Науковий стиль української мови. Особливості наукового стилю.

Сучасна українська мова, як природний вербальний резервуар інформації, має розгалужену систему функціональних різновидів - стилів, які обслуговують різні потреби комунікації: повідомлення, інструктаж, з'ясування, пояснення, обґрунтування, переконання, обговорення, пропаганда, діяння, вплив тощо. Відомо, що власне лінгвістичне вивчення мови науки почалося з часу виходу в світ (середина XX ст.) книги англійського вченого Т. Сейворі "Мова науки".

Творення української наукової мови відбувалося за нелегких умов як через необхідність розв'язання внутрішньомовних термінологічних проблем, так і через вплив екстралінгвальних (позамовних) факторів, що виявлялися в постійній боротьбі українців за права рідної мови. Вийшовши на орбіту науки, українська мова наочно оживила запрограмований у ній раціоналізм як високу здатність до передачі логічних категорій мислення і пізнання.

Науковий стильукраїнської мови має свої особливості. Його основна функція - інформативна (повідомлення, пояснення, з'ясування, обґрунтування, роз'яснення, класифікація понять, систематизація знань, аргументований доказ); завдання - передавання наукової інформації; обставини мовлення - офіційні. Досить широким є діапазон його використання - наукові праці (дисертації, монографії, статті, доповіді, реферати, рецензії, анотації, тези), підручники і навчальні посібники для ВНЗ, науково-популярні журнали тощо. Загальні ознаки наукового стилю мови - поняттєвість, об'єктивність, точність, логічність, доказовість, аргументованість, переконливість, узагальнення, абстрагованість, висновки; мовні ознаки - усна і писемна форми, широке використання термінів та іншомовної лексики, номенклатурних назв, символів, таблиць, діаграм, схем, графіків, цитат, переважанню складних речень; форма тексту - монологічна (опис, міркування). Як функціональний різновид високорозвиненої літературної мови, науковий стиль презентує багатство виражальних можливостей української мови, забезпечуючи спілкування у важливих сферах суспільного життя.

Активно функціонуючи в різних формах вираження наукової думки (найчастіше - у письмовій, рідше - в усній), науковий стиль розгалужується, за традиційною класифікацією, на основні різновиди: власне науковий, науково-навчальний, науково-популярний, науково-публіцистичний, науково-технічний.

Кожний із цих різновидів має специфічні номінативно-виражальні засоби поряд із засобами, спільними для наукового стилю в цілому. Так , власненауковий містить інформацію, призначену для фахівців певної галузі знань; науково-навчальним стилем подають лекційний матеріал, готують підручники, навчальні посібники, довідники та іншу літературу, призначену для закладів освіти; науково-популярний стиль представлений у наукових статтях, брошурах, мета яких - зацікавити новою науковою інформацією широке коло читачів незалежно від їх фахової підготовки; науково-публіцистичний стиль широко репрезентований у газетах і журналах, де наукова проблема висвітлюється з погляду публіциста і з метою активізації інтелекту читачів та формування масової свідомості при обговоренні нових досягнень науки й техніки або гострих, дискусійних проблем. Науково- технічний стиль властивий переважно інженерній літературі — про засоби і знаряддя, які використовуються у виробництві і призначені для створення матеріальних цінностей (науково-інженерні журнали тощо).

Літературне мовлення наукового стилю в обох його формах (писемній та усній) у своєму типовому вияві суттєво відрізняється від усіх інших мовних стилів. Писемна форма — первинна, найбільш традиційна й показова для нього. З неї починається й сама літературність, нормативність кожної мови. Перші писемні фіксації мовлення становлять початок наукового стилю мови, яка за сприятливих соціальних умов і широкого вико­ристання стає основою літературної мови.

Писемне наукове мовлення представлене тим, що було надруковане, записане від руки і стосувалось найрізноманітніших істинних або й достовірних знань людини про себе, про інших, про всю природу, Всесвіт. Найзначніші набутки наукового пізнання людиною дійсності викладено в енциклопедіях, монографіях, підручниках і посібниках, інших наукових працях.

Усною формою наукового стилю охоплено те, що, будучи науково істинним, реалізується в усно виголошуваних доповідях, виступах, лекціях тощо. Наприклад, журнальна наукова стаття як витвір особливої писемної творчості належить до писемної форми наукового стилю. Ця ж стаття, будучи прочитаною вголос, становитиме один із набутків і витворів усної форми наукового стилю. Відмінності між формами наукового стилю несуттєві з погляду лексичного й граматичного, але різні за способом його вияву: писемне наукове мовлення матеріально реалізується в друкованих чи написаних від руки знаках, літерах, розділових знаках, а усне наукове мовлення втілюється у вимовлюваних елементах мови, в інтонації.

Розглянемо деякі особливості наукової мови, котрі суттєво впливають на мовностилістичне оформлення наукової роботи.

У науковому стилі мови широко використовуються іменники й прикметники. Це надає науковому мовленню нединамічності, статичності — на відміну від розмовно-побутового й художньо-діалогічного мовлення, в якому активно використовуються дієслова. В наукових текстах часто вживаються віддієслівні іменники, дієприкметникові, дієприслівникові, прикметникові звороти тощо.

Мові наукового стилю притаманні:

- своєрідна стрункість і деякий особливий стандарт у побудові речень, широке використання простих ускладнених речень (з однорідними членами, узагальнюючим словом, з відокремленим членом речення, із вставною чи вставленою одиницею);

- тяжіння до складних синтаксичних конструкцій, зокрема до складнопідрядних речень з кількома преди­кативними частинами;

- переважання граматично повних речень;

- обмежене вживання не по-книжному оформлених конструкцій з розмовним відтінком, які надають емоційного забарвлення науковому викладу, наукове мовлення здебільшого позначене книжним ладом, способом викладу, чітко організоване структурно, бо саме це необхідне для того, щоб забезпечити однозначність сприймання писемного й усного наукового тексту кожним, хто має в цьому потребу;

- слова-терміни з різних галузей знань (лінгвістичні, математичні, хімічні, біологічні, суспільно-політичні та ін.): фонетика, асиміляція звуків; синус, множення; атом, молекула; береза, листя; ідея, матеріалізм та ін.;

- загальнонаукові терміни: аналіз, синтез, аналізувати, синтезувати, дослідження, індукція, дедукція, систематизація, класифікація тощо.

Слова, як правило, в науковому стилі вживаються в прямому значенні, вкрай обмежено використовуються фразеологізми. Цим зумовлюється іменний характер наукового мовлення, що оперує поняттями, кожне з яких здебільшого виражається іменником або сполученням слів із синтаксично незалежним іменником у ньому.

Нині є закономірним, що в наукових працях замість «я» використовують «ми» з огляду на те, що вираз суб’єкта авторства як колективу надає більшого об’єтивізму викладові. І це цілком зрозуміло, оскільки сучасну науку характеризують такі тенденції, як інтеграція, колективність творчості, комплексний підхід до розв’язання проблеми.

Мета наукового мовлення полягає і в тому, щоб систематично і об'єктивно викласти певні наукові проблеми, питання. Основна увага звертається на логіку і точність викладу, від яких залежить рівень інтелектуальності наукових висловлювань. У науковому стилі, як і в офіційно-діловому, значною мірою реалізується інформативно-комунікативна функція мови. У науковому мовленні виявляються найбільш ціннісні пізнавальні надбання людства в кожній сфері його діяльності. З плином часу техніка наукової діяльності змінюється, розгортається і вдосконалюється.