Своєрідність індивідуального стилю

«Епоха зробила його таким, як він є»',—ці слова Олеся Гончара про Олександра Довженка можна віднести і до нього самого. Але до них варто додати, що його індивідуаль­ний стиль, його місце в літературі—це й результат його виховання, смаку, характеру, своєрідна матеріалізація його світовідчування, врешті, навіть такої його активної грома­дянської позиції, тобто результат усього його життя. А в ньому треба вирізнити і журналістську практику в пору «учнівства», і побачене, болісно пережите на війні і навіть ті відповідальні посади, що їх письменник обіймав у 50— 70-х pp.

«Думаймо про велике» —так називалася доповідь голови Спілки письменників Олеся Гончара на 5-му з'їзді. В його творчості так зване дрібнотем'я просто виключалося. Він мав можливість спостерігати життя нашого суспільства мовби зверху, всеохопно, тому задумувався над проблемами не лише свого народу, а й людства в цілому. В ті застійні роки він мав можливість подорожувати по світу, спостеріга­ти й порівнювати життя людей в інших країнах. Не раз, добираючись на міжнародні форуми і з'їзди, з ілюмінатора легкокрилого лайнера бачив усю нашу поки що зелено-блакитну планету і тоді, певно, як ніколи відчував себе її турботливим сином. І чи не його тривожні роздуми про долю землі, майбутнє людства передавалися потім устами його героїв—Богдана Колосовського («Людина і зброя»), капітана Дорошенка, майора Уралова («Тронка»), студента Миколи Баглая («Собор»), Кирила Заболотного («Твоя зоря»). Дослідники цю рису творчого почерку Олеся Гонча­ра називають планєтарністю мислення.

Її треба виокремити насамперед, бо вона багато в чому визначає ідейно-тематичну спрямованість майже всіх його романів. У них порушено важливі суспільні проблеми, по­в'язані з наступом на людську цивілізацію науково-техніч­ної революції, збереженням природи, історичної пам'яті народу. Його герої ніколи не обмежуються виробничими чи сімейними інтересами. Вони задумуються над сенсом люд­ського життя, їх хвилює недосконалість довколишнього сві­ту, вони живуть напруженим внутрішнім життям. Який ти

Гончар О. Письменницькі роздуми.— С. 135.

мій сучаснику, чим наповнений твій духовний світ? Із ^ким багажем морально-етичних цінностей ступиш ти в майбутнє? Ці питання в центрі «Тронки», «Собору», бага­тьох новел і оповідань Олеся Гончара.

Письменник щиро вірив, що буде це майбутнє світлим, оптимістично сприймав дійсність. За типом світовідчуття д^ц _ романтик, поет. Часто реальність постає в його уяві мовби через збільшувальне скло. До того ж вирізняється те, на чому митець хоче наголосити, тобто художній образ твориться в Гончара за принципом ідеалізації. Його герої, навіть негативні, старанно вимальовуються саме в такому тоні, яким він собі їх уявляє, а не якими вони можуть бути в реальності. Водночас суто умовних ситуацій у творах Гончара майже не зустрінемо, як, скажімо, в новелі Ю. Яновського «Подвійне коло», в якій на клаптику півден­ного степу сходяться майже всі учасники революційних змагань в Україні у 20-х pp. І все-таки своє художнє зобра­ження О. Гончар наближає до життєподібності. Тому каже­мо, що основною його стильовою ознакою є поетичний реалізм, до якого додається певна доза романтичного па­фосу.

Письменник намагається у звичайному, реальному «вло­вити незвичайне», «знаходити небесне, вічне» і передати це через усю тканину твору, а насамперед через змістовну, яскраву художню деталь, яка може набрати значення пое­тичного символу, нести в собі певну поетичну ідею. Таку роль у стильовій палітрі митця виконують, наприклад, обра­зи тронки, «залізного острова», собору, морського причалу, циклону тощо.

__ Він був поетом, романтиком, спрагло тягнувся до краси. Його твори заповнюють в основному красиві, «позитивні» герої. У них письменник втілює свій ідеал людини, такими він хоче бачити своїх сучасників —творцями, мислителями, господарями на своїй землі. І при цьому не приховує своєї оцінки зображуваного.

Майже всі твори Олеся Гончара містять чимало лірич­них і публіцистичних відступів, у яких прямо висловлюєть­ся його думка, пояснення тих чи тих подій. Звісно, вони значно знижують рівень художності твору, але водночас адають йому полемічної гостроти, підсилюють актуаль-»сть, допомагають виокремити саме ті проблеми, на яких хоче наголосити автор.

Взагалі ці риси Гончаревого стилю — поетичність, ро-

тична піднесеність, публіцистичність—відповідають

його естетичному кредо, його світобаченню і розумінню специфіки художньої творчості. Так, він підкреслював:

«Будь-який матеріал може нести в собі зерно поетичності, якщо він цілком відповідатиме внутрішній настроєвості письменника, захоплюватиме його, пройде через горнило його серця... Мистецтво нічого не має спільного з холодним ремісництвом. Тут все виникає з вогню і вогню. Лише вогонь душі дає енергію книгам»'.

За світовідчуттям був близький до Олександра Довжен­ка, який усе життя мріяв змінити світ, зробити його кращим. Від природи був крилатим романтиком і мрійни­ком, втіливши в собі одну з прикметних рис ментальності свого народу, якому, як і Довженко, намагався все своє життя самовіддано служити.

РОМАНИ

У творчій долі Олеся Гончара особливу роль відіграв роман-трилогія «Прапороносці». Він одразу висунув його в перші ряди українських радянських письменників. «Прапо­роносці» тривалий час були популярні в СРСР і за кордо­ном, де перевидавалися різними мовами близько 150 разів. Особливо прихильно зустрінуті наприкінці 40-х pp., відразу після перших ейфорійних залпів на честь перемоги над фашизмом.

Твір народився з палкого бажання «воскресити» загиб­лих бойових побратимів. Але ідейно-тематична спрямова­ність, яка підживлювалася романтичними почуттями моло­дого автора, що з «визвольною місією» Радянської Армії дійшов до Європи, образно-стильові особливості роману були цілком підпорядковані основним засадам пануючого в мистецтві методу «соціалістичного реалізму». Чому Олесь Гончар пішов саме цим шляхом — то предмет окремої розмови. Сьогодні поряд із повістями В. Бикова, «В окопах Сталінграда» В. Некрасова та подібними до них творами «Прапороносці» виглядають надто фальшивими і далекими від життєвої правди, герої їх ідеалізовані та переобтяжені «партійно-ідеологічною позитивністю».

Період 60-х pp. можна вважати часом злету таланту Олеся Гончара. Тоді були написані такі непересічні в

Гончар О. Письменницькі роздуми.— С. 237.

українській літературі романи, як «Людина і зброя»,

«Тоонка», «Собор».

На початку 60-х pp. українське мистецтво переживало

доугу хвилю свого ренесансу (перша, як пригадуємо, припа-

на 20-ті pp.). І хоча вона була короткочасною, але лиши­ла по собі вагомий слід. Насамперед у літературу влилися молоді ще не зіпсуті тоталітаризмом, таланти — В. Симо-ненко, І. Драч, Л. Костенко, Д. Павличко, М. Вінграновський, В Шевчук, В. Дрозд—ціла плеяда «шістдесятників», як назвуть їх перегодом літературознавці. А з ними з'явилися нові теми, ідеї, образи, молодечий максималізм, романтична окриленість, сміливий новаторський пошук у царині форми. «Шістдесятники» піднімали проблеми, донедавна заборонені партійною владою: філософське осмислення часу теперіш­нього, історичне минуле українського народу, недавня страшна ніч репресій, доля простої, звичайної людини на цьому тлі. Над усе їх переймав біль за Україну, її майбутнє, тривога за долю планети в цілому. Мистецтво поступово поверталося до своїх істинних функцій, далеких від слухня­ного ілюстратора ідеологічних гасел.

Твори Олеся Гончара цього періоду органічно вписалися в явище «шістдесятництва». Вони були цілком співзвучні актуальним проблемам часу, які найбільше тривожили людство і лишаються не менш актуальними й донині.

Тим часом влада вже «приручала» митця, після тріум­фального маршу «Прапороносців» він одержав «вагомі» нагороди й посади. Це робило його невільником системи, накладало певні зобов'язання і змушувало дотримуватися певних канонів.

У 1960 р. з'явився новий роман «Людина і зброя», а 1962 р. автор одержує за нього Шевченківську премію. І все ж доба «шістдесятництва» допомагає йому... Він теж має право заговорити щиро.

Роман «Людина і зброя» народився з незабутніх спогадів про перші дні війни, коли і він, студент Харківського уні­верситету, добровольцем пішов на фронт. У «Письменниць­ких роздумах» Олесь Гончар напише про той час: «Тільки опинившись в окопах, пліч-о-пліч з людьми, які з безпе­рервними боями пройшли путь від самого кордону, ми почали розуміти, що самої тільки нашої готовності загину-ти — замало, що "душі високі поривання" мають поєднува­тися з буденним солдатським умінням воювати, терпляче "ереносити всі жахіття, всі труднощі, на які прирікає

фронтовика війна. Окопи стали для нас другим універ­ситетом» '.

Та фронтова «наука» навіки закарбується в його серці, навчить сприймати не тільки світлі, барвисті кольори довко­лишнього світу, яких прагла його романтична вдача, приму­сить серйозно замислитися над вічними людськими пробле­мами, навчить тривожитися за долю всієї планети.

Його герої Богдан Колосовський, Мирон Духнович, Слава Лагутін, Степура, Дробаха переживають найтяжчі випробування —початок війни, відступ на схід. Перед чита­чем постають реальні, страшні картини оточення їхнього батальйону, смертей зовсім юних хлопців. Автор не просто описує чи розповідає, він намагається по-філософському осмислити зображуване, показати полярність життя і смерті, війни і миру. Слава Лагутін і Мар'яна справляють своє весілля напередодні відправлення на фронт — заро­джується нова сім'я, але в неї немає майбутнього: хлопець гине в першому ж бою. А яке несумісне з розрухою, спустошенням чисте, по-студентському безтурботне кохан­ня Богдана і Тані! Це ніби сама молодість, наповнена жадо­бою життя, противиться кривавій вакханалії.

Подібні засоби світова література використовувала і до • Олеся Гончара. Скажімо, Е. Хемінгуей чи Е.-М. Ремарк, які | гостро говорили про війну і мир, піднімали проблему втраченого покоління — того, що перейшло через криваву м'ясорубку. Але це покоління, що його показує український митець, у двобої зі смертю, насильством мусить вистояти, перемогти все. Звідси і життєствердне звучання твору, підсилене публіцистичними відступами. Ось хоч би і завер­шальний: «Але, навіть гинучи, віритимем, що після нас буде інакше, і все це більше не повториться, і щаслива людина, розряджаючи останню бомбу в сонячний день Перемоги, скаже: це був останній кошмар на землі»².

У цьому творі, як бачимо, окреслюється та риса Гончаре-вого стилю, про яку вже згадувалося вище,—планетарність мислення. Водночас його герої, хоч і несуть у собі певні ідеї, а над собою певний утверджувальний ореол, проте показані живими, реальними людьми, зі своїми вадами і слабкістю. Ми відчуваємо їхню душу, переймаємося їхніми стражданнями, душевним станом. Уперше в літературі

Гончар О. Письменницькі роздуми.—С. 224. Гончар О. Твори: У б т.— К., 1978.— Т. 4.— С. 306.

Олесь Гончар піднімає закриту тему: Богдан Колосов­ий_син репресованого, у творі відверто передано атмосферу недовір'я, підозрілості, що панувала в тогочасно­му суспільстві.

Співзвучний добі «шістдесятництва» і роман у новелах

«Тронка» (1963).

Життєствердне, гуманістичне начало закладене вже в

назві твору і в назві останнього розділу. Тронка — це неве­ликий дзвоник на шиї у вівці (щоб та не заблудилася), зроблений із пльзи, а водночас і_ промовистий символ, що втілює в собі ідею корінного зв'язку кожної людини з рідним краєм, а також торжества життя над смертю. Недар­ма весь твір має світлу, пастельну тональність.

Перед нами постає південний степ України, де «сонце таке сліпуче тут світить», «де рівнина без меж, де світлий океан марева розлився». Зауважмо, що сонце панує не лише в довколишній природі, воно часто з'являється в очах героїв, висвітлюючи найпотаємніші закутки їхніх душ,— ніби хоче разом із автором очистити, удосконалити людей.

Прикметне, що події відбуваються в основному в єдино­му розрізі часу—весна, літо. Тільки наприкінці на землю степового радгоспу приходить осінь, а з нею і остаточна визначеність у подальших долях героїв. Після розкішного буяння літа, пристрастей тут усе умиротворюється, сповіль­нює рух, затихає. А перед юним Віталиком відкривається новий світ, ще непізнаний, і його Дульсинея —Тоня зі сльозами в очах усе-таки відпустить його в мандри. Однак у них майбутній капітан не забуде рідну землю, яка його породила,—йому завжди «ніжно й сумовито дзеленчатиме тронка».

Взагалі всі герої роману —діти цього степу, діти сонця, вони міцно вросли у свою землю, в її історію, минулу і сучасну.

Є тут представники різних поколінь: старий чабан Горпищенко, його син льотчик Петро, донька-старшоклас­ниця Тоня, її друг Віталик, капітан Дорошенко і його мати, Ліна Яцуба... Олесь Гончар показує внутрішній світ цих звичайних людей, які прагнуть знайти гармонію у своїх Душах одночасно із налагодженням гармонії в тому світі, який їх оточує. Людина постає тут не велетнем, героєм, а еззахисним дитям матері-природи, зі своїми болями, роблемами, стражданнями, мріями, любов'ю... Це харак-брно для багатьох «шістдесятників»: Є. Гуцала, В. Шевчу-^ка. Г. Тютюнника.

Так само прикметною рисою їхнього світобачення була неприхована тривога за долю свого народу, нації, України, усього людства, якому в зеніті XX ст. загрожує небезпека. Осмислюючи добу під різними кутами морально-етичних проблем, Олесь Гончар застерігає сучасників від знекров­лення, спустошення планети, жахливих наслідків порушен­ня гармонії в природі. Згадаймо прихований підтекст танку Віталика і Тоні на розпеченій палубі покинутого корабля — «залізного острова», який от-от може бути розбомблений винищувачами. Чи новелу «Полігон»», у якій глобальна актуальна проблема людства — мілітаризація — показана через долю конкретної родини Уралових. Маленька Оленка

 

Катерина Білокур. Колгоспне поле

миоає не від хвороби чи наврочення, а, як каже чабаниха ^орошенчиха, від несумісного сусідства із «цяцьками» (військовими ракетами) і їхнім нічним гуркотом. Поставила своєю передчасною смертю Оленка запитання, яке розгаду­вати вік: «Чи так жив, батьку? Чи так живеш? Чи так усі

ви, люди, живете?».

Подібні питання хвилюють митців усього світу споконві­ку але особливо гостро постали вони в середині XX ст. Тому з'ява 1968 р. «Собору» була цілком закономірною у творчій долі письменника і в українській літературі цього

періоду.

Суспільні, морально-етичні проблеми, сміливо й відверто

порушені в «Соборі», тривожили неспокійне серце Олеся Гончара і раніше—в «Людині і зброї», «Тронці».

У 1966 р., коли вже писався роман, Олесь Гончар робить Ґрунтовну і гострополемічну доповідь на 5-му з'їзді пи­сьменників України, яка називається «Думаймо про вели­ке». У ній він виступив палким патріотом, непримиренним захисником інтересів державної України (хоча державності ми тоді ще не мали), її народу, його скарбів, матеріальних і духовних. Він торкнувся найболючіших питань тогочасного розвитку українського мистецтва, зокрема літератури, стану освіти, збереження української мови в Україні (!), питань екології, закликав до дбайливого ставлення до природи, збереження історичної пам'яті народу, говорив про повер­нення В. Винниченка, П. Куліша, Б.-І. Антонича.

На той час такий виступ був виявом справжньої грома­дянської мужності і відваги.

Це саме можна сказати і про роман «Собор».

У 1967 р. журнал «Україна» опублікував інтерв'ю з письменником, у якому було таке пояснення стосовно ново­го твору (а його чекали, бо окремі розділи вже друкувалися на сторінках української та всесоюзної преси): «Це книжка про Сучасника... Що хвилює людей старшого покоління, як формується наша молодь, який її духовний світ, як ставить­ся сучасна людина до великих набутків свого народу, до скарбів народної культури, які почуття, думки й сподівання вкладає у свою щоденну будівничу працю, з якими духов-

ми надбаннями іде людина у свій завтрашній день...»'. се це хвилювало письменника під час праці над романом,

значало його тематичну спрямованість. Але за цим дещо

Коваль В. «Собор» і навколо собору.— К., 1989.— С. 25.

поверховим зізнанням (в іншому разі твір просто не надру­кували б) митець приховав найголовніше—сміливий, як на ті часи, викривальний пафос «Собору». Там ва^кливі суспільні, морально-етичні проблеми максимально оголено. правдиво передано розтлінний дух національного нігілізму, пристосуванства, кар'єризму, засилля і сваволі партійних бюрократів, інтелектуального невігластва чиновників —усе це дедалі більше запановує в суспільстві, однак писати про це було заборонено. Радянський письменник, по-суп, був невільником. Він, щоб стати фаворитом у влади, мав заплю­щувати очі на правду. Олесь Гончар не заплющив. Неддрма Григір Тютюнник, привітавши автора з творчим успіхом, писав до нього як до старшого, мудрого й мужнього брата в листі від 16 лютого 1968 p.: «Щойно прочитав "Собор", Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат! О, як засичить ота ретроградська гидь, упізнавши сама себе, яке невдоволення Вами висловлять...»',

Так воно і сталося. Після позитивних відгуків у тодішній пресі було влаштовано публічне шельмування «Собору» і його автора. Хоч роман і схвалили читачі, бо вголос провід­ний прозаїк чесно говорив про болючі проблеми, його забо­ронено офіційною владою, вилучено з книгарень та бібліо­тек. У той час подібне переживали й інші митці. Того ж року з'явилися такі животрепетні романи, як «Катастрофа» В. Дрозда, «Мальви» Р. Іваничука, над якими упродовж двадцяти наступних літ нависне сувора заборона і замовчу­вання. Всі ці твори, написані в 60-х pp., сьогодні так само актуальні.

За жанром «Собор» є проблемно-філософським романом, у якому важливі соціальні та національні проблеми розгля­даються під кутом зору вічних гуманістичних істин, якими мусить керуватися людська цивілізація, щоб не прийти до свого остаточного руйнування і знищення.

У центрі твору—проблема духовності сучасної людини, а точніше — проблема духовності сучасного українця. Тому вона так тісно пов'язана з проблемами батьків і дітей, наступності поколінь, збереження історичної пам'яті та національної гідності, національного нігілізму, відступни­цтва від свого народу.

Роман складається з багатьох розділів, у кожному з яких

Слово про Олеся Гончара: Нариси, статті, листи, есе, дослідження." К„ 1988.—С. 111.

позповідається про одного з героїв. Та всіх їх об'єднує обоаз собору. Він став справжнім художнім відкриттям Олеся Гончара, сприйнявся як болюче попередження для всіх українців. Саме через цей образ автора так гостро критикували, а твір заборонявся довгий час. Пробудити національну свідомість, вказати на небезпеку народові — цього найбільше боялась імперська тоталітарна влада.

Собор —як історична реальність, архітектурний пам'ят­ник доби козаччини. Він — свідок багатьох важливих істо­ричних подій, змін різних влад. У своєму ставленні до нього кожна влада виявляла своє істинне обличчя. Був складом зброї, складом комбікорму... Тепер, обдертий і вицвілий, стоїть сиротою (навіть охоронну табличку знімають!) і чекає нової долі: горе-правителі в особі Володьки Лободи взагалі хочуть його знести, а на звільненому місці збудувати йкафе для трудящих», яке можна назвати, скажімо, «У коза­ка Мамая». Ми, мовляв, пам'ятаємо свої корені, бережемо історію... Отак, прикриваючися гарними, але порожніми словами (тобто демагогією) партійна влада проводила полі­тику так званого національного розквіту однієї з п'ят­надцяти республік-сестер. Але національний розквіт — це не популяризація національної атрибутики, це насамперед пробудження національної свідомості. Викорінення з наро­ду рабської покори, повернення йому внутрішньої суті, гордості вільної людини, його моралі, віри. До таких думок намагається привернути увагу читачів Олесь Гончар.

У творі маємо також собор як художній символ самої України, Її духовності, яка обвіяна багатьма вітрами, стоїть напівзруйнована, в риштованні обіцянок щасливого май­бутнього. Тепер її остаточно хочуть доруйнувати, знищити.

Собор для зачіплянців став ніби частиною їх самих, вони підсвідоме звіряються йому в найпотаємнішому, шукають захистку в найтяжчі хвилини свого життя. Собор — ніби остання опора українського духу, якому загрожує смертель­на небезпека.

Олесь Гончар вірить, що український народ прокинеть-", що Баглаї (Микола, Івані, Вірунька, Єлька, баба Шпачи­ха захистять собор від безбатченків так, як мусять захисти-и і свої душі від небезпеки спустошення. Це інше поколін-^ія' ''У¹' поряд є Лобода-молодший, а він—браконьєр. Ті, w довів свою незрушність—дядько Ягор, старий металург ⁰¹ 'відходять від нас, поступово забираючи з собою "Wb важливе, часом незрозуміле молоді. Доба НТР пропо-ує інші орієнтири, моральні правила— чи ж убереже

сучасна людина в собі дух свого народу, чи ж захистять собори власних душ? Над цими актуальними і зараз питан­нями розмірковує письменник на сторінках свого роману.

НОВЕЛІСТИКА ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

Новели і оповідання Олесь Гончар писав протягом усьо­го життя. Постійний потяг до малого жаяру був закономір-;

ним для нього, бо поетичне світобачення митця найприрод- '• ніше, наймобільніше могло проявитися саме тут. У кращих новелах характерна для його індивідуального стилю плане-тарність мислення, публіцистичність, філософсько-світо­глядні узагальнення зведено до мінімуму. Увагу митця сконцентровано на конкретній людині, її внутрішньому світові, зазвичай багатому, наповненому почуттями та емо­ціями.

Цю людину Гончара бачимо в екстремальних, напруже­них ситуаціях, які ніби випробовують її внутрішню силу, в яких вона проявляється найповніше. Хоча не скрізь у малих жанрах Олесь Гончар однаковий. З часом змінювалася не лише тематика його новел, але й риси поетики, апробовані в романах, переносилися сюди, часом заступаючи собою таку потрібну для новел нестримну пристрасть почуття і нестримність його художнього вираження.

З цього приводу можна згадати новели кінця 40-х pp.:

«Модри Камень», «Весна за Моравою», «їлонка», «Гори співають». Написані вони під свіжим враженням від фронтових спогадів. Згодом письменник також звертався до воєнної тематики. Провідні ідеї цих ранніх новел випли­вають із гуманістичного, життєствердного пафосу, який є визначальним у світосприйманні письменника.

Вони дуже поетичні, пронизані піднесеним романтичним настроєм автора. У них багато сонця, світла, весняних онов­люючих барв і пахощів, природа співає в унісон почуттям людей. Війна завершується, навкруги буяє весна, про смерть зовсім не хочеться думати, душа переживає своє оновлення і очищення перед новим життям, хоча ще неві­домо, яким воно буде. Не дивно, що до героїв, учорашніх бійців, приходить любов.

Найромантичніша з-поміж цих творів—новела «Модри Камень».

У ній розповідається про несподіване кохання, ВД⁰ прийшло до радянського бійця і словацької дівчини Терези,

поийшло дякуючи війні та водночас усупереч їй. Не встигло це кохання навіть розквітнути й закінчилося траге-. _Тереза за допомогу радянським бійцям розплачуєть­ся молодим своїм життям. Та наперекір усьому кохання переживає смерть—Тереза продовжує жити в пам'яті, мріях-мареннях коханого. Цей простий сюжет сам по собі

•утверджує силу любові та життя в цілому.

Розповідь ведеться від імені ліричного героя—вояка, палко закоханого в Терезу, тепер уже мертву, хоча саме про це читач довідується лише наприкінці оповідання. Поки що хлопець «воскрешає» в пам'яті всі попередні події, одно­часно переживаючи при цьому щастя та біль вічної розлуки з коханою. Перед нами буяє радість від сприймання жит­тя—високе небо, багато сонця, вітер, «мов блакитний дзвін»—«ти здіймаєш руки, мов хочеш злетіти». Герой зустрічається з Терезою, розмовляє з нею. Час мовби зупи­няється перед вічністю таємниці кохання. На ідею вічності цього почуття «працює» не лише такий незвичний сюжет, а і його образне оформлення. Звернімо увагу хоч би на кольори, які тут переважають. Саме білий, блакитний, зеле­ний передають спокій, душевну гармонію («біла легенька сукня», «зелені спини гір», «мов блакитний дзвін»). Відчуття безмежного простору, в якому відбувається вічне священ­нодійство кохання, досягається за допомогою означувальної характеристики окремих деталей. Небо тут чисте, високе, гори «зелені, пишні, зігріті весняним сонцем».

Отже, над горами «дзвенить суха весна», в душі героя буяє весняне розкрилля, смерть чи згадка про неї така недоречна, така болюча. Жахливу реальність романтичний герой намагається у своїй уяві замінити мрією про живу дівчину. Письменник вводить у твір цю умовну ситуацію, в якій так органічно, природно переплітається дійсне і уявне. Цим жестом Олесь Гончар у 40-х pp. продовжував сміливі новаторські пошуки своїх попередників, які творили в 20—

•зО-х pp.,—Довженка, Яновського, Хвильового, Не дивно, Що тогочасна критика так насторожено сприйняла новелу, поспішила повернути молодого автора в загальне річище.

•згадаймо О. Довженка, який казав, що «соціалістичний реа­лізм» —це означає писати, як усі.

Олесь Гончар усе життя намагався вивільнитися з-під ягаря настанови писати, як усі. Майже завжди йому тала­нило, Він має своє творче обличчя.

Жанрі новели особливих успіхів він досяг у 60-х pp. Ді написано «Кресафт» (1963)— про трагічне зіткнення

чесного трудівника голови колгоспу Кресафта Кухаренка з бюрократичною черствістю районної партійної влади. Мотив правдошукання був характерним для літератури періоду хрущовської «відлиги» в суспільстві.

Тоді ж з'явився і маленький шедевр Олеся Гончара-новела «За мить щастя» (1964).

У ній письменник спромігся показати красу і силу по­чуття кохання, сягнувши високого рівня художності. З

Перед нами постають звичайні люди — артилерист І Сашко Діденко і його несподівана кохана Лорі, Лариса, яку І він зустрів на жнив'яному полі. Раптовий спалах під палю-| чим сонцем пристрасті як неймовірний злет людської душі,;

вивільнення її від земних умовностей і засторог. Чи ж І можливе це в нашому недосконалому світі? Війна скінчила-і ся, попереду демобілізація, повернення додому, там нове і життя, в якому люди, що бачили віч-на-віч смерть, будуть| гуманніші, благородніші, добріші й насамперед щасливі, бо:

навчилися цінувати кожну мить. Мрія от-от стане реальніс­тю. До неї впевнено наближається Сашко. Він готовий до зустрічі з коханою. Про це йдеться в експозиції твору.

Нарешті ми бачимо свято душі, її розкріпачення, яке щойно відчули хлопець і його мадярочка. Шалена при­страсть кохання, що його переживають герої, передається цілою низкою відповідних деталей, епітетів: «палаюче літо», спрага, що мучить Сашка-водовоза, свіжі снопи... Перший погляд хлопця вихоплює «живе полум'я»—одну зі жниць. Але серед цих палаючих барвів Лариса все ж особлива, хоч і є мовби невід'ємною часткою жнив'яного пейзажу. Її портрет має такі деталі —«червона як жар» кофтина, «заго­рілі ноги», темне волосся, «карим сонцем налляті очі», «густовишневі губи»—вже від такої портретної характе­ристики створюється настрій жаги, шаленства, піднесенос­ті. Він посилюється описом: «Вона ніби тільки й ждала цього пориву, шпарко охопила хлопця руками і, відхилена на снопи, віддарювала його жаркими поцілунками спраглос-ті, вдячності й відваги. Це таки було живе полум'я, що опа­лило його, обняло, засліпило. Снопи розлазились, розтіка­лись під ними, як золота вода, п'янили обох, вона лежала горілиць—жарка, незнайома! —і очі її були повні щасли­вого п'яного сонця». Ми бачимо свято душі, її розкріпачен­ня, що його щойно пережили хлопець і його мадярочка. Та несподівано з'являється вкрай розлючений її чоловік із гострим серпом у руці — письменник свідомо «згущу⁶" барви — «чорне обличчя», «божевільна каламуть в очах» (як

онтрастна до сонячності в очах Лариси!), важке дихання і постріл, який один у змозі зупинити цю страшну лавину,

датну в одну мить знищити найсвітліше, що може бути в житті. Життя таке коротке, одначе кожна мить може відкрити перед нами вічність—про це не каже вголос Гончар, він це передає через художні образи. Вже ця особ­ливість новели «За мить щастя» підносить її до високого

рівня художності.

Напруженість сюжету дедалі посилюється, адже Сашко

вбив чоловіка Лариси, тепер його будуть судити. Ще ніхто не знає, як розплатиться хлопець «за мить щастя» і мить смерті, але, певно, то буде так само несподівано. Теперішні фарби описів, портретів контрастують із попередніми. Насамперед звернімо увагу, якою виглядає Лариса. Вона вже не зваблива «переможниця» життя, а ніби безпомічна жертва обставин — «змучена, перестраждана жінка з темним проваллям очей, що горять, як у хворої», «темно вбрана, боса, зарошена, і волосся на голові кучмилося недбало». Зате Сашко ще перебуває в полоні попередньої щасливої миті. Він зовсім не переймається тим, що знахо­диться тепер в «арештантському курені», під вахтою, не задумується, яка розплата його чекає. Для нього відкрився безмежний світ любові. Всі помітили, як хлопець «із звичайного став незвичайним, став щедрим, багатим, багат­шим за царів, королів!.. Наче напоєний чарами, тільки й жив він тепер своїми золотими видіннями, отими снопами, її красою, тільки й ждав, коли вийде з гауптвахти та знов гайне до своєї циганочки».

Отже. обидва образи закоханих ніби доповнюють один одного, створюючи єдиний повнокровний образ любові, яка завжди має поєднувати в собі піднесеність і страждання. Але чи переможе така любов усе, чи подолає фатум? Безпе­речно, письменникові хотілося б саме це довести — це вже було в його ранішій новелі «Модри Камень». Але в 60-х pp. романтизм молодого Гончара набуває «реалістичнішого озвучення», досвід, час розставив чимало крапок над «і». Чи візьме повоєнне суспільство на свій прапор таку любов? — ується підрядкове німе запитання автора. Його герой ще иве наче в ірреальному світі, для нього розкрилася важли-життєва істина, але не дійшла до свідомості страшна езпека—вирок військового трибуналу. Є в новелі два

спп⁰"""' ^{за якими} риється досить цікавий зміст і суть равжньої трагедії: «Тепер тільки одна людина в державі ^могла помилувати його.

Справа дійшла до Москви». Любов не виправдано престиж держави перевищує всяку гуманність — справа набула міжнародного розголосу. Але чого варта ця держава якщо вона така байдужа до долі конкретної людини? Що насправді понесла вона в Європу на своїх прапорах? Хоч Олесь Гончар цих акцентів і не розставляє (і дуже добре!), проте вони звучать із підтексту, через зображення «живих» людей, їхніх почуттів. Як митця, письменника тепер насам-перед цікавить внутрішній стан хлопця напередодні страти, він прагне найдостовірніше і водночас експресивніше пере-1 дати напруженість ситуації, «розхвилювати» читача, розтри-1 вожити його розум, емоції, уяву. Автор навіть дозволяє собі І помріяти, створивши умовну ситуацію, як то було в «Модри| Камені», кидає легкий мазок художника: стається чудо—| Сашка помилувано, всі щасливі: військові, виноградне 1 містечко, а найголовніше —він і вона. Але останній, завер-1 шувальний мазок художника вертає нас до реальності, опускає на землю: «Хмари над яром пливли, як і пливли. Сталося все, що мусило статись».

Щирість почуттів, як героїв, так і оповідача, природність їхньої поведінки, невимушеність розповіді, втілення саме через образну структуру тексту високого філософського сенсу—все разом робить новелу художньо викінченою, досконалою.

Пізніші новели, оповідання О. Гончара чимраз більше набирають викривально-публіцистичного, ідеологічного під­тексту, в них порушуються насамперед важливі суспільні проблеми. Так звучать «Чорний яр», «Пізнє прозріння» та ін.

? ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Чому ми говоримо, що Олесь Гончар стад «однією з опор українського національного відродження»?

2. Яке місце в українській літературі XX ст. ви йому приділи­ли б?

3. Чи може зацікавити творчість цього українського письмен­ника сучасного зарубіжного читача? Якщо так, то чим? Якщо ні то через що?

4. Назвіть найприкметніші риси індивідуального стилю митця.

5. У яких творах і що каже Олесь Гончар про війну?

6. Які проблеми порушено в романі «Людина і зброя»?

7 Схарактеризуйте образи головних героїв — Богдана Коло-

говського, Тані та ін.

8 Що спільного, на вашу думку, між поетами-«шістдесятни-

ками» і творчістю Олеся Гончара цього періоду?

9 Прочитайте «Тронку». Як ви гадаєте, тут Гончар традиціо­наліст чи більше новатор у царині як змісту, так і форми?

10 Детально розгляньте порушену в романі проблему батьків і

дітей.

11 Знайдіть у «Тронці» образи-символи, поясніть їх.

12 Яке місце роману «Собор» в українській літературі XX ст.?

13 Наскільки глибоко розкрито в ньому проблему історичної

пам'яті народу?

14 Які риси індивідуального стилю письменника проявилися в

цьому творі?

15 Які художні засоби є головними в зображенні образів-персонажів «Собору»?

16. Проаналізуйте образ Володьки Лободи. Це «позитивний»

герой чи «негативний», чи якийсь інший?

17. Чи проявляються елементи «соціалістичного реалізму» в

«Соборі»?

18. Що можете сказати про образи родини Баглаїв?

19. Розкажіть про ваше сприймання жіночих образів твору (Віруньки, Єльки, баби Шпачихи).

20. Чи відчутний у романі образ автора?

21. У чому, на вашу думку, полягає «планетарність мислення» Олеся Гончара?

22. Що насамперед цікавило його в «Соборі»: актуальні проблеми сучасності чи долі, характери окремих, конкретних людей?

23. Напишіть твір-роздум на одну з тем: «Собор як реальність і як художній символ», «Проблема духовності сучасника в романі "Собор"», «Моє розуміння виразу Є. Сверстюка "Собор у ришто­ванні"».

24. Проаналізуйте одну з новел письменника, яка вас найбіль­ше вразила. Спробуйте розкрити власні думки й переживання, що виникли після ознайомлення з нею.

25. Критично проаналізуйте одну з новел, яка вам не сподоба­лася.

Щ РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

-1. Гончар О. Твори: У 7 т.—К., 1987—1988. ² Гончар 0. Далекі вогнища: Нові твори.—К., 1987. • Гончар О. Чим живемо: На шляхах до українського-відроджен­ня.—К., 1991.

 

4. Гончар О. Чим живемо, чим житимемо // Слово і час _ 1992.—№ 3.

5. Гончар О. «Душа й природа в злагоді своїй... забезпечать надійність життя»: (Із записів на окремих аркушах) // Слово і час.—1996.—№ 4—5.

6. Слово про Олеся Гончара: Нариси, статті, листи, есе, дослі­дження.—К., 1988.

7. Горбач А. •Г. Довкола реабілітації «Собору» Олеся Гончара // Сучасність.—1987.—№ 2.

8. Ве.рвес Г. Роман-застереження «Собор» // Слово і час _. 1990.—,№4.

9. Погрібний А. Орбіти художнього слова//Українське слово:

Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.—К., 1994.— Кн. 3.

10. Сверстюк Є. Собор у риштованні // Там само.

11. Сверстюк Є. Нове прочитання «Собору» Олеся Гончара// Всесвіт.— 1992.—№ 5.

12. Галич В. Асоціоніми в поетиці Олеся Гончара//Дивослово— 1995.—№ 4.

ПАВЛО ЗАГРС-БЕПЬНИИ

•

(нар. 1924)

СТОРІНКИ ТВОРЧОЇ ДОЛІ