Мовні формули в науковому стилі

Мовні формули - це закріплені традицією набори штампів, кліше, вживання яких обов'язкове в тих чи інших ситуаціях певної сфери діяльності. У побуті це привітання, прощання, висловлення подяки і т. ін., в офіційній сфері - формули усного і писемного етикету, у фольклорі - медіальні і фінальні фор­мули казок. "Більшість людей, - зауважує В.В.Виноградов, - говорить і пише за допомогою готових фор­мул, кліше" (пор. думку Ф. де Соссюра про те, що серед синтагм варто відрізняти такі, які є одиницями мови, оскільки відтворюються мовцем у готовому вигляді або будуються за шаблоном, і вільно створювані в мовленні, а тому на­лежні до одиниць мовлення).

Клішованість виражальних засобів наукового стилю пояс­нюється тим, що наукове спілкування є колективною мовною діяльністю. Крім того, науковий текст орієнтований на оптимальне сприйняття змісту повідомлення, саме цим він відрізняється від художнього твору, автор якого прагне привернути увагу не тільки до змісту, а й до форми. Оптимальне, автоматичне сприйняття змісту наукового тексту досягається вживанням у ньому стереотипних одиниць різних рівнів, у тому числі - мовних формул. Словом, мовні формули є одним із засобів стереотипізації наукового викладу.

Механізм засвоювання, зберігання і використання мовних формул істотно відрізняється від породжування (побудови, конструювання) висловлювання з окремих лексем. Ці процеси забезпечуються психофізіологічними підсистемами, співвіднесеними з різними півкулями мозку: одна півкуля контролює створення нових висловлювань, інша зберігає набори мовних формул і відповідає за їхнє використання. Поєднуючись у суцільному викладові, елементи різнопланових психофізіологічних систем по-різному "поводять" себе у тексті.

Висока здатність мовних формул до взаємної заміни зумовлюється їхнім комунікативним призначенням - різні за значенням вирази можуть бути засобом виконання того самого комунікативного завдання. Це відрізняє їх від традиційних лексичних, синтаксичних і навіть від контекстних синонімів. Сукупність взаємозамінних мовних формул забезпечує комунікативну точність викладу, однак, на відміну від звичайних синонімів, їм не властива системна організація (з домінантним значенням, чіткою ієрархією семантичних відтінків). Це, очевидно, дає змогу піднести комунікативно еквівалентні мовні формули до окремого різновиду - комунікативних синонімів.

Автоматичне використання мовних формул пов'язане з їхньою семантичною "розмитістю", нечіткістю, неповноцінністю. Ця властивість забезпечує необхідну гнучкість, яка зрештою й сприяє побудові високоорганізованого семантичного простору наукового тексту. Сталість внутрішньої організації досягається несталістю структурних елементів. "Жорстка" система (сукупність термінів, які відображають систему понять - фрагмент наукового знання) може реалізувати себе тільки за допомогою "вільної", гнучкої "сполучної тканини" (метатекстових одиниць, здатних до взаємної заміни).

Семантична "розмитість", нечіткість мовних формул виявляється, зокрема, в тому, що до ряду комунікативних синонімів можуть входити як окремі слова, так і словосполучення, частини речень і цілі речення. Наприклад, сукупність конструкцій, застосовуваних з метою узагальнити, зробити висновок, охоплює одиниці різної будови і семантичної ваги: отже; словом; зрештою; що й треба було довести; можна зробити висновок про...; у результаті можна прийти до висновку про те, що...; на закінчення скажемо ще про...; є всі підстави стверджувати (твердити), що...; сутність викладеного дає підстави твердити про...; на основі цього ми переконуємося в тому, що...; узагальнюючи сказане; зі сказаного виходить, що...; ці дані свідчать про те, що... та ін. Які з мовних формул обере автор -цілком залежить і від його наміру, і від власних уподобань, і - звичайно ж - від активного словникового запасу. Що більше мовних формул для окреслення певної смислової (текстової) ситуації знатиме науковець, то вільніше він використовуватиме код у цілому. Доведено, що мовне оформлення результатів наукового пізнання буває недосконалим саме через недостатнє вміння застосовувати мовні формули.

Усталені одиниці, вживані у наукових текстах (мовні формули), становлять предмет багатьох сучасних досліджень. Для їх позначення використовують різні терміни - "нетермінологічні стандартизовані одиниці", "глобальні непродуктивні одиниці", "стереотипні структури", автоматизовані форми мовного вираження", "стійкі словесні комплекси", "фразеоматичні спо­лучення, рекурентні сполучення, "стандартизовані вирази", "стереотипні вирази", "прагматичні ідіоми". Серед зазначених термінів найбільш вдалим видається термін "нетермінологізовані стандартизовані одиниці" - він виступає загальною назвою всіх усталених виразів, якими можуть бути окремі слова, сполучення слів, частини речень; він чітко відображає дихотомію термін/нетермін - а це принципово важливо при аналізі наукового тексту; він до­пускає різний ступінь усталеності позначуваних одиниць. А проте внутрішня форма терміна "мовні формули" змушує автора певного дослідження віддати перевагу саме йому - назва відображає психолінгвістичну сутність поняття.

Як правило, до мовних формул (метатекстових одиниць,, усталених виразів) наукового тексту відносять насамперед вставні конструкції, відзначаючи їхню роль у формуванні структури тексту - в поєднанні речень, у зміні характеру викладу (опису, ко­ментування, оцінки). Аналіз науково-технічних текстів переконує в тому, що сукупність метатекстових одиниць не обмежується вставними словами, словосполученнями й реченнями.

Розглянемо використання мовних формул, які завжди допоможуть у найскладніших ситуаціях мовної творчості.

1. Якщо ми хочемо наголосити на чомусь, привернути увагу читача до важливих, на вашу думку, моментів, то використовуємо такі мовні формули: особливо важливо вказати тут те, що; розглянемо тепер приклад..; перейдемо (перейдімо) до питання…; навіть, лише, тільки; аж ніяк не.

2. Якщо хочемо висловити оцінку, впевненість чи сумнів: очевидно; зрозуміло; без сумніву; самоочевидно; напевно (напевне); без сумнівів.

3. Якщо хочемо пояснити, уточнити, виділити щось: на приклад; так, на приклад; зокрема; а саме; точніше кажучи; н6авіть; іншими словами; крім того; це значить; йдеться про те, що.

4. Якщо хочемо узагальнити, зробити висновок: отже; узагальнюючи сказане; є всі підстави стверджувати (твердити); у результаті можна дійти висновку; на основі цього ми переконуємося в тому, що…; ці дані свідчать про те, що…; зрештою.

5. Якщо хочемо розчленувати інформацію: по-перше; по-друге; з одного боку; з другого боку.

6. Якщо хочемо вказати на час, послідовність: тепер; тоді; потім; спочатку; спершу; раніше вже йшлося про…; насамперед; передусім; почнімо (почнемо) з того, що...; перейдімо (перейдемо) до питання…; перш за все; в першу чергу; щойно; на завершення; на закінчення.

7. Якщо ми хочемо зіставити чи протиставити: і; а; але; проте; однак; і все-таки; і все ж таки; навпаки; не тільки (не лише), а й …

8. Якщо ми хочемо поєднати частини інформації: і; також; при цьому; до речі; крім того; інакше кажучи; разом з тим; як уже зазначалося; як зазначалося раніше; як було показано; як було доведено; згідно з цим; відповідно до цього.

На відміну від побутових мовних формул, більшість з яких відзначається яскраво вираженим національним характером (пор., наприклад, "Ласкаво просимо!" і "Добро пожаловать!"), мовні формули наукового стилю тяжіють до інтернаціоналізації, що пояснюється надмовним характером наукового пізнання: in conclusion - на закінчення - в заключение; in a few words - в кількох словах, коротко кажучи - в нескольких сло­вах, кратко, вкратце; in fact - no суті, фактично, справді, насправді - действительно, на самом деле, фактически.

Засвоєння мовних формул є однією з умов долучення окремої особистості до колективних надбань у певній сфері, а отже - необхідною умовою успішної діяльності в цій сфері. Як правило, людина засвоює виражальні засоби підсвідомо - наслідуючи тих, хто їх вільно вживає. Однак свідоме ставлення до мовної частини коду, постійне самовдосконалення на основі знання психофізіологічних особливостей формування і функціонування мовних засобів істотно допомагає адаптуватися у відповідному соціальному середовищі.

 

Запитання і завдання

1. Дайте характеристику наукового стилю. Назвіть основні мовні ознаки та мовні засоби цього стилю.

2. Охарактеризуйте різновиди наукового стилю: власне-науковий, науково-навчальний, науково-популярний, науково-публіцистичний, науково-технічний.

3. Назвіть основні особливості наукової мови, охарактеризуйте її.

4. Що таке мовні формули? З якою метою їх використовують у науковому стилі?

5. Як автор наукового твору повинен організовувати свій текст?

Тема 3

Науковий текст

Текст як наукове поняття

Слово " текст " у перекладі з латинської означає ткани­ни, сплетіння, з'єднання. Текст вивчають багато наук. Ни­ні існує більше 250 визначень поняття тексту. Однак універсального визначення, яке мало б термінологіч­ний характер, ще не вироблено.

Важко вибрати одну визначальну якісну ознаку тексту, на основі якої можна було б звести все різноманіття окремих текстів до одного поняття. У лінгвістиці тривалий час текст визначався на основі стрижневої категорії – зв'язності.

Сучасний етап розвитку лінгвістики характеризується різноплановістю дефініцій тексту. Різні підходи до тексту відображено в сукупності дефініцій, що їх наводить І.Р. Гальперін. Основним є визначення видатного вченого в галузі загальної те­орії тексту: "текст — це витвір мовленнєвого процесу, наділений завершеністю, об'єкти­вований у вигляді письмового документа, витвір, який складається з назви (заголовка) і особливих одиниць (надфразних єдностей), об’єднаних різними типами лексичного, граматичного, логічного, стилістичного зв’язку, і має певну цілеспрямованість і прагматичну установку".

Нині є різні концепції, в яких поняття "текст" інтер­претується по-різному, залежно від того, який аспект тексту в них виділяється як провідний:

1. Концепції, в яких провідним є статичний аспект. Ці концепції відображують результативно-статичне уяв­лення про текст як зміст. Тобто текст розуміється як інформація, відчужена від відправника у вигляді послідов­ності висловлювань, об'єднаних змістовим зв'язком.

2. Концепції, в яких пріоритетним аспектом виступає процесуальність тексту. Процесуальність розумієть­ся, з одного боку, як реалізація мовленнєвої здатності індивіда, з іншого — враховується, що текст є мовою в дії. Таким чином, враховується здатність мови до живого фун­кціонування у мовленні.

3. Концепції комунікативні, що орієнтуються на акт Комунікації. При цьому акцентується на каузативному (причинно-наслідковому) началі як двосторонній зацікав­леності автора та читачів у передаванні та пізнанні інформації.

4. Стратифікаційні (диференційні, розподільні) концепції, що розглядають текст як найвищий рівень мовної системи. Включення тексту в ієрархію мовних рівнів передбачає розгляд абстрактного тексту (алгоритму його створення, моделей, схем) і тексту в конкретній реалізації.

Отже, різні погляди на текст визначають мож­ливість його розгляду як певної абстрактної схеми, моделі складного завершеного цілого та як конкретної реалізації цієї моделі. Перший рівень називається емічним, або мов­ним. Другий – етичний рівень, або рівень мовлення (по­рівняйте мовні та мовленнєві одиниці: фонема – звук, морфема – морф, лексема – слово, речення (структура) – висловлювання (фраза), значення – смисл).

 

Текст і дискурс

З лінгвістикою тексту пов'язане вчення про дискурс (франц. dіsсоиrsе – мовлення). До 80-х років XX ст. термі­ни "дискурс" і "текст" уживалися як синонімічні. Це по­яснюється браком у певних європейських мовах слова, відповідного франко-англійському "дискурс", тому його замінили найменуванням "текст".

Розрізнення понять "текст" і "дискурс" відповідає по­ложенням Ф. де Соссюра про мову і мовлення (лінгвістики мови і лінгвістики мовлення), означає відмінність тексту і дискурсу, однак не протиставляє їх, а підкреслює їхню єд­ність.

Основні характеристики цих двох одиниць можна представити у вигляді опозиційних пар:

• текст – одиниця лінгвістичного аналізу, дискурс – комунікативного, їх можна розглядати як відповідники речення і висловлювання;

• усність – писемність; письмовий текст протистав­ляється усному дискурсу; відповідно текст – це предика­тивна одиниця, а дискурс – це мовленнєва дія, або мов­леннєвий акт. Письмовий текст має певні переваги над дискурсом: сказане усно необхідно запам'ятати, щоб керу­ватися цим або передати іншим. Немає потреби у запа­м'ятовуванні написаного, оскільки текст закріплений на матеріальному носії, його можна прочитати у будь-який час;

• час створення – передавання; створення дискурсу збігається з часом його передавання, за умови, що мовлен­ня не передається за допомогою магнітних носіїв або зміст сказаного не надходить через посередника; створення тек­сту переважно не збігається з часом його передавання: текст створюється в один час, а передається та надходить до адресата в інший;

• монологічність – діалогічність; дискурс передбачає часто інтерактивну дію, а текст – монолог;

• обсяг – дискурс передбачає протяжність, а текст може бути дуже коротким (складатися з одного речення);

• когезія (когерентність); текст характеризується ко­гезією на поверховому рівні (лексики, граматики), а озна­кою дискурсу є дискурсивна когерентність між мовленнє­вими актами;

• відсутність у тексті та наявність у дискурсі засобів невербального супроводження мовлення.

На відміну від дискурсу, текст документа тісно не по­в'язаний з реальним часом. Він існує у фізичному часі не як такий, а лише на матеріальному носії, який може старіти і псуватися. Дискурс не може накопичувати інформацію. Цей спосіб передавання інформації не призна­чений для її збереження. Тільки текст, як носій інформації, накопичує, зберігає її. Текст можна багаторазово відтворювати, тоді як дискурс відтворити неможливо.

Речення і висловлювання

Текст як одиниця мови складається з одиниць нижчого рівня – речень. Саме текст, а не речення є вищою і неза­лежною мовною цілісністю. Реченню як одиниці мови властива предикативність, а тексту – зв'язність. Речення характеризується тільки одним – "горизонтальним планом змісту, тоді як у тексті існують дна плани змісту – "вертикальний" і "горизонтальний".

Для теорії тексту важливими є виділення двох одиниць – речення і висловлювання. Речення – це граматична структура, у якій наявний предикат, а висловлювання (фраза) – актуалізована одиниця комунікації, обов'язко­вою ознакою якої є інтонація. Висловлювання об'єднують­ся у тематичні блоки, а останні – у дискурси.

Речення характеризується як певна структурна модель і належить мові, а висловлювання як лексично наповнена модель із певною інтонацією є оди­ницею мовлення. Речення розглядаєть­ся як абстрактна віртуальна мовна одиниця, конструкція, яка описується без урахування її лексичного наповнення і вираженого комунікативного завдання. Висловлювання – конкретна мовленнєва одиниця, що характеризується лінійною реалізацією віртуальної моделі, комунікатив­ною націленістю, інтонаційним оформленням і ситуатив­ним значенням.

За обсягом речення і висловлювання можуть не збігати­ся: висловлювання може бути ширшим за структурну мо­дель (за рахунок відокремлених зворотів, вставних слів, звертань тощо) і меншим (у вигуках, ствердженнях і запе­реченнях, привітаннях, у фразах ввічливості та ін., які називають замінниками речень).

Хоч більшість лінгвістів теоретично розрізняють речен­ня і висловлювання, унормованим є термін "речення".

Ознаки тексту

При вивченні тексту як мовної одиниці важливо вияви­ти особливі характеристики – ознаки, на основі яких можна виділити текст, сукупність яких дає уявлення про ньо­го. Найважливіші характеристики тексту є:

· зв'язність;

· змісто­ва зв'язність, співвіднесеність, інші назви – однотемність, кореферентність;

· єдина модальність – ствер­дження, відмову, прохання та ін.;

· граматична єдність речень, що становлять текст (єдність часу, числа, особи), порушення якої робить текст неоднозначним;

· прагматична установка (або авторська уста­новка, цілеустановка).

Отже, зважаючи на викладені вище текстоутворювальні ознаки, текст слід розуміти як письмовий документ, який складається з послідовної низки єдностей, об'єднаних лексичним, граматичним та логічним зв'язком, і якому властива модальність та цілеустановка (прагматична уста­новка).