Хламушки.

Певною літературною моделлю була тут українська сати­рична поема XVIII ст. «Пекельний Марко» —про козарлю­гу, який приструнив чорта у пеклі. Ці сцени-інтермедії мають особливу вагу, бо відтворюють без прикрас радян­ську дійсність у комедійно-фарсовому, гротескному й сати­ричному ключах. Вигадлива компрометація негативних рис 20-х pp. стосується побуту (пияцтво, хабарництво), справ мистецьких. Це іронічні натяки на засилля п'єс-переробок (репліка Фанфаріеля, що оригінальному чортові годі на сцену пропхатися), «революційних» театральних гасел за реалізм у всіх проявах, у тому числі пародійне означений як «статичний, екзотичний, всебічний і категоричний». Вагомою бачиться в п'єсі гуманістична тема захисту люди­ни (сцена біля пекельної брами оповита співчуттям до людей, які «спізнились на поїзд життя» через дужі лікті інших).

Щоб мати право висловлювати такі думки, вихований на світовій класиці автор мусив писати й пропагандистські «кооперативні» п'єси про колективізацію, класову боротьбу з куркулями на селі, які мали б заспокоювати партійних наглядачів.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.233.224.8 (0.011 с.)